Висновки до розділу 2

Дослідження нормативно-правового регулювання системи третейського судочинства і міжнародного комерційного арбітражу, а також третейської (арбітражної) угоди дозволяє зробити наступні висновки.

Аналіз законодавства, що регулює третейський розгляд господарських спорів дозволяє виділити дві системи недержавного судочинства: третейського судочинста України та міжнародного комерційного арбітражу.

Перше здійснюється в Україні постійно діючими третейськими судами та третейськими судами для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

Система міжнародного комерційного арбітражу передбачає множинність третейських судів. Фактично ж міжнародний комерційний арбітраж в Україні здійснюється Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України. Інших постійно діючих арбітражних установ на території України немає.

Існуюча колізія між нормами Конституції України, зокрема, ст. 124, яка передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, та Законом України від „Про судоустрій України” 07.02.2002 р., з одного боку, і п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України, де йдеться про визначення судоустрою виключно законами, та відповідно Законом України „Про третейські суди” від 11.05.2004 р. та „Про Міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994 р. – з іншого може бути вирішена за допомогою нового визначення судоустрою в Конституції України. За цим визначенням до системи судів, що здійснюють правосуддя в Україні, пропонується включити недержавні суди, створені відповідно до законів про них. Запропоновано також поширити на третейські суди України передбачені законом гарантії незалежності та правової захищеності суддів. Подібні ж гарантії доцільно надати і МКАС при ТПП України.

Виходячи з принципу автономії волі сторін, який застосовується не лише у колізійних нормах, а й у сфері юрисдикції та процесу – вибору арбітражу і процедури розгляду спору, запропоновано розширення меж диспозитивності правового регулювання третейського розгляду господарських спорів шляхом закріплення у законодавстві загального принципу третейського судочинства, згідно якому не тільки вибір права, призначення (обрання) третейського суду та третейських суддів, а й правил третейського розгляду щодо конкретного спору може встановлюватися угодою сторін.

Розгляд ролі і значення третейської (арбітражної) угоди (застереження) дозволяє характеризувати її (його) як одну (одного) з найважливіших складових договору, міжнародного комерційного контракту. Аналіз правових норм, що регулюють зміст, форму та порядок укладення третейської (арбітражної) угоди, визначають умови її дійсності, питання визнання автономії угоди (арбітражного застереження) свідчить про правове забезпечення принципу „компетенції компетенції” третейського суду, згідно якому суд самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи та ін.

На підставі аналізу причин виникнення спорів щодо компетенції третейського суду можна сформулювати пропозиції щодо виділення таких видів третейських угод, як визначених заздалегідь (до виникнення спору) і визначених після виникнення спору.

Доцільно запропонувати розроблені дисертантом рекомендації з удосконалення змісту і форми викладення третейської угоди. Ці рекомендації мають допомогти сторонам договору уникнути двозначних формулювань з питань підсудності. Арбітражні застереження з “вузьким” змістом збільшують імовірність того, що сторона, що незадоволена рішенням третейського суду, вдасться до процедури його заперечування на підставі того, що рішення винесене з питань, які не охоплюються укладеною між позивачем і відповідачем третейською угодою. У зв’язку з цим, рекомендується формулювати застереження з „широким” змістом, що охоплюють весь спектр спорів, які можуть виникнути між сторонами.

Доцільно запровадити авторські пропозиції щодо уніфікації правового регулювання щодо третейської (арбітражної) угоди (застереження) як одного з найважливіших складових договору, міжнародного комерційного контракту.

Вищеперераховані пропозиції і рекомендації здобувача знайшли відображення у публікаціях дисертанта [84 - 86].