Та характеристики їх складових 2 page

За Законом про міжнародний комерційний арбітраж (ч. 2 ст. 7), арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

Арбітражна угода укладається у письмовій формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди.

Одним з головних принципів організації функціонування третейського (арбітражного) суду є принцип “компетенції компетенції” третейського суду, згідно якому суд самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи. Зазначений принцип випливає з угоди про арбітраж, яку фактично сторони укладають між собою[6].

Достатньо послідовно закріплено принцип “компетенції компетенції” у Законі України “Про третейські суди”. Зокрема, за цим Законом третейський суд,

з додержанням вимог Закону, самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи. Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті. Сторона має право також заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо у процесі третейського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачено третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи Закону “Про третейські суди”. У випадках, надходження заяви про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті, або заяви про перевищення третейським судом меж його компетенції, третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції.

З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу. При цьому якщо суд дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а витрати, понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках. При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду. У разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовити у розгляді справи. Про відмову у розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали.

Для порушення і подальшого розгляду справи в Міжнародному арбітражному суді МТП, відповідно до його Регламенту, необхідно щоб сторони зазначили в арбітражному застереженні, включеному до зовнішньоекономічного контракту, або в окремій арбітражній угоді умову про передачу спору до цього арбітражу. Якщо є посилання в арбітражному застереженні або арбітражній угоді на компетентність Міжнародного арбітражного суду вирішувати усі спори, сторони мають право звертатися до нього незалежно від того, чи представлені їхні країни в МТП.[7]

Цікавим є підхід Міжнародного арбітражного суду до арбітражної угоди. В принципі, Регламент не встановлює будь-яких жорстких вимог до форми арбітражної угоди. Якщо немає документальних підтверджень існування арбітражної угоди, важливо, щоб посилання на МТП було досить визначеним. Суд також прийме до розгляду спір без наявності арбітражного застереження або арбітражної угоди, розглядаючи звернення позивача і згоду відповідача як арбітражну угоду, якщо відповідач недвозначно дасть згоду на проведення розгляду. Але якщо між сторонами не існує арбітражної угоди або існує угода, що не містить посилання на Арбітражний суд МТП, позивача, як правило, повідомляють про те, що арбітражного провадження не може бути.

Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності за правилами вирішення спорів, які можуть виникнути між суб’єктами господарської діяльності держав СНД. У контексті формування за останні роки економіко-правового простору в рамках СНД суттєву актуальність має проблема розробки та прийняття узгоджених правил вирішення спорів, які можуть виникнути між суб’єктами господарської діяльності держав Співдружності. Практичним початком вирішення цієї проблеми стала укладена у Києві 20 березня 1992 р. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних з здійсненням господарської діяльності. В структурному відношенні Угода складається із преамбули та тринадцяти статей.

У преамбулі зазначається важливе значення розвитку співробітництва країн СНД в галузі вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності між суб’єктами, які знаходяться в різних державах - учасницях СНД.

Найважливішою метою Угоди, як вважають її учасники, є забезпечення всім господарюючим суб’єктам рівних можливостей для захисту їх прав та законних інтересів.

Цілком очевидно, що в системі правового забезпечення зовнішньоекономічних зв’язків країн СНД виключно важливе місце займає механізм вирішення правових спорів. Відома інтенсифікація господарських зв’язків країн СНД має свої наслідки, якими є збільшення господарських спорів. Так, станом на кінець 2004 р. рік значна кількість господарських спорів між суб’єктами підприємницької діяльності країн СНД складала 45% від всіх спорів, які розглядалися Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України.[8]

Угода регулює питання вирішення спорів, випливаючи як із договірних, так й з інших цивільно-правових відносин між суб’єктами господарської діяльності, їх стосунків з державними та іншими органами (ст.1 Угоди). У цій же статті вказується на регулятивну роль Угоди у вирішенні питань виконання рішень по цим справам.

Важливим з точки зору забезпечення мети, яка ставиться в преамбулі Угоди є положення її третьої статті, яким встановлюються взаємні рівні права господарюючих суб’єктів кожної із країн СНД. Такими правами є право кожної із держав – учасниць СНД користуватися на території іншої держави правовим та судовим захистом своїх майнових прав та законних інтересів, які є такими ж, як і права суб’єкта господарської діяльності цієї країни.

Відповідно до частини другої статті третьої Угоди, суб’єкти кожної держави мають на території інших держав – учасниць Співдружності право на безперешкодне звернення до суду, арбітражних і господарських судів, третейських судів та в інші органи, до компетенції яких відносяться вирішення справ у відповідності до статті першої Угоди (в Угоді такі заклади називаються “компетентними судами”), можуть виступати в них, заявляти клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії.

В Угоді визначаються умови повноважень компетентного суду держави – учасниці СНД. Компетентний суд має право розглядати вказані в статті першій Угоди спори якщо на території держави - учасниці СНГ:

- відповідач мав постійне місце проживання або місце знаходження на день заявленя позову. При цьому відзначається, якщо в справі беруть участь декілька учасників, які знаходяться на території різних держав – учасниць Співдружності, то справа може розглядатися за місцем знаходження будь-якого із відповідачів по вибору позивача;

- здійснюється торгівельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіалу) відповідача;

- виконано або повинно бути повністю або частково виконано зобов’язання за договором, яке є предметом спору;

- мала місце дія або інша обставина, які послужили підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

- має постійне місце проживання або місце знаходження позивач у справі про захист ділової репутації;

- знаходиться контрагент-постачальник або підрядник надає послуги (виконує роботу), і спір стосується укладення, зміни та розірвання договорів.

Визначивши конкретні умови повноважень компетентних судів, в той же час в Угоді зазначається, і в цьому є її специфічна особливість, що компетентні суди держав - учасниць Співдружності розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова згода сторін про передачу спору цьому суду. Саме у цьому положенні Угоди виявляється правовий простір для волевиявлення країн – учасниць Співдружності. У п. 3 цієї ж статті знайшла часткове відображення колізійна прив’язка, характерна для національного законодавства країн СНД – позови суб’єктів господарської діяльності про право власності на нерухоме майно розглядаються виключно судами держави – учасниці Співдружності, на території якої знаходиться майно. Відповідно до п. 4 ст. 3 Угоди, справи про визнання недійсними повністю або частково немаючих нормативного характеру актів державних або інших органів, а також про стягнення збитків, нанесених суб’єктам господарської діяльності такими актами або виникаючих внаслідок неналежного виконання таким органом своїх зобов’язань по відношенню до суб’єкту господарської діяльності, розглядаються виключно судом по місцю знаходження цього органу.

В Угоді передбачено положення про надання взаємної правової допомоги компетентними судами та іншими органами країн учасниць Співдружності Незалежних держав (ст. 6).

Важливою у практичній діяльності є шоста стаття Угоди щодо прийняття без будь-якого спеціального посвідчення країнами – учасницями Співдружності документів, виданих та посвідчених належним чином на території однієї із держав – учасниці Співдружності. Це звільняє сторони від процедури легалізації документів і сприяє спрощенню системи доведення фактів, які мають істотне значення для розгляду справ при вирішенні спорів між суб’єктами господарської діяльності країн - учасниць Співдружності.

Вважаємо за доцільне висловити деякі рекомендації щодо формулювання третейської (арбітражної) угоди або третейського (арбітражного) застереження.

Перш за все, розглянемо ситуацію коли сторони господарського договору з тієї чи іншої причини не передбачили який арбітражний чи судовий орган компетентний розглядати спори, що виникають з цього договору, тобто в ньому відсутня третейська угода (арбітражне застереження). Такі випадки досить поширені в господарській практиці. Які ж правові наслідки відсутності третейської угоди (арбітражного застереження)?

У такій ситуації сторона, чиї права і охоронювані законом інтереси порушені, опиняється перед проблемою: в який суд чи арбітраж звертатися з позовом про захист своїх порушених прав. У цьому випадку теоретично існує три шляхи. Перший – звернутися до свого контрагента по господарському договору і запропонувати йому укласти окрему арбітражну угоду, якою і визначити орган, компетентний розглядати спір. Другий шлях – звернутися в державний судовий орган за місцем знаходження позивача або за місцем знаходження відповідача. Третій шлях – розпочати переговори з метою підписання мирової угоди. Стосовно першого шляху – він є теоретично можливий, але практично реалізувати його вдається далеко не всім, хто його обрав. Причина в тому, що сторона, яка порушила умови контракту або не виконала свої зустрічні зобов’язання, намагається по можливості уникати будь-якого з’ясування відносин з потерпілою стороною в ході мирних переговорів, тим більше уникнути підписання арбітражної угоди. Сторона, яка не виконала свої зобов’язання, усвідомлює, що підписання третейської угоди – це крок, за яким буде порушено справу в третейському (арбітражному) суді, відбудеться її розгляд, прийняття рішення і примусове його виконання. Практика свідчить, що в більшості випадків сторона, яка не виконала своїх обов’язків, ухиляється від підписання окремої арбітражної угоди, після того, як спір вже виник. Слід зазначити, що багато залежить від форми вини (умисне невиконання чи необережність) або її відсутності. Вважаю, що сторона, яка навмисно не виконала умови договору, навряд чи піде назустріч стороні, яка зазнала збитків. Все ж, яким би складним у реалізації не був цей варіант, виключати його ніколи не можна. Більш того, бажано в першу чергу намагатися реалізувати його.

У той же час ст. 12 “Види і форма третейської угоди” Закону України “Про третейські суди” закріплено лише два різновиду третейської угоди “Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди”, які можна віднести до одного виду – попередня (заздалегідь визначена) третейська угода. Крім неї доцільно ввести ще один вид – заздалегідь визначена третейська угода. Вона буде мати місце, коли сторони оберуть третейський розгляд спорів після виникнення спору. Регламент цього виду третейської угоди мав би закріплювати інші форми її виразу. Крім окремої угоди це могло б бути звернення (письмове чи усне) представників сторін до суду, якійсь дії обох сторін щодо визначення третейського суду, пошуку кандидатур суддів тощо.

У тому випадку, коли контрагент піде на переговори з приводу звернення до третейського суду або з’явиться у цьому суді для підтвердження своєї згоди щодо третейського розгляду спору, доцільно наполягати на укладенні окремої третейської (арбітражної) угоди. При укладенні такої угоди необхідно звернути особливу увагу на наступні питання:

- у третейській (арбітражній) угоді має бути чітко вказано, що вона поширює свою дію на всі спори, що виникли або можуть виникнути в майбутньому з даного договору;

- у випадку, якщо буде обрано постійно діючий третейський суд, необхідно чітко вказати його повну назву і зазначити, що саме цей суд буде розглядати спори між сторонами контракту;

- якщо буде обрано суд “ad hoc”, необхідно вказати, що це буде саме суд “ad hoc”, а також зазначити який із регламентів він буде використовувати при вирішенні спору.

Слід наголосити, що другий шлях більш реальний, але йому притаманні додаткові складнощі. У випадку обрання стороною другого шляху, їй необхідно дати чітку правову кваліфікацію спору, що виник, з урахуванням характеру та предмету договору, ступеню його виконання та інших питань, підготувати всі потрібні господарсько-процесуальні документи. Якщо мова йде про розгляд спору за участю нерезидента України, то слід визначити: в державний суд якої держави слід направити позовну заяву і порушувати провадження у справі (в державний суд країни позивача чи відповідача або в державний суд третьої країни, наприклад, країни місцезнаходження спірного майна). Слід хоча б в загальних рисах ознайомитися з законодавством країни відповідача в частині, що стосується процедури порушення справ, їх підсудності тощо.

Стосовно третього шляху, то він найлегший: примирення сторін завжди краще, ніж вирішення спору.

Таким чином, у договорі (зовнішньоекономічному контракті) доцільно зазначати угоду про третейський розгляд спорів (передбачати арбітражне застереження). Основними вимогами до складання третейської угоди (арбітражного застереження), на наш погляд, є:

- визначення переліку спорів, на які поширюється дія третейської угоди (арбітражного застереження). Бажано, щоб дія третейської угоди (арбітражного застереження) поширювалась на будь-які спори і розбіжності за контрактом);

- з’ясування місця проведення третейського (арбітражного) розгляду;

- вибір процедури і правил, що застосовуються під час третейського (арбітражного) розгляду;

- визначення кількості третейських суддів (арбітрів) та їх кваліфікації;

- узгодження мови, на якій буде вестись третейський (арбітражний) розгляд і надаватися документальні докази;

- визначення права, яке буде застосовуватись при розгляді спору;

- з’ясування порядку визнання і приведення у виконання рішень. При цьому, якщо мова йде про спір за участю нерезидента країни, про міжнародний комерційний арбітраж, то додатково потребує з’ясування питання про те, чи є ця країна членом Нью-Йоркської конвенції);

Якщо мова йде про зовнішньоекономічні договори (контракти) і в договорі (контракті) вказано, що при вирішенні спорів слід керуватись законодавством більш ніж однієї країни, з самого початку необхідно встановити, яка правова система застосовується при вирішенні яких саме спорів і до якого розділу зовнішньоекономічного контракту право якої країни застосовується.

Сторонам господарського (зовнішньоекономічного) договору слід уникати таких формулювань третейської (арбітражної) угоди:

“Будь-який спір, що виникає з цього договору або у зв’язку з ним, підлягає передачі на розгляд і остаточне вирішення до третейського суду (арбітражу)”. У цьому випадку не конкретизується арбітражний орган і місце його знаходження, внаслідок чого арбітражна угода не може бути виконана.

“Спір підлягає розгляду на основі матеріального права України та Франції”. Подібне формулювання не може означати вибір сторонами права, що застосовується.

Загалом третейська (арбітражна) угода не повинна бути неоднозначною або неточною. Враховуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що формулювання арбітражної угоди залежить від багатьох факторів, серед яких можна назвати такі як чіткість формулювань з питань підсудності, відсутність обмежень щодо можливості звертатися до третейського суду (застереження з „широким” змістом) тощо. Адже арбітражні застереження з „вузьким” змістом збільшують імовірність того, що сторона, що незадоволена рішенням третейського суду, вдасться до процедури його заперечування на підставі того, що рішення винесене з питань, які не охоплюються укладеною між позивачем і відповідачем третейською угодою.

Таким чином, доцільно рекомендувати сторонам господарських договорів уникати двозначних формулювань з питань підсудності, формулювати застереження з “широким” змістом, що охоплюють весь спектр спорів, які можуть виникнути між сторонами. Слід також уніфікувати правові норми, які регулюють укладення третейської угоди для розгляду господарських спорів у третейському суді і у міжнародному комерційному арбітражі. Доцільно розробити єдине правового регулювання щодо третейської (арбітражної) угоди (застереження) як одного з найважливіших складових господарського договору, міжнародного комерційного контракту.

Безумовно, чітка і ясна арбітражна угода чи застереження забезпечить вирішення спору, що може виникнути між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, з найменшими втратами в часі, а дотримання викладених вище вимог дозволить сторонам максимально уникнути помилок і мінімізувати свої витрати.

Аналіз причин виникнення спорів щодо компетенції третейського суду свідчить, що значна їх частина виникає у зв’язку з недосконалістю правового регулювання третейського розгляду господарських спорів. Так, сформульовані пропозиції виділення таких видів третейських угод, як визначених заздалегідь (до виникнення спору) і визначених після виникнення спору. Розроблено рекомендації з удосконалення змісту і форми викладення третейської угоди. Зокрема, надано рекомендації сторонам договору щодо уникнення двозначних формулювань з питань підсудності. Зазначено, що арбітражні застереження з „вузьким” змістом збільшують імовірність того, що сторона, що незадоволена рішенням третейського суду, вдасться до процедури його заперечування на підставі того, що рішення винесене з питань, які не охоплюються укладеною між позивачем і відповідачем третейською угодою. У зв’язку з цим, рекомендується формулювати застереження з “широким” змістом, що охоплюють весь спектр спорів, які можуть виникнути між сторонами. Доцільно також уніфікувати правове регулювання відносно третейської (арбітражної) угоди (застереження) як одного з найважливіших складових договору, міжнародного комерційного контракту.

Третейський суд вправі розв’язувати питання про свою компетенцію, у тому числі розглядати будь-які заперечення сторін у суперечці щодо наявності і правомочності арбітражної угоди. Третейський суд може відмовити в розгляді питань, передача яких на вирішення третейського суду не передбачена арбітражною угодою. На це варто звернути особливу увагу, тому що в силу закону і поза залежністю від наявності чи відсутності якої-небудь угоди сторін з цього приводу, спір може бути переданий тільки в компетентний державний суд, а не в третейський суд. Розгляд суперечки третейським судом можливий лише при обопільній згоді на це всіх сторін, що сперечаються. Суперечки про компетенцію третейського суду виникають унаслідок допущених неточностей у формулюваннях арбітражної угоди, при заперечуванні відповідачем її дійсності й в інших випадках. У зв’язку з цим сторонам варто уникати двозначних формулювань з питань підсудності. Необхідно також відзначити, що арбітражні застереження з “вузьким” змістом збільшують імовірність того, що сторона, що незадоволена рішенням третейського суду, вдасться до процедури його заперечування на підставі того, що рішення винесене з питань, що не охоплюються укладеною між позивачем і відповідачем арбітражною угодою. У зв’язку з цим, рекомендується формулювати застереження з “широким” змістом, що охоплюють весь спектр спорів, що можуть виникнути між сторонами.

В основних багатосторонніх конвенціях з питань арбітражу, вироблених під егідою ООН, – Нью-йоркської конвенції про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. і Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. – під арбітражною угодою розуміються як застереження в письмовому договорі, так і окрема угода, підписана сторонами, що міститься в обміні листами, телеграмами і т.п. Ці конвенції встановлюють незалежно від закону, що застосовується до основного контракту, спеціальні колізійні правила для визначення дійсності арбітражної угоди. Якщо ж звернутися до нашого законодавства, то ст. 2 Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України передбачає, що цей суд приймає до розгляду спори “при наявності письмової угоди між сторонами про передачу на його вирішення вже виниклого чи здатного виникнути спору. Угода про передачу спору чи суперечки на вирішення Арбітражного суду може бути також виражена з боку позивача пред’явленням позову, а з боку відповідача – здійсненням дій, що свідчать про його добровільне підпорядкування юрисдикції Суду, зокрема шляхом повідомлення у відповідь на запит Суду про згоду підкоритися його юрисдикції”. Отже, наше законодавство не вимагає для визнання дійсності арбітражної угоди, щоб вона обов’язково входила до складу зовнішньоторговельної операції чи підкорялася вимогам, що застосовуються до неї.

На практиці часто застосовуються типові арбітражні застереження, що обов’язкові для сторін лише у випадку прямо вираженої їх згоди на це. Арбітражна угода (у тому числі й арбітражні застереження, включені в зовнішньоторговельний контракт) володіє у відношенні угоди юридичною самостійністю, автономністю. Це означає, що дійсність арбітражної угоди не залежить від дійсності того контракту, у відношенні якого вона була укладена. Іноді при розгляді спорів це положення здобуває вирішальне значення. У зв’язку з тим, що арбітражна угода має юридичну автономність стосовно договору, по якому у сторін виникли розбіжності, рішення суду про недійсність договору не спричиняє визнання недійсного й арбітражного застереження, що міститься в даному договорі.

Особливістю укладеної арбітражної угоди є те, що вона обов’язкова для сторін і ухилитися від передачі суперечки до арбітражу вони не можуть. Звичайний суд, як правило, не вправі ні скасувати арбітражну угоду, ні переглянути по суті рішення арбітражу. Це правило одержало визнання в законодавстві і судовій практиці різних держав. В зовнішньоторговельній практиці часто виникає питання про юридичну чинність арбітражної угоди, на підставі якої розгляд справи в порядку арбітражу повинен мати місце за кордоном.

У Франції, наприклад, визнаються арбітражні угоди, причому така угода даєпідставу зробити в суді заперечення, спрямоване на припинення судового розгляду справи. Для примусового виконання іноземного арбітражного рішення потрібно розпорядження голови суду по місцю його виконання, що розглядає лише формальну правильність рішення і допустимість виконання з погляду французького публічного порядку. Аналогічним чином вирішується це питання у ФРН. У Великобританії згідно Акту про арбітраж 1950 р. суд може призупинити справу, почату в суді всупереч арбітражній угоді, якщо знайде для цього достатньо підстав. Той же акт встановлює, що іноземне арбітражне рішення підлягає примусовому виконанню у Великобританії, якщо воно винесене на основі дійсної арбітражної угоди. У США принцип визнання юридичної чинності арбітражних угод лише прокладає собі шлях. Особливо невизначеним є вирішення питання про юридичну чинність угод, що передбачають розгляд суперечки за кордоном.

Основні вимоги до арбітражних угод встановлені, насамперед, Нью-Йоркською конвенцією 1958 р. До них відносяться:

1) угоди повинна бути укладена в писемній формі;

2) відноситися до вирішення існуючих чи майбутніх суперечок між сторонами;

3) суперечки повинні носити правовий характер, договірний чи позадоговірний;

4) об’єкти правовідносини можуть бути предметом арбітражного розгляду;

5) сторони арбітражної угоди повинні бути дієздатні по застосовному до них закону;

6) арбітражна угода повинна бути дійсною за законом, якому сторони її підкорили, або за законом країни, де було винесено арбітражне рішення.

Зважаючи на те, що арбітражна угода по своїй суті є договором, вона повинна відповідати загальним вимогам, що застосовуються до договорів. При розробці будь-якої арбітражної угоди варто вирішити кілька основних питань, а саме:

- тип арбітражу;

- вибір арбітражної установи (у випадку вибору інституціонального арбітражу) і регламенту;

- види спорів, що будуть передаватися на розгляд арбітражу;

- місце проведення арбітражу;

- мова арбітражного розгляду;

- право, що застосовується;

- кількість арбітрів, порядок формування складу арбітражу і заповнення вакансій (для арбітражу ad hoc).

При виборі типу арбітражу варто мати на увазі, що інституційний арбітраж – це один з постійно діючих арбітражних центрів, при виборі його сторони, до визначених меж, будуть підлеглі процесуальним правилам, що діють у ньому. Перевагами інституційного арбітражу є наявність типових застережень, регламент, забезпечення ходу процесу, солідна репутація, що допомагає на стадії виконання рішення [102]. Арбітраж ad hoc – це завжди арбітраж вільний від яких-небудь правил, що не передбачені сторонами. Це гнучкість процедури, відносна швидкість розгляду суперечки, можливість режисирувати хід майбутнього процесу відповідно до потреб сторін і обставин конкретної справи. Разом з тим, при явній привабливості цього виду арбітражу, його повсюдне застосування навряд чи буде виправданим. Необхідність детальної розробки арбітражної угоди, складності при формуванні складу арбітражу, не повна довіра до рішень, що виноситься таким арбітражем - це недоліки, що традиційно наводяться [103]. При укладенні звичайних, щоденних угод сторонам бажано вибирати інституційний арбітраж, а коли мова йде про виняткові чи унікальні контракти, і при цьому сторони мають у розпорядженні час і кошти і бажають реалізувати свої творчі здібності, цілком виправдано буде вибір арбітражу “ad hoc”. Втім, слід зазначити, що сьогодні тенденція направлена в сторону вибору сторонами інституційного арбітражу.

Зупинимося на питанні вказівки в тексті арбітражної угоди найменування арбітражу. Незважаючи на кількаразове висвітлення цієї проблеми в юридичній літературі, сторони часто припускаються помилки. Можна зустріти буквально наступне арбітражне застереження: “...суперечка підлягає розгляду в арбітражному порядку в Міжнародному арбітражному суді ЮНСІТРАЛ, Стокгольм, Швеція, рішення якого...” Почнемо з того, що такого органу не існує в природі. Існує Арбітражний Інститут при Торговельній Палаті м. Стокгольма. У свою чергу ЮНСІТРАЛ, – скорочена назва Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі (United Nations Commission on International Trade Law), що не є судовим органом чи третейським судом. Існує арбітражний регламент, розроблений цією Комісією і затверджений ООН. Розгляд по цьому чи схожому регламенті може застосовуватися в безлічі інших органів. У свою чергу, згаданий вище Арбітражний інститут при ТП м. Стокгольма має власний регламент, що відрізняється від регламенту ЮНСІТРАЛ. Відповідно, треба знайти юриста, знайомого з цим регламентом (і, відповідно, з законодавством, застосовним при розгляді суперечки та оплатити його послуги. Плюс розмір мита, що сплачується при подачі заяви. І так далі... Як результат при необхідності порушення арбітражної процедури розгляду суперечки може виникнути стільки проблем, що сам розгляд втратить сенс.

Інша, майже протилежна ситуація: у контракті сторони вказали, що суперечки розглядаються в Арбітражному суді м. Москви. Тут усе здається просто: суд розташований близько, у сусідній державі (якщо однією з сторін виступає українське підприємство), Арбітражно-процесуальний кодекс РФ цілком доступний, та й державне мито за законодавством Росії невелике. У той же час можливе настання проблем при необхідності здійснення примусового виконання рішення. Арбітражний суд у Росії, хоча і називається арбітражним, таким, строго говорячи, не є (ця проблема найменувань успішно вирішена в нас після перейменування колишніх арбітражних судів у господарські). Це, поряд із судом загальної юрисдикції, державний судовий орган, що розглядає суперечки між суб’єктами визначеної категорії. Тому акти державного арбітражного суду з погляду виконання (у тому числі на території інших країн) прирівнюються до актів загального суду і можуть бути виконані в інших країнах при наявності відповідного міжнародного договору.