Та характеристики їх складових 1 page

Правове регулювання третейського розгляду спорів включає, по суті, дві системи недержавних судів: третейські суди та міжнародний комерційний арбітраж. Суди першої системи, згідно з Законом України “Про третейські суди” за своєю природою є – недержавними незалежними органами, основною ланкою недержавного судочинства для розгляду спорів, що виникають з цивільних та господарських правовідносин між резидентами України.

Статус третейських судів регламентується, як вказувалось, вищезгаданим Законом України “Про третейські суди”. Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Постійно діючий третейський суд підлягає державній реєстрації. Згідно ст. 9 Закону, державна реєстрація постійно діючого третейського суду здійснюється Міністерством юстиції України, Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським, Севастопольським міськими управліннями юстиції протягом п'ятнадцяти днів з дня подання його засновником заяви. До заяви додаються рішення про утворення постійно діючого третейського суду, затверджені Положення і регламент цього суду та список третейських суддів, копії свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи та її статуту, довідка органу державної статистики про включення цієї юридичної особи до державного реєстру. Державна реєстрація постійно діючого третейського суду, засновником якого є всеукраїнське об'єднання громадян, здійснюється Міністерством юстиції України. Про державну реєстрацію постійно діючого третейського суду видається свідоцтво встановленого зразка. Щодо часу набуття офіційного статусу, то постійно діючий третейський суд визнається утвореним з моменту його державної реєстрації.

У Законі України “Про третейські суди” чітко регламентовані підстави для відмови в державній реєстрації. Зокрема, до таких підстав Закон відносить неподання вищезгаданих документів, невідповідність Положення про постійно діючий третейський суд і його регламенту вимогам цього Закону. В разі відмови в реєстрації Міністерство юстиції України (його орган) надсилає заявникові письмове вмотивоване рішення. Відмову в державній реєстрації постійно діючого третейського суду може бути оскаржено до компетентного суду.

У разі внесення змін до рішення про утворення постійно діючого третейського суду, положення про нього, регламенту цього суду або списку третейських суддів, засновник постійно діючого третейського суду повинен протягом 15 днів подати до Міністерства юстиції України відповідну заяву. У разі невиконання засновником постійно діючого третейського суду цих вимог або виявлення протягом трьох років з дня реєстрації постійно діючого третейського суду недостовірних відомостей у поданих на державну реєстрацію документах орган, який зареєстрував такий суд, повинен звернутися до компетентного суду із заявою про анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення компетентного суду про анулювання реєстраційного свідоцтва постійно діючого третейського суду тягне за собою припинення його діяльності.

Ст. 4 Закону України “Про третейські суди” закріплено принципи організації і діяльності третейського суду. Це принципи: 1) законності; 2) незалежності третейських суддів та підкорення їх тільки законові; 3) рівності всіх учасників третейського розгляду перед законом і третейським судом; 4) змагальності сторін, свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) обов'язковості для сторін рішень третейського суду; 6) добровільності утворення третейського суду; 7) добровільної згоди третейських суддів на їхнє призначення чи обрання у конкретній справі; 8) арбітрування; 9) самоврядування третейських суддів; 10) всебічності, повноти та об'єктивності вирішення спорів; 11) сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду.

До переваг розгляду справ у третейському суді відносять принципи:

- мінімізації негативного впливу правових конфліктів на бізнес;

- процесуальної економії;

- диспозитивності.

Щодо принципу мінімізації негативного впливу правових конфліктів на бізнес. Є підстави вважати, що підгрунтям зацікавленості бізнесових кіл у функціонуванні недержавних незалежних органів є потенційна можливість забезпечення відповідності процедури третейського розгляду вимогам мінімізації негативного впливу правових конфліктів на бізнес, а її результат – вимогам юридичної бездоганності і прогнозованості. Реалізація цієї можливості забезпечується системою організаційних заходів, серед яких найважливішими є спеціалізація третейських судів на вирішенні певних категорій спорів, а також обрання в якості суддів висококваліфікованих спеціалістів у відповідній галузі. Саме за рахунок спільності професійних інтересів третейських суддів, що перетинаються зі сферою підприємницької діяльності сторін спору і можливе досягнення мінімізації негативного впливу правових конфліктів на бізнес [87 - 90].

Принцип процесуальної економії при вирішенні третейських спорів полягає у тому, що норми закону України “Про третейські суди” надають третейському суду при розгляді спору право встановлювати власні правила цього розгляду з питань, не врегульованих регламентом третейського суду у частині, яка не суперечить принципам організації і діяльності судів у відповідності до зазначеного Закону.

Стосовно принципу диспозитивності. Реалізація цього принципу полягає у тому, що зокрема, те, що при розгляді справи велика роль надається, а саме:

а) волевиявлення сторін під час розгляду справ у третейському суді є більш вільним ніж під час розгляду справ у судах, які складають систему державного судочинства. Під час такого розгляду сторони самі вирішують який суддя буде вести їх справу;

б) рішення суду є остаточним та оскарженню не підлягає.

Слід відмітити, що диспозитивність дехто з авторів вважає основним принципом третейського судочинства [91]. На думку Ю.Д. Притики, такий підхід не позбавлений сенсу, хоча і занадто категоричний, диспозитивність виступає, найімовірніше, не основним принципом, а мета-принципом, що може охоплювати собою інші принципи третейського розгляду [92]. Саме вивчення цього принципу, вважає вчений, дозволяє більш глибинно зрозуміти філософію третейського розгляду, його загальну спрямованість та виявити характерні ознаки. У той же час, незважаючи на незаперечну актуальність вивчення питання диспозитивності в третейському розгляді переважна більшість досліджень у цій частині здійснювалась у межах суто цивільно-процесуального права [93], а єдині комплексні дослідження диспозитивних засад третейського розгляду саме господарських спорів саме з господарсько-правових позицій на фундаментальному всебічному рівні поки що відсутні. У той же час саме господарсько-правова позиція, поєднуючи суспільні і приватні інтереси, обмежує останні у випадку їх шкідливості суспільству. В сфері господарських договорів до шкідливих суспільству відносяться заборонені на рівні Господарського кодексу України так звані неправомірні угоди між суб'єктами господарювання.

Для диспозитивних дій властивим є те, що:

вчиняти їх можуть особи, які здійснюють правосуддя та особи, які беруть участь у справі;

здійснення зазначених дій відбувається через вибір певного варіанта поведінки здійснювати чи не здійснювати процесуальне право, розпоряджатися ним чи ні;

диспозитивні дії, будучи реалізованими, забезпечують найбільш оптимальний, з точки зору сторін, захист їх матеріальних прав та інтересів, що охороняються законом;

вони впливають на рух, розвиток та припинення цивільного процесу.

Втілення принципу диспозитивності третейського розгляду ми знаходимо майже в усіх нормах Закону України “Про третейські суди”.

Однією з важливих особливостей диспозитивності у третейському розгляді спорів є надання суб'єктам спірних правовідносин майже нічим не обмежених можливостей: реалізації правоздатності на свій розгляд; використання наданих прав та прийняття на себе обов'язків; визначення моменту виникнення, зміни та припинення правовідносин; визначення способу захисту тощо.

У третейському розгляді принцип диспозитивності знаходить свій прояв часто ще до виникнення спору про право. Це відбувається у тих випадках, коли сторони цивільних правовідносин вже на стадії укладання будь-якого договору включають до його тексту арбітражне застереження щодо врегулювання усіх спорів відносно договору, які можуть виникнути у майбутньому. Саме у цей момент суб'єкти правовідносин на договірній основі відповідно до принципу диспозитивності здійснюють розпорядження відносно процесуальних засобів захисту у майбутньому при можливому порушенні чи оспорюванні їх права, а також обирають вид третейського суду.

Третейський суд за власною ініціативою не має права виходити за межі вимог сторін. І в цьому принцип диспозитивності у третейському розгляді аналогічний його реалізації у господарському процесі. Але у подальшому, на інших стадіях процедури розгляду правових конфліктів, принцип диспозитивності набуває специфіки.

У той же час, згідно ч. 5 ст. 10 Закону про третейські суди, “Регламент третейського суду повинен визначати порядок та правила звернення до третейського суду, порядок формування складу третейського суду, правила вирішення спорів третейським судом, інші питання, віднесені до компетенції третейського суду цим Законом. Регламент третейського суду може містити положення, які хоча і не передбачені цим Законом, але не суперечать принципам організації та діяльності третейського суду, визначеним цим Законом, і є необхідними для належного здійснення третейським судом повноважень з третейського вирішення спорів.” У зв’язку з цим виникає питання, чи можуть сторони не брати до уваги положення Регламенту, які безпосередньо не передбачені Законом про третейські суди? Є підстави вважати, що ні, оскільки за ч. 2 ст. 12 зазначеного Закону “... при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.” А ч. 2 ст. 28 цього Закону прямо говорить про те, що “Правила третейського розгляду постійно діючим третейським судом визначаються регламентом третейського суду,...” У зв’язку з цим пропонуємо розширення меж диспозитивності правового регулювання третейського розгляду господарських спорів, шляхом закріплення у законодавстві загального принципу третейського судочинства, згідно якому не тільки вибір права, призначення (обрання) третейського суду та третейських суддів, а й вибір правил третейського розгляду щодо конкретного спору може встановлюватися угодою його сторін.

Поряд з вказаними перевагами третейського суду, до них, на погляд дисертанта, слід також віднести і можливість спеціалізації третейських судів на вирішенні конкретних справ. То, що в системі державного судочинства вирішується дуже повільно (створення адміністративних судів, Патентного суду і т.д.) і це ніяк не може влаштовувати економіку, в умовах функціонування третейських судів можна зробити дуже оперативно. Навіть сам порядок створення третейських судів, згідно статті 8 Закону України “Про третейські суди”, в значній мірі визначає їх статус саме як спеціалізованих органів по вирішенню спорів.

Перший третейський суд зареєстровано при Всеукраїнській громадській організації “Ліга юридичного захисту інтересів споживачів”. Серед третейських судів, які зареєстровані і діють зараз на Україні, слід також назвати Третейський суд при ТПП України, Третейський суд при Спілці юристів України, Третейський суд при Укрспоживспілці та ін. Всього ж у 2004 р. було створено 28 постійно діючих третейських судів, сім з яких були засновані всеукраїнськими громадськими об’єднаннями та 21 третейський суд створили громадські об’єднання місцевого статусу. Найбільша кількість постійно діючих третейський судів зареєстрована при регіональних торговельно-промислових палатах (їх 9), а також при фондових і товарних біржах. Осереддям реєстрації третейських судів сьогодні є Київ і Київська область. Серед найактивніших регіонів із створення третейських судів – Дніпропетровський і Луганський[4].

Стосовно другої системи недержавного судочинства. Другу систему недержавного судочинства складає міжнародний комерційний арбітраж (арбітражний суд).

Система міжнародного комерційного арбітражу передбачає множинність третейських судів, оскільки, згідно до Закону України “Про Міжнародний комерційний арбітраж”, “арбітраж” – це “будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою”. Фактично ж міжнародний комерційний арбітраж в Україні здійснюється Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України. Інших постійно діючих арбітражних установ на території України немає.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж”. Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду, порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат суду, сприяє його діяльності.

Згідно з частиною першою ст. 1 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994 р. № 4002-ХII, цей закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України”. Закон також передбачає, що положення про арбітражну угоду і пред’явлення позову по суті спору в суді, про заходи забезпечення позову, про визнання і приведення до виконання арбітражного рішення, а також про підстави для відмови у признанні або приведенні до виконання арбітражного рішення застосовується і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном.

У тексті закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” говориться про те, що в цьому законі враховані положення про арбітраж, які містяться в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 р. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі та схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого застосування державами в своєму законодавстві [19]. Ці положення знайшли відображення також в Регламенті Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України [98]. Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України в основному успадковує положення Типового закону ЮНСІТРАЛ.

Слід врахувати, що не кожен господарський спір за участю українського суб’єкта може бути направлений у МКАС при ТПП. Перерахуємо ті категорії спорів, які сторони відповідно до регламенту МКАС можуть вирішити, звернувшись до суду:

1. Спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторгових та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном.

Під зовнішньоторговими та іншими видами міжнародних економічних зв’язків мається на увазі купівля-продаж (поставка) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами, обміну послугами, перевезення вантажів і пасажирів, відносини торгового представництва і посередництва, оренди, лізингу, науково-технічного обміну, обміну іншими результатами творчої діяльності, спорудження промислових та інших об’єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової та підприємницької кооперації.

2. Спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб’єктами права України.

Під час укладення договорів купівлі-продажу товарів (надання послуг, виконання робіт) і товарообмінних договорів між українськими та іноземними суб’єктами підприємницької діяльності, незалежно від форм власності та видів діяльності, слід керуватися Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. за № 201 (далі – Положення) [94]. У Положенні міститься перелік умов, які повинні передбачатися у зовнішньоекономічному договорі: назва, номер договору (контракту), дата і місце його укладення; преамбула; предмет договору (контракту); кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг); базисні умови поставки товару (приймання-передачі виконаних робіт, послуг); ціна і загальна вартість договору (контракту); умови платежів; умови здачі (приймання) товару (робіт, послуг); упаковка і маркування; форс-мажорні обставини; санкції та рекламації; арбітраж; юридичні адреси, поштові та платіжні реквізити сторін. Крім того, передбачається арбітражний орган, в якому буде розглядатися спір і право, яке буде застосовуватись.

Щодо вибору сторонами права, яке буде застосовуватись, то ст. 7 п. 1 Європейської конвенції містить положення, згідно з яким “сторони можуть на свій розсуд встановлювати за спільною згодою право, що підлягає застосуванню арбітрами під час вирішення спору по суті. Якщо немає вказівок сторін про право, що підлягає застосуванню, арбітри будуть застосовувати закон, встановлений відповідно до колізійної норми, яку арбітри визнають у цьому випадку такою, що можна застосувати. В обох випадках арбітри будуть керуватися положеннями контракту і торговими звичаями” [10].

МКАС при ТПП звертає увагу на те, що уникнути труднощів і витрат, сторони зможуть, якщо точно зазначать матеріальне право, яким буде регулюватися їх контракт. Треба пам’ятати, що у тих випадках, коли сторони не погодили між собою право, що буде застосовуватись, МКАС при ТПП буде використовувати колізійні норми, що містяться в частинах десятій – чотирнадцятій ст. 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Далі варто коротко зупинитися на питаннях подання позовної заяви та формування складу арбітражного суду.

Сторона зовнішньоекономічного контракту, права якої порушено, вирішує питання про порушення арбітражного провадження у справі. Отже, для того щоб розпочати розгляд справи, необхідно подати до відповідного арбітражного суду належним чином оформлену позовну заяву. У цьому випадку відповідним арбітражним судом буде той арбітражний інститут, який зазначено в арбітражній угоді. Якщо ж передбачено кілька таких арбітражних органів, позивач на свій розсуд може вибрати будь-який з них. Згідно з ч.1 ст.1 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Закон також передбачає, що положення про арбітражнуугоду і пред’явлення позову по суті спору в суді, про заходи забезпечення суду, про визнання і приведення до виконання арбітражного рішення, а також про підстави для відмови у признанні або приведенні до виконання арбітражного рішення застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном. Як бачимо, що в цій частині положення закону узгоджуються з Європейською конвенцією, яка містить положення про те, що сторони арбітражної угоди можуть на свій розсуд “передбачати передачу спорів на розгляд постійного арбітражного органу; в цьому випадку розгляд спорів буде проводитися відповідно до регламенту такого органу” [10]. Таким чином, подання позовної заяви до будь-якого інституційного арбітражу автоматично передбачає розгляд спору згідно з регламентом цього органу.

Слід зазначити, що питання правового регулювання розгляду спорів міжнародного комерційного арбітражу охоплюють різноманітні аспекти, починаючи від його юридичної природи [95] формування [51; 96], визначення статусу, забезпечувальних заходів, оспорювання та виконання арбітражних рішень [97; 98 - 101] і т.п.

Характеризуючи правове забезпечення статусу третейських судів та міжнародного комерційного арбітражу, зазначимо, що сьогодні існує колізія між нормами Конституції України, зокрема, ст. 124 та Законом України “Про судоустрій України” від 07.02.2002 р., з одного боку, і п.14 ч.1 ст.92 Конституції України, де йдеться про визначення судоустрою виключно законами, та відповідно Законом України “Про третейські суди” від 11.05.2004 р. і “Про Міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994 р. – з іншого.

Ст. 124 Конституції України передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Вичерпний перелік судів, що включаються до складу судової системи України (цей перелік встановлюється шляхом її визначення) містить і ст. 3 “Судова система України” Закону України “Про судоустрій України”: “1. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. 2. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів”. Положення, щодо здійснення правосуддя виключно судами підтверджується і у ст. 5 “Здійснення правосуддя виключно судами” цього ж Закону. Зазначеною статтею встановлюється також відповідальність осіб за делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами: “1. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. 2. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність”.

У той же час в п.14 ч.1 ст. 92 Конституції України йдеться про визначення судоустрою виключно законами (“Ст. 92. Виключно законами України визначаються: 14) судоустрій, судочинство, статус суддів…”), а відповідно до Законів України “Про третейські суди” від 11.05.2004 р. і “Про Міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994 р., функції суду покладаються відповідно на третейські (недержавні) суди, які не відносяться до системи судів за Конституцією України. І ця проблема, викликана колізією у законодавстві, не є надуманою. На практиці пред’являються багато позовів щодо визнання рішень третейських судів (арбітражів) незаконними, в зв’язку з тим, що останні не входять до судової системи. Так, державне зовнішньоекономічне підприємство “Славутич-Сталь” звернулось у Конституційний Суд України з проханням щодо тлумачення статті 124 Конституції України і Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”. Зокрема, підприємство “Славутич-Сталь” запитувало, чи не належить розглядати діяльність Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, який діє на підставі Закону про Міжнародний комерційний арбітраж, як делегування чи привласнення ним функцій суду. В обґрунтування необхідності офіційного тлумачення Закону “Про міжнародний комерційний арбітраж” і ст. 124 Конституції України заявник посилався на рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України про стягнення з державного зовнішньоекономічного підприємства “Славутич-Сталь” на користь "Ел Джі Інтернешнл Корпорейшн" (м. Сеул, Корея) 1010210 доларів США і стверджував про непідвідомчість даного спору цьому суду, оскільки, на думку автора звернення, зазначена постійно діюча арбітражна установа не входить до системи судів України.

З метою усунення вищезазначеної колізії пропонуємо нове визначення судоустрою в Конституції України, за яким до системи судів, що здійснюють правосуддя в Україні. Зокрема, доцільно до судової системи України включити і недержавні суди, створені відповідно до законів про них. Це дозволить подолати існуючу колізію між відповідними нормами вітчизняного законодавства, а також забезпечити створення умов для здійснення правосуддя у сфері господарювання. Запропоновано також поширити на третейські суди України передбачені законом гарантії незалежності та правової захищеності суддів. Безумовно маються на увазі інституалізовані (постійно діючі) суди і судді, які працюють в таких судах на постійній основі. Подібні ж гарантії доцільно надати і МКАС при ТПП України.

До основних принципів третейського судочинства відносяться, як відомо, принцип юридичній рівності сторін спору, їх майнової самостійності (відособленості), а також автономії волі.

Особливістю останнього принципу стосовно саме господарських спорів є те, що цей принцип повинен діяти в рамках правомірності угоди між суб'єктами господарювання. Як відомо, згідно зі ст. 30 Господарського кодексу України неправомірними угодами між суб'єктами господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом споживачів чи за іншими ознаками – з метою їх монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Це, власне, є однією з обставин доцільності дослідження третейського розгляду спорів саме з господарсько-правових позицій, оскільки цивільне законодавство встановлює лише обмеження щодо порушення публічного порядку. При цьому під останнім Цивільний кодекс України розуміє порядок, спрямований на забезпечення прав і свобод людини.[5]

У той же час в рамках правомірності угоди, застосування принципу автономії волі сторін як на рівні вибору матеріального права (наприклад, при виборі сторонами права, яке буде застосовуватися до конкретного спору – застосування колізійних норм), так і у сфері юрисдикції та процесу є необхідним. Цей принцип є одним з проявів реалізації диспозитивних засад третейського розгляду, про який вже мова йшла вище.

Виходячи з принципу автономії волі сторін, який застосовується не лише у колізійних нормах, а й у сфері юрисдикції та процесу – вибору арбітражу і процедури розгляду спору, пропонуємо розширення меж диспозитивності правового регулювання третейського розгляду господарських спорів шляхом закріплення у законодавстві загального принципу третейського судочинства, згідно якому не тільки вибір права, призначення (обрання) третейського суду та третейських суддів, а й правил третейського розгляду щодо конкретного спору може встановлюватися угодою сторін.

2.2. Третейська (арбітражна) угода