Машини Бога

Дорога на Калмикію. Степ. За вікном – кілометри, десятки, а може й сотні кілометрів порожнього простору, неозора порожнеча і рівнина, де немає за що зачепитися зорові. Машину іноді трясе на вибоїнах, але дорога на Елісту загалом рівна. Позаду – світанок, позаду – нічні автостанції дорогою з Одеси до Таганрога, де спросоння жуєш яблуко, намагаєшся знайти туалет, де куриш (іще куриш) сигарети в надії на те, що це соковите м’ясисте життя врешті вивернеться до тебе своїм усміхненим боком (а чи, принаймні, дружнім оскалом).

Мої компаньони в дорозі – дивна пара, Євген та Марина, обоє – інтроверти, обоє – логіки, обоє не ладять із сенсорними відчуттями і слабо розуміються на гуморі, але обоє тримаються одне за одного – хай на відстані, телепатично, як усі логіки‑інтуїти, але все ж (обережно, як їжаки з колючками, вони стають ближчими з місяця в місяць, коли доводиться бачити їх на наукових зборах і сесіях, на виїздних семінарах). Марині давно вже за тридцять, але вона знає, як це приховати, – вона схожа на забальзамовану красуню з епохи Тутанхамона – великі очі блідо‑блакитного, а може, й сірого відтінку, такого, від якого враз стає холодно на душі, трохи вирячкуваті, вони надають їй містичного вигляду. Так виглядають жінки‑медіуми на світлинах із дев’ятнадцятого століття – сестри Фокс, місіс Леонард, мадам д’Есперанз – сепія фотографії кидає їм під очі трохи тіней, від чого здається, що ночами вони бачать кошмари, але не факт, що уві сні – такий погляд медіумів. Марина добре знається на мітології Єгипту, їй відомо, що гачки ієрогліфів із пірамід фараонів – то насправді вигнуті котячі хвости, і позначають вони час. Марина, здається, дизайнер, а ще вона – програміст і математик, так, точно, у неї власне модельне бюро в Одесі, але на дозвіллі вона вивчає Таро і пневматологію Шмакова – малознаного московського містика початку минулого століття.

Її компаньйон – хлопець Женя – родом із Челябінська, це на Уралі. Зовсім недавно я бачив відео в Інтернеті, страшенно гарячкове, звалось воно – «Киштимський карлик». Зняте майже як пародія на журналістське розслідування, гідне премії за кращий фільм на якомусь аванґардному кінофестивалі, воно розповідає жахливу історію російської глибинки – міста Киштима, неподалік Челябінська, такого ж занедбаного і вимираючого, як і вся периферійна Росія. Отож, гуляючи по кладовищу, алкоголічка з шизофренічними розладами Т., літня жінка без дітей, чоловіка та соціальної допомоги, – віднаходить маленького хлопчика, розміром із лікоть, і називає його Альошею. Вона приносить Альошу додому, дає карамельки і сир, поїть водою з ложечки, але Альошеньці нездоровиться і він, відхворівши два дні, помирає. За цей час Альошеньку встигають побачити невістка‑повариха, чий чоловік якраз сидів у тюрмі, сусідка пані Т., така ж стара алкоголічка, але заміжня (чи то у співжитті з алкоголіком‑партнером, якого далі в репортажі зве по‑свійськи крокодилом), власне, її бахур, що у п’яному вигляді, валяючись на підлозі зачуханої хати, справді схожий на крокодила, а також кілька дружбанів бахура – страшні на вигляд хмирі, що порівнюють розміри Альоші з підлящиком, а форму його голови – з цибулиною (ось вони, реалії алкоголізму). Альошенька, хоч і прийшов у село ненадовго, збурив усю округу – скоро про киштимського карлика починають говорити в сусідньому місті, і до справи береться місцевий слідчий, який намагається з’ясувати, звідки ж узявся карлик. Усі мешканці Киштима – збуджені та дивно перемінені. Названа мама Альоші по смерті прибульця звернулася з кругу, лише ворушила язиком у відеокамеру, плакала та безпомічно водила очима, її невістка написала на честь незвичайного гостя поезію, в якій ішлося, що Альоша прибув із зірок і приніс на мить у її безпробудне життя дещицю світла. В Альоші, кажуть, поки він був живий, очі світилися блакитним, були «як у котика», зросту він був маленького, як немовля, ручки і ніжки тоненькі. А голова – загострена, «як цибулина», скажуть потім дружбани «крокодила». Вістка про Альошу шириться не тільки Росією – про нього дізнаються в Японії, і команда з каналу «Асахі‑ТБ» їде в російську глибинку відзняти дивну з’яву. Вони переконані – то їхні предки, що прийшли з небес на вогняних колісницях, і все це – діло дуже серйозне і може змінити розклад політичних сил у світі, відтулити двері для світла у серце й те де. Але, виявляється, у відтулені двері сердець місцевих мешканців встиг уже вскочити один спеціаліст із такого привідкривання, відомий ще з дев’яностих своїми радикальними семінарами з розковування скутих душ росіян. Цей пан З., відомий біоенергет і езотерик, на кілька днів швидше, ніж команда японців, прибув у містечко Киштим і викупив тіло Альоші за двісті доларів. Кажуть, загострену голову Льоші він хотів помістити собі на верхівку ціпка. Журналісти російського телебачення, автори цього мегахітового відео, віднаходять З. серед лісів, на закритому семінарі, в оточенні учнів і послідовників, – череватого, в майці, біля палатки, з хрестом на шиї. «Де Альошенька?» – питаються вони, але З. тільки хреститься й каже: «Ушол».

Такі от події в Киштимі, й Женя, звісно, про це все не знає, але що вдієш – тепер він у мене тісно пов’язаний із Альошею, і на нічних перестанках автобуса на Елісту я його бачу саме таким – вісником нової ери, яка мала початися та не розпочалась із Уралу.

Врешті, ми приїжджаємо в Елісту, центр республіки Калмикія, і по дорозі, ще за триста‑чотириста кілометрів до міста, можна сказати, на підступах (беручи до уваги російські відстані), я чую розмови поміж місцевими – виявляється, Кірсан Ілюмжинов, тодішній їхній президент, а тепер – президент ФІДЕ, напередодні зробив офіційну заяву, що мав контакти із НЛО та позаземними цивілізаціями. Місцеві кажуть, їх часто там можна побачити – над намоленими буддійськими місцями (у Калмикії всі – буддисти), де планують зробити великий ретритний центр, часто літають різноманітні об’єкти – круглі, дископодібні або схожі на кубинську сигару. Все це відомо місцевим, одначе, коли Ілюмжинов робить заяву, його беруть на глум. Та йому, очевидно, на це начхати – за свої два терміни він виростив близько сотні гросмейстерів серед школярів Калмикії, ввівши як обов’язковий предмет вивчення шахів, побудував найбільшій в Європі (Калмикія географічно ще Європа) буддійський храм – Золоту обитель Будди Шак’ямуні, і, хоча не поталанило перетворити Калмикію на другий Бахрейн, все ж мізкуватих людей там стало суттєво більше.

Серед них – лама Батир Елістаєв, особа, наближена до президента країни, людина з проєктним баченням і стратегічним мисленням. Це на його запрошення ми тут, бо в нього є власне бачення майбутнього Калмикії. Він влаштовує нашій невеличкій науковій групі в кількості п’ятнадцяти осіб буддійське прийняття з одяганнями шаликів на шию, гостинно запрошує всіх (а чи, може, найвитриваліших) на особливий місцевий делікатес – баранячий кюр. Хоча буддисти, калмики не гидують м’ясом, мабуть тому, що, крім м’яса, там у них більше нічого й не росте, і кюр – це особлива страва, страва пастухів і хитрих мешканців степу, баранячий шлунок, напханий м’ясом із барана і закопаний у землю під місцем, де має палитись вогонь, і весь цей міхур із жиром, плоттю і кров’ю мліє практично добу, а потім викопується і во славу предків з’їдається за одним разом.

Пристрасть до м’яса у калмиків настільки у вдачі, що навіть вегетаріанські страви, які нам – декільком вегетаріанцям серед наукової групи – подають на обід у місцевій їдальні, схожі теж на политі кров’ю шматки м’яса, хоча насправді це невинні картопля, морква та буряк.

Особливий напій калмиків – зелений чай з молоком і сіллю – у мене не лізе, хоча кажуть, що він тут у них особливо смачний. Кажуть також, що він захищає від вітру, який особливо дошкуляє тут, де клімат – різко континентальний (спекотне літо й холодні зими), ну і сіль – вона ж підіймає вогонь, як дізнаюся з брошури про Аюрведу, подарованої нам у день приїзду.

У степу, крім баранів, немає нічого. Десь далі, за місцем, де часто можна бачити НЛО, росте велетенське дерево – його посадив один із патріархів буддизму, що приніс Дгарму сюди, на захід, де, як кажуть перекази, скоро з’явиться Будда Майтрейя. Дерево те, все обвішане стрічками, – особливе. Воно уволяє бажання, хоча, маю підозру, на свій, буддійський лад – тим, що врешті в людини це бажання зникає. Можна піти у степ і йти дуже довго, може, з кілька днів, а якщо пощастить, може, й тиждень – і не виходити на поселення людей. Степ є степ, це особливий настрій. Про нього знає тільки мій друг, Серьожа. Він родом із Волгодонська, і там теж дещо знають про степ.

Там, на Дону, кажуть, багато ще залишків української мови по селах – так каже ще один друг мій, Толясик, мій побратим. Толян, хоча родом із робітничих районів, вивчає вже, певне, четверту мову – після чеської, польської та української «он учит немецкий язык» – er lernt Deutsch. Так, у нього на роботі у Волгодонську, де він працює вантажником у супермаркеті, наразі ще слабо знають слово «психонетика», але Толян уже веде заняття сам для пацанів із гуртка штурхобочних. Його хобі – бойові мистецтва. Традиційні російські, але не від того, щоби повправлятися з ножем, з ланцюгом, із мечем чи алебардою. У Толика дивні сни – часом він бачить мене на коні, і себе, і нашого друга Серьожу, і ми – наче троє звитяжців‑братів у слов’янських строях. Не знаю, що й сказати Толяну, але – моє серце у нього.

Серьога теж хлопець не в тім’я битий. Безстрашний. Рішучий. Розумний, аж страх, надто полюбляє зефір. Небезпечний у тому плані, що бачить тебе наскрізь, але може довго нічого тобі про це не казати. Полюбляє слухати зранку на сході сонця «Акулу», «Глюкозу» та іншу російську попсу, від якої ледь не божеволіє, бо має таємні кошмари – щось моторошне було у нього в житті з жінками, і тільки великі порції медитації, а також зефіру й попси рятують його від журби, а очі в нього такі, ніби він розколює світ на скалки, розбирає його на деталі, а потім складає знову, як мозаїку або вітраж, і в них – цікавість, біль і відчайдушне бажання ступити далі. Серьога тримає тут усіх – можливо, якби не він, ніхто й не їздив би на ці експерименти до безлюдної країни, але в ньому горить той особливий вогонь, за яким хочеться йти.

Є ще інші – наприклад, Женя. На цей раз дівчина, жінка, теж уже відносно немолода, але з купою нерозтрачених почуттів, і знає, до того ж, що таке гумор. Після Калмикії, в Києві, ми ще проведемо разом з тиждень, гуляючи на Труханів, жартуючи, зберігаючи правильну відстань і повагу, просто тому, що така це пора – пора надламів, і ти дивишся й бачиш надлами іншого вже як власні, ти дивишся на них зі співчуттям. Вона теж усілякого натерпілась, працювала у наркодиспансері, втратила чоловіка, тепер – старший товарознавець в езотеричному магазині‑книгарні. Нейтральна посада, є час для себе і для своєї глухої зажури. Ми зійшлися з Женею на ґрунті Гребенщикова, доктора Вольца і спільної впевненості в тому, що Цой – живий. Я показую Жені практику ґанджа‑йоги – до східнього сонця роблю комплекс Сур’я‑намаскар під музику Майкла Франті «Ganja Babe» із серіалу «Косяки».

Отож, експеримент номер два. Перші знахідки, перші поразки. Режим – майже армійський: на п’ятнадцять людей дві ванни – кожному по п’ять хвилин на туалет, сьома ранку – буддисти привозять сніданок: манка, вівсянка і всяке таке. О восьмій годині – зібрання у робочому залі, кожен за своїм комп’ютером, ранкові практики – приблизно сорок хвилин. Вечірні заходи вже будуть глибші, сильніші – години на півтори, з розототожненням із найтоншими структурами свідомості, але то вже надвечір, у тихий калмицький час, зараз ранок – час роботи, час для прориву. Наша мета – психонетичні мови, візуальні мови, мови високої щільності. Побічні продукти – різні творчі розроби, методологічні засоби, розвивальні ігри – також у пошані. Формується колективна свідомість.

Один із присутніх, Ґєна О., медитатор зі стажем, недавно зіткнувся з переживанням, описаним у священних текстах тантризму, – тепер він знає, що все є космічна свідомість, і тихо дивиться на все, що відбувається під час семінару, крізь свої товсті окуляри. Він не сумний, не веселий, але на його вустах легка усмішка: «Тепер я знаю» – означає вона. Ми з Ґєною товаришуємо трохи – не так, як із Борисом, той полонив моє серце рядками Басьо:

Старий ставок.

Пірнуло жабеня –

Вода плеснула –

а все ж Ґєна ділиться спогадами з ночі після того, коли до нього прийшло воно: «Я лежав, не спав, пригадував усіх своїх знайомих, пробачав усім, просив пробачення сам». І ще така ремарка: «У мене був приятель, з яким теж це трапилось. Поки це було лише його досвідом, нам не було про що говорити. Тепер це стало і моїм досвідом, і я розумію, що тепер тим паче нам нема про що говорити». Ґєна – програміст, грає в ґо, естет, романтик. Він каже: «Мені снилося, ніби ми – ноти однієї симфонії і ми всі наладовуємося в тон, аби звучати… Аби народжувати те, для чого ми приїхали сюди».

Керівник програми, О. Г., колись був знайомий з езотериком З., що хотів помістити голову нещасного Альоші собі на ціпок. То було ще в часи, коли існував Радянський Союз, коли таємні лабораторії розробляли нечувані засекречені методи психологічної підготови для космонавтики, для спецслужб і операторів атомних станцій. Час від часу від нього можна почути жарт про те, як нудить людину на четвертий день у центрифузі «Вертел‑1», призначеній для імітації бортових перевантажень у космічній мандрівці. Або ж іншу яку історію, наприклад про командира зводу, який досяг неймовірних висот у польових тортурах, або про людину, котра могла мислити шістнадцять думок одночасно; приблизно таке щось стоїть за мету в його інституті: продукувати людей нового типу – машин, що підкорили собі свідомість, свідомостей, що підкорили в собі машинність. Дивлячись на О. Г., Женя якось сказала: «Я бачила, як він іде крізь дощ, на позір проста людина без парасолі, у звичайному чорному жакеті з непокритою головою, сивий, з вусами і широким казахським лицем, і я бачила, який він водночас безформний, поза формами цього світу, він явно не тут». Один із учнів О. Г. якось спитав у того: а як вам живеться з такою абревіатурою імені – Б. О. Г. – гордота не докучає? «Періодично буває», – по‑котячому усміхнувся той. Його очі схожі на розжарену жовту магму. У побуті він простий. Їсть мало, спить недовго. Вивчає житія святих. Усе інше він, як мені здалось, уже знає. Колись, на початку знайомства, О. Г. показав мені слід від кульової рани у грудях і сказав: «Ця рана зажила за чотирнадцять днів». Такого не буває. Відламок кулі ще досі в ньому, розмовляючи, він часом покашлює через нього. Він трохи повоював – Придністров’я, Абхазія, хоча, попри любов до дисципліни і камуфляжу, завжди був скоріше вченим, аніж польовим командиром. «Три речі в моїй біографії досі викликають запитання у мене самого, – сказав він якось. – Любов до котів, садистичний радикал і тонке розуміння буддійських технік».

На восьмий (чи який там, уже не пам’ятаю, десь перед закінченням) день мені сниться сон. Мені сниться сон, у якому я – на незнайомій квартирі. Тьмяне світло від лампочки, тоскний зимовий вечір. Входить О. Г. в камуфляжі з АК‑47 у руках і розстрілює мене впритул, але я не вмираю. Бачу спалахи світла, спершу червоний, потім – кольору повні, далі – глибоке провалля пітьми. Далі знову з’являється сон – О. Г. вже в квартирі немає, я ж підводжуся і йду надвір, у сніг. Ходять люди, всі наче трішки причмелені, а найбільше причмелений я, бо мені у сні якось ніяк. Врешті сідаю на перший‑ліпший поїзд, і тут у вагон замість кондуктора знову заходить О. Г. з «калашем» і розстрілює всіх, хто їде в вагоні. Я впадаю в жах, з’являється думка: «Скільки це може тривати?», поки врешті мені не спадає на думку, що я – мертвий і О. Г. просто такими словами пояснює це мені, аби я зрозумів, піднявсь і пішов. Я – в Бардо, перехідному стані між двома народженнями, і мені час прокидатись.

Прокидаюсь ошелешений, не вірячи, що живий, вже й не знаючи, наскільки достовірним є це відчуття. Розповідаю сон О. Г. «Філософський аспект пояснювати, сподіваюсь, не треба?» – питається він. «Ні, все зрозуміло, – кажу йому. І додаю: – Дякую вам, О. Г.».

Чергові напрацювання за чотирнадцять днів наукового семінару. Жертв немає, у всіх, попри недосип і нічні кошмари, настрій чудовий. Свідомість тихо гуде. Ходимо у храм Золотої обителі, зустрічаємось із напівзаплющеними очима дванадцятиметрового Будди всередині, проходжаємося велетенською територією хурулу, крутимо барабани з мантрами, вивчаємо імена патріархів буддизму школи Каґ’ю: Тілопа, Наропа, Марпа, Міларепа, Ґампопа… Їхні статуї в пагодах оточують хурул по периметру.

В останній день лама Батир Елістаєв проводить нас опівночі в овальний кабінет, де засідає парламент республіки Калмикія. Очна зустріч із президентом. Тим самим, який заявив на днях, буцім має контакти з НЛО. «Про що з нами їм говорити? – відповідає він на запитання, чому прибульці ще досі не зголосилися відкрито. – Про що з нами можна говорити, якщо ми їмо м’ясо?» «Я, – каже, – розповідав про ці зустрічі на зборах ООН, пропонував зробити рік миру – направити кошти від військової промисловості на лікування, науку, освіту. Мене ніхто не підтримав. Тоді я запропонував – проведімо місяць без зброї! Або день без зброї! – але знову мене не підтримав ніхто». Зараз пан Ілюмжинов уже не президент, зате – голова ФІДЕ. До речі, він їздив до Лівії провести шахматну партію з Муаммаром Каддафі в перерві між бомбуваннями Тріполі, а заразом поговорити про мир і світ – іще тоді, коли Муаммар був живий.

День роз’їзду. Подарований на день народження одній із учасниць експерименту Губка Боб, наповнений гелієм, одиноко злітає в небо, прив’язаний ниткою до перил. На порозі дому, де ми мешкали, слухали вранці «Акулу», робили ґанджа‑йогу, сміялись, медитували, сидимо зараз утрьох із Серьогою і Толяном. У Серьоги ДН – він сьорбає з горнятка мате. Говоримо про життя, про шлях і самотність. І все це настільки виразно, наче вирізано на моєму серці бритвою. І цей Серьога, чий знак за майянським гороскопом – Орел, і Толик, який наче витязь без доброго коника, – все це люди відчаю, відчайдушно вдивляються в далечінь, що насувається з кожним подихом ближче, люди волі. Врешті в пік розмов про самотність воїна Серьога відв’язує Губку Боба від поручнів, і той відлітає у небо, квітневе небо над Елістою, Толик знімає його на телефон, і розпач блакиті неба, і сяяння сонця сягають краю. І я курю, прикурюю сигарету від сигарети, і це вже не допомагає, тому що цей світ – він настільки великий, пекучий, нескорений, настільки тісний, що, здається, я зараз лусну від нього, від того, що його так багато, лусну – або скорюсь йому і тихо відійду в тінь.

12.06.2013

[1]«Самотня планета» (англ.), популярна серія путівників

[2]Міс, дайте, будь ласка, десять рупій! (англ.)

[3]Біді – дешеві сигарети ручної роботи з необробленого листя тютюну та з домішками трав.

[4]Робота (англ).

[5]Чапаті – прісні паляниці з пшеничної муки, популярні в Індії.

[6]«Лімка» – індійський напій на кшталт лимонаду.

[7]Тобто «Цой – жиф»

[8]ТГШмет (від Т. Г. Ш. – Тарас Григорович Шевченко) – приймально‑випромінювальний пристрій субатомних ТГШ‑часток.

[9]Іменем Аллаха милостивого, милосердного (араб.).

[10]Блю Гуль (спотв. англ. Blue Hole – Блакитна діра) – підводна вертикальна печера неподалік селища Дахаб, Єгипет; місце занурення дайверів та фрідайверів.

[11]Субха (араб.) – вервиця в ісламській традиції

[12]Якщо буде на те Божа воля (араб.).

[13]Хабак, мармарія, сикаран – трави, що ростуть на Сінайському півострові. Хабак і мармарія використовуються для приготування чаю; сикаран – токсична рослина, що викликає галюцинації.

[14]Хижа, вкрита пальмовими гілками (араб.)

[15]Зі щитом або на щиті (лат.).

[16]Так минає мирська слава (лат.).

[17]Блює.

[18]Бойова сокира (санскр.).

[19]Аугустінавічюте, Аушра – литовська економістка, засновниця соціоніки.

[20]Н. Гумилев, «Волшебная скрипка» (переклад Григорія Латника)

[21]Бамбукова флейта.

[22]Поза лука в системі хатха‑йоги.

[23]Віньяса – динамічна послідовність положень тіла (асан), об’єдна них спільним ритмом дихання.

[24]Лідер руху «Біле братство».

[25]Відомий радянський екстрасенс кінця 1980‑х.

[26]Пристрій (англ.).

[27]Технічна новинка (англ.).

[28]Фалафелі – котлети з бобових, смажені у фритюрі.

[29]Швидкісний спуск на мотузці вздовж стрімких і прямовисних стін.

[30]Прана – життєва енергія.

[31]Анахата‑чакра – серцевий центр.

[32]Суміш прянощів на основі кореня куркуми (таміл.)

[33]Раптова непритомність у результаті нестачі кисню під час пірнання з затримкою дихання.

[34]Практика регулювання дихання в системі йоги.

[35]Специфічна послідовність дій у йозі, наприклад певна очисна процедура.

[36]Замикання повітря у тілі за допомоги зусиль горла, діафрагми і т. д.

[37]Порожня полеміка (від англ. flame – полум'я).

[38]Садгана – духовна практика (санскр.).

[39]Сиддх – йогін, наділений надзвичайними здібностями

[40]Аскет, свята людина (санскр.).

[41]Пучок волосся на поголеній голові, символ учнівства (санскр.).

[42]Особлива форма привітання в деяких місцях паломництва в Індії.

[43]Лікар‑аюрведист (санскр.).

[44]Мандрівний монах (санскр.).

[45]Місце кремації померлих (санскр.).

[46]Ракшаси – демони‑людожери, пішачі – злі духи (санскр.).

[47]Ритуал поклоніння (санскр.).

[48]Прабгу – господар, пан (санскр.).

[49]Місце паломництва на березі Бенгальської затоки у штаті Орісса з центром у місті Пурі.

[50]Популярний бгаджан Б. Тгакура «Коли прийде той день?» («Kabe habe bolo»).

[51]Пайса – розмінна монета в Індії, 1/100 частина індійської рупії.

[52]Слава богині Ґанзі! (санскр.)

[53]Кам’яна ступінчаста набережна (санскр.).

[54]Мир вам!

[55]Мир вам і милість Аллаха та Його благословіння! (араб.)

[56]Гостьовий дім (англ.).

[57]«Ти є то». Один із чотирьох «великих висловів» Упанішад, на яких тримається філософія адвайта‑веданти (санскр.).

[58]Дружище (англ.).

[59]Вклоняюся Всеблагому! (санскр.) – основна мантра у традиції шиваїзму.

[60]Касі Вішнаватг‑мандір – один із найвідоміших храмів, присвячених Шиві.

[61]Пуджарі – священнослужитель, що проводить ритуал поклоніння (пуджу) (санскр).

[62]Чарас – гашиш вищого сорту (санскр.).