І не повернеться пес до своєї блювотини 3 page

Я з цікавістю послідував за ним, передчуваючи чергову сцену. Наташа сиділа у внутрішньому дворику готелю. Наперекір усім проханням Ніколая й управителя готелю вдягти щось на себе, аби не турбувати своїм відвертим виглядом монахів, вона вдягла свою найвідкритішу майку й короткі шорти. Наташа сиділа за літнім столиком у тіні кадамбового дерева, малювала нігті. Коли вона побачила Ніколая стриженим, лице у неї витягнулося, руки з недомальованими нігтями опустилися, і я відчув, як зловтішно усміхнувся Ніколай.

– Все, – сказав він Наташі. – Я зробив це.

– Ти не можеш мене так кинути тут.

– Ти сама хотіла цього. Я більше не тримаю тебе.

– Забери мене з цієї країни, ти чуєш мене? – уже кричала Наташа.

Я трохи навчився розуміти їхню балачку, решту міг уже додумати сам. То була така вражаюча сцена, що мені, при тому, що й я побачив на своєму житті вже чимало, захотілося залізти під стіл, що вже казати про маленького індуса з рецепції готелю, який приходив кілька разів, прохаючи неспокійних гостей втихомиритися, нагадуючи їм про те, що вони перебувають у святому місці.

Наташа грякнула дверима перед носом у Ніколая, залишивши того стояти на вулиці з поголеною головою. Ніколай, одягнутий у білі тканини, не довго сумуючи, пішов кудись на прогулянку в місто, вочевидь, аби відчути себе частиною нового суспільства, яке він, здається, збирався поповнити. Я ще якийсь час пробув під столом, упевнюючись, що буря минулася, і теж спокійно потрюхикав собі на прогулянку, шукаючи, чого б такого смачненького можна було б де вхопити.

Я пішов у нижнє місто, туди, де було менше храмів, а більше простих домів. Приваблений запахами осель, я забігав то в одні ворота, то в інші, насолоджуючись затишком обійсть, де сохла постіль, гралася дітвора, де поралися біля кухонь жінки. Раптом, забігши в один із таких закапелків, я зупинився просто посеред подвір’я і як був із піднятою лапою в повітрі, так і завмер. До носа мого долетів незвичний аромат. Так пахли всі людські житла, але цей запах був винятковим. Пахло пряженим маслом і хлібом, а ще – якимись прянощами: жасмином, сандалом, а ще – гарячою глиною й шовком. Чувся голос старої жінки, що наспівувала просту пісеньку. Та пісня ранила мене в саме серце. Я зупинився. У дворі бігало кілька дітей. Хміль обплітав внутрішні стіни старого подвір’я. Великі глеки та колеса від воза стояли, порозпихувані по закутах, прихилені до стін. Я озирався навколо. Було хмарно. Над долиною стояла паволока і накрапав легенький дощ. Світло в той момент було особливим. Я вертівся навколо, й садно на серці нило і нило – щем та розпука огорнули моє єство з такою силою, наче я потрапив у міцну пастку, з якої мені більше несила вибратися. Все, що я бачив навколо, було мені знайомим, але, водночас, далеким і недосяжним. Біль втрати прохромив мене, тільки звук того старого жіночого голосу, що співав собі щось на кухні, давав якусь надію. Я присів посеред двору і, задерши морду до білого неба, затягнув пісню.

Заскавулів, завив, заплакав. Я захотів, щоб уся безвихідь, що накопичилася у моєму серці, піднялася і полетіла від мене. Але там, на грудях, був мертвий камінь, якого мені не зрушити. Я заскімлив голосніше, і тут спів на кухні урвався.

Важко переставляючи ноги, ніби шкутильгаючи, на поріг дому вишла невисока опасиста жінка, вкрита хусткою. Її обличчя було широким, темним, наче кавовим. У неї були великі каштанові очі з глибокими зморшками під ними. Широкий ніс і широкі губи. Я дивився на неї, на сиве волосся, що вибилось із‑під хустини, на червону цятку в неї між бровами, і зрозумів, що знаю її.

Жінка глянула на мене, і рука її, в браслетах до ліктя, з рушником, котрий ще пахнув бризками масла, враз опустилась.

– Ти все‑таки прийшов, – сказала вона, і я завив.

Очі жінки враз змінилися з лагідних на суворі.

– Забирайся звідси, – сказала вона твердо, і я відчув, як сила в її голосі змусила мене піднятися, притискаючи хвоста, і відійти від неї на кілька кроків убік. Піти геть із цього двору я побоявся.

– Забирайся, кажу тобі. Ти псував нам життя, поки був серед нас, а тепер хочеш псувати його, повернувшись із тамтого світу?

На очі її набігли сльози, і жінка змахнула їх. Жоден м’яз не здригнувся на її обличчі, стільки рішучості було в ній тієї хвилини.

– Мамо, з ким ви там розмовляєте? – почувся мені чийсь голос з‑за спини жінки, і на порозі з’явилася молода дівчина в сарі, така ж смаглява, як і її матір, з чорним, як ніч у пустелі, волоссям. Блиск її кульчиків, блиск коралів, блиск очей та блиск губ заворожив мене, і я відчув, як моє серце враз огорнула незвична ніжність. За молодицею, тримаючись її спідниці, вийшло маленьке людське дитинча.

– Іди в дім, доню. То просто набридливий собацюра, – сказала стара матрона молодиці, не відриваючи від мене погляду.

Метка смаглявка завмерла, дивлячись на мене. Вона придивлялася, мовби уздріла в мені когось знайомого. Так само і я дивився на неї й наче упізнавав, та все ж – ні. Засмучений, я опустив морду додолу.

– Не женіть його. Він же просто голодний, – раптом сказала молода і гукнула, зникаючи в глибині покоїв: – Зараз я винесу йому їсти!

– Іди, поки тебе не побачив твій син. Не соромся перед ним, – сказала вона.

Син. Я відчув, як всередині мене стиснулося щось живе і раниме. Я відчув, як зустрілися два світи, між якими мене, безпорадного, давить невідома сила. Я бачив, як стікали сльози по щоках грізної жінки, що стояла на порозі, і я не міг відірвати очей від молодої, від блиску її кульчиків, від її ладних форм, а найбільше – від запаху: вона саме вийшла з тарілкою їжі для мене. Пішов дощ.

– Іди до хати, нехай він поїсть, – сказала старша строго, і молодша, подивившись на неї з‑під лоба, не розуміючи причини її суворого настрою, шугнула повз неї досередини.

Дощ пустився сильніше.

– Їж, – наказала вона. – На більше ти не заслуговуєш у нашому домі.

Я ступив кілька кроків до миски і став поволі хлебтати їжу. На мене падали важкі краплі води з неба, і, смакуючи недоїдками, запропонованими молодицею, я відчув себе перехожим, одним із тих жебраків, котрі волочаться світом без цілі, не маючи нічого, окрім ціпка та миски. Позаду мене був значно довший шлях, аніж від картонного коробка до цієї миски, – я відчував за спиною мільйони кроків, мільйони вдихів і видихів і тепер, опинившись у непримітному дворі десь у селі посередині невідомого мені краю, відчув себе позбавленим усього – позбавленим більше, ніж мав би це розуміти. Я був на той момент не просто собакою, я був кимось більшим – і страждав через це більше, аніж усі. Я відчув, як лише може відчути пес, що потрапив під зливу, свою непотребність. І та їжа, запропонована серед черствості та байдужості цього світу, тільки гостріше дала мені зрозуміти, наскільки нікому не було до мене діла.

Я вдав, що розвернувся, аби йти. Жінка дивилася на мене, не зводячи очей. Винувато підібгавши хвоста і притуляючись до стіни, я задріботів до виходу. Жінка дивилася мені услід.

Я вийшов із двору й окинув поглядом вулицю, яку вже рясно вмивав дощ. Масивні краплі викрешували іскри з калюж, болото поступово розповзалося, а бруд вулиці зносило потоками води, що стриміли до переповнених канав обабіч дороги. Нечасті перехожі, накинувши на голови хто шалю, хто куртку, шкірили зуби від бризок, що летіли навсібіч, стояли під дашками крамничок, чекаючи, коли вщухне злива. Я відчув, що зараз – мій останній шанс. Я озирнувся назад, на прохід у двір. Стара індуска уже, здавалося, сховалася до хати, бо, як‑не‑як, періщило з неба нівроку. І раптом я, сповнившись відчайдушності, рвонув назад у двір, кулею пролетів його і вскочив до хати, у наповнений випарами з кухні коридор, у прохолоду кімнат. Інерція пронесла мене на кухню, де молода жінка місила просто на землі тісто, а старша поралася біля горшків. Зрозумівши, що мені тут не раді, я вискочив із кухні і чкурнув до сусідньої кімнати. Весь дім дихав незрозумілою близькістю, наче те все колись давно було моє, а тепер злодійка доля його в мене урвала.

Забігши до крайньої кімнати, де на підлозі було розстелено кілька лежанок, я став на одну з них, широко розставивши лапи, готовий захищати своє право на щастя до останнього.

– Моє! – хотів було крикнути я, та з рота вирвалося лиш сухе бряжчання, наче з подертої струни.

Я зауважив, що на стіні висить дивний інструмент, дуже схожий на той, котрий я бачив у кімнаті Ґамаля в Каїрі. Щось у мені стрельнуло в серці, і я завив на нього, і біль заступив мені розум.

Прибігла молода індуска і стала виганяти мене з хати. Я ж, упершись ногами, стояв до останнього і все вив, вив, вив у розпачі, не розуміючи, ані хто я, ні що я тут роблю.

– Забирайся, – казала мені молода, – Тобі сюди не можна. Ти тут усе забруднив! Що за лихо?

До кімнати, криваючи, зайшла старша жінка з відром у руках. З відра парувало.

Побачивши її рішучий вигляд, я хутенько став протискатися біля її ноги до виходу.

– Куди ж це ти так тікаєш? А ось це ще забери з собою! – сказала вона мені на прощання, притисши ногою до дверей, і виплюхнула на мене воду з відра.

Я відчув, як пекуча хвиля огріла мене, і, заскавулівши з болю, кинувся навтьоки. Окріп, яким облила мене стара товстуха, зробив мене навіженим. Не дивлячись поперед себе, я врізався просто в чоловіка, котрий заходив у двір. Від несподіванки я відстрибнув на кілька метрів, чоловік теж добряче налякався. Він подивився на мене суворим поглядом – то був красивий юнак з мужнім обличчям, одягнутий у біле. Через плече у нього була перекинута геть мокра шерстяна хустина. Від його погляду наче щось викрешувалося між нами. Син? Це міг бути мій син?

Молодий чоловік сердито перекинув хустку на інше плече і притупнув ногою, аби відігнати мене. Я, підібравши зад, чкурнув поскорше з двору й, обпечений, вибіг просто під дощ.

Я плентався вулицею, нічого не зауважуючи. Спина ниділа болем. Дощ охолоджував попечені рани, з моїх очей, здавалося, теж бігла якась вода. Я спробував пригрітися під навісом крамниці, та отримав від господаря такого копняка під зад, що довго потім ще біг, підвиваючи, вулицею, здіймаючи бризки води та багна, що летіло на перехожих.

А все ж мені не було куди бігти.

Сам не тямлячи, що роблю, я побрів під зливою, що перетворилася на тяглий дощ, до ріки, сірої від ударів дощу, що збурював її поверхню. Я надумав утопитися – пощо ходити мені? Дарма лише відбираю хліб у гідніших.

Я огледівся навколо і, впевнившись, що ніхто не заважатиме мені, зайшов у жовті води Ямуни. Течія була такою сильною, що дуже скоро ріка відірвала мене від дна і кудись понесла. Я ж намагався віддатися їй настільки, аби інстинкти мої зрадили мене, а темні води поглинули мою сум’ятну душу. Врешті, під круговертю течії я відчув, що мене винесло на середину ріки – було однаково далеко як до одного берега, так і до іншого. Можу собі уявити, як кумедно я виглядав зі сторони, – собача морда, що намагається наковтатися пінистих хвиль і заштовхнути себе глибше під поверхню. Я дзявкнув, аби випустити з себе повітря, і підводна течія, наче почувши моє бажання, вхопила мене і потягла кудись глибше. Перед моїми очима закружляли то темна пляма дна, то світла пляма поверхні. Я бачив, що поринаю дедалі глибше на дно, в холодні води, від яких починає судомити лапи. Роблю над собою зусилля і стримуюсь, аби не гребти на поверхню, – ще трохи, і я відв’яжу себе від цього життя, відклеюся від нього і попливу кудись на іншу поверхню, наче бульбашка повітря. Я повільно осідав на дно, моє тіло смикалося в передчутті близького кінця, та якийсь різкий, холодний спокій раптом оповив мене, і мені стало геть байдуже, що станеться зі мною потім. Я вже розпрощався зі світом.

Я опускався на дно і майже в цілковитій темряві розгледів, що плавно сідаю на поверхню шару намулу. Товсті соми злякано розбігалися по норах, дух мій, здається, от‑от мав виплутатися з обіймів дихання. Незрозуміле священне тремтіння огорнуло мене, і мені здалося, що я вже переступив межу, за якою закінчувалося життя, і увійшов у води, де не буває смертних. Я опускався до ніг велетенського ідола у вигляді йога, вкритого намулом і водоростями. Тонке, обвите жилами, висохле тіло в три людські зрости, борода, переплутана з водяним мохом, довге волосся – не зустрічав скульптури, більш реалістичної, аніж ця, – та й кому зайшло би до голови ставити це божище на дні ріки? І так, падаючи на саме дно повз цю скульптуру, відчуваючи, як свідомість моя от‑от освітиться пітьмою безпам’ятства, я упав просто перед зображенням дрімаючого йога. Велетенська скульптура розплющила очі.

І замість того, аби відчути жах і холод від зустрічі зі смертю, я побачив щось зовсім інше, неземне в цьому погляді. Я побачив у цих очах себе самого. Йог дивився на мене з любов’ю. Він був одночасно нескінченно далеко й дуже близько, видавався суворим і могутнім, а водночас – тендітним і діткливим. Я вирішив: нехай ці дивовижні очі, що їх я зустрів на глибині десять метрів, стануть останнім, що я побачу в своєму житті. І велике, нескінченно велике світло заполонило в той самий момент мій розум. Я відчув, що незрима сила потужно виштовхує мене з‑під води, і стрімко став наближатися до поверхні. Уже перед самим виходом з темряви я сам став допомагати лапами цій силі, вилетів на поверхню, і пащека моя радісно розкрилася назустріч повітрю.

Що то був за екстаз – іще раз вдихнути! Я загрібав лапами, викашлював воду з легенів, у голові тьмярилося від зустрічі зі смертю, але серце сяяло так, наче я зустрів найпрекраснішу річ у своєму житті.

Я не зрозумів, що сталося зі мною. Та було ясно як день: тепер я став чимось більшим, ніж просто псом. Я зрозумів щось, на що в мене не вистачало слів, але я хотів зберегти це відчуття до самої смерті. Я не міг забути цього погляду, яким дивився на мене йог, що сидів під водою. Заради цієї мудрості, яку він влив у мене, варто було народитися в цьому брудному світі і витерпіти все.

Видершись на берег, я довго відкашлювався, а потім лежав знесилено на траві. У мені не залишилося моці зіпнутися на лапи, у голові шуміло, в носі крутило, лапи вело кудись убік, я падав, після чого мене знову нудило водою.

Врешті, переживши усе найтяжче від свого невдалого (чи то, радше, несподівано вдалого) пірнання, я зумів звестися на рівні й побіг куди вели очі. Течія віднесла мене доволі далеко від місця, де я збирався опинитися, і я не впізнавав навколишньої місцевості. Я зрозумів, що назад, у старе життя, до Чарлі та моїх друзів вороття вже немає. Переді мною була дорога і були дні, дані для того, аби пройти їх назустріч невідомому – назустріч тому люблячому поглядові, який зігрів мене й виштовхнув на поверхню.

Я не зміг (та й не шукав особливо можливості) повернутися в місто, де ми розлучилися з Чарлі. Я не сказав йому: «Бувай», а він, я певен, не шукав би мене, якби сам опинився у схожій ситуації. Я рушив туди, куди вів мене мій внутрішній компас, куди він вів тисячі, мільйони інших маленьких життів‑світлячків, куди поверталися всі голівки квітів, – він вів мене на схід. Щоранку, отямившись від сну, коли ще було геть темно, я відчував, як прокидаються хащі, де я зупинявся на ніч. Спершу замовкали нічні птахи, смурні та поодинокі, знавці молитов до коханого, а потім, у час тиші та рівноваги, починалося нове життя – віяв перший ранковий бриз, урухомлювалися соки в деревах, ворушилася трава. Прокидались птахи й землерийки, ховались до нір вужі та гадюки й протирали очі руками, схожими на людські, мавпи, що були мені вічними супутниками в цій дивній дорозі. Розпускалися пуп’янки квітів, п’янили мене своїм ніжним вдосвітнім ароматом. Я чув, як дихає ця сира земля, така ситна, що її, здавалося, можна їсти. Я прокидався разом з ними всіма – біг мокрою від роси травою, валявся на ній та, омитий, вирушав далі в дорогу. Щойно рожевіло небо, а я, невідомих доріг мандрівець, прямував уже далі.

Я проходив через поселення, бувало, не маючи по кілька днів і ріски у роті. Та це тепер ніяк не печалило мене. Здавалося, голод припинив докучати мені, і я міг легко терпіти його, не дбаючи про своє тіло. І хоч боки мої позападали, а ребра проступали крізь шкіру, я почував себе повним сил, та, врешті, по‑справжньому молодим і щасливим. З’явилася інша, нова ейфорія – дорога, ноги, бруд, глина землі, сіль поверхні, пах боліт, пальмові гаї, ліси манго, банани й макаки, шлюбний клич пав і ревіння слонів – усе це було наче орнамент навколо очей, які я продовжував бачити перед собою. Люблячих очей, які манили мене, які голубили й кликали повертатися додому.

Так тривала моя дорога.

На дорозі цій мені трапився Ніколай.

Ми зустрілися випадково, на світанку – і я зрозумів, що він уже не той Ніколай, якого я знав. А він зрозумів, що я більше не той Джеррі.

Я глянув йому в обличчя – воно змарніло й осунулося від переживань, зате на ньому проступили мужність, рішучість і глибина. Я бачив, що Ніколай помудрів. На плечі у нього висіла маленька торбинка з їжею і тонкою вовняною накидкою, а на ногах – дешеві гумові капці, які я пам’ятав іще з Дахаба. Ніколай ішов, а губи його не замовкали – він цілоденно шепотів молитву. Палець його нервово перебирав намистини на довгій вервиці в мішечку, яку він час від часу звідти виймав. Побачивши мене, він секунду вагався, чи привітатися зі мною, чи взяти наді мною опіку. Ніколай виглядав битим і нещасним, достоту як я раніше. Я не міг розпитати у нього, що трапилось із Наташею і як справи у Чарлі, а він, здається, не зміг би й розказати.

Ми йшли з ним мовчки, на певній відстані один від одного. Іноді він, знаючи, що я поруч, підкликав мене й кидав мені шмат хліба. Ми зупинялися перепочити одночасно – я, власне, й відчув, що ми рідні душі, саме тому, що нам кортіло зупинитися під тими самими деревами, біля тих самих колодязів і колонок. Я навряд чи пішов би тепер з кимось чужим мені по духу – простої присутності іншого, аби збавитися самотності, мені було замало, в мені поселилося щось, що не давало відчути себе самотнім – мені хотілося вже коли товаришувати, то з побратимом.

Дорогою Ніколай занеміг. Від нього відгонило хворобою, ще коли ми зустрілись. Ночі були сирими й холодними, а Ніколай спав просто на голій землі, накрившись хустиною. У нього з’явилася слабкість у кроках уже на третій день нашої мандрівки. Він не показував, що йому зле, але я бачив, як внутрішня мука заволокла йому очі, як весь він зблід і пожовк.

Дорогою нам трапилося невеличке містечко, де друзі‑монахи порадили Ніколаєві зупинитися на перепочинок. У місцевому храмі йому відвели невелику келію на першому поверсі. Там були проста лежанка і вмивальник, невеличке вікно біля стелі. Кімната була зимною, майже підвальною, Ніколая тріпала лихоманка, тож комендант храму дав йому кілька коців. Ніколай кутався в них, але все ніяк не міг зігрітися від внутрішнього морозу, який, як мені відчувалось, підіймався у нього з самого серця.

Ніколай потів, його била пропасниця, але, хоч рука з вервицею безсило лежала на ковдрі, він не припиняв молитися. Не знаю, чому я не залишив його, чому не пішов далі сам. Ніколай зробився худющим, худішим навіть за мене, і видно було, що за кілька тижнів, поки ми не бачилися, він витерпів таки більше, ніж я. Втім, він продовжував іти своїм шляхом з такою рішучістю, що я мимоволі пройнявся повагою до цього молодого садгу.

Отож, Ніколай зліг, я ж залишався на ногах. Поки хворого лікував місцевий кавірадж,[43]я блукав містечком – то було зовсім крихітне одноповерхове поселення довкола великого пагорба. Лише два чи три храми зі стрімкими шпилями і прапорами високо в небі вибивалися з одноманітного рівнинного пейзажу. Я бачив людей, що обходили пагорб як місце для прощ – хто з іконами та зображеннями святих, хто возом, а хто пішки, а хто, наче гусінь, у поклонах, не роблячи й кроку без того, щоб не упасти ниць перед оселею святості. Були такі, що обходили пагорб всією родиною, упродовж дня. Були ж і такі, що приходили до священного пагорба, аби поселитися на його стежинах та схилах назавжди. Ще інші клали перед собою гору каміння й кидали її, промовляючи молитви, поперед себе, поки не пересували таким чином всієї гори на метр уперед, утривалюючи своє паломництво на місяці. Що то були за дивні люди! Здавалося, в них не було більше справ у цьому світі, окрім як повторювати давні молитви й жбурляти каміння, а потім обережно переставляти поперед себе свій вівтар з іконами, пахощами та жовтими чи червоними порошками, що ними вони прикрашали собі чоло. Я теж обійшов пагорб, разом із іншими прочанами, бо розумів, що тепер я теж прочанин.

Я навідував свого товариша двічі на день – уранці та ввечері, заходячи у невеличкий двір монастиря. Йому ставало дедалі гірше – губи потріскалися від жару, очі запали. Все, що я міг зробити, – це просто приходити до нього в келію, сидіти або лежати, іноді помахуючи хвостом, коли ловив на собі його погляд. Було страх як спекотно, та мого товариша тіпало з холоду. Його вкривали три вовняні ковдри, але його бліде з чорними тінями обличчя вказувало, що хвороба зсередини виморожує його кістки. Коли він забувався в гарячковому сні, я йшов блукати містом.

Іноді, думаючи про Ніколая, я згадував і Чарлі – як він там? Оселився у Вріндавані чи пішов куди далі? Я відчував, що сліди, які пов’язували мене з минулим, вже змили дощі, і тепер були просто я, і шлях, і сонце, до якого я йшов.

У містечку я ходив від крамнички до крамнички, сподіваючись десь випросити шматочок хліба або, якщо випаде така нагода, пооблизувати розбиті горщики з‑під йогурту чи вареного гороху. Тутешні пси, теж не позбавлені етикету, їли те, що їм давала доля, і я, уже бувалець, знав, як себе поводити, коли помічник кухаря висипає відра з помиями за кухнею. Я привчив себе кланятись, коли бачив старих санньясі[44]в жовтих простирадлах. Вони усміхалися мені, а я покірно опускав очі додолу.

Якось я забрів у старий двір, достатньо великий, аби називатися, мабуть, царським. Розкішний палац із рожевого каменю стояв посеред двору, особливо ефектний на заході та на світанні – камінь тоді здавався рожевою піною, що застигла у формі колон та ефемерних, схожих на медуз, бань, веж та альтанок. Посеред двору була купальня квадратної форми, в якій у перевернутому вигляді відображалася вся велич палацу. До води вели сходини, на яких сиділи, байдикуючи, голуби і говорили на свої голуб’ячі теми. Іноді я спускався майже до самої води – стоячи при краю східців, я бачив, що далі, під водою, вони вели глибоко у темряву. Коли я думав про глибину і темряву під водою, неодмінно пригадував світло, яке побачив в очах медитуючого велетня йога.

У палаці мешкав чоловік, якого всі називали Ґуруджі. Щодня, по обіді, до нього на розмову сходилися люди – з місцевих, хоча були й такі, що приїжджали з інших країв. Часом гостей збиралося так багато, що вони не уміщувалися у кімнаті, де приймав Ґуруджі, – тоді люди сиділи навіть надворі, з цікавістю поглядаючи на кремезного, широкогрудого чоловіка з чорною відзнакою на чолі, в сонячних окулярах, що їх він, здавалося, ніколи не знімав.

У парку довкола палацу Ґуруджі мешкало багато пав та мавп, вони бродили безперешкодно скрізь, куди могли дістатися. Серед трав у парку водилося чимало кобр – тільки що виповзали вони увечері, після смерку, коли Ґуруджі відкривав невеличкий храм з вівтарем і здійснював вечірнє поклоніння. В ці моменти серед кобр, яких я не бачив, але присутність яких відчував, здіймалося тихе тріумфування, і вони з великими радощами і трепетом вітали кожен рух таємничого чоловіка.

Я не мав охоти спілкуватися з кобрами, та й, правду кажучи, побоювався їх. Що ж до інших мешканців саду довкола палацу – тут, мушу сказати, у мене з’явилося кілька друзів. Раніше я взагалі наче й не зауважував, що мене оточують інші тварини. Не тільки пси й коти, котрих я завжди вважав за обов’язок зігнати зі своєї території, – я раптом став помічати, що, крім мене, на білому світі ще є коні, осли, щури, свині, землерийки та інші істоти, з якими, при нагоді, можна було перекинутися словечком, аби не було самотньо на душі.

Там же, у парку, я запримітив одну стару мавпу, яка старанно приходила на кожну зустріч із чоловіком. Вона тихо сиділа неподалік від входу в покої, де відбувалися бесіди, і вслухалась у слова, які долинали до неї. Через вроджену скромність, а може, через набуте смирення, вона не підступалася ближче. А що дні тоді стояли спекотні, двері в покої було відчинено навстіж, і я мимоволі став її товаришем у підслуховуванні, на якийсь час зробившись не менш уважним слухачем, аніж вона.

Якось, у перерві між зустрічами, коли прислуга Ґуруджі принесла всім випити чаю, я наважився потурбувати стару (до цього ми ігнорували одне одного, вдаючи, буцім не помічаємо обопільної присутності).

– Моє шанування, – звернувся я до неї, вивчивши вже кілька слів місцевою говіркою.

– Шанування, – буркнула мавпа і подивилася кудись убік, вдаючи, наче й не збиралася вести зі мною світські розмови.

– Я бачу тебе тут майже щодня. Чи не могла б ти мені розповісти, шановна, що то за чоловік, до якого приходить стільки людей? І що то за місце, де ми зараз є з тобою? Я бачив, навіть кобри приповзають сюди помирати.

– Та й я тебе тут бачу кожного дня, – ліниво відповіла мавпа, сидячи набурмосено за кілька метрів від мене. – Чого тобі треба? Йшов би ти своєю дорогою та й не заважав.

– Шановна, мої дороги привели мене саме сюди, – сказав я, присідаючи, бо відчув, що бесіда має шанси перерости у щось більше. – Як тебе звати?

– Мене звати Ватіка, – відповіла мавпа і, не втримавши своєї напускної байдужості, врешті спитала: – А тебе?

– Джеррі, – відповів я. – Просто Джеррі.

– Привіт, Джеррі.

– Привіт, Ватіко.

– Отож, ти хочеш знати, де ми? – спитала змовницьки мавпа, поволі підіймаючись із землі й підлазячи до мене.

– Так, – ствердно відповів я.

– Що ж, коли не боїшся почути… Ми з тобою перебуваємо на шмашані,[45]– сказала вона, заглянувши своїми жовтими очима просто в моє серце. Ватіка врешті пришкандибала до мене й тяжко сіла. Я побачив, яка вона вже стара та недужа. – Колись тут було велике кладовище, де спалювали тіла померлих. Я прийшла сюди, певне, років із десять тому, гадала, що вже достатньо стара, аби відкинути ноги – як пересохлий кокос: груба шкіра і ніякого соку всередині. Хворіла я…

– На що ти хворіла? – поцікавився я. – У мене є товариш, він теж занеміг…

– Хворіла на старість, – відповіла мавпа. – Тобі цього ще не зрозуміти. Але скоро і ти там будеш…

– Що ж тебе вилікувало, стара Ватіко?

– Мене вилікував Ґуруджі. Він наказав Махатмаджі, своєму слузі, годувати мене рисом із пряженим маслом і цукром, і я потроху зміцніла. Тоді я зрозуміла, що Ґуруджі – великий містик. Бачиш, скільки до нього приходить людей?

– Це все теж недужі? Він що, як лікар?

– Він містик! – промовила Ватіка, широко розкриваючи очі. – Він знає мудрість! Він спілкується зі світом мертвих.

– Я теж ледь не помер. Але мене врятував один йог. З його милості я вирушив у паломництво, але сам не знаю, куди маю потрапити… Я бачив, як сюди кожного вечора, коли Ґуруджі виходить поклонятися своєму вівтареві, сповзаються десятки кобр з усієї околиці. Чого їм тут треба, Ватіко?

Ватіка усміхнулась і відвела погляд – мабуть, вона вважала мій розум надто маленьким, аби ділитися такими знаннями.

– Ґуруджі досяг безсмертя, – сказала врешті вона. – Він – великий йог і містик. Багато років тому він оселився тут, на кладовищі й викупив цей палац. Я пам’ятаю, як гуляла тут, ще коли була зовсім маленькою дівчинкою. Тоді це місце було повне привидів. Аж кишіло мерцями, які не могли піти звідси! Коли в місті з’явився Ґуруджі, він одразу ж запримітив це місце. Раніше, до нього, тут ховали царевичів. Це їхнім коштом було збудовано цей палац.

– Ти багато знаєш, мудра Ватіко.

– Я довго жила на цьому світі, – відповіла мавпа, почихуючи свої обвислі волохаті груди. – А до царевичів, за незапам’ятних часів, тут був шмашан. Тут палили тіла померлих, і багато голодних ракшасів і пішачів[46]приходили сюди в надії знайти собі жертву… Будь обережний із кладовищами вночі! Ніколи не зупиняйся там для ночівлі!

Я кивнув і ліг біля її ніг, уважно слухаючи Ватіку.

– Але все ж, Ватіко, чому ти залишилася тут, із Ґуруджі?

– Я полюбила його, як і всі ті кобри, які приповзають уночі послухати, як Ґуруджі здійснює пуджу.[47]Кобри гадають, що Ґуруджі подарує їм безсмертя, бо знають, що він – могутній йог. Насправді ж вони просто полюбили його, хоч і не знають таких слів у своїй зміїній мові. Тому вони кожного вечора тут. Думають, що пильнують момент, коли Ґуруджі роздаватиме нектар безсмертя, хоча насправді просто гріються у променях його любові.

– Ти теж хочеш отримати нектар безсмертя, Ватіко? Повір, умирати не страшно! – сказав я і тут же осікся – негоже малому повчати стару мудру мавпу.

– Ні, – сказала Ватіка і посмутніла. – Він мені як батько. Я просто полюбила його. За те, що він нагодував мене солодким рисом з маслом. За те, що вилікував… Я стала його ученицею. Ґуруджі каже, що не може дати мені посвячення, як він дає усім іншим, але каже, що це й не має значення. Зі мною є його «ґуру крипа», а без «ґуру крипи» ніякий прогрес неможливий! Я й не хочу безсмертя. Хотілось би кому доживати кінця віку в тілі мавпи! Я хочу просто служити йому, – сказала Ватіка й опустила очі. Зморшки під її очима наповнилися слізьми, і мавпа недбало втерла їх волохатою долонею. – Він урятував мене, і це все, що важить для мене.

Я задумався.

– То всі ці люди теж хочуть просто любові? – спитав я у Ватіки, маючи на увазі численних гостей Ґуруджі.