І не повернеться пес до своєї блювотини 9 page

А набігавшись, відчув, що сили мої скінчились, і впав просто на пісок, окопався у ньому й блаженно заснув.

Прокинувся я від ніжного звуку дзвіночків, які долинали до мене звідусюди. На хвилину мені здалося, що я – в раю, тому, про який мені розповідали Чарлі та інші знайомі. Я підвів голову і побачив, що небо вже пожовтіло, а берег поступово заповнюється людьми. Вони нагадали мені йогів з Бенареса, але були більшою мірою одягнені в біле. Вони здійснювали свої ранкові омовіння й підносили молитви, а те, що я прийняв за звуки дзвіночків, було торохтінням бляшанки з‑під пива у хатині на пляжі. Вітер кидав нею об стіни будиночка, і щось усередині бляшанки ніяк не мелодійно подзвонювало.

Я пішов до океану, щоб зустрітися з ним віч‑на‑віч.

Стоячи на мокрому піску, на якому мої лапи залишали прим’ятини, що заповнювалися водою, я відчув себе нікчемно маленьким поруч із пінистою стихією, яка ладна була проковтнути мене, варто ступити їй назустріч бодай іще крок. Важкі хвилі з шумом обрушувалися на півдорозі до берега, і я, здригаючись від пронизливої свіжості, що долітала до мене у вигляді бризок, вдивлявся в сірі глибини хвиль. Ось який ти, океан. А це я.

Я зробив іще пару кроків, щоби хвиля могла омити мене, і вода, що відкочувалася від берега, збила мене з лап і потягла за собою. Я насилу зміг повернутися на берег і, виснажений боротьбою з валами, повалився на пісок. Тепер, після нічної мандрівки та купелі, я відчув, наскільки постарів. Тих емоцій, що так підступно й зненацька огорнули мене серед ночі, коли я побачив океан у сяєві місяця, більше не було – всередині я відчував себе знову на свій вік – старим, бувалим псом, якому хочеться спокою. Збайдужівши раптом до стихії, я почекав, поки мине світанок – все ж, та густина золота, яким вкрилася вся природа, коли край сонця з’явився над океаном, приголомшила навіть мене. Небо було прозорим, глибоким, червоно‑жовтим, кольору м’якуша папаї. Я вбирав очима цю перебіжність барв і відчував, як дивний жаль, наче трохи відступивши від мене, коли я вперше побачив океан, тепер із поновленою силою повернувся до мене, і яскравими барвами його не задурити. Раптом із прозорою ясністю, достоту такою, яка була в небесній височині цього світанку, я зрозумів, що скоро вмиратиму, і сум цей у серці – то провісник мого кінця.

Відчуваючи, що часу мені залишилося небагато, я зібрався з силами, піднявся з піску і поплентався до міста – туди, звідки дедалі більше приходило людей на пляж, аби зустріти велетенське червоне світило, яке повільно, з царською величчю здіймалося над обрієм.

Дивний спокій висів над Пурі.

Я не знав, скільки мені залишилося, але – можливо, то діяли особливі випари місця – мене це ніяк не хвилювало. Просто у мене було відчуття, що мені треба встигнути дещо перед своєю смертю.

Я бачив своїх родичів, які виходили на вулицю, обтрушувалися від сну, а ті, хто вже прокинувся, нишпорили по смітниках у пошуках чогось поживного. Зелені папуги, яких рідко побачиш у Варанасі, перелітали тут із дерева на дерево й голосно кричали одне одному щось своєю пташиною мовою. Містом стелився туман, але з кожною хвилиною світанку сонце чимраз яскравіше пробивалося крізь щільну завісу, наче вирізьблюючи своїм промінням контури пальм уздовж дороги. Крізь імлу я розпізнавав обриси храмів, звідки вже чулися звуки ранкових молитов, перебір барабанів і дзенькання металевих тарілочок. У повітрі стояв запах океану, впереміш зі смородами міста – відпадками, що пріють, поруч із пахощами, що долинали звідкись із храму, я виразно чув знайомий запах гниючого трупа – і справді, дуже скоро я пройшов повз тушу кози, що, напіврозкладена, лежала біля дороги.

Коли я придибав на центральну площу міста, сонце вже піднялося високо. Вулицями Пурі сновигали велорикші, автомобілісти намагалися проїхати крізь натовп корів, що згуртувалися, аби обмінятися останніми новинами, вулиці непомітно заповнювалися пішоходами, і з кожною хвилиною узбіччя дороги дедалі щільніше тіснилося торговцями, які продавали солодощі, фрукти, овочі, курей та рибу. Гамір базару оточував мене зусібіч, і я знову відчув себе в безпеці – я звик бути серед людей і тепер шукав захисту в цьому знайомому шарварку, де в кожного була своя справа і нікому не було до мене діла. Я відчув, що було б добре щось перехопити, бо вже хтозна‑скільки днів не їв нічого путнього в дорозі, перехоплюючи якийсь мізер по смітниках. Із цією думкою раптом велика солодка випічка упала зі столу одного з торговців мені просто під носа, і я, поки ніхто не зауважив, взяв її тихенько до зубів і похапцем звернув за ріг, де й зміг уже як слід поснідати.

Врешті, я вийшов до головного храму міста – величної споруди з високими стінами, за якими стриміли пагоди з прапорами на вершечках. Сонце вже припікало, й курна вулиця була вся заповнена людьми. Не знаючи, чого б іще тут зробити, я обтрюхикав довкола храму, придивляючись до облич людей на вулиці.

– Гей, чи не тут храм Повелителя Всесвіту? – спитав я в одної корови, яка ремигала, стоячи по коліна в їжі, що її, вочевидь, викидали з храму.

– Ту‑у‑у‑у‑ут, – відповіла вона протяжно і знову запхала морду в помиї.

Я готовий був піти далі, та запах їжі знову відізвався солодким болем чи то у серці, чи то під шлунком, і я залишився ще на кілька хвилин, аби поласувати тим, що давали при храмі.

Кілька разів – через кількоро дверей, які мені траплялися дорогою у високій стіні храму, я намагався пройти на територію храму, та мене не впустила охорона.

Я кружляв і кружляв довкола споруди, намагаючись то пройти до храму крізь ворота, то продертися крізь натовп людей, що скупчилися біля одної зі стін і щось жваво там обговорювали. Втомившись, я повертався до купи відпадків і занурював пащу в теплий варений рис і їв його, і масло текло мені по шиї, і лапи мої були в чомусь солодкому, і в мене було відчуття, що скоро, дуже скоро я буду змушений звідси піти, тому що надто це добре – надто це схоже на сон – ця їжа, і цей спокій, і це вмиротворення, що висіло над містом.

Під вечір, коли з океану почала надходити прохолода, люди трохи розійшлися. Не знайшовши проходу до Повелителя Всесвіту, я надумав ночувати під стінами храму – принаймні тут завжди було що поїсти. Аж раптом я побачив, як із храмової брами, не помічений охоронцями, вибіг пес – великий чорний пес!

Після цілого дня безплідних розпитувань я зрозумів, що то – мій шанс дізнатися, де ж ховають Повелителя Всесвіту. Я потрюхикав за ним, а, побачивши, що чорний от‑от відірветься від мене й загубиться в плутаних прибазарних вуличках Пурі, я наддав кроку. Не встигаючи як слід роздивитися, що діється навколо мене, я лише перестрибував через калюжі та протискався поміж ніг людей, майже не зауважуючи рядів із солодощами, не помічаючи людей у рожевому, що йшли вулицею, співаючи свої релігійні гімни, б’ючи в барабани і тарілки – я весь, як стріла, був зосереджений на чорному псові, що біг у ста метрах переді мною. Я намагався був гавкнути йому, та голос підвів мене й тут, і вся надія була тільки на останню спритність моїх лап. Врешті, пес скочив кудись у боковий хід, і я, не роздумуючи, послідував за ним у великий внутрішній двір. На подвір’ї росло декілька пальм, стояло авто, а саме обійстя виглядало добре втоптаним і обжитим. Білі стіни будинку, хоч і потріскані, давали відчуття якоїсь чистоти – вони були підсвічені рожевим промінням сонця що вже хилилося до заходу. В одному з кутів двору, завішаного випраною білизною, я побачив чоловіка в оточенні всіляких дерев’яних коробів, призначення яких я не розумів. Я побачив як чорний пес вскочив у двері за спиною чоловіка й нерішуче потупцював, не наважуючись підійти ближче. «Халепа!» – подумалося мені.

По хвилині вагань я поволі почав наближатися до чоловіка, боячись отримати від нього прочухана. В мої роки так бігати уже не було сили, і я відчував зараз, як лапи мої ломило й хотілося якомога швидше прилягти.

Чоловік був уже доволі старим, волосся його було сивим, обличчя – майже чорним від сонця. Він був у простій лляній одежі, худий, кістлявий, з легкою усмішкою у вусах він сидів біля дерев’яного короба, щось вистругував на нім і тихо наспівував собі. Я озирнувся навколо – у дворі стояли незвичний спокій і тиша, наче весь гамір вулиці залишився за товстими стінами. Тут було вечірнє небо над головою, випрана білизна, якою грався вітер, і чоловік, який щось майстрував, наспівуючи.

Раптом я зрозумів, що ладнав чоловік – то були музичні інструменти. Кілька майже готових коробок лежали в куті двору. Одна, вкрита лаком, стояла на дерев’яних кільчиках осібно.

Чоловік відклав долітце, яким він вирізав візерунок на накривці ящика, розігнувся в попереку і побачив мене. Я скавульнув, передчуваючи, що мене зараз проженуть, але чоловік тільки по‑доброму усміхнувся.

Зрозумівши це як дозвіл, я, притиснувши хвоста, ліг у кількох метрах від нього, сховавшись між дошками, спертими до стіни, так, щоб не потрапляти нікому зайвий раз на очі.

А поки там що, із дому долинули голоси.

На веранду вийшла жінка‑індуска, не тонка й не надто груба, з червоною цяткою між бровами. Вона трималася за округлий живіт. Жінка була у тяжі. З нею перевальцем, ніби підволікуючи одною ногою, чвалала, підпираючи бік однією рукою, низька товста пані. Тільки‑но я побачив цю ходу перевальцем, я забився глибше поміж дощок, аби мене не вгледіли. То була та сама матрона, з якою я вже зустрічавсь у Вріндавані.

– Їдеш уже, Чандіко? – спитав старий індус, підіймаючись на рівні.

– Та вже їду, – відповідала огрядна. – З вами тут довго побудеш хіба? Їсти скупитеся дати, спати не поспиш, навіть посуд перемити невістка твоя не дала. Їду! Хто би й не поїхав від таких?

Чоловік, усміхаючись, обійняв жінку.

На поріг вийшов невисокий чоловік у джинсах і сорочці з короткими рукавами – своєю одежею він вирізнявся з‑поміж старших.

– Тату, я відвезу тітку Чандіку на вокзал. А ви би вже може й закінчували? Вечоріє!

– Та вже закінчив, – сказав чоловік. – Вези, вези, тільки не розтряси її.

– От проноза! – сказала огрядна, труснувши своїми браслетами. – Німай! – гукнула вона в дім. – Іди попрощайся з тіткою Чандікою!

Молодша сказала:

– Та він десь на вулиці з хлопцями бігає! – і стала гукати: – Німай! Тітка Чандіка їде! Іди мерщій, попрощайся!

Звідкілясь із вулиці почувся вереск: «Іду‑у‑у!»

Поки родичі стояли на порозі, старий чоловік, хитро мружачись і втираючи вуса, спитав:

– Як там Раві? Більше не приходив?

При слові «Раві» я похолов і забився ще далі за дошки.

Тітка Чандіка зробилася враз серйозною.

– Та, хіба мало що могло здатися старій жінці? – а потім помовчавши з хвилю, додала: – Ні, тільки тоді. Слава Богу, більше не турбує. Відмучили своє, слава Богу.

– Господу видніше, що нам буде на ліпше, – сказав старий. – Так просто мало статись. А простити можна все.

– Не це, Субгал. – Жінка поправила коштовну шаль і глибше сховала у неї підборіддя.

– Час пам’ять забирає, – озвався старий і, як мені здалося, подивився в той бік, де лежав у схованці я. – О, наш красень прибіг!

– Дідо‑о‑о‑о‑о‑о! – з наростаючим криком до двору ввірвався хлопчак семи років і з розбігу стрибнув в обійми старого.

– Попрощайся з тіткою Чандікою! – сказав старий малому.

Хлопчик підійшов до тітки Чандіки й дозволив себе приголубити й притиснути до широких стегон. Син старого в цей час носив куфри жінки й складав їх у багажник автівки.

– Ну, з Богом, Чандіко, – махнув їм на прощання старий, коли огрядна жінка та син старого сіли в авто.

– Всі благословення, брате! – гукнула на прощання жінка. – Хай Бог милує! – і замахала рукою. Жінка в тяжі, пригорнувши малого Нітая до себе, махала їй у відповідь.

– Ну, набігався? – спитала вона.

– Ні!

– А пора вже! Йди до хати, зараз тебе шуруватиму. Подивися, на кого ти схожий!

Із цими словами жінка пішла разом із хлопчиком у дім, а старий залишився сам у дворі, де вже гусли малиново‑сині сутінки. Він увімкнув жарівку над порогом і, наспівуючи щось собі під ніс, став складати коробки й підмітати поріг.

Я лежав, не сміючи поворухнутись. Що то було? Що я почув сьогодні? Чому я опинився саме тут, у домі, де знову зустрів ту жінку з Вріндавана? Мені здалося, я почув найважливіше, що міг почути в своєму житті. Повелитель Всесвіту, справді, краще знав, що мені потрібно.

До моїх вух долинав голос старого, який співав: «Скажи мені, коли наступить той день? Коли ж я мов одержимий бігатиму вздовж берегу Ґанґи в Навадвіпі, щиро кличучи: «О Ґаура! О Нітьянанда!»? Коли ж я, відкинувши всю розсудливість, почну співати і танцювати як божевільний?»

Чоловік підмів усе, знов в хаті, а я, вже не сумний і не радісний, а просто дуже втомлений, дивився на прямокутник світла, оточений темрявою, що вже спала, на місто – старий зник у ньому, а потім повернувся, несучи мені їсти. Щось чисте і вологе бриніло в моєму серці, що зрушувало сухі брили моєї озвірілості і витікало звідти якоюсь живою водою мого справжнього єства. Я відчув, – нарешті я міг сказати, що по‑справжньому зрозумів щось у цьому житті. Зрозумів, для чого було це все – все, що зі мною відбулося.

– Тримай, – він кинув мені якогось хліба і поставив тарілку з недоїдками. – Можеш тут залишитися, ніхто тебе вже нікуди не жене.

Я не поворухнувся. У мене більше не було сили йти кудись іще, і, якби мене вигнали з цього дому, з цього затишного подвір’я, я спустив би дух просто на вулиці, під брамою – більше у мене сил не було.

Чоловік зник у будинку за фіранкою. За якусь годину світло згасло і в домі, а над подвір’ям зійшов майже повний, уже убутній місяць. Темні силуети пальм, чорні перед зірчастим, бездонно‑блакитним нічним небом, всипаним міріадами маленьких, сяючих іскор, що наче хмари, десь купчились, а десь розбігалися навтіч, розмірено гойдалися в м’якому, теплому вітрі припливу.

Я виліз із‑за дощок, поїв трохи й відчув, що більше не матиму сил прокинутись – що моє завтра не настане.

І вночі, видивляючись серед розсипів зір найяскравішу, я побачив, як чорний пес, що привів мене сюди, вийшов з дому і беззвучно покликав мене за собою, і ми, наче наввипередки, стали підійматися вище і вище, біжучи по пальмах, по хвилях океану, по хмарах, підіймаючись далі й далі, в глиб цих міріадів, міріадів розсипаних іскор, що дрімали і манили – манили новим життям.

Я пам’ятаю все це так добре, наче це відбувалося зі мною вчора, хоч і розумію – минуло вже вдосталь часу, аби стерлися з пам’яті всі події. А все ж.

Я лежу у своїй колисці, та іноді, коли мене в ній вечорами виносять надвір, я бачу ті самі міріади зірок, розсипаних перед очима, а вдень – чую той сам спів. Співає мій дідусь: «Було у батька троє синів. Перший робив ситари, другий пас корів. Ну а третій той син, горе, що був один – той пішов на війну». – «Скажи мені, коли наступить той день?» Я вже знав цю пісню.

Дідусь постарів, став більше горбитись, але ще сидів допізна на порозі, ладуючи маленькі гармоніки з чорними та білими клавішами. Мій старший брат – Німай – став іще дорослішим. Він уже ходив до школи, я бачив, як він прибігає, захеканий, із книжками в ранці, й розповідає дідусеві, як минув його день, а дідо куйовдить йому волосся і пригощає чимось солодким. Що старшим стає Німай, то більше в його серйозному, по‑дитячому мудрому обличчі я впізнаю риси Ніколая – та сама рішучість, та сама дивакуватість, перемішана з лагідністю й волею.

У мене є ще один братик, Чандан, – щоправда, він майже нічого не говорить. Йому щойно три. Він іще маленький – мама непокоїться, що він такий худенький, і чи не буде він німим, та я знаю, що він не німий, що прийде час – і він заговорить. Наразі йому всього три, і він полохливо виглядає з‑за маминої спідниці своїми великими карими очима – глибокими, розумними, які вже не раз бачили цей світ. Я впізнаю цю зрілість. Раніше я гадав, що це втома, – тепер я бачу, що це якесь особливе відчуття світу, й часом мені хочеться гукнути йому: «Чарлі… Чарлі…» – але він не зрозумів би, та й мені, поки що, поки сам ледве тримаю голову й знаю тільки сон та материну пипку, говорити не під силу.

У мене ще вкрай мало снаги, і здебільшого я їм та сплю, сплю та їм. У мене є вдосталь молока, є спокій, який я купив дорогою ціною. У мене є час думати, пригадувати, є час пам’ятати. У мене є сім’я, що оберігає мене.

І тепер, коли я дивлюся на ці пальми, коли чую запах океану й бачу призахідне світло сонця, коли я бачу вночі ці розсипи міріадів зірок, що місцями збігаються, а місцями розбігаються навсібіч, наче хвилі в морі, я думаю, що, можливо, це не є мій дім, той, куди я маю, врешті, повернутись, але я – вже близько. Інакше чого було б мені так добре? Звідки було б це світло і ця благодать?

Засинаючи, я тепер розумію: нехай я не вдома наразі, все ж я близько. Дуже близько від того дому, звідки я колись вийшов майструвати ситари, пасти корів, дому, звідки я вийшов на війну і куди неодмінно повернусь, принісши в серці мир. Іноді я ще бачу уві сні ці великі, круглі, люблячі очі, які манять мене, і тоді я думаю – все вже добре, тому що я – вдома, майже вдома.

Я повернусь. Я обов’язково повернусь.

30.12.2013