Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






І не повернеться пес до своєї блювотини 6 page





Нанді на те лиш пореготував у своїй манері, задираючи писок до неба.

Наближаючись до Манікарніка‑ґгату, я відчув присутність смерті. Кілька разів ми (на цей раз ми!) змушені були пропустити носильників, що несли на бамбукових ношах тіла покійників. Чоловіки несли мерців, загорнутих у кольорові шматки тканини, і запах свіжої тліні було відчутно навіть попри сандалову олію, котрою, як підказував мій ніс, було обмазано мерців. Близько до шмашану я відчув, як у мене крутиться голова від непристойно‑привабливого запаху горілого м’яса і в голові зароїлися думки, що ніяк не відповідали цьому місцю та, правду кажучи, вжахнули мене самого. Переходячи крізь бруд і нечистоти, яких у цій частині Касі було особливо багато, ми протискувалися крізь тісні переходи, де складно було розминутися навіть двом людям, не те що людині й бикові. Над собою я бачив хитросплетіння рур і дротів, якими сновигали мавпи. Я напружено вдивлявся у них, намагаючись зрозуміти, чи немає серед них Мані – мені досі було соромно з того, як просто я дав себе обманути, і в душі було бажання помсти.

– Сюди! – гукнув мені Нанді й, важко підскочивши, виліз на сходинки, що вели нас далі, до ріки.

Врешті берег знову відкрився нам, з тим самим ефектом несподіванки, що і вранці, – здалося, наче розчахнулися двері, і світ увірвався в мою вузьку, зашкарублу буду. Я знову побачив Ґанґу, чий вигляд вранці змусив мене плакати, але тепер внизу я побачив щось, від чого в моє серце закрався страх. На хвилину я засумнівався, чи справді хочу наблизитись аж так близько до смерті.

– Ходімо, – підбадьорив мене Нанді, побачивши мою нерішучість, і я, підгинаючи хвіст і вуха, став спускатися широкими кам’яними сходами до ріки.

– У нас тут скрізь попуск, – пожартував Нанді, вільно проходячи крізь натовп місцевих жителів, що густо збилися в гурт довкола шмашану. Все, що я міг бачити наразі, – то були копита Нанді й босі, перемазані болотом ноги людей – ноги, що розступалися, даючи дорогу бикові. Я покрадьки, з‑за плеча, кидав погляди на приживальців, що розташувалися на території крематорію. Поодаль, при мурах, я побачив великі терези, на яких відважували дерево для спалювання тіл, а, задерши голову вище, вражено зрозумів, що стою перед стосом дров, який підіймався вгору на п’ять людських зростів. Трохи далі сиділи місцеві нероби – вони палили тютюн, жували бетель, на їхніх устах блукали порожні усмішки, та було незрозуміло, чим вони зайняті ще, крім попивання чаю з молоком, що його продавали тут же, – та ще обговоренням новин, очевидно, місцевого значення.

Я побачив чимало туристів – білих чоловіків і жінок у яскравих футболках, із голими ногами, обтягнутими в шорти, непристойно гладких і охайних порівняно з місцевими лайдаками, які зиркали на них веселими та жадібними очима. На обличчях туристів було написано відчай у суміші з відразою. А ще – страх і погорда, що наче запевняла самих же туристів, що Манікарніка – не їхня дорога й не їхній кінцевий пристанок. Вони всі, наче захищаючи себе від картин тління, носили на грудях великі фотоапарати, і я бачив, як місцеві спершу забороняли їм фотографувати, а потім одному з хитріших фотолюбителів спало на думку запропонувати їм кілька доларів, і ті згодилися на порушення.

– Дивись, куди преш! – Я відчув, як чиясь нога мені добряче врізала під дих, і всі вчорашні забої враз озвалися свіжим спалахом болю.

Я відскочив убік, і вчасно – повз мене пройшли чоловіки, насилу несучи якусь особливо важку ношу, загорнуту в помаранчеву тканину, посипану пелюстками квітів. У цей момент натовп розступився перед нами з Нанді, і я врешті побачив вогонь.

Я побачив кілька багать – здається, три з них горіли, – і мені здалося, наче хтось ухопив мене за серце і боляче‑боляче стис, так, що я аж дзявкнув від несподіванки. «Там буду і я», – промовив мені голос усередині, і невідворотність цього шляху справила на мене гнітюче враження. Густий дим валив із багаття, яскраві язики полум’я виривалися з купи дров, а тяжкий, нудотний дух горілої плоті п’янив і спокушав, але й відштовхував, вивертав мій шлунок назовні, так, наче я сам не міг визначитися до кінця, за кого ж я в цій боротьбі вогню і тіл – на боці стихії чи людини. Я заворожено дивився на вогонь, намагаючись вгледіти в ньому обриси тіла, сподіваючись, раз уже ця таїна буття розкрилася переді мною, роздивитись її потворне нутро. Чоловіки – закіптюжені, аж чорні від вогню, з яким вони тут були на «ти», ходили довкола багать із довгими дрюками і підправляли дрова, аби ті горіли краще. Врешті одна з дровиняк на вогнищі біля мене осунулась і скотилася, відкриваючи моєму поглядові чиюсь голову. Я не міг відірвати погляду від цієї оголеної правди – догораючого черепа, білого, розпеченого, що тхнув паленою плоттю. Мені здалося, що в цьому черепі згустилася для мене вся дійсність – колись і крізь мої очниці палатиме вогонь, і там не буде нічого, нічого, нічого – тільки полум’я.

Нове тіло понесли до Ґанґи, і я почав слідкувати одночасно за вогнями і за тим, що робитимуть з тілом родичі. Схоже, чоловік, котрий копнув мене, був сином покійного – тепер він стояв біля ріки і вкидав у неї рис, щось промовляючи. Далі тіло поклали на купу дрів, приготованих чорними чоловіками (серед них були й кілька зовсім малих іще хлопчаків), приклали хмизом і син став обходти гору з дровами, тикаючи в неї смолоскипом, що передали йому люди зі шмашану.

– Ходімо сюди, – гукнув мені Нанді, манячи йти далі, за багаття. – Там є зручне місце, звідти все буде видно.

Мені здалося, що на вулиці, замість яскравого сонця, висить темна пелена хмар. Щойно коли я знову почав рухатися, паволока розпалася, і я побачив, що навколо мене знову живий світ, населений живими істотами, і що світ мертвих, який на хвилину відтулився мені, міститься десь там, трохи далі, але ще не в мене під носом.

Нанді виліз на зручну площадку біля напіврозваленої бані, яка стирчала з води. Вмостившись поруч, я відчув себе частково захищеним старшим товаришем.

Я зиркнув на бика, але Нанді, не зважаючи на мене, споглядав із непроникним виглядом Манікарніку. На його морді не відображалося ніяких почуттів – хіба лише спокій, дрібка серйозності й співчуття, і, може, крихта врочистості. Загалом же він дивився на все, що відбувалося на ґгаті так, наче це було для нього найбільш звичною процедурою на світі.

Поки там що, до одного з багать підійшов хтось із членів родини покійного. Багаття вже наполовину згоріло, воно було трохи пооддаль від мене, але жар його продовжував обпікати морду нездоровим вогнем. Я стежив за тим черепом, котрий викликав у мені стільки містичних переживань, і мені ще здавалося, що він – той череп – слугує своєрідним мостом між світом поцей– і потойбічним. Над Манікарнікою висіло відчуття святості й смерті, густого бруду, який перетворюється на попіл, і я раптом побачив іншу сторону всього, що відбувалося. Мені здалося, що все це нутро світу – той край речей, яким світ явлений торкається чогось позамежного, де гуляє смерть, де все таємниче і не схоже саме на себе – весь той кишківник матерії, зазвичай прихований від порожньої уваги, тут був розкритим, безсоромно роззявленим. І тут воно все світилося. І все, що бруднило безсоромністю, блудом і відвертістю, раптом очищалося, і замовкало, і набирало того виразу, котрий я ловив на морді Нанді – спокою, величі, трохи туги і врочистості. Але загалом – безпосередньої прямоти вічності.

Хтось із родини підійшов з дерев’яною палицею до вогню, на який я знову задивився, й одним ударом палиці розколов біліючий череп. І щось наче звільнилося в мені – я відчув полегкість.

Нанді з цікавістю глянув на мене.

Я мовчав.

– Так син зробив своєму батькові, – промовив Нанді. – А потім його син зробить це і йому… І так далі…

Я продовжував мовчати, намагаючись зрозуміти, про що це світло, про що ця тиша, яка запанувала в мені – ця урочиста, велична хвилина.

– Це – золота гірлянда, Джеррі. Вона тягнеться з минулого і зникає в майбутньому. Це – вічність.

У той момент я відчув, що немає ні минулого, ні майбутнього, а є тільки ця мить, коли ми з Нанді лежимо на мурах старого, напівзруйнованого і все ж вічно живого міста. І це місто дихає, дихає цією миттю, існує лише як крихітний відтинок часу, достатній, аби вмістити в собі всі ці живі істоти, які на секунду потрапляють у нього, аби пережити кошмари і блаженства всесвіту, а потім виринають, повертаються у вічне теперішнє. Я озирнувся навколо, і побачив, що цю мудрість знали всі – її знали Ґанґа і Манікарніка, знали Нанді й це небо, під яким так спокійно, нічого не боячись, він розпластався по камінню, знали всі ті дармоїди, котрі, виблискуючи зубами, намагалися випросити у туристів кілька доларів на чай, бетель і сигарети. Знали ті, що готували вогонь для кремації. Знали й сім’ї, що приходили проводжати своїх покійників у далеку путь, – знали й тому не мали ні страху, ні відчаю на обличчі, а робили всі свої справи спокійно, навіть з радістю. Тільки туристи, що гидливо ховали носи у футболки та шалі від запаху, що бив їм у ніздрі, ще не хотіли цього прийняти. У той момент я був у найвищій цяті мого життя і мені здалося, що у мене – відповіді на всі запитання, які мене коли‑небудь непокоїли. У цей момент я зрозумів, що всі мої родичі – ніяк не бідні та нещасні, вони багаті тим, що можуть перебувати в цьому місті, місті світла, істинно так, місті внутрішнього сяйва, що розганяє темні хмари жалю. І всі ті жебраки, каліки, всі ті скручені життям злидні, якими кишіло старе Касі, всі вони були багачами, бо знали, що все це – тільки на мить, а далі буде вільно і легко.

Подивившись на це такими очима, я відчув, як мить піднесла мене, мовби на гребені хвилі, й так само опустила на землю, і раптом усе знову стало таким, що його я бачив завжди. Я знову побачив болото, яке місили босими ногами чорнороби, які тягали дрова на багаття; попіл, що залишався від вогнищ; я побачив недопалені гірлянди квітів і грудну клітку, що залишилася після очисного вогню на згарищі. Я побачив, як недопалені рештки тіл вкидають у Ґанґу, в якій я так безтурботно купався сьогодні вранці. Побачив піт на тілах і блиск очей переляканих туристів, і мені знову стало лячно. Неспокій огорнув моє серце пеленою, наче зітканою з колючої, душної шерсті якоїсь нечестивої звірини. І я враз дуже різко, дуже гірко відчув себе – вкритого облізлим клоччям, смердючого, худого, якому – йти і боротися за життя. І в той момент геть протилежна хвиля, хвиля відчаю, наздогнала мене. Все раптом здалося мені безвихідним. Я збагнув, що я насправді пійманий, пійманий наче у консервну бляшанку, і змушений діяти за законами цього світу. Я особливо гостро відчув, що я – брудна тварина, від якої тхне сечею та лайном, і для якої немає різниці, де лежати – на чистих простирадлах чи на купі кісток зі шмашану. Мене настільки огорнула ця хвиля безвиході, що враз розхотілося йти куди‑небудь далі – мені захотілося втекти. Забитися в якийсь куток, залізти в нору, в темний барліг і там проспати решту своїх днів, аби не стикатися з цим жахом, із відразливою, вкритою виразками, брудною усмішкою цього світу. Мене охопила паніка – тепер я розумів, що пійманий, пійманий у цьому місті. І що Нанді нічим не кращий за Мані, якщо привів мене в це місце, зустріч з яким не солодша, а точно гіркіша, в тисячу разів гіркіша за підступне зіштовхування з карниза на даху будинку.

Мені захотілося піти звідсіля і більше ніколи не повертатися на Манікарніку. Мені враз стало достатньо шмашану, достатньо вже цього нудотного паху паленої людської плоті. Мені більше не хотілося йти в Пурі, до океану. Все раптом утратило значення. Я зірвався на лапи, сам не знаючи, куди мені тепер податися. Я хотів, аби все повернулося назад, аби все стало, як раніше, коли я був просто псом, коли я міг просто лежати в затінку, гризти кістку, або, ще краще, лежати в хутрі маминих складок, серед її солодких бриж, кожна з яких могла заповнити мій рот, мене всього гарячою, густою радістю.

Лють охопила мене – на все, на все що відбувалося. Я нервово помахував хвостом, ледве стримуючись, щоб не загавкати.

Нанді, мовби відчуваючи мій внутрішній стан, дивився на мене своїми глибокими блакитними, аж чорними, вирлами, але тепер я не бачив у його погляді тої милості, тої любові, яка мене так зігріла сьогодні вранці. Я бачив, що цього мені тепер було замало. Погляд – що таке погляд? Коли попереду це життя, це болото. Перемішане з гниллю і попелом, з річковою тванню, куди кидають мерців.

– Ти кудись зібрався? – спитав мене Нанді.

– Так, – відповів я гостро. – З мене досить. Я хочу піти звідси.

– Ну, гаразд, – відповів Нанді й важко труснувши ногами, почав підійматися. – Я пройдуся з тобою теж, якщо ти не проти.

Я промовчав. Моє серце боліло.

Не дивлячись більше на поховальні вогні, я рішуче пішов крізь натовп, протискаючись поміж людей. Хтось наступав мені на лапи, хтось штовхав мене та відтручував, та я не зважав – мені терміново потрібно було відійти якомога далі від цього місця.

– Джеррі, стривай, – гукнув мені Нанді, який ледве встигав за мною.

– Я не можу більше тут бути, вибач, – гукнув я йому, не озираючись.

Врешті я видерся з натовпу на ґгат, і вільно подріботів старими плитами вперед. Туди, де більше свіжого повітря. Але навіть тут повітря тхнуло паленим. У мене тьмарилося в голові й не полишало відчуття, що я пійманий містом, і воно мене тепер не відпустить, допоки я сам не опинюся на одному з таких вогнищ.

Роздратований, я вибіг на один із виступів, щось на взір баштової площадки понад Ґанґою, аби розвіяти свій настрій. Сонце стояло високо, шкварило не гірше, ніж у нас вдома, і мене тягло до води, але якась природна гидливість не могла мене змусити тепер зануритись у води, в яких, як я вже знав, плавали тіла покійників. Я опустив морду до землі, вдаючи, що не зауважую, як важко, чвалаючи під палючим сонцем, мене наздоганяє Нанді.

Мій погляд мимоволі опустився нижче, до води, що хлюпала по сходинах ґгату, і там, поміж човнів, я побачив двох своїх родичів, місцевих кудланів, які схилили морди над тілом одного з покійників і щось там собі жвакають. «Вони його просто обнюхують. Вони не настільки…» – почав я заспокоювати себе, але побачив, що пси відривають шматки мертв’ятини від розпухлого тіла й жують її та ковтають.

Цього було забагато. Цього міста було забагато.

– Я хочу додому, – сказав я Нанді, повертаючись від води і не дивлячись у його бік.

Я нічого не сказав йому про побачене. Я намагався забути, викинути з пам’яті страшні картини своїх братів за їжею. Я не хотів бути одним із них. Я не хотів стати покритим паршею варанаським псом, якого життя змусить гризти ногу покійника. Все. Я повертаюсь. Я хочу додому.

Я почав підійматися сходами вгору, геть від Ґанґи.

– Ти куди, Джеррі? – гукнув мені в спину Нанді.

– Додому, – відказав я. – Дякую тобі за товариство, але з мене всього цього досить. Все, тримайся. Салам алейкум,[54]як кажуть у мене на батьківшині.

– Алейкум ассалам варахмату‑Ллахі вабаракятух,[55]– відповів Нанді, і я здивовано озирнувся. – У нас тут достатньо мусульман, коли що, – відповів він мені на мій погляд, і я знову відчув у його словах легке кепкування наді мною.

Нависла тиша.

Ця тиша миттю охолодила мене, і я знову відчув приязнь до товариша.

Я зупинився на сходах і спитав:

– То що, ти йдеш, вождю? Покажеш мені, що тут у вас ще є, окрім роздутих і підсмажених покійників?

Нанді злегка усміхнувся і поволі, не втрачаючи гідності, став підійматися сходами ґгату за мною, своїм неспокійним товаришем.

 

 

Ми покріпилися в іще одного доброго чоловіка, якого знав Нанді, і страх, що накотив був на мене на шмашані, відступив. Ні, він не зник, він просто зачаївся – до чергової прогулянки на шмашан, до вечора, до першого‑ліпшого темного провулку. Я знав тепер, що він – там, вичікує момент, аби накинутися знову. Тепер я розумів, що я належу не самому собі, я належу йому, інстинкту.

Вибравши завулок, зігрітий сонцем, що пробивалося між дахів, де було побільше сміття, Нанді ліг просто посеред купи сміття і задоволено змружив очі.

– Розкажи мені про себе, – сказав Нанді. – Ти дивний гість. У цьому місті бувають всілякі, але навіть серед них ти мені видаєшся дивним. Можливо, тебе й справді звуть Псом, що впав із неба?

Я неспокійно засовався. Мене мучило відчуття, що з мого серця кудись вивітрилася вся повага до мого великого білого товариша. Легка зверхність, тонка, але колюча, стала проростати в мені, і я вже ставився до нього не як до свого захисника і поводиря, а як до рівного собі, а, правду кажучи, навіть трохи нижчого та простішого за себе.

– Я вже сам нічого не знаю, Нанді, – відповів я, стараючись, аби моя зверхність ніяк не проявилась у голосі. – Я гадав, що я пес, і що життя моє має пройти в пустелі в боротьбі за шмат їжі. Коли я ледь не втопився в Ямуні, я зрозумів, що я – щось більше, ніж просто пес, і я маю куди йти… У мене просвітліло в голові, я став краще думати й міркувати… Я вирішив, хай там що, прийти в Пурі… Ти чув? Там, на березі океану, де сходить сонце, стоїть величне місто, Пурі!

– Авжеж, – кивнув Нанді. – Це місто Бога.

– Ти був там?

– Не був. Але багато чув про нього. Кажуть, це незрівнянне місце, – сказав Нанді.

– То, може, підемо разом? – спитав я невпевнено, проклинаючи себе за лукавство, яке з кожним словом розросталося в мені, наче пирій, і кололо язик і вуха. Насправді я не хотів більше спілкуватися з Нанді, я хотів пошвидше забути його, викинути зі свого життя й забути все, що я пережив сьогодні. Я подивився на Нанді майже вороже.

– Моє місце тут, – озвався бик, не повертаючи до мене голови, а відтак і не знаючи про муки серця, які відображалися в мене на писку.

– Хіба тобі не хочеться залишити це кладовище, вдихнути свіжого повітря, викинути з голови всі думки про смерть? – я стрибнув на лапи і підійшов до його великої морди.

– Я щасливий тут, Джеррі. У мене є обов’язок, я не можу залишити його.

– І в чому ж твій обов’язок?

– Бути биком у Варанасі. Ходити до Санджива по салат. Ганяти скупого Лаліта Суніла. Купатися в Ґанзі. Сидіти на ґгаті. Спати тут, серед усього цього сміття. Це мої обов’язки.

Я ще більше переконався в тому, що поміж мною та Нанді – прірва, яку неможливо переступити. Ми були різними, і нам, на жаль, більше не було про що говорити. Так, принаймні, пояснював я собі ті почуття, що знову і знову брали штурмом моє серце: почуття гніву, образи, почуття зневаги та зверхності.

– Я вже й сам не знаю, чого бажаю… Мені не хочеться більше в Пурі. – Я зрозумів, що все, що я вигадав собі, було лише моєю уявою. Найбільше мені зараз хочеться, аби все було, як раніше. Я хотів би, щоби повернувся Чарлі, щоб я знову міг бути його собакою і ні за що не переживати. Тоді я був би щасливий! Ми ходили би з ним на ґгат, мандрували б Індією і хтозна‑що ще… Чарлі – мій найкращий товариш! – сказав я Нанді з запалом, аж той підвів голову від землі. – Він завжди дбав про мене, годував мене, завжди розмовляв зі мною… – Коли я казав це, то мимоволі пригадав, з яким настроєм ми розпрощалися з Чарлі у Вріндавані. Адже тоді я ледь не втік від нього – він став неприємним і чужим. Тепер, серед бруду і нечистот Бенареса, серед смороду крематоріїв, Чарлі видавався мені найріднішою істотою на всьому світі. На той момент я нічого не хотів так сильно, як зустріти свого господаря ще раз.

– У Касі здійснюються всі бажання, Джеррі, – озвався Нанді. – Мабуть, твій товариш вже тут, раз ти так сильно хочеш зустріти його.

– Авжеж, – зітхнув я, відчуваючи, що сильно погарячкував із виразом своїх емоцій. Скрутившись калачиком біля копит Нанді, я приліг. У серці в мене продовжувала пульсувати холодна жилка зневаги до (тепер уже колишнього?) товариша, і я відчув особливу гіркоту розчарування, наче щось прекрасне і світле не справдилося в житті, а світла стало трохи менше.

Втомлений переживаннями, я незчувся, як заснув, і сон мій був гарячковим і позверхнім. Переді мною раз за разом поставали дикі вибалушені очі Мані, налиті кров’ю; маячіли шолудиві пси, безшерсті, сірі від лишаю; ввижалися трупи, розбухлі й фіолетово‑сині, обгорілі та зігнилі; снилися ті два пси, що на березі гризли ногу покійника.

Я прокинувся, наче в лихоманці, відчуваючи, що більше в цьому місті не витримаю. Мовчки я чекав, коли прокинеться Нанді, а, зрозумівши, що прокидатися найближчим часом він не збирається, став навпроти нього і, наче роблячи це про чиїсь очі, сказав:

– Нанді, я йду… Мені терміново треба піти прогулятися…

Великий бік бика, що стирчав ребрами, мірно підіймався й опускався. Нанді глибоко спав.

– Вибач, ти був хорошим товаришем. Але моя дорога кличе мене далі. Більше з тобою я залишатися не можу…

Дихання Нанді стало більш позверхнім.

– Все, прощавай, Нанді. – Я хутко закінчив свою промову, боячись, аби той остаточно не прокинувся і, нерішуче тупцяючи на місці, наче чинив неправильно, сказав: – Ну, все, я пішов. Бувай. Давай, щасти.

Нанді постриг вухами, але не прокинувся, і я, почуваючи себе злочинцем, чи, принаймні, невдячною твариною, хутко сховався за рогом.

Ну ось, можна зітхнути з полегшенням. Я озирнувся навколо, і раптом життя здалося мені знову яскравим і цікавим. Пістрявий крам вуличок‑базарів манив мій зір, а відкриті казани, в яких просто неба шкварчала й кипіла всіляка смакота, полонили мій нюх незвичними ароматами. Вечоріло, і електричні лампочки сяяли дедалі яскравіше у швидко спадаючих сутінках.

Мені було легко, я не почував за собою тепер жодного обов’язку. Я більше не стримів у Пурі, я вже прийшов до свого призначення, і від цього мені було добре, наче з мене спав якийсь тягар. Я задоволено висолопив язика і усміхався всім, хто траплявся мені по дорозі, а вони, здається, усміхалися мені – якщо, звісно, зволили подивитися під ноги.

Так ото, не зважаючи на те, що мене ніхто особливо не помічав, я, задоволений, тинявся вуличками Бенареса, мимоволі вибираючись із нетрів старого міста, з його лякаючими храмами і темними закапелками, в туристичні райони, де було більше світла, більше музики. Там були запахи, які я знав – запахи інших країн. Багатих, заможних домів, з яких приїхали ці гладкі, бліді, ще не обпалені сонцем туристи, здебільшого молодь. Я насолоджувався гамором мов, запахом сигарет, пива й гашишу – так пахла набережна в Дахабі, так пахло й тут, і я на мить відчув себе вдома, відчув, наче й справді в моєму житті нічого не помінялося і я все той же Джеррі, бігаю рідною набережною, де «Лайтхаус», випрошуючи в туристів скоринку чи масненьку кісточку. Запах ситної вечері додавав мені відчуття свята, і мені здавалося, от‑от – і настане диво, і я зроблюсь одним із них, тих веселих, безтурботних людей в одязі, що пахнув далекими країнами, пахнув мандрами і хімічною чистотою, теж сидітиму отак у барі, куритиму сигарету, питиму пиво та їстиму щось смачне, від чого йде густа ароматна пара.

Зненацька, серед голосів, котрі долинали до мене з відчинених вікон ресторанів, я почув знайоме гундосіння. Моє серце стислося. Так говорив Чарлі, я міг заприсягтися, це був його голос!

Я вдруге почув звук голосу, і ще більше несподівана надія заблимала у мене в серці. Я намагався задавити її, позаяк мало що болить із такою силою, як надія, котра обернулася розчаруванням, але чуття мене вже тягнули до бару з червоними ліхтарями, де в клубах диму весело і шумно проводила час приїжджа молодь.

– Чарлі? – спитав я більше сам у себе, дивлячись на чоловіка, силует котрого раптом вигулькнув у вікні. Така ж сама борода, таке саме волосся, той сам капелюх. Це не міг бути не він!

– Чарлі! – вигукнув я і прожогом, забувши про свої зболілі крижі, кинувся до кав’ярні, ледь не збивши у своєму леті офіціанта, я метнувся стрілою під стіл і впав до ніг свого господаря.

– Чарлі! Чарлі! – гавкав я і вився в’юном біля його ніг, ластячись до знайомих рук.

Це був він. Чарлі нахилився під столом.

– Боже мій. Не може бути! – промурмотів він і став мнути мені вуха, як він завжди це робив, коли мав добрий настрій. – Це мій пес, – пояснив він людям за столом. – Ми з ним разом приїхали до Індії, але у Вріндавані він загубився.

– Уау! Ну ти даєш, старий! – почулися захоплені вигуки серед молодих людей, що сиділи за столом із Чарлі.

Я продовжував звиватися біля Чарлі й ластитися, вихляючи всім тілом – я відчував на собі десятки поглядів людей, що сиділи в ресторанчику, і мене гріла думка про те, що всі вони зараз бачать, який я щасливий, заздрять успіху, якого не було в них самих.

Чарлі, відчуваючи, мабуть, що увага товаришів перемістилася на нього, став перелічувати:

– Матгура, Аґра, Канпур, Аллахабад, Бенарес… Вісімсот кілометрів. І він знайшов мене! – сказав Чарлі своєю невиразною говіркою. – Так, це мій пес! – і він знову погладив мене по голові.

Офіціант, що побачив мене під столом, підійшов і м’яко сказав до всієї компанії й наче ні до кого водночас:

– Вибачте, у нас тут із тваринами перебувати заборонено!

– Але це мій пес! – сказав Чарлі, і вся компанія загула: «Ти що, відстань! Це його пес! Залиш нас у спокої!»

Я, слухаючи це, відчував себе дедалі щасливішим – моя радість зростала з кожною хвилиною. Яким блаженством було знову опинитися біля ніг господаря! Знову відчути, що ти повністю залежиш від чиєїсь волі та що про тебе подбають, нагодують і вбережуть від усіх негараздів!

– Тримай ось, – сказав Чарлі й кинув мені під стіл спершу паляницю з сиром, а потім кілька шматків сиру в соусі зі своєї тарілки.

Смак тої їжі був смаком божества. Нічого досконалішого я ще не куштував. Я відчував, наче саме життя раптом усміхнулося мені й пригорнуло мене до себе. Мені стало так добре, що від щастя я не переставав бити хвостом по землі, морду ж не відривав від Чарлиних ніг, дивлячись угору, аби той бачив, який я відданий товариш.

Попоївши (для мене, що весь день сьогодні провів на межі нервового виснаження, це було, звісно, лише легким покріпленням), я відчув, як життя знову зробило якийсь важливий поворот свого механізму, і тепер, трохи заспокоївшись, ліг під ногами всієї чесної компанії, що сиділа за столом, і став одним вухом наслухати їхні балачки, а іншим – потихеньку подрімувати.

Компанія, що зібралася довкола Чарлі, про мене швидко забула. У них вистачало своїх тем для обговорення. Вони розмовляли англійською, і я був радий чути знайому мені говірку. З акценту я зрозумів, що то були іноземці. Їх було четверо – одного звали Луї, іншого Бобо (з наголосом на останнім складі), ще одного звали Зав’є і четверту, дівчину, всі кликали Маріцою. Компанія жваво ділилася враженнями від сьогоднішнього, судячи з усього, першого дня у Варанасі.

– Я вам кажу, випадковостей не буває, – лунав басистий, приємний голос Луї. – Те як ми зустрілися – це просто щось нереальне. Ми з Бобо просто вибираємо навмання ґестхауз[56]і заходимо в перший‑ліпший. Його тримають якісь непальці. Як він називався, Бобо?

– «Ом рестхауз»…

– …нас селять, і тут же, на поверсі, зразу біля нашого номера, ми зустрічаємо Маріцу… – продовжує Поль.

– А я якраз думала, як було б круто, якби тут знайшовся хоч один француз. Ми із Зав’є вже третій тиждень тусимо тут, такий ульот, просто вау! Але такий гон – жодного француза! І Зав’є пішов по пиво, і я думаю, дай сходжу в «Шанті», подивлюся на піпл, може, хто прикольний приїхав…

– Ну та, – погоджується Зав’є.

– І тут… Та‑дам! – озивається голос Луї. – З’являємося ми з Бобо! Два класні хулігани! Просто з Парижа! І ми бачимо – Варанасі – це просто шок! Це те, про що ми мріяли, реально, це найкрутіше місце на Землі! Тут так пре! Тут така свобода!

– Так, – погоджується несміливо Чарлі.

– Ми з Бобо реально хочемо відірватися в цьому місці, – продовжує Луї. – Ну, ви знаєте – повисіти так, аби було потім що згадати! Я не люблю нудьги. Життя пролетить – і немає навіть що розповісти внукам! Хочемо, коротше, подивитися реально, де тут що по чому, коротше, нам потрібні свої люди, щоб нам тут все показали, і перших, кого ми зустрічаємо, – це красуня Маріца і видатний Зав’є! Зав’є, я чув, ти ведеш програму на телебаченні? Круто. А ми з Бобо два ледарі, їздимо по світу, шукаємо собі пригод на п’яту цяту. Уже років десять так кантуємо, і нічого. Правда, Бобо?

– З чого ж ви живете? – запитує Зав’є. – Ви вже ходили на шмашан?

– Завтра намірилися піти, – озивається хтось третій, певне, що Бобо. – Як там воно? Жесть? Ми, взагалі то, думаємо тут повисіти тижні два‑три, а потім дунути на Ґоа. А гроші? Гроші нам самі приходять. Луї не працює. У нього є квартира в Бордо. Він здає її на літо в оренду… А я – музикант, граю в гурті «Несамовиті мавпи». Не чули?

– Я, коли що, його піар‑менеджер, – підсміюючись, вставляє Луї.

– Ми в Парижі досить часто даємо концерти! – продовжує Бобо. – До речі, що у тебе за висилання, Зав’є? Ти міг би нас запросити на ефір!

– «Несамовиті мавпи»? Ні, не чув. Ґоа… Там багато наших, – озивається Зав’є, пропустивши фразу Бобо про ефір повз вуха.

І знову в розмову встрягає Маріца. У розмові вона дуже емоційна:

– Та ти що, там взагалі чад, на Ґоа! Ми з Зав’є повний сезон там провисіли! Там такі вечірки, відпад просто! Там реально є все – ейсид, гриби, порошки, таблетки, все, що хочеш. Ми там із Зав’є просто в зюзю набиралися! Мішали все, що могли! Такі тріпи!

– Клас! – гикає Луї, й мені здається, що він потирає руки в передчутті. – А тут є щось?

– Тут теж є все, – каже невпевнено Зав’є і, наче, щоб змінити тему, звертається до Чарлі: – Чарлі, а як ти сюди потрапив? Ми тебе з Маріцою бачили в ґестхаузі кілька разів, навіть говорили про тебе, все хотіли познайомитися, та не наважувалися…

Date: 2015-11-13; view: 392; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.009 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию