І не повернеться пес до своєї блювотини 2 page

Я знав: Чарлі обманював, коли казав, що йому тут добре, – я відчував його страх міняти щось в усталеному порядку речей.

– Я їхатиму в Індію по двох місяцях, у лютому, – сказав хлопець.

– У мене немає грошей на дорогу, – сказав Чарлі.

– Я куплю тобі квиток, – озвався хлопець, і Чарлі довго мовчав у відповідь.

– Я не хочу. Я хочу залишитись тут.

– Тебе ж нічого тут не тримає, – провадив Ніколай. – Хіба що мішок з речами. І все, і ти в Індії. Там тепло, там дешевше, ніж тут. Там є те, що ти шукаєш, – святі люди, люди, які тебе зрозуміють…

Я відчув, як щось грізне нависло наді мною, хоч я і не розумів усього змісту їхньої розмови, тінь страшної розлуки торкнулася мене.

– Я нікуди не поїду без нього, – сказав раптом рішуче Чарлі, і я відчув, як щось солодке й гостре пронизало мені мою середину. – Я його тут не залишу, – додав він і погладив мене по загривку. В цей момент я відчув, що готовий віддати життя за Чарлі.

Хлопець подивився на мене, я волів не зазирати йому в очі, а просто відвів морду в бік моря. Хай робить собі, як вважає за потрібне.

– Гадаю, ми зможемо взяти і твого друга теж, – сказав він, і всередині себе я тріумфував. – Треба буде тоді зробити йому паспорт. Прививки усі… Я гадаю, ми це зробимо разом з Наташею.

Чарлі дивився на нього мовчки.

Потім вони попрощалися, і ми з Чарлі пішли додому.

– Несподівано, га? – сказав до мене Чарлі. Я гадав так само.

До мене починало доходити, про що йшлося у їхньому діалозі. Ніколай хотів забрати нас із Чарлі у Великий Світ! Місце, якого я завжди боявся і куди завжди бажав потрапити! Щось несподіване почало мені заходити до голови – всі ті місця, яких було так багато у Великому Світі, всі ті дороги і закутки, якими можна було пробігтися, де можна було повалятися, – раптом мені стало здаватися, що я все те вже колись знав. Знав, як воно – жити в тому бе́зкраї, бути великим захмарним псом, що вільно бігає від одного кінця світу до іншого… Радісне, невідоме мені відчуття якоїсь особливої свободи огорнуло мене раптом, і перші зимові хмари, що з’явилися над затокою, наче розповідали мені про ті інші, далекі краї, а вітер уже наче ніс мені звідти якісь особливі, раніше не знавані, вісті.

По кількох днях мене повели до ветеринара. Це був похмурий округлий чоловік із місцевих. Він довго роздивлявся мене, заглядав у вуха, підіймав губу і роздивлявся зуби. Я терпляче витримав кілька заштриків, які він мені зробив, і з полегкістю вибіг на вулицю, коли Наташа, дівчина Ніколая, випустила мене з незатишної, повної протягів приймальні. Дивно було дивитися на міську площу, на кіз і людей, на машини і на крамниці, знаючи, що все те скоро зникне і замість нього з’явиться щось геть незнайоме. Яким воно буде? Таким же? Іншим?

Чарлі сидів, збуджений думками про мандрівку, на порозі дому, коли прийшла Наташа з якимись папірцями у руках.

– Тут усі його документи, – сказала вона. – Ми зареєстрували його на ім’я Джеррі, нам здалося, воно йому пасує, – повідомила дівчина Чарлі.

Чарлі, зі збудженими очима, взяв до рук документи.

– А тут ваш квиток, – сказала дівчина.

– Уже? – спитав Чарлі. – Десятого лютого? Це за два тижні!

– Так, ще два тижні, – сказала дівчина.

– Так скоро, – промовив він. – Я мушу ще багато чого зробити.

Наташа не була такою товариською, як її хлопець. Вона просто віддала Чарлі його документи і пішла собі на пляж. Чарлі, аж трусячись від хвилювання, поволі ходив по кімнаті, із кута у кут, потирав руки, розмасовуючи собі зап’ястя, і щось бурмотів.

– Індіє, ти чуєш? – сказав він до мене. – Ми летимо в Індію!

Я замахав радісно хвостом, сподіваючись отримати чогось смачного, і не прогадав.

– В Індії ти зрозумієш, що таке справжня свобода, – сказав він мені, даючи кавалець тістечка, що його принесла Лалі. – В Індії в нас уже не буде жодних проблем, хлопче.

Промайнув найхолодніший період зими – сам не зауважив, як це сталося. Кілька днів море штормило, кілька днів небо було геть заволочене хмарами, а в переддень нашого від’їзду все розпогодилось. І, хоч вітер далі дув різкий та холодний, сонце почало палити, як воно робило тут цілорічно.

Чарлі мав попрощатися з Лалі, з Момо, з Аделем – оце й усі справи, що чекали на нього. Я вирішив пробігтися місцями свого дитинства. Гуляючи набережною, я забрів у той крайній готель, де ми з товаришем колись так люто билися за м’ясо, ба навіть віднайшов місце, звідки мене підібрали ті двоє моїх справжніх перших господарів, чиїх імен я так і не дізнався – чи не запам’ятав.

Біля поваленої пальми, за купами сміття, я несподівано натрапив на симпатичну суку, і, на знак того, що дало мені місце, в якому я провів стільки часу, я вирішив подарувати і йому якусь часточку себе у вигляді маленьких копій себе. Хай там що, це місце варте того, аби тут народжуватися, – це небо, це море, ці гори… Що могло бути ліпшим, ніж пробігтися, підіймаючи бризки на мілині, вздовж берега, просто так, без жодної цілі, просто тому, що блищить море, просто тому, що синіє небо? Нехай і вони знають, як буває тут солодко‑гірко.

У переддень відльоту я ніяк не міг заснути. Мене мучили кошмари. Я зривався кілька разів серед ночі, врешті встав і підбіг до огорожі, що відділяла подвір’я Момо від набережної. На березі хтось сидів.

Я побачив, що то був Адель.

Адель сидів навпочіпки. Було чутно, як він схлипує.

Я лежав, схований огорожею, і спостерігав за ним, аж доки над морем не почало жевріти. Потім Адель, утерши сльози, почвалав кудись, і я, врешті, задрімав.

Дорога на Каїр виявилась найтяжчою з усіх етапів нашої мандрівки, як з’ясувалося по тому. Ніколай, якого Чарлі називав «Нік», надягнув на мене нашийника і намордника, і я, забившись у кінець автобуса, скрутився під ногами в Чарлі і намагався відволіктися від настирливого шуму двигуна, від смороду бензину і вихлопних газів. Врешті мені стало непереливки, і я випустив себе з лап. З мене потекло, бо вже не було сили терпіти. Запах сечі викликав агресію в людей, що їхали в автобусі. Я замружився від сорому й забився у найдальший, найглухіший закуток автобуса, аби лиш на мене не сипалися їхні прокльони. Ніколай усе витер якоюсь ганчіркою, а я, присоромлений, не смів підвести на Чарлі погляд.

Ми приїхали до великого міста. Я здогадувався (чи, можливо, звідкілясь пам’ятав), що у людей є великі, дуже великі міста, – Каїр був саме таким. Він був величезним. Ми приїхали саме тоді, коли дув гарячий вітер з пустелі. Вітер жбурляв піском в обличчя, і всі ховалися від нього в криївки магазинів, у затишок кафе. Місто було повне запахів, устократ сильніших, ніж у нашому селищі – у Дахабі. То були запахи пересмаженої олії і фалафелів, запахи кебабів і курятини, запахи тютюну з кальянів і трав, якими окурюють мечеті та крамниці. То був задушливий сморід вихлопних газів, то була задуха міста, гниття каналізацій, безповітряний простір бетону і зітлілих шмат – сморід, від якого всі вже давно мали б загинути, якби не вітри, що продували це місто наскрізь, засипаючи очі пилюкою. Ліхтарі під час бурі стояли увімкнені, і серед білого дня бачити ці жаркі помаранчеві вічка, що люто світили крізь пил, було страшно. Я, підібгавши хвоста, тулився до ніг Чарлі, боячись відійти бодай на метр, аби не згубити його в куряві. Ніколай і Наташа, радісно збуджені бурею, потягли нас у найближче кафе на автобусній станції, куди прибув наш транспорт, і ми зачаїлися в темному, пропахлому олією і тютюновим димом закутку за блискучими фіранками, і поки мої супроводжуючі їли хліб зі смаженими тельбушками і пили чай, я тихо лежав під столом в надії, що й мені хтось кине шматок чогось доброго. Врешті, я почав перевертатися з боку на бік, аби привернути увагу Чарлі, і той кинув мені шмат м’якої булки. Проковтнувши її у два прикуси, я поклав морду на черевики Чарлі й спостерігав, як посіріло, покоричневіло за вікном, як ходять ходором шматяні стіни сусідньої чайхани, де сиділи старі чоловіки в маленьких головних уборах і втомленими, запаленими очима дивилися на бурю так, наче ще однієї вони могли й не пережити.

Ми заночували в товариша Ніколая – молодика з Каїра, якого звали Ґамаль. Спершу той не хотів впускати мене до квартири, але Чарлі запевнив, що я – добрий хлопець, і мені дозволили залишитися в коридорі. Я, звісно, не упустив шансу роздивитися місце, де нам випадало переночувати і, поки мене не затягли назад у коридор, пробігся квартирою. То була порожня, непривітна хата з обшарпаними стінами. Господар спав на матрасі. Окрему кімнату відвели Ніколаю й Наташі, Чарлі ж приліг на диван.

На одній із обдертих стін я зауважив річ, що слугувала, вочевидь, за прикрасу. Вона довго привертала мою увагу, і думки самі поверталися до неї, наче намагаючись зрозуміти, в чому ж її призначення.

Серед ночі я прокинувся і втямив, що на стіні висить музичний інструмент. В мої вуха наче який безтілесний голос прошепотів: «Ау́д». І я зрозумів, що то – ім’я дивної речі.

Це розуміння принесло радість, а водночас засудомило болем. Вночі я думав про ауд і все намагався здогадатися, як він звучить і як на ньому грають, і що більше намагався зробити те, то більше мене охоплював щем і відчай, для якого, здавалося б, не було ніякої підстави.

Квартал, де стояв наш багатоквартирний будинок, жив своїм життям. Навіть уночі. З вулиці чувся такий же гамір, як і вдень. Хтось кричав, свистів, хтось плакав і стогнав, десь чувся сміх, десь не змовкали розмови, іноді вили сирени. У вікна, наче вдень, било різке світло ліхтарів. Часом до моїх вух долинав віддалений собачий гавкіт, і мені кортіло дати про себе знати теж, але доля вчинила так, що ця проста радість була мені недоступною. Я лежав і чекав світанку, а коли чекати стало несила, пішов і почав скавуліти Чарлі під вухом. Той вийшов зі мною на вулицю, і я з полегшенням зробив свої термінові справи, після чого умиротворення прийшло й до мене.

Заспокоєний, я спостерігав за нашою подальшою мандрівкою. Машиною ми вирушили у місце, звідки мали летіти в Індію. На під’їзді до цього місця я відчув поштрик чогось особливого, величного. Я побачив, як над нашими головами зі страшним гуркотом пронеслася велетенська срібляста птаха, і, притисши вуха до голови, з переляку став брехати на неї. А що з горлянки моєї міг вириватися хіба шепіт, виглядало це, звісно, жалюгідно, але срібляста птаха пролетіла й не зачепила нас, і ми залишилися живі. Я відчув, що наближається велике випробування.

– Не бійся, – сказав Чарлі, притуляючи мене за шию до себе. Я важко дихав і дивився у вікно, вдаючи, що геть не боюся. – Це просто літак. Ми полетимо на такому в Індію.

Від його слів я здригнувся.

Велетенське приміщення, куди ми потрапили, було наповнене людьми і звуками. Різкі запахи парфумів та косметики врізалися мені у ніздрі, аж захотілося чхати. Блиск ламп, гамір людей змушували мене мружитись і притискати вуха міцніше до голови.

– Нам потрібно здати нашого хлопця у багаж, – сказав Ніколай біля стійки, де моїх супутників стали запитувати про документи.

– Потерпи трохи, малий, – сказав мені хлопець. – Пару годин – і ми в Делі. Ось тобі булка на дорогу. Чарлі, допоможи мені його запхати сюди, поклич його.

Чарлі потріпав мене за вуха і сказав своїм невиразним голосом:

– Не бійся, скоро ми побачимося. Ходи сюди.

І я покірно заліз у тісну клітку, скрутився у ній калачиком, і за мною зачинили дверці. «Прощавай, Чарлі, – подумав я. – Не знаю, чи ще колись побачимося, ти був хорошим другом, але міг би давати більше сендвічів із тельбушками».

Від безвиході я зжував булку, що пахла ліками, і по якімсь часі відчув, як сон зморив мене. Дорога була тяжкою, і я, віддавши себе в руки долі, поринув у забуття.

Приходити до тями я почав тоді, коли відчув, що клітку зі мною кудись везуть. Моя компанія в цьому холодному бетонному тунелі була розмаїтою. Поруч, у клітках, лежали хом’яки, морські свинки, коти – всі вони були в тій чи тій формі сну, хто вже прокидався, а хто ще спав, як цуценя, не чуючи під собою ніг. Я зрозумів, що всім нам дали щось на сон, і постарався поскоріше видряпатись із обтяжливих лабет хімічного безпам’ятства.

Минуло чимало часу. Здавалося, час просто завмер, як цей бетонний тунель навколо, і все, що я бачив упродовж цього замороженого періоду, – це одноманітна сіра стіна з жовто‑чорною попереджувальною наліпкою, освітлена неприродно білим електричним світлом. Після сонного порошку в мене геть пропав нюх, і я почував себе безпорадним, як ніколи.

Врешті у просвіті отворів у клітці з’явилося обличчя Ніколая, і я з полегкістю відчув, що здаля, мовби крізь сон, до мене починає повертатися колишня гострота чуттів. Я знову міг розрізняти запахи.

– Ось де ти! – сказав хлопець. – Ходімо, Чарлі вже чекає на тебе!

Він витягнув мене з клітки, зачепив намордника, пришпилив до повідка, і я, на слабких, тремтячих ногах, озираючись на причмелених хом’яків і переляканих котів, послідував за ним.

То був час перед світанком. Щось сильне, незвідане мені, щось гаряче і світле раптом почало прибувати всередину. Такого я ще не відчував.

Світ назовні прокидався. Раптом я зрозумів, що чую далеко, і нюх мій гострий, і тіло моє легке та сильне. Раптом я відчув, що я молодий. Я чув щебет пташок за вікнами і зрозумів, про що говорив мені Чарлі: так, тут мешкала свобода.

Ми зустрілися з Чарлі у великому залі, серед натовпу. Я кинувся ластитися, і він притулив мене до себе. На цій новій землі, у Великому Світі, я відчув, ніби у мене з плечей звалився тягар, до якого я вже встиг був звикнути. Я зрозумів, що почав відчувати, – то було щастя.

Ми вийшли на вулицю, і шквал нових запахів увірвався в мої ніздрі, і я ледь чутно заскавулів. Окрім страшенного смороду паленого сміття, окрім вихлопних газів і бензину, там були десяти тисяч інших запахів – запахи посліду незнаних мені тварин і птахів, невідомих мені рослин, запахи нечуваної їжі. Кров у моїх жилах забігала швидше, в грудях закалатало від почуттів, що переповнювали мене. Індія.

Я відчув, як щось вологе накопичується у мене в носі. Мабуть, це була та волога, якою плакали люди і якою тепер плакав і я. Край неба, коли ми вийшли з аеропорту, зарожевів, і я, вже не стримуючи себе, став гавкати – на людей, на машини, на хмари і небо. Світ переповнював мене, але з горлянки видобувалося лише сухе хрипіння.

Пам’ятаю довгу дорогу. Знову люди, знову автобуси. Знову тулюся до ніг Чарлі. Але тепер уже – все по‑іншому. Тепер – світло. Тепер – свобода. Я бачу смаглявих жінок, загорнутих у зелені, малинові, блакитні шматки тканини, у золотих прикрасах, з червоними цятками між бровами, і все це якось відгукується в моєму нутрі, наче я повертаюся додому, наче з мене – після тисячі років – спадає пелена забуття. Я вчуваюся в цю нову землю, в нове небо над головою, і мені здається, що то – інше небо. І що небесні птахи літають у повітрі, і що все тут дихає чимось особливим, для чого в мене ніколи не вистачало слів, але на що я завжди повертав свій нюх. Це був він – запах повернення. Запах рідного дому, кубла, у якому ти завжди був і будеш.

Звідки ці дивні думки зайшли до моєї голови? Я й сам не розумів, та наче важке рядно спало з мого розуму, і мені одразу стало в усьому легше. Я зрозумів просту річ – я є. Я реальний. Я існую.

Надихнутий цим новим усвідомленням, я вивчав обличчя людей, і, здавалося, що більше я прислухаюся до їхньої мови, що більше вдихаю їхній запах та вдивляюся в їхні постаті, то більше розуму повертаю собі, то ясніше починаю мислити.

Я бачив безліч маленьких будиночків, що траплялися нам по дорозі. Бачив дерева, часом невисокі й приземкуваті, а часом – стрімкі та кошлаті. Бачив поля, пустирі, смітники, бачив корів і болота, бачив печі при дорозі й дим з тих печей, і мені було від усього добре. Звідкілясь я вже знав усе це. І серце моє калатало в ритм двигуну автобуса – я повертався. Я повертався додому.

То була тяжка дорога, та я терпів – бо мав тепер заради чого. І коли ми вийшли з автобуса, коли ми проїхалися ще маленьким візочком із двигуном, схожим на триколісний автомобіль, коли ми зійшли врешті на тверду землю, що продовжувала ще якийсь час після трясучки на дорозі так само вібрувати під ногами, я несміливо ступив кілька кроків, і мої лапи самі підкосилися – я упав на черево, простягнувшись усім тілом на цю землю, в її пилюку, наче в поклоні, і мені здалося, що більше я з неї вже й не встану.

Коли ж я глянув на своїх хазяїв, то побачив, що їх оточило з добрий десяток жебраків страшного вигляду. Замотані в брудні шмати, з палицями в руках, вони всі голосили до Чарлі та до нашого друга: «Бакшиш! Садгу! Садгу! Бакшиш!» Хлопець почав роздавати гроші кожному, хто просив, а Чарлі, до якого я продерся крізь натовп прохачів, лише безпомічно роззирався, не в силах сказати ні слова проти торохтіння їхніх швидких язиків. Це було воно – те, заради чого ми сюди приїхали. Аби віддатися цьому морю людей, морю рук і відчути, що воно тримає нас.

Пам’ятаю той перший день, проведений у селі, в яке ми приїхали, – уже не пригадаю, як його звали. Пам’ятаю лише, що там був храм на храмові, скрізь линули співи, скрізь звучала музика, і я захлинався цим новим світом. Скрізь майоріли шматки кольорової тканини, барвисті прапорці прикрашали кожне дерево. Товсті свині, зарослі щетиною, ходили поважно вулицями, доїдаючи послід з таким важливим виглядом, наче вони тут – справжні господарі, позираючи на мене, істоту значно більш розвинуту і шляхетну, як на недоумка – як на село, що приїхало у справжню цивілізацію.

Не варто й казати, що я одразу роззнайомився з усіма місцевими псами і виявив, що то були істоти зовсім іншого складу, аніж я звик зустрічати в нас на селі, в Дахабі. Що то були за пси! Що за кров, що за настрій! Хай вони й були найжалюгіднішими псами з тих, що мені коли‑небудь доводилося зустрічати, я відразу розпізнав у них піднесених тварин, котрі знають, що таке життя. Не було й сліду тої захланності, жадібності, до котрої я призвичаївся на Сінаї та яка так обпікала мені серце. Того ж вечора, коли ми приїхали, я пішов блукати вуличками села і натрапив на велику гору з помиями, куди збиралися поласувати недоїдками усі пси з навколишніх кварталів. Яким же був мій сором того вечора! Чи міг я знати, що між ними прийнято щось, що виходило за рамки звичного етикету – «відкуси і втікай»? Коли двоє людей почали висипати недоїдки з відер, я відчув, що втрачаю останнє самовладання – за весь день я не мав і крихти в роті, тож утік від Чарлі поблукати містом у пошуках чогось смачного із місцевих делікатесів. Отож, побачивши ту гору їжі, яку насипали переді мною, геть не стримуючи себе, я кинувся до неї й почав жадібно заковтувати її великими шматками. Уже не пригадую, що то було, але пам’ятаю, що ковтав я цю їжу, практично не прожовуючи. І смак її був неземним. То було щось солодке, щось гостре, щось маслянисте, якісь смачнющі окрайці, клапті, грудки і здирки… І тільки сковтнувши кілька пригорщ цього добра, я раптом відчув на собі пильні погляди десятків старших собак, що теж прийшли поласувати харчем. Ніхто не кидався мені на шию, ніхто не видирав шматок із зубів – і це було дуже дивно. Вони всі лежали, втомлені денною спекою, майже й не дивилися в мій бік, а так все, позирали по сторонах, наче прилягли біля цієї гори їжі цілком випадково. Раптом із самих глибин свого розуму я відчув приплив незнайомого мені почуття – мені стало соромно. Під їхніми начебто недбалими, а насправді уважними поглядами я розтулив пащеку і мені випала з зубів недожована паляниця. Низько пригинаючи голову, я підібгав хвоста і поплентався в кінець двору, де лежали найшолудивіші пси. Коли я озирнувся через плече, то побачив, що ніхто й не думав кидатись до купи об’їдків, як то було заведено у нас, у Дахабі. Я втомлено впав у куряву біля шолудивих, котрі вдали, буцім не зауважують мене, і, поклавши морду на землю, став спостерігати, що буде діятись далі, картаючи себе за нестямний смак хліба, що продовжував мозолити мені ясна і розпалювати вогонь у шлунку.

Врешті, коли вже, здавалося б, усі роздумали куштувати їжу, один із настаріших, найпобитіших життям псів піднявся і пошкандибав до помийної купи. Він обережно закинув собі до пащі кілька шматків хліба і, накульгуючи, підтискаючи хвоста, відійшов убік. За ним, мов по команді, чи то наче в суворому, невідомому мені порядку стали підходити інші місцеві собаки – нещасні, недолюблені життям, з подертими вухами, з покритими лишаєм боками, майже голі, з шерстю, поїдженою волосяним кліщем, вони поволі підходили по одному, по двоє до купи, трохи їли – хтось зовсім коротко, хтось довше, – але, врешті, відходили, даючи можливість відхопити шматок іншим. Я все чекав, коли ж закінчиться ця валка облізлих собацюр, самий лише вигляд яких вселяв жах і смуток за тим, що й мене тут, варто мені загубитися серед тубільців, чекатиме те ж саме.

Коли від купи помиїв залишилась лиш тінь, ми – я та ще кілька собак, що лежали поруч, – таки вийшли зі свого сховку в куті двору й попід’їдали те, що позоставили нам інші. Намагаючись не показувати їм, наскільки я голодний, я виїв усе, що знайшов, а потім ще довго вилизував язиком бетон двору, приваблений незвичним ароматом нових страв.

Так почалося наше інше життя – життя в Індії. Чарлі оселився у скромному кемпінгу для паломників – як я згодом зрозумів, ми опинилися в особливому місці, повному якоїсь вищої, незрозумілої мені благодаті. Незрозумілої – однак відчутної. Що довше я залишався в тому місці, то більше мене наповнювало дивне, радісне передчуття, що от‑от я зрозумію дещо виняткове, дещо, здатне змінити мене, зробити мене іншим…

Одного дня я відчув, що цей день настав.

Чарлі зазвичай проводив свій день у повільних прогулянках містечком. Ми сумирно йшли вузькими вуличками містечка, пропускаючи вперед свиней, жінок та бородатих садгу[40]в оранжевих одежах – так називали тут жебраків, що просили милостиню. Вони були такі ж, як я, – у них не було нічого, крім палиці та миски для подаянь, у яку їм при храмі накладали якоїсь їжі. Дні свої вони проводили в затінку дерев, перебираючи вервицю, сплючи або розмовляючи одне з одним. Деякі з них виглядали навіть більшими бідолахами, аніж мій Чарлі, – худі, з кістлявими руками та ногами. Деякі справляли враження несамовитих. Іноді котрийсь із них дивився на мене, й мені від цього погляду ставало недобре. Здавалося, він проникає своїм зором кудись у саме моє нутро, і коли я відчував, як у мої глибини пробивається цей пронизливий погляд, я починав гарчати. Ті ж тільки сміялись і йшли собі далі.

Чарлі був майже таким садгу – бракувало хіба жовтого балахона та палиці, а в усьому іншому він був їм майже ріднею. Мало говорив, мало їв, іноді забував нагодувати й мене, від чого я мусив повертатися у двір при храмі, де раз на день висипали гору відходів, і знову вистоювати чергу, страждаючи від того, як зав’язується в тугий вузол мій шлунок і зводить судомою всі мої чуття. Здається, я починав потроху ненавидіти це місце, де ніхто не чинив мені ніякого зла. Я настільки звик виказувати опір світові, що тепер, коли боротися за виживання було ні з ким, а все, що вимагалося, – то тільки терпіння й смирення, я відчув нездоланне бажання накапостити. Показати усім цим безхатченкам, облізлим, безлапим та безхвостим, хто тут по‑справжньому господар.

Ця ідея повністю заволоділа мною, і я шукав нагоди, аби здійняти бунт. Можливо, я почав би задиратися до когось із шанованих псів біля гори з помиями. Можливо, я міг би ухопити за ногу котрогось із тих прохачів з металевими мисками. Щось таке дуже праведне підіймалося і бурлило в мені, і ось, коли я вже був готовий показати іншим свій справжній образ, зі мною сталася та дивна річ, від якої я досі не можу оговтатися.

Мушу сказати, що поселення, де ми зупинилися з нашими друзями, справило чарівний ефект не тільки на мене, а й на моїх компаньйонів. Чарлі, якого раніше я знав як вдумливого, посидючого і зосередженого чоловіка, якого не раз я бачив за молитвою з вервицею в руках у Дахабі, тут, у Місті п’яти тисяч храмів (Скільки це? Стільки, скільки в мене волосин на тілі? Більше? Менше?) нараз повністю знеохотився до релігії. Він проводив весь свій час у чайній, де полюбляли посидіти найбільш легковажні туристи, котрим, окрім дешевих тутешніх дармовисів та яскравого одягу, від цього місця прощ нічого потрібно й не було. Чарлі враз наче ожив, але не від духу місця, а від того, що його тут стали сприймати за більшого садгу, аніж тих, що сиділи біля храмів з горням для пожертви. Чарлі практично не гуляв містом, не заходив до святинь, і навіть мене, дворового пса без роду та прізвиська, це дивувало. Місцина, слід сказати, справляла враження своїм настроєм – настроєм радісної покори, відчуття, наче все, що трапляється тут, під цим особливим небом, має вищий, пророчий зміст. Навіть я це відчув – і, зрозумівши це, я відчув деяку вищість над Чарлі, якого звик уважати своїм старшим товаришем, заступником та мудрим господарем – усім тим, що тут, у цьому місці неперервного поклоніння називали Найвищим, Найсильнішим, Найпрекраснішим – іншими словами, Богом. Чесно кажучи, мені було й незручно повертатися до нього, котрий, замість того аби відвідувати святі місця і присвятити своє нікчемне собаче (звісно, воно було тільки з мого погляду нікчемним і собачим) життя тому, щоб віддати шану чомусь незбагненно світлішому й мудрішому, що пронизувало всю цю місцевість, аніж спілкуватися з неробами туристами, дарма що вони годували тебе з огляду на твоє знання англійської. Спершу я лежав біля ніг Чарлі й вислуховував усі ті історії, що ними ділилися з Чарлі випадкові заїжджі, які не знаходили собі місця серед нескінченної вервиці паломників, що штовхалися вузькими вуличками біля базару, а потім у моє серце ввійшло якесь нове, незручне відчуття – мені стало прикро бути біля Чарлі, і я дедалі частіше ходив гуляти містом сам, заворожений то тишею занедбаних храмів, то, навпаки, пишними церемоніями поклоніння. Мене вже самого стало манити на цей звук урочистих молитов, і я, не розуміючи до пуття, що зі мною коїться, ходив по селищу, наслухаючи, де відбуватиметься чергове служіння божествам, аби можна було тихесенько пройти скраю і подивитися на натовп зачудованих людей, проникнутих єдиним сильним почуттям, настільки сильним, що пробивало навіть мене, – почуття, змісту якого я, на жаль, не розумів.

Не минуло й двох тижнів, відколи ми приїхали у це поселення, а мені вже здавалося, наче я завжди мешкав тут, на цих кривих вуличках із канавами, якими їздять велорикші та ходять натовпи монахів у жовтому, помаранчевому та рожевому. Я був тут свій, а Чарлі, здається, з кожним днем мав себе тут дедалі більше за чужого. Я буквально фізично відчував, як незручно йому в цьому місці, в кожному його скупому слові стали чутними нарікання на те, на се, на свиней, на їжу, на спеку, на людей, яких тут було так багато… Чарлі бурчав, що він не хотів насправді їхати в Індію і що він хоче повернутися у Дахаб.

Врешті я зрозумів: Чарлі не любив людей. Його бурчання, завжди невдоволене, почало викликати роздратування навіть у мене, й, коли він кректав занадто голосно, я не стримувався й сам починав гавкати на нього. Вперше, коли я зробив це – загавкав на свого Господаря, – він подивився на мене чужими очима і, нічого не сказавши, відвернувся й пішов в інший бік. Я зрозумів, що він образився, але миритися до нього не поспішав. Мені теж уже досить було його вічних старечих нарікань і невдоволеності. Я, здається, починав розуміти, чому Чарлі почував себе так незатишно: у Дахабі він був одним таким – майже святим, загадковим і непростим. Тут, у Вріндавані, таких, як він, була майже половина міста – тисячі, а може, й десятки тисяч садгу щодня проходили через місце прощ, і в Чарлі вони викликали тільки нудьгу і бажання зачинитися у себе в комірчині й нікого не бачити.

Натомість з моїм іншим приятелем, Ніколаєм, сталася цілком інша відміна. Він, навпаки, з головою занурився у життя містечка. Його захоплювало все, а найбільше, вочевидь, його наснажувало те, що він в Індії. Вони з Наташею блукали цілими днями від храму до храму, від одної священної купелі до іншої, захоплено беручи участь у всіх обрядах і церемоніях, і поверталися назад, у наш дворик, де ми вчотирьох зупинилися у дешевих номерах (я замешкав у цілком пристойному садочку біля готелю), обвішані квітковими гірляндами, з чолами, помазаними кольоровими фарбами – жовтою, білою, червоною… Вони були піднесені й радісні, від них віяло спокоєм і щастям, і я радів, що Ніколай знайшов у цьому містечку себе. По деякім часі, щоправда, я зрозумів, що між молодою парою почалися незрозумілі мені шамотня і тяганина, схожі на вовтузіння цуциків у коробці. Придивившись до них уважніше, я втямив, що насправді щасливим у цьому місці був тільки Ніколай, тоді як Наташа, слідом за Чарлі, стала почувати себе дедалі більш дискомфортно у нашому затишному готелику, і я відчував, як їй уже не терпиться залишити це місце з настирливою атмосферою духовності, де всі й кожен намагаються затягти тебе у свій храм. Дуже скоро між моїми друзями стали виникати сварки. Вони дедалі частіше виходили гуляти в місто окремо одне від одного. Наташа, залишаючись на самоті й гадаючи, що її ніхто не бачить, тихенько діставала паку сигарет, палила і плакала.

Вони почали сваритися по ночах, ці сварки могли тривати і годину, і дві – я не витримував і тихо йшов собі геть із двору шукати притулку десь на вулиці. Адже тут, у цьому селі, я почував себе скрізь як удома. На ранок я бачив, як власник готелю шпетив Ніколая за нічний шарварок – він турбував інших мешканців готелю, і ті стали скаржитися на нього.

Після чергової гучної сварки я побачив, як Ніколай рішучим кроком пішов із готелю. Мені закортіло подивитися, що він збирається робити. Він пішов до храму, куди часто удвох із Наташею вони приходили на обід, і довго‑довго про щось розмовляв із одним монахом – смаглявим, повнощоким і блискучим від ситості й щастя індусом у рожевих шатах, по яких я вже навчився упізнавати постійних мешканців храмів. Поговоривши, Ніколай, зраділий і заспокоєний, пішов до перукарні – то були пара крісел і дзеркало під деревом неподалік храму, улюблене місце місцевих нероб, які збиралися там, аби побазікати з перукарем, жуючи бетель та посьорбуючи чай з молоком. Там Ніколай сказав лише одне слово: «Шикха![41]» – і перукар перепитав його. Коли Ніколай підтвердив своє рішення: «Шикха!» – твердо повторив він, – чоловіки, що сиділи навпочіпки з паперовими горнятками молочного чаю в руках, схвально загули: «Радге‑Радге![42]» Перукар, не приховуючи посмішки, швидко зістриг довгі кучері Ніколая, і синява, бліда шкіра засвітила з‑під волосся. Під жарти місцевих Ніколай роздивився за допомоги двох дзеркал маленький хвостик на потилиці – особливу відмітину, яку носили тут на стрижених головах монахи, – і, розрахувавшись, пішов назад, до Наташі. Дорогою він купив собі монашу одежу й тихцем, аби не показуватись на очі перехожих, за рогом переодягнувся у неї, склавши стару одежину в клунок.