The йог

Серце йога чисте, як кришталь, і таке ж тверде.

Індійська народна мудрість

Його звали Татком. Іноді – Батею, іноді – Папою. Останній варіант йому подобався найменше, бо означав санскритом – «гріховний». Хоч і приходив цей комплімент від найбільш ніжної, слабкої частини його аудиторії – дівчаток віком від вісімнадцяти до тридцяти, – він боявся його. Можливо, тому, що санскритське слово «папа» нагадувало про вкриті лускою спини чудовиськ («чудовиськ учинків», як висловився один його товариш у своїй поетичній збірці – у нього завжди було вдосталь товаришів серед київської богеми), що виринали у темному колодязі його пам’яті. Нагадуючи про те, що хотілося забути.

Власне, йому не подобались ані вісімнадцяти‑, ані тридцятилітні. Він не належав до тієї категорії молодих і хтивих, котрі чіпляли собі партнерок для тантри при свічках на завішаній індійськими покривалами квартирі, – він знав, як печально може скінчитися цей шлях. Це було дорогою гріха – хоч як він намагався ігнорувати православний, моралістський контекст цього слова.

Йому подобалися зрілі стосунки.

Такі стосунки, де всі рожеві шмарклі, весь юнацький слизець ніжностей було вичерпано. Де залишалися справжні особистості – зрілі, сформовані. Жінки під сорок. Самотні, з розлученням за спиною – аби не вдови.

У давніх трактатах говорилося, що той, хто бере собі за дружину вдову, падає на саме дно суспільства.

Щоправда, схоже писалось і про тих, хто кохається в розлучених, але він завше робив поправку на наш вік – вік Калі. Залізний вік, вік чвар і розбрату. Вік, коли навіть убивство – убивство тварин – у принципі, могло бути виправданим.

Що вже казати про захист самотніх дружин бізнесменів, котрі проміняли своїх вірних супутниць на роботу, друзів і дівчаток більш юного віку й більш демократичного характеру. Ці втомлені склом і бетоном, нескінченним шопінгом і салонами краси лебедиці як єдину розраду мали пару годин у його затишній, сповненій фен‑шую йога‑студії, коли ввечері можна було як слід розтягнути задерев’янілі м’язи, під звуки японської сякухаті[21](з якою Батя часом полюбляв погратися в найекстраваґантніші моменти тренування) ввійти у глибокий шпагат чи дганурасану,[22]врешті, коли буде випущено пару дня, всі стреси, нерви, усі негативні емоції, видихнути з полегшенням, поринувши в напівсон у позі мерця. Лежачи на своїх дорогих європейських килимках для йоги, розслабляючись на твердих, підігрітих кахлях підлоги, вони вдихали запах аромалампи, прислухалися до хрипкого завивання бамбукової флейти і відчували, як стають причетними до високої, загадкової культури духу, в якій чоловіки – худі й відречені, сповнені чеснот і мудрості – скручують у жмут довге волосся, натирають тіло попелом, розмальовують чоло сандалом і червоною кункумою та в екстазі зустрічаються з Єдиним.

Батя криво всміхнувся. Цей романтизм – наскільки він видавався привабливим у дні його молодості, коли Батя вперше зустрівся з самотужки зробленими фотокопіями книг Айєнґара та йога Рамачараки. То були деньки, коли, здавалось, ані травинки не ворухнеться в герметично закритому просторі великої країни рад, зусібіч обнесеної залізною стіною, розписаною пентаграмами. Він пив ті книги одним хилом, як, буває, п’є воду пожадливо тигр чи лев, нарешті діставшись до оази в савані. Медитації по вісім годин на палаючу свічку, стійка на голові всупереч порадам остеопата, збиті колінні чашечки внаслідок перших спроб сісти в положення лотоса – цими «духовними» травмами можна було би пишатися, як пишаються ветерани фронтовими ранами. Містики й маги Радянського Союзу – їх була велика сила в ті дні. Треба ж було такому статися, що саме його сонце зійшло високо – вище від інших, сяяло яскравіше. Він не хотів тієї слави – вона постукала до нього сама.

Батя окинув поглядом закурені туманами гори. Третій день він брів південнокримськими перевалами, збиваючи ноги у спортивних сандалях об пісковик півострова. Третій день він не зустрічав ані душі й був цьому радий. Він навчився робити це – навіть у Криму вмів ходити так, аби ніхто йому не допікав у дорозі. Не тому, що боявся бути впізнаним – урешті‑решт, він не співак, не відомий кіно‑актор, а всього лише йога‑тичер, хай на нього й молиться захоплена самопізнанням молодь.

Що він міг їм запропонувати? Що міг їм дати він після років і десятиліть практик, тренувань, після томів трактатів із йоги, що їх він пропустив крізь себе, переклав, прокоментував, надав їм нового дихання? Спершу він був популяризатором, потім – інтерпретатором. Ким став він тепер? Духовидцем? Пророком нової епохи? Ери просвітлення на бетоні, урбан‑йоги, трип‑хоп‑віньяси,[23]яка допомагає тобі вислизнути з мацаків Матриці? Його імідж формував себе сам, він нічого не докладав до цього, можливо, хіба що тримався осторонь преси, чим тільки підігрівав інтерес до своєї персони. Загадковий, з вицвілими блакитними очима, він з‑під лоба дивився в об’єктив то на вершині світу Евересті, то в джунглях Бірми чи Камбоджі, то у кратері вулкана на Гаваях. Неголений, з талісманами на шиї, в намисті з іклів хижаків, із пругами на прокачаних грудях – під баобабом у серці Африки чи серед боліт і лісів Амазонки, у косому промінні буддійських храмів Шрі‑Ланки чи в затінку пагод монастирів Китаю він похмуро, відречено й безкомпромісно пронизував поглядом глядача з висококласних світлин, яким було би не соромно з’явитися й на сторінках журналу «Нешнл Джіоґрефік». Усміхаючись на камеру з морозивом у руках під сорокаметровою скульптурою Шиви в Мурудешварі, він передавав послання миру, спокою і здорової самоіронії підліткам‑відчайдухам, котрі передчасно прирекли себе на нидіння біля офісних моніторів заради кар’єри та успіху, звертався до всіх молодих людей, поглинутих соціальними мережами, отруєних фастфудом і непритомних від ненастанного впливу зомбоящика, пропаганди у медіа і порнографії консьюмеризму, що спарювався з розумом споживача на кожній рекламній вивісці: «Давай ще, ще, ще!»

Він грався – грав у ці ігри зі стилем та образом, грав у цю революцію свідомості ненав’язливо, аби це не стало сприйматися ним же самим усерйоз. Він гомерично реготав на своїх семінарах, підштрикував молоденьких дівчаток, які очікували зустріти в ньому ґуру, просив зробити простіше обличчя обізнаних йогів, які нарешті нашкребли грошенят, аби поїхати з ним на ретріт до Таїланду, сидів вечорами в кальян‑барах у колі наближених учнів, ділячись байками про езотеричні вісімдесяті, закриті лабораторії та доморощених екстрасенсів. Він мав їм що розказати – знав Юру Кривоногова[24]і Толіка Кашпіровського,[25]їв баранячий кюр з калмицькими ламами і пив горілку на гадюці з московськими попами; нюхав кокаїн із депутатами і ковтав ЛСД із протоєреями – подібних історій в його арсеналі було не злічити.

Він був дотепним і цинічним, з особливим гумором віднаходив відповіді на найкаверзніші запитання. Коли в нього запитували, чому він, практикуючий йог, їсть м’ясо, він віджартовувався історією про Каїна та Авеля, мовляв, Господь, не прийнявши жертви у Каїна, довів, що Він – не вегетаріанець.

Люди довкола нього – здебільшого зовсім іще молоді хлопці та дівчата, – чого гріха таїти, полюбляли все це: полюбляли життя в мандрівках від семінару до семінару, ці поїздки екзотичними пляжами світу, де вони зустрічали схід сонця на килимках у положенні для медитації, любили ці гроші, що пахли пістрявими східними шатами, індійською біжутерією, дорогими парфумами і найновішими девайсами[26]та ґаджетами,[27]– така ось космополітична зустріч Сходу та Заходу на території неупередженості – толерантності нового покоління. Він давав їм надію на інше життя, життя третього тисячоліття – мудрість душі й сучасні технології, здоров’я та сексапіл, духовність і економічне процвітання – ці речі можна було поєднати в новий, захопливий коктейль і пити його, як ти п’єш світанок на березі Індійського океану.

Щасливчики, яким, попри все – попри фінансове питання, попри відбір серед учасників, попри загони карми, яка раптом ставала дибки й не пускала народ на семінар, – таки фортунило побувати на його тренінгах, доходили висновку, що вони живуть у дивовижний час – час, коли можна перетнутися з Батею в барі під трьома пальмами й посидіти з ним за шинквасом, поставити дурнуваті запитання на кшталт: «Юрію Антоновичу, так що ж воно таке, це Просвітлення?» – і отримати не менш дурнувату відповідь від ґуру абсурду: «Просвітлення, Вово, це така штука, що коли б вона з нами стряслася, ми б оце не розмовляли з тобою, а вклонились одне одному і пішли у кахве їсти хвалахвелі[28]». Хіба це не круто? Всі, хто побував у легендарного йога на сесіях, починали обожнювати його, ставали його фанатами і маніакально їли фалафелі – тому що їх полюбляв Майстер.

Батя зупинився перевести подих. Ось уже кілька годин він ішов без зупинки, просуваючись крутими гірськими стежинами. Це був четвертий день його мандрівки – він блукав маловідомими місцями Криму, лазив у закриті каньйони, подекуди долаючи особливо зарутисті ділянки за допомоги альпіністського спорядження, спускався дюльфером[29]вздовж потайних водоспадів і робив принагідні світлини для домашньої колекції (після двох фотовиставок – «Алоха Вайкікі», присвяченої кораловим рифам Гаваїв, і «Рикання тиші» з пейзажами гримотливого приклáдами «червоного» Тибету – він готувався зробити скромну фотовиставку про осінній Крим: невиразна краса ялівцю і задимлені стримчаки скель надихали його не менше, ніж екзотика тропіків).

Намагався оминати подорожні села і свій скромний харч ніс на собі, поповнюючи його ягодами та інжиром, який купував із машин на перестанках. Він не шукав зайвого спілкування. Для нього ці дні у Криму на початку осені були часом для медитації. Не хотілося переривати благородну тишу порожньою балаканиною.

Розум його роз’яснився, але, замість символів метафізичної гнози, що мали би піднятися з глибин несвідомого, в ньому плавали, наче недопалки в унітазі, лише рештки думок про те, що й завжди.

Він думав про Лару, яка залишилася в Коктебелі – сама в напівпорожньому готелі; думав про свою дружину Вікторію.

Про них говорили: «Так, як Юрій Антонович із повагою ставиться до Віки, так мало хто з чоловіків уміє. Юрій Антонович – справжній джентльмен!»

Він не хотів нікому розповідати про всі ті історії, що трапилися з ним за останні чверть століття, не хотів думати про Лару, роман з якою тривав уже років вісім, – усе це ганебними червоними чорнилами вже й так було написано на його житті.

Зі згадкою про Лару на Батю знову насунули важкі хмари задуми.

Вони з Ларою то роз’їжджалися з бажанням розірвати сороміцький зв’язок, то, перехоплені тонкою, міцною, наче жилка у рибалки, пристрастю, зустрічалися знову. І знову – кав’ярня у Криму, інжир і шампанське, знову готелі, знову розлуки на пероні й дурнувате відчуття, що хтось зі знайомих їх може побачити разом.

Він не любив молодих. Йому подобалися такі, як Лара.

Вона була фотографом із Москви. Це Лара зробила найпронизливіші з його світлин, де він уже був не удаваним, не тим майже шаржовим персонажем‑качком, яким його зображали на фан‑сайтах молоді послідовники. Не було там і самотнього воїна, котрий ладен, закусивши вудила, йти до останнього – станцювати танець перед власною смертю на вершині гори у пустелі.

На світлині був хтось – це завжди його трохи бісило.

Він завжди хотів, у підсумку, стати ніким, тоді як на світлині була особа – цілком конкретна людина.

Замість безпристрасного йога, який вивільнив свою свідомість із лабет генофонду, із лаписьк причин і наслідків, замість космічної свідомості, що мирно сяє крізь зіниці в об’єктив фотокамери, там був він: навіть не Батя – Юра. Моложавий чоловік, майже пацан. І ніколи не скажеш, що цьому набурмосеному блакитноокому хлопчиськові вже п’ятдесят. Ці щоки, ці трохи здивовані брови, ці губи – вони зраджували в ньому інше життя, яке він до останнього подиху поклявся ховати, хоронити в собі, не випускати назовні. Там він був живим, вразливим. Романтичним? Може, і романтичним.

Якби він не знав, що цей романтизм – останні сплески його забродилої (наче осіннє вино з яблук) хоті, можливо, він давно вже був би разом із Ларою. Розлучився би з Вікою, віддав би їй усе своє майно і, певне, няньчив би вже нового первістка, кровного братика своєї доньки, яка зараз мешкала десь у Таїланді.

Але ж біда була в тому, що він знав: цей осінній роман – тонкий, прихований – був декларацією такого ж тонкого і потайного фальшу, який субтельно і стало, а від цього нестерпно, тиснув на серце. Туди, куди сходилися всі прани,[30]де крутилася анахата‑чакра,[31]чи то пак, енергоінформаційний трансформатор, як називав він те місце на своїх заняттях.

Людина людині – біль. Якщо й існувало справді якесь просвітлення, то ось воно – те, що він по‑справжньому виніс із йоги: людина людині – кара. І, дивлячись на своїх студентів, він відчував, що їх попереду чекає чимало відкриттів. Із часом і їхні усмішки перестануть бути такими відкритими. Вони були щойно на початку шляху, і на всі відповіді про те, як воно ТАМ, Батя лише загадково усміхався. У них усе ще попереду.

Почуватись ошуканим у п’ятдесят – непристойно.

Бо й справді, чого він сподівався, сідаючи вивчати тексти Айєнґара та Рамачараки?

Якщо брати за великим гамбурзьким рахунком, він, як і всі решта, шукав Бога.

Він шукав диво, заради якого варто жити. Зрештою, звідки в душі (тоді він ще вірив у душу) могла існувати ця потреба у звільненні від маєти, у щасті й благодаті, як не через свою Причину, яку повною мірою наділено всіма цими якостями, що видаються такими привабливими для Її маленької часточки? Тоді він вірив, що є певна сила провидіння, яка прокладе йому королівську дорогу крізь усі перипетії життя, зведе його з мудрим наставником, проллє на нього світло містиків і магів Тибету чи щось у тому дусі. У дискусії фізиків і ліриків він брав сторону ліриків і, попри насмішки однокурсників, переймався загартовуванням, лікувальним голодуванням, спав на підлозі, застеленій простирадлом, і ходив на плавання.

Він познайомився зі студентами‑кібернетиками, які практикували йогу, і отримав там свої перші самвидавські книги. Активні тренування, аскези. Зміна режиму дня, зміна кола спілкування – минув рік, і його тіло стало схожим на тіло живої машини. Минуло три роки, і він нагадував уже тигра, що крадеться, дракона, що зачаївся, – він почав проводити власні заняття, спершу в спортклубах по околицях Києва, а далі – набираючи популярності, здобуваючи перші місця на республіканських конкурсах зі спортивної йоги (були й такі!) за гнучкість і силу зв’язок. Він першим на просторі колишнього СРСР довів, що малюнки у книгах із йоги – не вигадка середньовічного художника, а доступний для людини крок у невідоме, крок до пізнання своїх можливостей. Годі й казати, що всі його нездужання залишилися позаду. Його однокурсники (а ще більше – однокурсниці) не впізнавали його: «Юра, ти був у армії? Ти воював на Кавказі? Що з тобою сталося, Юра?» Він світився внутрішнім світлом. Наче сонце, прикрите ранковими хмарами, він, вічна духовна істота, сяяв зсередини, ще прикритий наразі кіптявою смертного тіла. Сміх переможця почав зриватись у нього з уст, коли він спілкувався з чаклунами і магами епохи перебудови, – щоправда, сміх його був недовгим: дуже скоро він зрозумів, що скромність і смирення – куди більш виграшна політика в цьому яскравому середовищі. Він відчув, що означає бути сильним. Тіло підкорилося йому. Він опанував дихання.

Але чогось бракувало.

Хотілося після всього зробленого спитати у когось: «І що далі?» Але навколо не було у кого спитати.

Тоді він почав мандрувати, аби зустріти тих, хто справді щось тямив у йозі. І він рушив на Схід.

І там доля – провидіння, зелені коридори обставин, вітер нагвалю чи що воно там було – й завдало по ньому удару, від якого він довго не міг оговтатися, хоча ніяк і не показував цього. Там він раптом відчув, що його дуже довго дурили і врешті таки ошукали. Він наче враз протверезів від цього, і все поступово стало на свої місця. До нього почала доходити сувора реальність того зрушення розуму, що з ним відбулося.

Коли він уперше приїхав до Індії, а це було 1994‑го, усе, що він зустрів там, – це бруд, біднота й антисанітарія. Хаос на вулицях. Безладне волання клаксонів автівок, дзеленькотіння візочків велорикш, які збивались у скупчення, повна відсутність правил дорожнього руху. Вузькі вулиці, з плутаними комунікаціями, з телеграфними дротами, що звисають ледь не на голови перехожих, зі смердючими канавами, заповненими нечистотами. І відразу поруч – блиск сувенірів, штучний шовк, волання продавців, гаряча їжа, що готується тут же, при тобі, на відкритому вогні, ховаючи в собі Бог знає яку тропічну заразу. Безпритульні корови, що вважаються за священних, які цілий день тільки те й роблять, що жують папір із повільно тліючих смітників, які виповнюють задушливим смородом сотні кварталів багатомільйонного Делі. Юрми жебраків, калік, злодіїв та обманщиків, які тільки й чекають нагоди, аби поцупити в тебе фотоапарат чи вициганити долар. Знаменита індійська кухня виявилася просто несвіжою їжею, густо приправленою спеціями, аби приховати той факт, що вона вже зіпсута.

Він ходив по Делі, наче п’яний, кашляючи від смороду і куряви, наполовину шокований, наполовину пригнічений примітивністю храмів, що стояли на кожному кроці, – зображень Ґанеша, Ханумана, Дурґи‑Деві, ошелешений недоладністю релігійної атрибутики, яка тільки на відстані віддавала духовністю, а на ближчій дистанції виявлялася дешевою підробою для туристів, набором дурнуватих прибамбасів, створених жадібними індусами на вимогу комерції.

Де той Бог, якого він так шукав? Він поїхав у довгий маршрут, запланований ще в Україні, сильно сумніваючись, чи доїде здоровим до кінцевого пункту мандрівки. Він побував у головних святинях йогів – у Рішикеші, в Маналі, для проформи заїхав до Аґри оглянути велич Тадж‑Махалу, врешті, відвідав легендарне місто‑крематорій Бенарес – тепер Варанасі, – щоб подивитися на церемонію спалення тіла і вкидання його до Ґанґи. Окрім нечистот, що належали радше живим, аніж мертвим, нічого духовного від Ґанґи він не отримав. Усе, що він побачив, пливучи священними водами у човні, орендованому разом із гребцем за геть непристойну суму, було чиєсь недопечене тіло, котре сплило, виблискуючи посинілим роздутим боком, мабуть, із недавньої церемонії. Так, смерть, безумовно, була тут – як і невігластво, темрява й самообман. Перенісши тяжку дизентерію і пролежавши майже тиждень у готельному номері, він відчув: час повертатися додому.

Таким був його перший візит до Індії. Потім він їздив туди ледь не кожного року, сподіваючись віднайти справжнього ґуру. Він уже звик до безпардонних кидал‑індусів, полюбив їхню їжу, щедро присмачену карі[32]та чилі, навчився торгуватися з велорикшами і розібрався, де автентика, а де – лохотрон для туристів.

Але хоча б скільки разів він їздив до Індії, хоч як добре було там на пляжах у Ґоа чи у Ґокарні, а надто в сезон, коли є манго, – жодного дива за весь свій час в Індії він так і не здибав.

Ніяких літаючих йогів у Індії він не побачив.

Жодного містика, жодного гідного ґуру, котрий показав би йому щось таке, що справді виходило би за рамки розуму.

Все, що він зустрів, – то було лише більш або менш прикрите видурювання грошей із таких же наївних, як свого часу і він, туристів, що приїхали сюди віднайти Бога. Всі, кого він зустрів, виявились або пройдисвітами, або геть божевільними від постійного куріння опіуму та ґанджі.

Він зрозумів, що, коли в Україні продовжуватиме й далі в такому ж дусі, нанизуючи в лекціях усю цю езотеричну індійську машкару, скоро стане одним із них – шарлатаном або хворим. На цьому всі свої розмови про Бога він припинив.

І, власне, тоді він став суворим. Тоді він і став Батею – тим, про кого почали ходити легенди.

Позаяк ніхто не міг показати йому Бога, він вирішив знайти Його сам.

Він давно дійшов висновку, що жоден з тих, хто багато говорить, по‑справжньому не знає шляху до Нього – не було нікого, хто знав би відповідь на запитання, де Він, який Він, як Його звати і чи звати Його хоч якось.

Він став відчайдухом, і волосся Баті, попри те що тілом він і надалі залишався мускулястим двадцятирічним парубком, узялося срібною сивиною, а очі набули тієї особливої, холодної різкості, за якою потім його можна було розпізнати на світлинах.

Тоді почалися його славетні пригоди та мандри. Він робив виснажливі піші переходи пустелями Африки та Аравії на сухому голодуванні. Підіймався високо в гори – йому припав до душі альпінізм. Баті підкорились Альпи, Памір і Тянь‑Шань. Він зійшов на кілька гімалайських восьмитисячників у компанії таких же поведених шукачів гострих відчуттів, як і він. На той час Батя вже був достатньо відомим, і його заняття дозволяли йому не тільки годувати себе і сім’ю, а й вести цілком прибутковий йога‑бізнес. Серед його знайомих дедалі більшало людей по‑справжньому заможних. Успішні підприємці, ресторатори, знані видавці езотерики, ба навіть політики, що були не проти щось дізнатися про владу потойбічного, – це вже скидалося на певний елітний клуб за інтересами, про існування якого він раніше міг тільки здогадуватись. Тепер же, ввійшовши в це товариство, ставився до нього з холодною байдужістю.

Іноді він жертвував гроші на різні фонди: дітям‑сиротам, онкохворим чи інвалідам, – а потім розчарувався і в цьому.

Зійшовши на чергову вершину, він відчув, що смертний і що з наступним підйомом уже не впорається. Ці безглузді видирання вгору, а потім виснажливі спускання вниз раптом обридли йому до нудоти, до глибини душі, й тоді він сказав собі: «Годі, на цьому досить».

Він захопився підводним плаванням, підводним фотозніманням, підводним полюванням. Якийсь час це приносило йому нове натхнення. Особливо – медитація на затримці дихання.

Опускаючись уздовж линви у темряву, він знову ставав самим собою. Ласти, маска, гідрокостюм. Усе просто і чесно. Там, на сорока метрах нижче поверхні моря, він був справжнім. Там було тихо і холодно. На линві відходила паніка, згорали зайві думки. Якщо десь було Просвітлення, то воно мешкало там, під водою. Коли вгорі над тобою сорок метрів до можливості зробити вдих, можна до краю підійти в питаннях правдивості й по‑справжньому зазирнути в обличчя страхам, які заблукали на дні мізерної душі.

Із глибини він щоразу підіймався переможцем. Знову цілісним. Знову щасливим від того, що живий. Знову тішився можливості ще раз ковтнути повітря.

Він пірнав глибоко.

Він пірнав дуже глибоко всередину себе і не знайшов там нікого.

Там було порожньо.

Ані натяку на існування когось, кого можна було би назвати Богом.

Батя роззирнувся. Він вийшов на щось, схоже на дорогу. Туман заважав йому зрозуміти, де він перебуває. Стежина, котрою він брів четверту годину, раптом розчинилася десь серед каменів, і він зрозумів, що просто петляє серед уламків породи, повертаючись утретє на те ж місце, звідки починав. Він силувано посміхнувся. Здається, з ним сталося диво – хай, може, не в найбільш підхожий момент, якраз тоді, коли він сподівався вчасно повернутися до Алушти і звідти виїхати на Сімферополь, аби встигнути на вечірній поїзд. Що ж, диво, схоже, таки сталося, і він заблукав.

Батя коротко реготнув, і сміх його у тумані, відбитий від скель, видався йому злегка дикуватим. Смурний день ніяк не міг розігнати хмар, і здавалося, наче над скелями хтось вимкнув світло, – усе висіло в напівтемряві. Вологі від нещодавнього дощу, таємничі, дихаючі осінньою прохолодою каміння, сосни і хмари ліпилися в дивакуваті конструкції, схожі на живих істот.

Батя дістав свій «Марк 5» і клацнув пару світлин на пам’ять. У Криму не можна заблукати – це те саме, що заблукати у власній квартирі. Він вирішив розтягти цю паузу без координат і орієнтирів на якомога довше, відчути цей стан підвішеності. Він уже так відвик від непередбачуваності світу, її в житті йому сильно бракувало. Ця медитація в тумані, де перед ним почало пролітати його життя, повністю поглинула його. І хоча це були найбанальніші факти з його біографії, він дивився на них зачаровано, наче вперше, як дивиться у калейдоскоп дитина.

…На світлинах того періоду, зроблених Ларою, він – смурний і зажурений, наче людина, котра зіткнулася, врешті, з правдою, від якої довго намагалась утекти. Якщо просвітлення й наздогнало його, то воно тільки показало, наскільки жалюгідне життя проживають люди навколо, а передовсім він сам.

Усвідомивши факт, що немає нікого, хто дивиться на нього і кому він потрібен, він ураз наче перейшов якийсь рубікон і щось у ньому обірвалось остаточно.

Раптом усе, що було цінного в його житті, – сім’я, успіх, можливо, ця нібито духовність, – усе це випарувалося з його серця, наче краплі дощу з розпеченого каміння. Він навіть не просльозився – його очі враз стали сухими й колючими. Батя пам’ятав день, коли це сталося, – він був тоді на курорті в Єгипті, в Хургаді, просто пірнув на глибину, зробив затримку, довшу, ніж звичайно, і виринув уже іншою людиною – з іншим розумом, іншим поглядом на речі. Весь день він ходив у стані легкого афекту і лише казав щось про блек‑аут,[33]що спіткав його дорогою на поверхню, коли друзі почали розпитувати, що з ним сьогодні трапилося. Насправді ж то було щось, прямо протилежне блек‑аутові. То було як спалах всепроникної ясності.

Всі навколо почали говорити, що Юра змінився. Поступово він зрозумів, що це таки було воно – просвітлення. Якось він зустрів відомого в езотеричному андеграунді містика, що практикував ще з середини 70‑х і на старість дійшов дуже простого і гіркого висновку щодо життя.

«Скажіть, Йосипе Омеляновичу, а чому так усе? Чому нема радості? Усе ж зрозумів нарешті», – відкрив він своє серце старому йогові.

«Понімаєш, Юра, оно так і єсть всьо. Пока ти молодой, всьо кажется такім прівлєкательним, очаровующім. Но когда ти понімаєш, что ето всьо только ігра ума, ти больше нє радуєшся. А чого радоваться? Нєчєму радоваться. Сколько я людєй встречал, коториє понялі ето, – нікто із тєх, кто по‑настоящему понял что‑то, оні нє радовалісь. Наоборот, Юра, когда ти відіш всьо, как єсть, всьо становітся очєнь пєчально».

Безсенсовність життя, що розкрилася йому і з якою він зіткнувся лобом у лоб після того випадку в Хургаді, найбільше допекла його при зустрічі з Ларою, тоді ще молодою дівчиною з московської богеми, яка фотографувала його для якогось із тих крутих англомовних видань, що їх розвелося доволі наприкінці 90‑х у Росії. З метою просування бізнесу (діяльність сама по собі ідіотська, що вже казати про бізнес на тлі глобального обвалу цінностей – і тим не менше його йога‑бізнес процвітав) він переїхав на якийсь час до Москви. Там, у златокупольній, у серці померлої імперії, він почував себе значно затишніше, аніж у рідному Києві. Там простіше дивились на речі, там менше приховувалися справж ні мотиви. Наче краплина крові давнього бога Мардука в тілі вбитої ним власноруч богині Тіамат, він почував свою інаковість до навколишнього середовища і на якийсь час переїхав туди, залишивши Віку і підростаючу доньку доглядати за йога‑студією в Києві. Їхні сімейні стосунки вже давно охололи, більше ніщо не тримало його в Києві. Батя, почуваючи, що відкриває останні сторінки свого життя, поїхав під виглядом бізнес‑відрядження до білокам’яної.

Справи, як не дивно, стояли з кожним роком дедалі краще – це лише зайвий раз доводило йому, що він таки розшифрував коди Всесвіту. Про нього писали у пресі, осередки його йога‑студії відкривалися по всій Україні, він став розкрученим брендом – трохи дивно було чути таке про себе, та він приймав це як данність, як частину безглуздої гри в реальність. Тепер он і росіяни зацікавилися його напрацюваннями – дух урбан‑йоги якнайкраще доповнював мертвотний вираз обличчя гримотливого мегаполіса. І ось уже не заспокійливі звуки сякухаті, а ритми драм‑н‑бейсу стали супутні його московським заняттям, чим викликали додатковий захват у тих, кому за двадцять. На його заняття потяглися місцеві етноботаніки, його коло знайомств різко помолодшало і посвіжіло. Аби доповнити собі картинку сучасності, він, заради експерименту, пройшовся по тутешніх фармацевтичних новинках у сфері психотуризму. Як досвідчений гурман, він куштував екзотичні ентеогени, відчуваючи, що вже справді не має чого втрачати, заразом називаючи здивованим юзерам «рослин сили» пранаями,[34]крийї[35]та бандги,[36]які викликали ефект ЛСД, мескаліну, грибів, ололілукві чи гавайської троянди.

Доктор Гофман, винахідник ЛСД, мабуть, і не сподівався, що в Москві початку 2000‑х підніметься новий рух за духовність – духовність молекулярну, напівсинтетичну, десь навіть на стику свідомості людини й комп’ютера, оскільки всі результати «духовних» дослідів молоді люди зажбурювали в Інтернет у вигляді фотожаб, креативу, гігабайтів флейму[37]на форумах, живучи в мережі своїм, мало зрозумілим йому віртуальним життям. Хвиля відродження начебто прокотилася московськими інтелектуальними колами.

Він став свідком того, як на дорогих квартирах московських ділків під голоси дельфінів і крики касаток молоді дівчата, занурені у вир метафізики пологового періоду, на високих дозах ЛСД ідуть у трип, проходять витручені спогади із дитинства, наражаються на уламки спогадів із (начебто) попередніх життів, продихують невротичні «затиски» і болісне розлучання з матір’ю в грудному періоді, знову тяжко дихають у спогадах про спазм материнської матки, переживають повторно власне народження, все чітко за Грофом, перероджуються в нові перинатальні матриці, начебто зцілюючись, а насправді кружляючи тим самим колом народження й смерті, смерті й народження, що його називають сансарою і безсенсовне кружляння якого гіпнотизувало, манило, манило… Стоп! – кричав іноді він серед ночі, з жахом відчуваючи, як чергове народження в цьому важкому, наче мокрий кожух, світі підстерігає його. Цей світ – це й було пекло. Світ мегаполісів, рур котелень, заводів, смогу, газів, фреонів у атмосфері, інфікованих СНІДом матерів‑наркоманок та абортованих немовлят, вкинутих до озер біля поліклінік. Народитися на цьому смітнику знову – що могло бути гірше? Гірше могло бути тільки залишитися без тіла. Тому‑то й печаль так звучала в той час в його авторській пісні – він раптом відкрив для себе гітару і віршоване слово і став невеличким фурором серед московської богемної буржуазії: йог, що виконує бардівську пісню, – це було навіть крутіше, аніж Анатолій Кашпіровський, що співає в караоке на Брайтон‑Біч пісні Віктора Цоя.

По кругу, по кругу.

Дай сиську потрогать, подруга.

Укрощение страсти.

Снова матрица перинатальная.

Пуповина, удушье,

Фаза орально‑анальная.

Фантазии с изюминкой, но

Тоска – исключительно маргинальная.

Лежу в роддома палате.

Медитирую на папу Шиву

И кровавую тетю Дургу.

Слушаю группу Кино.

Хотел родиться – на те.

Да, Господи, это оно.

Десь тоді він і зустрів Лару. Вона була ще порівняно молодою. Після розлучення, з дорослим сином, виглядала вельми пристойно на свої тридцять сім. Успішна, доглянута, з почуттям гумору і власним помешканням на Садовому кільці. Вона відвідувала його заняття на замовлення котрогось із тих новомодних англомовних журналів, уже не пригадати, якого саме. Їхня пристрасть розвивалася поволі, тягло, він неохоче відповідав їй взаємністю, розуміючи, що це чергове потрапляння на карму, а потім зриваючись і розуміючи, що хай їй морока, кармі, і даючи вихід для хоті.

Віка знала, що в нього є ще хтось.

Віка була суворою жінкою. Вміла керувати людьми. На старість зробилася ще вродливішою, тільки в манерах її з’явилося щось неприродно мужнє, сталеве, попри позверхню жіночність. І ще вона, після того як Батя поїхав до Лари, стала палити – потай, звичайно, бо це не личило би директорці йога‑студії.

Він іноді приїжджав до Києва, чимраз більше почуваючи себе чужим, наче відвідував не дуже близьких родичів у провінційному закутку, не сильно й розуміючи, навіщо взагалі повертається сюди, почуваючись дедалі менш комфортно від їхньої м’якосердності й суто української сентиментальності. Віка намагалася вивідати: «У тебе є ще хтось?», на що Батя тільки відмахувався, мовляв, яке це має значення зараз, коли між ними вже згоріло все. На цих словах він ішов до власного йога‑залу у великому чотириповерховому будинку, який вони збудували з розрахунку на велику родину і натовпи друзів, ну а Вікторія зачинялася на кухні, аби не йшов дим у хату, і курила там дамські сигарети слімз, запиваючи сльози, що самі бігли з очей, гіркою кавою.

У розмовах із подругами‑тренерками Віка дедалі частіше нарікала на життя: їй тяжче було керувати студією, проводити заняття за його відсутності. Вона ганила публіку, яка наче «вампірила» її енергію, винуватила заздрісних конкуренток, які давили її своїм негативом, скаржилася на екологію, на неякісну косметику, на шкідливі продукти у супермаркетах, на молодих матерів, на Аліну та її хлопця, що вправляються у сексі, не думаючи про контрацепцію.

Його ж – його прибивало не те, що в нього є хтось, – мучило те, що в нього є почуття, яких так і не поталанило позбутися. Є серце, яке ще не було видерте. І воно боліло.

Так тривало кілька років. Минула весна видалась особливо тяжкою.

У сім’ї почав творитися справжній жах. Аліна, його донька, після майже семи років зустрічей із Вадимом, до якого Батя вже звик і вважав мало не рідним сином, раптом дала малому відкоша і хутко, менше ніж за півроку, зблизилася з невідомо яким московським жевжиком – йога‑тичером Пашею Мордором, казали, ніби він був сильно модний там, у столиці. Паша, не надто старший за свого попередника, був уже солідним чоловіком зі статусом: власна квартира, авто і пристойні доходи від тренувань – він проводив заняття з йоги московським знаменитостям. І хоча матеріальне питання, здається, у випадку з Аліною було вирішене, Батя відчув іще один поштрик тривоги, яку вже встиг прийняти і полюбити, як щось рідне і незмінне – вона з’являлася в серці тепер щоразу, коли він думав про рідних. «Зажими повертаються», – казав він своєму масажистові й просив глибше розмасувати грудну ділянку, а потім, вдома, не зізнаючись старанному Віталію Павловичу, що його робота не мала успіху, намагався розслабити це місце в грудях, у ділянці серця, особливими асанами та дихальними вправами, від чого дедалі більше упевнювався (десь глибоко в собі, куди не сягали жодні фізичні зусилля), що цим викрученим хребтом і заломленими ногами він тільки тугіше змотує себе у вузол, аби витримати тайфун, який дрімає в ньому всередині і який, не дай Боже, одного дня може вирватися на світ. Від цієї думки йому ставало зовсім холодно всередині, і він тихцем брав з полиці в малої вже давно не відкриваний том Кастанеди, аби перечитати ще раз про «самотнього птаха».

Друзі Аліниного нареченого, відомого в йогічних колах як Паша Мордор (а друзі ці були багатими бізнесменами, які увірували в йога‑бізнес і не щадячи гаманця свого вкладалися в цей напрямок усіма своїми коштами), будували на одному з островів у Сіамській затоці великий ретрит‑центр, куди найбагатші люди Росії могли б приїхати зняти стрес у комфортних, сповнених високоякісної благодаті будиночках із бамбуку, насолодитися аюрведичними процедурами і, прогулюючись викладеними гірськими каменями стежинами серед тропічного саду, розмірковувати над всесвітньою гармонією дао.

На дев’ятому місяці вагітності Аліна і Паша полетіли народжувати у ще не добудований аюрведичний пансіонат на Ко‑Тао, й однієї місячної ночі, одразу після шторму, Аліна народила дитину просто в теплі води Індійського океану – останній писк моди серед фанатів «усвідомленого батьківства». Паша сам приймав у неї пологи і перерізав пуповину. Немовля підхопило інфекцію з води і за три дні померло. На Пашиній сторінці у Фейсбуку з’явився запис: «У такі моменти запитуєш себе: чи правильні основи, на які опирається твоє життя?».

Коли ця звістка дійшла до Баті, він відчув, як темні хмари невідомого прокляття огортають його сімейне гніздо. Брудна клякса емоцій, схожа на виплеск чорнила кальмаром, розповзлася у нього всередині. Тривога за доньку, передчуття катастрофи, що от‑от мала спостигнути його сім’ю, – все це трощило його внутрішні узбережжя штормовими хвилями не згірше цунамі, що накидалися на Таїланд. Сповнившись чогось, що він не наважився назвати відчаєм, Батя поїхав до Голосіївського монастиря, де, як йому розповідали знайомі, лежали мощі святої Аліпії. Туди, до Голосієва, вчащали йогині, котрим життя задало перцю. Батя завжди вважав цих матрон несерйозними практиками і ніколи близько з ними не спілкувався. Вони були фанатками Аюрведи, лікування медом і травами, шукали гармонії і спокою і впадали в транс від аромаламп та інших приладів побутового підвищення серотоніну. У сутужних ситуаціях вони чомусь забували настанови йогів та містиків Тибету і бігли до найближчої церкви ставити свічку святому Пантелеймонові. А у серйозних справах їхали, звісно, до матінки Аліпії. Сподіватися, що з їхніми гріхами хтось, окрім юродивої святої, міг би їх прийняти ще, не доводилось.

Потай від інших Батя поїхав до Голосієва, готуючи заздалегідь фразу про те, що ходив на місце сили, в тому разі, якщо доведеться зустріти там когось зі своїх тренерів чи учнів – всі ж бо знали, що Батя таких речей не сприймав.

На монастирі його різонув напис: окрім католиків, протестантів і п’ятдесятників, до храму заборонялося входити йогам, магам та екстрасенсам, і Батя, вже налаштувавшись на піднесене, знову занурився в скепсис. Повторюючи за іншими парафіянами, він перехрестився і зайшов до святої. Дух свічок, кадила і людського подиху стояв у гробівні. Горіли лампадки. Люди молилися, хтось плакав, інші підходили до мощей, прикладалися чолом, цілували, залишали записки.

Батя написав на записці: «Нехай в Аліни все буде добре» – і поклав її під покривало над мощами. Перехрестився і вийшов на свіже повітря.

Його огорнув спокій, уже забуте відчуття тепла. Не бажаючи їхати з монастиря, він блукав засніженим храмовим подвір’ям, спустився до озера і, присівши там, серед дерев, охопив руками голову. Він надто довго скручував себе у тугий вузол, і сподіватися, що зараз цей вузол, змащений миром, розв’яжеться, а серце запахтить ладаном, було марно. Він відчув себе по‑дурному – йому вже п’ятдесят, а він, як ідіот, приїжджає раптом ні сіло ні впало до монастиря.

«Спаси, Господи, добрий чоловіче, – почув він голос за спиною. Над ним, на кручі, стояв довготелесий монах. Чоловік у кілька кроків збіг до нього. Він мав бороду, виглядав свіжо, був іще молодим. Батя не без в’їдливості зауважив, що в бороді у монаха шматочки дерми і крихти їжі. – Красиво, та?»

Лід скував озеро, верби було вкрито інеєм.

«Вітаю, – озвався Батя, щоб не бути неввічливим, уже передчуваючи спробу проникнути в його внутрішні кордони. – Я вже йду».

«Та можете й не спішити, – відказав монах. – Сам сюди приходжу помилуватися. Я вам не заважатиму».

Батя кивнув головою, ще не довіряючи монахові. Вони трохи постояли біля берега, монах щось бурмотів під ніс. Батя, відчуваючи себе зобов’язаним чимось чоловікові, який стояв біля нього (мовчати в його присутності було незручно), спитав: «Скажіть, а в чому все ж таки сенс історії про Каїна та Авеля? Чому Господь не прийняв жертви Каїна?»

«Така була Божа воля, – відказав монах. – Бог ні від кого не залежить. Хоче – приймає, а не хоче – не приймає».

«Так що, сенс не в тому, що Господь не вегетаріанець?»

«Сенс історії – у смиренні. Каїн позаздрив Авелеві, бо в гордині своїй думав, що і його жертву Господь мусить прийняти теж. Але не ми над Господом, а Він над нами».

Монах подивився на нього глибоким, добрим поглядом.

«Бачу, ви людина хороша, про високе думаєте. Скажіть, може, якийсь камінь лежить вам на душі? Відкрийте серце, душі легше стане», – мовив монах.

Щось тепле огорнуло Батю від цих слів. Ні, ні, він не збирався йти туди, не збирався піддаватися цьому чарові.

«З донькою проблеми, – сказав він неохоче. – Дитину втратила».

І, сказавши це, тут же припнув собі язика. Він відчув себе полеглим.

Монах, що стояв поруч із ним, дивився на замерзлу гладінь озера, на присипані снігом дерева і, здається, відчув його стан.

«На все Божа воля, а ми, горді, свого вічно дерзаємо. Смиренням перед Всевишнім вмащуємо серце. Помоліться за доньку, – сказав монах. – Господь допоможе».

«Так, звісно», – сказав Батя скептично і почав підійматися з байрачка до стежки.

«Дякую. Бувайте», – додав він на прощання, не дивлячись уже на монаха.

Його вже дістали і це місце, і сама дурнувата ідея, і відчуття, що він програв, ділячись накипілим із незнайомим чоловіком.

«Як доньку звати хоч, скажіть?» – гукнув йому монах.

«Не важливо, забудьте», – кинув він, не озираючись.

Зупинився, відчуваючи на собі монахів погляд.

«Аліна», – сказав він через плече.

«Приходьте ще, – озвався монах. – А за Аліну помоліться, і я з вами помолюся до святої матушки Аліпії, та й Господь її не залишить».

Батя його вже не слухав. Він гарячково шукав у кишенях куртки ключі від машини, аби поскорше поїхати звідси, поки його не заскочив за розмовою з монахом хтось із його знайомих.

Про цей випадок він не розказував нікому – навіть Ларі. Того вечора він повернувся додому, до Віки, поговорив з малою по скайпу – сухо, як не з рідною. Всі інтонації, які він вкладав у голос, видавалися йому фальшивими, особливо це бажання стати зараз, у ці тяжкі для неї дні, ближчим до неї. Він відчував, що його серце скувала байдужість. Мала… мала відповідала так само. Вона вся пішла у нього. Він сам виховав її такою – суворою і прямою, зробив із неї воячку. Вона сказала йому байдуже: «Нічого не сталося, тату, народимо ще одну». Він бачив, які напружені були в неї жовна. Вона стала безжальним воїном. Це те, чого прагнув досягти у житті він сам.

Тієї ночі він довго не міг заснути. Голова гуділа думками. Він почував себе кошмарно, зневажав себе, винуватив, колов і допікав монаха, який так недоречно перервав його самотність. Найбільше його мучило те, що відбувалося між ним та Аліною. Мала не потребувала його допомоги, ось що бісило його. Він, з усім своїм сюсюканням, з цим бездарним походом у пустинь, був (він точно знав це) в очах доньки наївним самодуром, посміховиськом.

Врешті‑решт усі ці борсання розуму серед ночі остаточно допекли його. Він закрився ще щільніше всередину себе, а коли до третьої ранку не спромігся зімкнути очі від нестерпної нудьги внутрішнього суду, встав з ліжка і пішов до тренувального залу вправлятись у йозі. Розкривати серце, як сказав йому монах. Над ранок, після кількох годин тренувань, він відчув, як у грудях трохи полегшало, чакри закрутилися швидше, і він цим заспокоївся.

Подальші місяці він зайнявся собою – почав знову вправлятися по чотири‑п’ять годин на добу. Назад ходу не було, хід був тільки вперед. Тільки воно, радикальне просвітлення, що знімає рамки зі свідомості, котре повертає тебе у первісний стан, де є тільки ти Один, де все Одне, де все – Єдине.

За літо його розум зробився стійким і прозорим. Завдяки практиці тіло знову зазвучало, як молоде. Знову з’явилися сили і депресія (чорт, це те слово, якого хотілося оминути) відступила. Це просто етап – переконував він себе. Просто етап садгани.[38]Мало хто доходив до цього рівня, і не було змоги ні з ким поділитися тим, що всередині. Тепер він розумів аскетичність виразів святих на іконах, суворість ликів давніх йогів – якщо кожному з них доводилося нести такий тягар, який ніс він, тоді він справді, – схилявся перед ними в повазі. Як далеко йому ще йти? Скільки ще кілометрів тягти на собі цю глибу світу?

Стосунки з малою геть розвалилися. Аліна з Пашею оселилися на якомусь острові в Сіамській затоці біля Таїланду і вели там тренування для багатих москвичів. У скайп мала виходила рідко, говорили вони все позверхньо, не так, як перше. Вона більше не питалася в нього, як їй діяти далі, тепер у неї був Паша.

Перед початком осені вони зустрілися з Ларою – в тому ж готелі у Коктебелі, що й минулого, і позаминулого року, як завжди, після серпневого виїзду з семінаром. Погода була холодною, дув різкий вітер, і вони, прогулюючись берегом, чули більше його свист у вухах, аніж одне одного. Батя відчув, що навіть із Ларою він більше не може подолати прірву самотності, яка накотила на нього. Вони багато говорили, та все ні про що. Його розум зачепився за фразу, сказану якось Ларою: остання пастка, яка відкривається йогові перед звільненням, – це відчуття себе Богом. Такі йоги стають у наступному втіленні коштовними кристалами і повертаються на сам початок колеса перероджень. Попереду їх чекає чергова мандрівка через 8 400 000 форм життя – втілення у рослинному царстві, у світі грибів, народження серед земноводних, серед рептилій, серед комах, серед птахів, серед ссавців і врешті – колись (можливо!) – друге народження серед людей, єдиної форми життя, котрій доступний процес самопізнання. Лара десь вичитала, буцім народження серед людей настільки рідкісне, що його можна порівняти з шансом черепахи, яка підіймається з дна океану, потрапити головою в рятувальне коло, що плаває на його поверхні. Батя намагався заховатися від цих слів, аби не зізнаватися самому собі: щось таке відбулося в його житті, що він більше сам не знав, у що вірити, а в що – ні.

Вони були разом іще кілька днів, і в останній день Батя сказав їй: «Вибач, ми більше не зустрінемося». Він казав їй ці слова вже багато разів, і щоразу вони зустрічалися знову. Та на цей раз, похмурого дня в Коктебелі, коли небо було запнуте густою паволокою хмар, у них звучала пророча правдивість.

Лара довго плакала, зачинившись у ванній. Потім кидала в нього речами, в істериці кричала, що він ошуканець, а він їй на те повторював: «Так треба, Ларо. Просто так треба». Він переночував на ранок в окремому номері, а вранці побачив її у себе під дверима. Він заніс її до покою, поклав на ліжко і, поки ще на вулиці не розвиднілося як слід, кинув сумку на плечі, надів сандалі на ноги й пішов, не озираючись, геть.

Раптом йому стало легко – чи, принаймні, легше. Наче якісь пута вже не зв’язували його. Він уже давно звик розривати сердечні зв’язки. Хоч він відчував, як прокинеться зараз Лара в його номері, як вона плакатиме й казитиметься від болю, образи та безпорадності, це вже його не лякало, не тягнуло назад, у затишні обійми. Тепер вітер перестав йому видаватися таким холодним, як тоді, на березі, його шорти весело плескотіли під його поривами – у повітрі відчувалася осінь, а для чоловіків наставала пора переміни місць. Хіба чоловікові треба багато? Якщо він без жінки, його влаштує мінімум мініморум – добрий віндстопер, екковські сандалі, трохи їжі і спальник у мішку за плечима. У цей момент Батя раптом спіймав уже призабутий вітерець свободи. Здається, більше ніщо не тримало його.

За шість днів, що він провів у суворих переходах, він уже встиг загубити відчуття, наче він комусь належав. Тепер він належав стихії, і стихія підкорялася йому.

Щось у ньому наче прояснилося всередині. Щось зм’якло. Батя відкрито дивився перед собою. Позаду нього здіймалися чорні хмари грози, але він знав – варто почати крапати першим краплям, і він зможе надіти свою водонепроникну куртку. Він здатний це пережити.

Що буде далі – невідомо. Попереду – поїзд, на який він запізнюється. Позаду – темна буря.

Раптом Батя зрозумів, що йому однаково, як складеться його життя далі, – геть однаково. Він і раніше приходив до цього відчуття, але тільки тепер почув по‑справжньому, що йому все одно.

Все одно.

Його нога ступила на камінь скраю стежини, і раптом наче якась сила потягнула його донизу – він явно встиг почути, як хтось хапає його за ногу і смикає. Він тільки й встиг, що вхопитися пальцями за сухий ґрунт і заламати кілька нігтів, провалюючись під важкістю власного тіла. Його пальці нарешті впіймали якусь коренюку – схоже, що корінь ялівцю, – і падіння припинилося. Якийсь час йому ще сипалося в обличчя каміння, яке він зачепив своїм сходженням.

Батя спробував знайти опору для ніг і відчув, що ноги його провалюються у порожнечу.

Він вхопився другою рукою за коренюку, знову промацав ногами повітря під собою і, не знайшовши там нічого, глянув униз.

Унизу він побачив ущелину, вздовж якої бігла річечка. Занурений у думки, він не надавав значення урвищу, вздовж якого, ступаючи стежкою, він ішов останні кілька хвилин. Висячи на корені, Батя відчув, як перша хвиля адреналіну, що вистрибнула в кров, уже потроху вщухала, і спробував підтягнутися на коренюці догори, допомагаючи собі ногами. Коренюка від його розгойдувань почала видиратися з ґрунту, і Батя лише встиг міцніше вхопитися за стовбур деревця. Бовтаючи ногами над проваллям, він раптом оцінив усю іронію своєї ситуації.

Боги сміялися з нього.

Боги напевне що сміялись.

Наче в якійсь даоській притчі, він опинився завислим над прірвою, тримаючись за тонку билину, що якось прижилася тут, на камені. Десь тут мала б іще рости суниця.

Батя подумав, що він більше за все зараз хоче зробити, – і йому на думку прийшла Аліна. Подзвонити малій. Попросити пробачення. Попросити пробачення за весь той біль, що він їй причинив.

Наче за його бажанням, перед очима виник образ. Він побачив Аліну на далекому пляжі, в парео та брилі, а поруч із нею – Пашу, її чоловіка, якого він заледве знав. Пашу, через якого все пішло наперекосяк. Через якого Аліна кинула Вадима, через якого почалася вся розруха, через якого…

А може, так і мало бути – може, це було неминучим поворотом долі, щоби вона розлучилася з Вадимом, щоб усе старе життя Баті внаслідок тонкої, майже невловимої гри ниток, що смикають обставини, повисло на одній волосині, – тільки для чого? Невже для того, аби він зрозумів, що не має й не мав жодної влади над стихіями? Що бик, якого він приручав усе життя, як на чанських картинках, врешті, тільки вдавав, що став покірним, і, варто було відвести око, знову вирвався на волю?

Ох, цей бик.

Батя відчув, що йому далеко – незмірно далеко до досконалості, до святості, до просвітлення. Що все, з чим він стикався у своєму житті, було тільки ілюзією, оманою, хитрою грою, аби вселити йому впевненість у власній всемогутності, непідвладності долі, аби зробити підніжку тоді, коли він менше за все чекатиме цього. Чи міг бути за цим якийсь план? Чи, може, на це була воля Бога, якого він так і не знайшов? А якщо й була на те воля Бога, то чому Він не захотів прийняти його підношення? Чому не захотів відкритися Баті? Невже для того, аби й тут Батя повторив помилку Каїна? Убив у собі слабшого, убив із заздрості, через відсутність смирення?

Що ж, коли така воля Твоя, нехай. І смішно вже переживати за поїзд Сімферополь – Київ. Смішно переживати за Лару й Вікторію.

Лови мене, коли так, Господи.

Корінь, на якому він висів, раптом обірвався, і Батя відчув, як він летить униз. А ще за якийсь, дуже короткий, час відчув сильний, німий удар, тільки щелепи клацнули так, аж загуло. Здається, він навіть почув дзюркіт води, такий безглуздий у цій ситуації і непояснимо, нав’язливо звичайний. «Аліна», – тільки подумав він.

Біль прийшов майже одразу, наче долетів із запізненням. Біль був таким сильним, що Батя не повірив спершу – чи могло бути правдою, що людське тіло розраховане відчувати так багато болю водночас? Це було несправедливо, пекельно несправедливо з боку Бога, щоби такий тяжкий біль тривав у свідомості так довго. Але біль цей, як не дивно, виявився цілющим. Він пропікав його до самої середини, туди, де жили всі його вузли, до яких не було змоги дістатися жодними практиками, жодними асанами. І коли біль дістався й туди, уже не фізичний, а біль розуму – більше за все йому було образливо, що Бог був таким несправедливим до нього, – коли біль розуму досяг і цього затаєного, внутрішнього вузла, він розтиснув зуби, бо не мав сили витримувати цей біль, і крик вирвався з нього, а вузол розповзся. Все потьмяніло всередині нього, пути спали, і він відчув, як випурхнув, звільнений, з гарячої, ремигаючої маси болю. А далі настала сяюча пітьма.

«Я в Бардо», – подумав він за невизначену кількість часу.

Але нічого не відбувалося. Свідомість була рівною, сяючою.

«То, може, Я таки і є Бог?» – прийшла ще одна думка довго‑довго по тому.

Аліна і Паша гуляють пляжем. Пісок. Пальми. Над берегом сходить фіалковий вечір. Вони тримаються за руки. Густина барв зелені, вологість, цвірчання комах, сутінкова прохолода, торкання вітру – його розум був наче голий. А потім щось ніби сни: Вікторія в жалобі, вся в чорному. Палить і витирає сльози рукою. Лара на похоронах, стоїть збоку, аби та не зауважила, але Вікторія все одно здогадується, хто вона. Тисячі голосів його учнів – часом здивованих, часом – розгублених, але майже всі – повністю байдужі.

Але це все – сни. Все одно.

Все одно.

І знову – сяюча пітьма ніщо. Навіть не пітьма – те, що навіть більш відсутнє, ніж ніщо. Тому що навіть на ніщо можна вказати, тоді як тут не було й цього. Не було й тут. Не було й цього.

Не було.

А потім, із сяючої темряви, він почув голоси. Почулися церковні дзвони. Почувся голос відправи. І він почув, як щось тепле, велике, вічне огортає його, і раптом, мільйони років по тому, коли світло почало вгасати, з’явилася якась нова сила, яка тягнула його. Тільки й подумалось: відмолили.

Щось ніжне, лагідне завиднілося йому – і він побачив Аліну. Серед ночі вона була разом з Пашею, обоє – нагі, як Єва з Адамом, з’єднуючись у тропічному раю, під тихий шелест пальм і далекий шум моря. Яка любов, яка гаряча любов до доньки – настільки гаряча, що вже не відрізниш, батько він їй чи чоловік. Він хотів бути з нею.

І коли Аліні стало добре, коли її лоно почало наповнюватися водами, а Паша почав дихати гарячково, наче великий мужній кентавр, він відчув, як входить у помисли Паші й у цей момент усіх трьох осяює спалах – величний, золотий, і він, мов у прочинені двері – великі, золоті двері, формою схожі на мигдалину, з гідністю входить досередини, туди, де починаються нові дороги.

Він увійшов у цю королівську браму, і брама зімкнулася за ним. І настала темрява.

Він відчув, як густа, тяжка матерія охопила його, і раптом усе, що сиділо у нього в пам’яті, почало пригадуватись йому – він був ними всіма: жаби, метелики, мурахи, ящірки, люди, жінки й чоловіки, перси й китайці, нубійці й алеу ти, ацтеки і єгиптяни, індуси, цигани, знову тварини: коні, корови, жуки, скорпіони, змії, далі – дерева, далі – знову птахи, землерийки, ведмеді, знову люди – монахи, йоги, різнороби, безхатьки, царі, генерали, попи, архітектори, змієлови, коханки й коханці, мудреці й простаки, а коли все це зімкнулося над ним, коли ця товща моря змішалася в нього над головою, він зрозумів, що його знову впіймали.

І тоді він змолився, заревів, застогнав, і з нього полилась беззвучна молитва.

І коли та молитва вирвалася з нього, серед ночі Аліна, лежачи на розметаних простирадлах, огорнута теплим тропічним повітрям, серед нічного шуму пальм та прибою, його Аліна розтулила очі, і невідомо, чия то була думка, що запала їй в голову, – його чи її, – можливо, вони подумали її одночасно, з двох кінців. Тепер у них довго все буде на двох.

Аліна притулилася до Паші.

– Ти спиш?

Паша мугикнув. Аліна підповзла до нього ближче і прошепотіла в самісіньке вухо:

– У нас буде дитина.

– Дитина?

– Так, дитина. Мені щойно наснилося, що мій тато прийшов до мене.

Паша обійняв її та пригорнув до себе. Аліна відчула незрозуміле тепло, наче крім неї, Паші, й тієї нової душі в її лоні був іще хтось, і від цієї присутності робилось безпечно й тепло.

«У мене буде дитина».

2.01.2014