Момент істини

Тот, кто взял ее однажды в повелительные руки,

У того исчез навеки безмятежный свет очей,

Духи ада любят слушать эти царственные звуки,

Бродят бешеные волки по дороге скрипачей.

Николай Гумилев, «Волшебная скрипка»

Естество попирая и страх,

Встанет раса труда и мистерий…

И сожженной материи прах

Вспыхнет золотом новых империй.

Алексей Широпаев, «Октябрь»

Усе почалося з його поштової скриньки. У мене й гадки не було її зламати. Це все ті дивні люди зі сну. Вони сказали мені, щоб я подивилася, з ким він листується.

Я вірила Віктору, як самій собі. Він твердив – відрядження, поїздки, сесії. Він вів заняття з екстремальних переговорів. Віктор – фонтан ідей. Відколи пішов зі своєї насидженої роботи програміста в супермаркеті, він змінився. Став вищим, сильнішим, міг бачити далі й думати ширше. Став більше знати. Єдиною бідою, як на мене, було те, що все це він робив без мене. Я знала, що він досягав чимраз вищих цілей, і що попереду у нього великі вершини (якщо так кажуть, звісно – великі вершини), але дедалі більше відчувала, що ми з Мирославою стаємо для нього другим планом, затиллям, і що я не знаю про нього ще дуже багато.

«Зрештою, може, так і треба?» – думала я, вводячи у пошуковик фразу «як зламати поштову скриньку». Може, так і треба, чоловік – він же завойовник. Він повинен бути в світах. Вікінґи плавали в далекі мандри і їх місяцями не було вдома, а жінки, поки там що, ростили дітей в своїх тихих північних селах, де хати покриті мохом.

Треба запостити це на ФБ. Знайти світлину хати, зарослої мохом, фото осені в Данії чи Норвегії, і зробити акуратний пост. Поки не прокинулася Мирослава.

* * *

Віктор Чиж сидів навпроти свого товариша, Слави Жуковського, у тісній підвальній кав’ярні. На столі стояли кальян, склянки з чаєм і попільничка з двома тліючими сигарами. Відколи Віктор відкрив для себе медитацію, він відмовився від алкоголю. Замість нього в його життя надійно увійшли мате, міцний чай і добрі сигари. Його товариш, Слава, теж практикував. Як і Віктор, він відмовився від алкоголю заради чистоти свідомості, і, здається, почав нехтувати жінками. В обох, з появою в їхньому житті медитації, з’явилися гроші та респект, і вільний від роботи час вони присвячували конвертуванню цих двох валют: гроші – респект, респект – гроші. Віктор пробив у Києві основні крапки, де продавалися сигари, він став великим поціновувачем якісного тютюну. Перевагу надавав, звісно, Гавані. Щойно, днями, головний хірург США прирівняв курців сигар до тих, хто не палить, і це було ще одною нагодою завітати в їхнє потаємне місце зустрічі, де принаймні на дві години можна було схоронитися від телефонних дзвінків, від гарячих (часом аж надто) мейлів клієнтів, студентів, шанувальників і шанувальниць їх величностей.

Їх величності вибрали сьогодні нікарагуанські темно‑коричневі Don Juan, а що сигари були тільки приємним аранжуванням до кальяну, то кальян вони вже добирали як слід: м’ятно‑динний в яблучній чашці, на молоці.

Віктор злетів за останній рік, наче ракета. Його запрошували проводити тренінги з медитації в місця, які звикли вважати дірами світу. Так, він їздив проводити сесії до Казахстану і Молдови, його запрошували до Владивостока й Улан‑Батора, Мінська і Києва. Мізкуваті інтелектуали, які, за відсутності грошей, роботи і перспективи, присвятили себе жовчному аналізові світових трендів і серйозному опануванню східної філософії, схоже, замірялися взяти реванш у суспільства споживання. Здавалося, зараз, а може, завтра, станеться черговий технологічний стрибок, і ринок, з його шаленими трильйонами доларів, увірветься у світ людської свідомості – те, що вчора було набутком психологів і філософів, стане золотою жилою нових ґейтсів та джобсів.

Отож, їх світлості мали нагоду відпочити від бурхливого світу за кальяном і доброю розмовою. Медитація давала сили витримувати понаднормові навантаження, пов’язані з постійними переміщеннями. Графік Віктора нагадував графік рок‑зірки, яка наближається до свого першого золотого диску. Слава, що переслідувала його, була особливою славою героя легенд. Чи чули ви про Вітю Че, великого і жахливого? Вітю Че, який палить гаванські сигари і може змусити вас медитувати шість годин поспіль, абсолютно нерухомо, після чого у вас почнеться ворушіння в свідомості, в тих її закутках, про які ви навіть не здогадувались? Дух особливої свободи формував його слід. Свобода не дається задешево, тож була ціна, яку Вітя Че платив за неї.

– Вчора я спробував запустити шість процесів мислення одночасно, – ділився своїми переживаннями Віктор. – Стрибок тонусу був таким, що мені здалося: я можу продавити своєю увагою шибу в автобусі. Зараз голова просто розколюється.

Слава уважно слухав. Таких видатних успіхів, як Вітя Че, він не досяг, однак його таємниця приємно гріла серце. Слава знав – він Бог, і крапка. Бути Богом було нелегко, раз по раз траплялися рецидиви старого, «інфантильного» світосприйняття. Слава добре знався на психоделіках, вивчав культури світу, і в культурах світу віднаходив докази того, що всі живі істоти у Всесвіті – це єдиний Господь, який розділився на безліч і забув про це.

– Якби це було так, як тоді всемогутній, за визначенням, Бог міг стати жертвою забуття? – резонно запитував Віктор, потягуючи кальян. Тільки з ним одним, страшним і жахливим, Слава наважувався ділитися сокровенним.

– На те Він і всемогутній, щоб могти забуватися, – парирував юнак. – Це у Нього такі розваги. Зрештою, Він, тобто Я, тобто всі Ми, все одно приходять в Одне.

– Ні, тобі треба зміцнювати свою позицію глибше, – сказав Віктор, пускаючи кільця диму. – Рано ще такі висновків доходити.

Віктор був практиком і не розділяв передчасного ентузіазму Слави. Він методично опановував багатопроцесне мислення, вчився вимикати то праву, то ліву півкулі мозку, умів одним оком спати, а іншим пильнувати, бачив на відстані та передчував події. Що не таланило побачити своїм орлиним оком, те з лишком доповнював своїм чітким, ритмічним мисленням програміста. Вже й не програміста – скоріш, гросмейстера, що грає шість партій одразу.

Так чи інак, завдяки медитацям загальноприйнята картина світу добряче осунулася в обох колег, і вони давно вихопилися за межі звичного розуміння причин і наслідків. Вітя, мовби й не знаючи традиційних уявлень економістів про маркетинг і менеджмент, поступово входив на ринок як новий гравець.

Він був не один – тисячі їх. Інструктори з йоги й пілатесу, майстри голотропного дихання і реберфінґу, тантрики і цигуністи, кастанедівці і трансерфери, енелпери і шанувальники сирих овочів та фруктів, всі вони так чи інакше грали на цьому полі. Всі вони нема‑нема та й витягували на світ Божий то чакру, то кундаліні, то заговорювали про тонкі тіла та поле варіантності. Віктор сміявся їм всім у вічі. Учень великого Р. Х., чиє ім’я варто шифрувати з огляду на постійний інтерес до його діяльності з боку спецслужб, він кидав виклик найгнучкішим йогам і найпрокачанішим цигуністам (принаймні з тих, що ходили в йога‑студії) від Пруту до Обі. Кидав і перемагав. Його виклик полягав у тому, що жоден із цих «йогів» не розумів, що ж він робить, плутав свідомість з увагою, а увагу з положенням точки збирання, змішував в одну купу самадхі, медитацію, зупинку внутрішнього діалогу і напівсонні стани. Годі й казати про теоретичне обґрунтування всіх цих маніпуляцій – то був темний ліс за дві тисячі років до перших сірих вовків, не кажучи вже про червоні шапочки. То була епоха динозаврів, кам’яновугільна ера, Земля Санникова, доколумбова Америка – що завгодно, тільки не розуміння. Віктор, переконуючись, що справи стоять саме так, діставав свій знаменитий чорний круг на білому квадраті, з якого він починав екскурсію в свідомість, і, опираючись на ілюстрацію, починав давати інструкції: чітко, лаконічно, начебто говорив афоризмами, наче то не він, а сам Патанджалі, легендарний автор «Йога Сутр», промовляє до публіки. Якби Патанджалі народився в епоху комп’ютерів, він говорив би так, як говорив Вітя Че, тримаючи в руках білий квадрат з чорним кругом посередині.

– А я, – озвався Слава, пахкаючи сигарою, – зараз формую тіло сновидіння. Вчуся впливати ним на хід подій.

– І як верифікація? – поцікавився Віктор. – Як валідність?

– Валідність висока, – запевнив Слава. – Верифікація присутня. І онтологічність засновків зберігається.

– А рефлексія?

– Не переривається.

– Ясно, – сказав Віктор і випустив дим.

Над столом повисла тиша. Віктор занурився у себе, і Слава заворожено спостерігав, як увага його колеги поринає кудись у глибочінь розораної психіки, порослої молодими сходами нових можливостей, там, де в інших – суцільна цілина.

– Ось що я тобі хочу сказати, Славо, – озвався врешті Віктор, не дивлячись на сусіда. Його увага схоплювала всю кімнату водночас, тож дивитися на співбесідника окремо потреби не було. Точений, наче з каменю, профіль легенди езотеричних семінарів нагадував силует шуліки. – Я готую зараз новий тренінг, це просто бомба. Народ порве. На малій групі уже пробував, результати вражаючі. Те, що ми раніше досягали за півроку, тепер таланить зробити за три сесії.

– Яка тема? – пожвавився Слава.

– Внутрішня свобода. Вихід за межі звичних поведінкових моделей.

– Бомба, – погодився знавець ентеогенів.

– Відносини в сім’ї. Відносини на роботі. Відносини між людьми. Я хочу зробити цей семінар для менеджерів середньої ланки. Це найбільший сегмент ринку, який зараз споживає лайт‑езотерику. Їм потрібна ефективність. Зроби або здохни. Знаєш, як їх називають? Їх називають офісним планктоном. Вони як маленькі рачки, що їх тоннами поглинають кити корпорацій – проціджують крізь вуса і ковтають. Я хочу дати їм інструмент, який допоможе їм звільнитися. Припинити плисти за течією. Почати невидиму революцію. Я хочу долучити до цього Фейсбук. Це буде новий тип семінару – таємні заняття, де інструкції надсилатимуться через соціальні мережі, через скайп, через аську. Не треба нікуди йти. Достатньо один раз зустрітися, щоб отримати один‑єдиний практичний досвід. Короткий, але дуже сильний.

Віктор глибоко затягнувся кальяном, тримаючи паузу, і ефектно видихнув.

– Я передаватиму їм момент істини. Летючу мить свободи. Так, аби вони відчули – свобода реальна. Все інше відбуватиметься в повній таємниці. Я розсилатиму їм повідомлення із завданнями, які підштовхуватимуть їх долати нові й нові внутрішні перепони. Можливо, я назву цей семінар «Три пекла». Перше пекло буде холодним – коли їм доведеться чекати. Уяви: ти один, на холоді, в темряві. Ти не знаєш шляху. Ти не знаєш, чи прийде зв’язковий. Можливо, про тебе забули. І ніч – така довга… – Віктор вдоволено пустив дим. – Друге пекло – гаряче. Треба діяти. Перед тобою – низка неможливих завдань. Щось таке, за що тебе можуть звільнити… Або посадити… Щось, де треба переступити межу. І тебе потихеньку підсмажують на вогні твої думки. Здається, секретарка про щось здогадується. І твій сусід починає щось підозрювати. Можливо, вони вже зазирали у твою поштову скриньку? Треба стерти всі послання одразу ж. Все, що ти боявся дізнатися про себе, починає підійматися на поверхню. Ти наче граєш у гру «Мафія»: навколишні здогадаються чи ні, що ти – мафія? Ось так…

Віктор кивнув головою, і Слава невпевнено засмикався на кріслі. Часом ідеї Віктора видавались позамежними навіть йому, знайомому з «АК‑47», вжитому на піку дії «В’єтнамського різдва».

– І третє пекло – це надра чорної діри. Пекло тиску. Момент істини. Момент, коли тебе приставляють до стінки для розстрілу і ти мусиш вирішити, хто ти: той, хто дозволяє робити щось із собою, чи той, хто сам вершить реальність.

Віктор усміхнувся, замилований змальованою картиною.

– Я хочу зробити революцію серед менеджерів. Уже практично готовий пакет інструкцій. Це особливі команди, побудовані за принципом мозаїки Пенроуза. Вони почнуть ширитися країною, як вірус. Славо, я боюсь тобі це розповідати, та що там, я боюся зізнатися в цьому самому собі… Здається, я відкрив, що таке «вибухова технологія». Коли пакет команд буде запущено, події, які почнуть відбуватися з цим сегментом, уже ніхто не спинить. Це ширитиметься, як пожежа в степу. І головне, до останньої хвилини ніхто з босів нічого навіть не запідозрить. Мозаїка буде самоорганізовуватись. Ну, це, звичайно, мої припущення. Я просто знаю, що у мене в руках бомба, і я гадаю, що час поміняти розстановку сил на ринку.

* * *

Саме таким я його побачила. Засмаглим. Зарослим щетиною, наче останній тиждень він не жив, а виживав. Голим по пояс. Він стояв на кручі над рікою, немов генерал іще невідомої мені армії, а біля його ніг, в ряд, сиділо з десяток людей. Всі з рівними, як штики, спинами, із заплющеними очима, занурені у себе. Тривала третя година медитації. Я запізнилася, як завжди, я скрізь запізнююсь, але, здається, сьогодні це запізнення варте того – аби побачити його, великого і жахливого, який веде військо, ні, не військо – таємний загін особливого призначення, внутрішніх надвояків, веде їх глибше і глибше, туди, де закінчуються території нашої батьківщини, нашої самості, і де починаються дикі землі – далі вглиб, у світ непроявлений, зі світу форм у киплячі надра психіки, туди, де зароджується дійсність.

Ах, мамо‑матусю, де моя молодість, де мої зошити з віршами? Чому я більше не пишу сонетів? Коли я дивлюсь на нього, у мене в голові починають з’являтися рими.

* * *

Віктор підкликав офіціанта‑араба, аби той поміняв вугілля в кальяні. З новим жаривом тютюн розкурився відмінно. Сигари не дійшли ще й до половини. Їх високості підіймалися вище і вище.

– Так що, знаєш, що я тобі скажу, друже, – мовив Віктор, потягуючи свіжий дим. – Я їздив до Улан‑Батора, там відбувалася футурологічна конференція. Були представники російських корпорацій, були калмики і китайці. Я так бачу, зараз починає здійматися нова хвиля пасіонарності, і нею ніхто не цікавиться. Всіх цікавлять курс нафти, золото, нанотехнології. Великим рибам байдужі збіговиська в Улан‑Баторі. Але я тобі кажу, Славо. Якщо після Владивостока й Улан‑Батора мода на всі ці фішки свідомості перескочить в Японію, тоді вже тримайся, друже. Їм не треба пояснювати, що означає вислів «вибухові технології» і що таке «сьомий технологічний уклад». Ці любителі манґа знають, чим пахне долар. Їм не треба смоктати руру з нафтою, вони мислять ширше. Японія вивчає каліграфію, аби зберегти особливості свого світовідчуття. Китай планує на сто років уперед. Вони знають, що таке порожнеча між мисленням Сходу і Заходу, і знають, чому є солодким плід першопроходця. І далась тоді їм та Європа, з її куцим клаптем землі десь на периферії нової імперії, з її варварською кулінарією й аутичними дітьми.

Промовивши це, Віктор пронизав Славу палаючим поглядом і тріумфально затягнувся кальяном.

* * *

А коли я побачила всі ці його листи, я обімліла.

Її: «Дорогий Вітторіо…», «Ваша високосте…», «Мій жар до вас…», «На тих кручах, де ви стояли, наче генерал ще невідомої мені армії…»

Його: «Ваша світлосте…», «надзвичайний збіг обставин», «Венера в екзальтації…».

По якімсь часі…

Її: «Як там ваша шановна дружина? Ви розказуєте їй про свої подвиги?»

Його: «Дружина вдома, бавить дитину. Вона далека від цього…»

А ще по кількох днях…

«У мене дивна пауза в моєму циклі»… А потім: «Ви знаєте, Ваша високосте, на вас чекає великий сюрприз…»

Ні, великий сюрприз чекав на мене.

Це у мене почалася пауза в циклі. Я сходила в аптеку, придбала тест на вагітність. Сидячи на кришці унітаза, поки Мирослава дивилася мультики, я провела необхідні заміри. Як виявилося, я вагітна. І мені здалося, що світ захитався просто перед очима.

* * *

Віктор рідко ділився своїми інтимними подробицями. В особистому житті він був напрочуд потайливим. Але, мабуть, Слава викликав у нього певне відчуття довіри. Слава був тим і знаменитий, що добре вмів слухати і давав іншому відчути себе потрібним.

– У мене було пікове переживання цього літа, близьке до ексцесу. Я підійшов до внутрішньої межі, за якою починається свобода. Я торкнувся цього переживання тільки трохи, але воно мене повністю поміняло, друже. Це було на виїзному семінарі – у нас був зліт практикуючих. Були практики з Пітера, з Москви, з Мінська, з Кишинева, навіть з Улан‑Батора. Там була одна діваха… Коротше, я не буду тобі розказувати подробиць. Після того, коли сталася ця ілюмінація, я побачив ідеальний шанс для себе. Наші свідомості пасували, як рука і рукавичка. Ніби склалася мозаїка – таке відчуття було. Я знаю – це не просто так. Мені підігнали її, звідти. – Віктор невизначено кивнув плечем кудись вбік. «Із тамтешнього боку очей», – мав на увазі він.

– Я зробив їм дещо, і в них був переді мною боржок. – Віктор перевів погляд на мундштук кальяна. – Коротше, все склалося, як пасьянс. Я відчув, що потрапив у містерію. Все зробилося багатозначним. Речі перетворилися на символи.

Коли він повернувся додому, я била його рушником, била шматою до підлоги, била руками по щоках і по грудях. Він стояв, наче витесаний з каменю, я дивилася на це незворушне, холодне обличчя, і розуміла, що більше не знаю цієї людини. Не знаю, хто це переді мною.

Мирослава дивилася на нашу сцену широко розплющеними очима і врешті спитала:

– Мамо, а чому тато нічого не каже?

* * *

Так я зрозуміла, що чекаю від нього дитину. У мене все обвалилося всередині. Але та легкість, з якою ми зійшлися, – в ній щось було. Романтика, від якої неможливо прокинутись. Наче сп’яніння, яке триває і триває, і воно вже вивернуло мене всю назовні, а я все одно відчуваю, як крутиться голова. Я надсилала йому листа за листом, аж поки він не озвався з нової скриньки: «Не пиши мені більше на старе мило, дружина прочитала наше листування».

* * *

– І тоді виявляється, що ця містерія, цей пасьянс, затягує мене дедалі глибше. І я розумію, що все це – вся ця авантюра з тою дівахою – все організовано тільки для того, щоб упіймати мене. Ти розумієш? На мене влаштували полювання, як на звіра. Вони побачили, що я зайшов занадто далеко, – ці, що зсередини. Вони злякалися, що я здобуду їхній вогонь. Я приїжджаю додому всього на день.

Зразу після семінару, лише на один день. І дружина вагітніє. А потім вони приходять до неї у сні й пояснюють, як відкрити мою поштову скриньку. І вона знаходить усі ці листи…

* * *

Ідучи до поліклініки, притискаючи носовичок до очей, щоб не було видно, які мішки від сліз у мене під очима, я раптом пригадую куплет із вірша, який цитував мені Віктор. Здається, то був Гумільов, я вже не пам’ятаю, але куплет крутився у мене в голові знову і знову, й волосся почало ставати диба, коли я зрозуміла нарешті, що мені хотів весь цей час сказати Віктор. Він говорив до мене, а я його не розуміла.

Ти сповільнишся, присталий, і на мить урвуться співи,

І ти скрикнути не зможеш, і обляже каламуть, –

І нараз вовки скажені, кровожерливі та мстиві,

Вчепляться тобі в горлянку, хижі лапи накладуть.[20]

* * *

– І раптом на мене починається облава. Дружина робить аборт. Ця діваха пише мені, що вагітна. Я дізнаюся, що банк заморозив мої рахунки. Мені дзвонить тесть і каже, що в тещі інфаркт через новини від доньки. І я розумію, що біля мене гуляє смерть. І все, що я можу, – це продовжувати йти далі вглиб, укріпляти позицію, виходити на новий рівень абстракції. Пам’ятаєш гру «Принц Персії»? «Хто хоче володіти вогнем, повинен померти».

* * *

Він переїхав від дружини до мене, я чекала дитину. Мені кілька разів снилося, що то має бути дівчинка. Я вже стала придумувати їй ім’я. Можливо, Зоя? Досить екстравагантно, але зараз така мода пішла – дітей називають хоч як.

Він і надалі їздить по своїх семінарах. Постійно в дорозі, я його майже не бачу. Коли приїздить – одразу здається, ніби якась важка сила причавлює мене. Я відчуваю, яким сильним він став. Він хоче, щоб я ішла слідом за ним.

Іноді мені здається: йому байдуже, що буде зі мною. Іноді я шкодую, що все так склалося. Загалом же добре, що він багато їздить. Своїм командним тоном він допікає мене до живого.

З іншого боку, добре, коли у дитини є батько.

На маму він справив переконливе враження. Це з нею рідко буває. Вона у мене серйозна жінка, півжиття на підприємстві директором пропрацювала.

Ми так і не розписалися. Дружина не дзвонить йому. Він дзвонить їй, запитує, як там донька. Часом, коли він їздить у свої краї, каже, що заходить до них, побачитися з малою. Каже, що у них все нормально.

* * *

– На Різдво я приїхав у своє місто і збагнув, що мені просто нема де зупинитися. Всі друзі відвернулися від мене. – Віктор не дивився на Славу, він дивився кудись усередину себе. – І я попросився зупинитися в них. І ти знаєш, мене прийняли, як рідного. Ніби нічого не сталося. П’ять днів я жив у них, і ніхто мені не сказав ні слова кривого, ніяк не згадали, що я вже не живу в них… – Слава почув, що дихання Віктора помінялося. – І донька питає: «Тату, коли ти прийдеш з нами жити?»…

Віктор затулив обличчя долонею, щоби Слава не бачив його сліз. Він перечекав хвилю, але сльози не висихали. Він витер їх п’ястуком, видихнув і знову затягнувся кальяном.

– Цей шлях треба пройти до кінця, – процідив Віктор крізь зуби.

Славі не було що відповісти. Йому хотілося сказати другові: «Ти – Бог, хлопче», але страждання, яке зморшками лягало на різьблене обличчя товариша, замкнуло йому вуста. І його слова враз видалися легковажними і беззмістовними. Юнак відчув дивне спустошення, а потім повторив собі: «Я – Бог, Я – Бог». І вдав, що співчуває Вікторові.

– Все. Цей кальян уже догорів до кінця, – промовив Віктор суворо і відсторонено. – Треба просити рахунок.

* * *

Іноді, коли він спить біля мене, я відчуваю, що є два Віктори. Один Віктор, якого я знаю. Він буде суворим, але жартуватиме, він буде жорстоким, але втримає контроль над ситуацією. Піде по трупах, але то будуть трупи ворогів, трупи скажених вовків.

І є інший Віктор. Віктор, якого я боюсь. Віктор, якого я не знаю.

Дослухаючись до порухів усередині мого черева, де плаває майбутня Зоя Вікторівна, я відчуваю, що цей Віктор не спить. Тіло засинає, а Віктор не спить. Усеньку ніч він пильнує в повній зосередженості. Готовий на будь‑що. Великий і жахливий. Понад законом.

* * *

Що тут сказати ще? Я й далі молюся за нього, прошу Бога, щоб у нього все склалося добре. А за нас із Мирославою хтось свічку та й поставить. Так воно все склалося, стрімко якось. Спершу швидкість, а потім – наче порожнеча розверзлася переді мною.

* * *

Друзі вийшли на повітря. На вулиці стояла відлига. Було вже темно. За пару хвилин почнуть приходити есемески про пропущені виклики. Їх уже давно шукають. Вони потрібні. Вони – на гребені.

Їх високості стояли у внутрішньому дворику київського будинку.

– Слухай, – озвався раптом Слава. – Ти мені колись вірш класний розказував. Я ніяк згадати його не можу… Як там? «Милый мальчик, ты так молод…»

– Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка, не проси об этом счастье, отравляющем миры, – продекламував Віктор і уважно, проникаючи внутрішнім зором углиб Слави, подивився на товариша. Хлопцеві стало не по собі від цього погляду. – Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка, что такое темный ужас начинателя игры!

Слава усміхнувся, але мурахи забігали у нього по тілу.

– Ну все, успіху тобі. Ти на метро?

– Ні, мені вниз, на маршрутку, – сказав Віктор, перервавши дивну паузу в їхній розмові. Все, Віктор знову був у бою. – Йдеш?

– Так. Щасти.

– Давай, друже, тримайся, – сказав йому Віктор, і Слава пішов на метро.

Надійшло повідомлення від чергової пасії його світлості: «Я чекаю на платформі. Де ти?». Слава усміхнувся, пригадуючи розмову з Віктором. Як людей заморочує часом, це ж треба! Все ж так просто. Адже ти – Бог!

«Зараз буду, 7 хв.», – відписав він дівчині.

І, насвистуючи, попростував до метро.

24.12.2012