Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Любовний напій
Так виявляється конститутивний сенс існування міту, психологічна потреба його творення. Справжній сенс пристрасти такий жахливий та неможливий для зізнання, що не лише ті, хто нею живе, не можуть сповна усвідомити, що відбувається, але й ті, хто хоче зобразити її у всьому неймовірному шаленстві, визнають, що їм доводиться використовувати облудну мову симзолів. Відкладемо, наразі, питання про те, чи автори п'яти первісних версій усвідомлювали значення їхнього твору. У кожному разі, слід уточити значення слова "облудна", яке ми щойно використали. Звульгаризований психоаналіз призвичаїв нас до твердження, що витіснене із свідомости бажання обов'язково виявиться у несвідомий спосіб. боронена пристрасть, приховане кохання, створюють цілу систему символів, ієрогліфічну мову, ключа до якої свідомість не має. Мова первинно є двозначною, бо "зраджує" (у другому значенні слова) те, що вона хоче сказати, але не каже. Трапляється, що в одному жесті чи в одній афорі виражені об'єкт бажання і долання бажання. Так підтверджується заборона, об'єкт не відкривається, проте з'являється алюзія і залагоджуються суперечливі вимоги: потреба говорити про те, що любиш, та потреба вберегти його від осуду, любов до ризику та інстинкт самозбереження. Спитаймо того, хто використовує таку мову, що є причиною його прихильности до того чи іншого позірно дивного образу, він відповість, що "це природньо", що він не знає "у чому річ" і що для нього "це немає жодного значення". Якщо він поет, то говоритиме про натхнення чи про реторику. Завжди знайдуться аргументи, аби зняти з себе відповідальність. Уявімо собі проблему, яка постає перед автором первісного роману. Який символічний матеріал - здатний приховати те, що хочеться витлумачити, - може використати він у ХІІ ст.? Магію та лицарську реторику. Перевага таких способів вираження кидається у вічі. Магія не потребує раціонального пояснення того, що відбувається. А лицарська реторика, як, зрештою, будь-яка реторика, - це спосіб зробити "природними" найнезрозуміліші пропозиції. Бездоганна маска! Гарантія таємниці, проте й гарантія безумовного схвалення читачем роману. А лицарський кодекс був суспільною нормою, яку еліта того часу мріяла протиставити найстрашнішим "божевіллям", які їм загрожували. Отже, звичаї лицарства створюють тло Роману. Про природу "вимріяної підстави" для різних заборон ми вже згадували. Роль магії - зображення пристрасти, чарівну силу якої небезпечно визнавати. Її наслідки здаються дикими. Церква вважає її гріхом; а розум - хворобливим вибриком. Відтак, нею неможливо захоплюватися, доки вона не втратить зв'язок з людською відповідальністю. Фатальне втручання любовного напою, випитого до того ж помилково, стає доконечністю. (Тома, який намагався применшити роль "магічного" елементу, змушений зробити пристрасть більш людською, прийнятнішою в очах моралістів). Що ж таке любовний напій? Це алібі пристрасти. Він дає змогу закоханим сказати: "Ви ж бачите, що я тут ні до чого, ви ж бачите, що це сильніше за мене." Тим часом очевидно, що завдяки цій оманливій фатальності, вчинки закоханих ведуть до любого їм смертельного призначення, і діють вони з лукавою рішучістю, з безумовною підступністю, всупереч раціональному погляду на Дійсність. Наші найменш обмірковані вчинки часто наЙуспішніші. Камінь, кинутий наосліп, завжди потрапляє у ціль. Насправді ж, ціль ми бачимо, проте свідомість ще не встигла втрутитися та стримати спонтанний рух. Саме тому найгарніші сцени роману ті, які автор не може розтлумачити, і які він описує з цілковитою безвинністю. Не було б міту, не було б роману, якби Трістан та Ізольда могли сказати, який кінець вони собі готують, силою волі рухаючись до провалля. Хто б наважився зізнатися, що прагне смерти? що ненавидить День, який його засліплює? і що всім своїм єством він очікує загибелі своєї істоти? Деякі поети, набагато пізніше, наважилися зробити це останнє зізнання. Але натовп сказав: вони несповна розуму. А пристрасть, яку романіст хоче описати читачеві, зазвичай виявляється значно слабшою. Мало шансів змусити її проявитися у своїй справжній природі, у смерті, яка є досконалим відтворенням пристрасти. Деякі містики не обмежилися щирим зізнанням: вони усвідомлювали його значення і намагалися пояснити його. Проте вони сміливо вдивлялися у глибини "похмурої Ночі" з суворою та ясною одержимістю, бо, завдяки вірі, знали, що їх недосконала особа поступиться місцем найвищій і "найяснішій" Волі. Не божество любовного напою, не сліпа сила чи безодня були їхнім таємним прагненням, а Бог, що обіцяє Ласку, і "живить полум'я любови", що розквітає у "пустелі" Ночі. Трістан не може нічого визнати. Хоче так, ніби не хоче. Він замикається на "правді", яку неможливо перевірити, неможливо окреслити, і усвідомлення якої Трістан з жахом відкидає. На кожну ситуацію він має виправдання, яке його обманює більше, ніж інших: це отрута, яку він не може здолати. Проте він сам обрав свою долю, він хотів і прийняв її з таємною та добровільною згодою. Вчинки зраджують його через безнадійну втечу, через вишукане кокетування цією втечею! Але найсуттєвішим у його житті є те, чого він не усвідомлює. Аргументи Ночі не співпадають з арr'ументами Дня, вони не мають з Днем нічого спільного.[6] Вони його зневажають. Трістан став в'язнем такого шалу, супроти якого блідне будьяка мудрість, будь-яка "правда" і навіть саме життя. Він існує поза межами нашого щастя, наших страждань. Він спрямований до найвищої миті, найбільша втіха якої - загибель. Словами Дня не можна описати Ночі, але "класична музика" не відмовилась від цього бажання, з якого вона й виростає. Хай звучить дзвінка буря смерти Трістана та lзольди! "Старожитня та сумна музико, - каже герой, - твої болісні звуки долинули до мене на крилах вітрів того вечора, коли син дізнався про смерть свого батька. Ти шукала ме-е, сповнена неспокою, того похмурого світанку, коли син дізнався про долю своєї матері... Коли батько дав мені життя і помер, коли мати помираючи породила мене, вони почули кволу та сумну старожитню мелодію. Колись вона прозвучала в мені і досі промовляє до мене. Для якого призначення я народився? Для якої долі? Старожитня мелодія повторює мені: "Для любовного бажання та смерти! Для смерти від бажання!" Він може проклинати свої зірки, своє народження, але музика, насправді, все знає, вона невтомно співає про дивовижну таємницю: він сам хотів такої долі: "Я сам створив цей жахливий любовний напій, що через нього тепер приречений на муки... І пив його повільно, з насолодою!.. " Пристрасть означає страждання, щось, що треба терпіти, перевагу призначення над вільною та відповідальною особистістю. Любити кохання понад предмет кохання, любити пристрасть задля неї самої, від атаbат атаrе Авrустина до сучасного романтизму, значить любити страждання і шукати Їх. Кохання-пристрасть - бажання, що ранить та нищить своїм успіхом. Західна культура ніколи не мирилася з визнанням цієї таємниці, завжди стримувала і захищала її. Мало у світі таких трагічних таємниць, вплив яких у наш час змушує нас доволі песимістично дивитися у майбутнє Європи. Згадаймо тут про одну річ, яка заслуговує на розгорнуте дослідження: зв'язок між пристрастю, любов'ю смерти, яку вона приховує, та певним способом пізнання, який визначає нашу західну психе. Чому західна людина прагне пережити пристрасть, яка ранить її, і яку засуджує її розум? Чому вона прагне цього кохання, спалах якого самогубство? Бо воно пізнається і випробовується через загрозу життю, через страждання та запівкроку до смерти. Третя дія Вагнерівської драми описує щось більше, ніж романну катастрофу: вона описує засаднuчу катастрофу нашого садистичного єства - затамоване бажання смерти, бажання пізнати себе до решти, схильність до великих суперечностей, які глибоко вкорінилися у нашому інстинкті війни. Від трагічного, описаного, визнаного та виявленого максималізму первісного міту, повернімося до пристрасти, яку переживають сьогодні. Дивовижний успіх Роману про Трістана виявляє, що, свідомо чи несвідомо, ми таємно обираємо нещастя. Незалежно від того, чи це буде "солодкий смуток" та сплін декадансу, чи страждання, що змінюють нас, чи виклик нашої душі світові, ми шукаємо те, що може вразити і піднести нас, без нашого відома, до "справжнього життя", про яке говорять поети. Але "справжнє життя" - це неможливе життя. Це небо, сповнене хмар, ці закривавлені героїзмом сутінки, проголошують не царство Дня, а царство Ночі! "Справжнє життя деінде", - сказав Рембо. Це одне з імен смерти, єдине ім'я, яке ми наважуємося вимовити вголос, роблячи вигляд, що відштовхуємо його. Чому ми воліємо слухати розповідь про неможливе кохання? Бо ми любимо цю пекучу рану та усвідомлення того, що обпікає. Який глибокий зв'язок між стражданням та знанням! Яка узгодженість між свідомістю та смертю! (Гегель зміг на ній заснувати узагальнене пояснення нашого духу та нашої історії). Я охоче визнаю, що західноєвропейський романтик - це людина, для якої страждання, а особливо любовне страждання, є своєрідним привілеєм свідомости. Безперечно, йдеться про найкращих представників. Натовп не переймається світом і собою. Він тільки шукає найчуттєвішого кохання. Але й на шляху такого кохання трапляються перешкоди. Ми завжди таємно прагнемо перешкод, навіть тоді, коли прагнемо дуже усвідомленого, дуже бурхливого кохання. А, в разі потреби, створюємо або вигадуємо їх. Мені здається, що це пояснює значну частину нашої психології. Без перешкод у коханні немає "роману". А відтак, ми любимо роман, себто усвідомлення, насиченість, розмаїття та розтягування пристрасти, її cresceпdo аж до катастрофи, а не короткочасний спалах. Погляньте на ню літературу. Щастя закоханих хвилює нас тільки тому, що ми очікує нещастя, яке чатує на них. Ми потребуємо цієї загрози життю та ворожої дійсности, яка розлучає закоханих. Нас хвилює не безпосередній момент життя, а ностальгія, спогад. Безпосередній момент життя неможливо виразити, він не має чуттєвої тривалости, він - лише мить благодати - дует Дон Жуана та Зерліни. Інакше нас чекає ідилія поштових листівок. У західній літературі немає місця історії про щасливе кохання. А кохання без взаємности не вважається справжнім коханням. Великий великий винахід поетів Західної Європи якии вирізняє їх у світовій літературі, я найповніше виражає дивну одержимість Європейця - пізнання через страждання, загадка міту про 'Трістана, кохання-пристрасть, взаємне та завойоване, сповнене туги за щастям, яке воно відштовхує, оспіване у катастрофі, - нещаслuве взаємне кохання. 3упинімося на цій формулі міту. Кохання взаємне у тому сенсі, що Трістан та Ізольда "кохають одне одного" чи принаймні переконані у цьому. І вони насправді є одне і одного зразком вірности. Біда в тому, що їхнє кохання не є коханням іншого, яким він є насправді. Вони кохають одне одного, але кожен кш іншого у собі, а не іншого як такого. Джерелом їхнього нещастя є позірна взаємність. Позірна настільки, що у деякі моменти відчуваєтсья, що крізь надмір їхньої пристрасти просочується якась ненависть до коханої особи. Вагнер помітив це ще до Фройда та сучасних психологів. " Обраний мною, втрачений мною!" - співала Ізольда у запалі кохання. А пісня моряка з вершини щогли пророкує неминучий кінець: "На захід блукає погляд, на схід пливе корабель. Холодний вітер дме до рідної землі. Де заблукала ти, дочко Ірландії? Чи не твої зітхання наповнюють моє вітрило? Дуй, вітре, дуй! Нещастя, ох! нещастя,дочко Ірландії, закохана й шалена!" Подвійне нещастя пристрасти, яка уникає дійсности та норми Дня, засадниче нещастя кохання: те, чого ми жадаємо і не маємо - це смерть, а втрачаємо те, що мали - радість життя. Але ця втрата не сприймається як зубожіння, а навпаки. Нам здається, що живемо глибше, бо небезпечніше, вишуканіше. Бо наближення до смерти - це вершина чуттєвости. Воно, у повному сенсі слова, загострює бажання. Загострює, часом, аж до бажання вбити іншого або вбити себе, або ж загинути у спільному шалі. "О вітре, - волала Ізольда, - розворуши летаргію цього сонного моря, підійми із глибин невбалганну хтивість, покажи ту жертву, яку їй приношу! Розбий човен, поглинь уламки! Все, що рухається і дихає, віддаю тобі, вітре, у нагороду!" Зачаровані смертю, далекі від життя, ці спраглі жертви суперечливих сил, які поспішають відчути те саме запаморочення, у момент єднання закохані назавжди втрачають людську надію, будь-яке можливе кохання, бо прагнуть досконалої перешкоди та найвищого натхнення, що руйнується своїм звершенням.
|