Любов до кохання

"Мій біль відрізняється від інших; він подобається мені; він мене тішить; я хочу цього болю, і моє страждання - це моє здоров'я. Мені нема чого скаржитися, бо мій біль виникає з моєї волі; моя воля стає моїм стражданням; та мої бажання приносять мені стільки задоволен­ня, що мені приємно страждати, і стільки радости у моєму болю, що насолоджуюсь стражданням”

Кретьєн де Труа

Треба мати відвагу, щоби запитати: чи кохав Трістан Ізольду? Чи ко­хала вона його? (Лише "дурні" питання можуть нас чогось навчити, і те, що видається очевидним, зовсім таким не є, як сказав Валері).

Ніщо людське не зближує наших закоханих, радше навпаки. З пер­шої зустрічі їхні стосунки лише умовно ввічливі. Слід пам'ятати, що коли Трістан повернувся у пошуках Ізольди, то замість ввічливости з'яви­лася відверта ворожість. Все свідчить про те, що свідомо вони ніколи б не обрали одне одного. Але вони випили любовний напій, і на тобі - при­страсть. Чи поза тим магічним призначенням народжується і єднає їх ніжність? У цілому романі, у його тисячах віршів я знайшов лише один момент ніжности. Той час, коли вони жили у лісі Моруа після втечі Тріста­на.

Живуть життям гірким та суворим, Але так одне одного кохають,

Що одне через одне не відчувають болю.

Чи, може, тодішні поети були не такі сентиментальні як ми, і не відчували потреби переконувати у тому, що було зрозуміле? Прочитаймо уважно розповідь про три роки перебування у лісі Моруа. Закохані двічі навідуються до відлюдника Огрина - це найпрекрасніші і, можливо, най­глибші сцени легенди. Першого разу вони прийшли, щоби висповідати­ся. Але замість того, аби визнати свій гріх та благати прощення, вони намагаються довести, що не несуть жодної відповідальности за те, що трапилося, бо вони насправді не кохають одне одного!

Вона мене к,охає лише через отруту, Що ії тримає при мені,

А мене при ній...

Мій любий пане, в ім'я всемогутнього Господа, Я не к,охаю його, він мене теж,

Але випили ми того зілля настою

І потрапили в пастку гріха.

Ситуація, в якій вони опиняються, дивовижно суперечлива: вони ко­хають, насправді не кохаючи одне одного; вони згрішили, але не можуть шкодувати за цим, бо не відповідають за свої вчинки; вони сповідаються, проте не хочуть одужати чи навіть просити прощення... У дійсності ж, вони, як всі великі закохані, відчувають, що перебувають "поза межами добра і зла", у трансцендентному стані звичних обставин життя, у неви­мовному абсолюті, несумісному із законами світу, але який вони визна­ють реальнішим, ніж цей світ. Фатальність, яка гнітить їх, і якій вони, волаючи, підкоряються, знищує протистояння добра і зла; вона веде Їх поза межі витоків усіх моральних вартостей, поза межі насолоди та страж­дання, поза межі простору, де протилежності виключають одна одну.

Їх визнання доволі формальне: "Він не кохає мене, а я не кохаю його."

Все відбувається так, ніби вони не бачать, не впізнають одне одного. Те, що вабить Їх у "солодкій муці", не належить жодному з них, а йде від якоїсь невідомої сили, яка не залежить ані від них, ані від їхніх бажань принаймні свідомих, ані від їхньої сутности принаймні тої, яку вони можуть пізнати. Фізичні та психічні риси цього чоловіка і цієї жінки досконало умовні та відповідають традиції романної оповіді. Він - "най­сильніший", вона - "найпрекрасніша". Він - лицар, вона - королівна тощо. Як зберегти людське почуття між двома такими спрощенами типа­ми людей? "Приязнь", виклакана дією любовного напою, протилежна до реальної приязні. Ба, більше, приязнь у межах моралі з'являється тоді, коли стихає пристрасть. А першим наслідком цієї кволої ще приязні було не єднання закоханих, а, навпаки, їхня розлука. Проаналізуймо це док­ладніше.

Наступного дня після святого Яна

Минуло три роки.

Трістан полює у лісі. Раптом він згадує про колишнє життя. Він думає про двір короля Марка. Він шкодує за "білячим хутром та сірими коня­ми", за лицарською пишнотою та високим становищем, яке він міг би посісти серед баронів свого дядька. Він, чи не вперше, згадує й про свою подругу. Він думає, що вона могла б жити "у розкішних палатах, носити шовкові сукні". Ізольду гризуть такі ж сумніви. Увечері вони зустріча­ються і зізнаються одне одному у своїх нових стражданнях: "зловживаємо нашою юністю". Незабаром вони вирішують розлучитися. Трістан пропо­нує "вирушити" до Бретані. Насамперед вони підуть до відлюдника Огри­на, щоб отримати його прощення, а для Ізольди - пробачення короля Марка.

Далі йде короткий, але надзвичайно драматичний діалог між відлюд­ником та двома покутувачами:

Кохання тримає вас силоміць! Скільки триватиме ще божевілля? Ви надто довго у ньому жили.

Відповідає йому Трістан: послухайте, Що так довго у ньому ми жили,

Лише долі лихої провина.

(Кохання силоміць вас тримає! Хто не зупиниться, аби помилувати ся цим несамовитим образом пристрасти, який коли-небудь з'являвся у пое­тів! Цей вірш розповідає про все з такою сильною експресією, що змусить збліднути весь романтизм! Хто нам поверне цю сувору "мову серця"?).

Останній приклад: коли Трістан отримує прихильну відповідь короля, який погодився знову прийняти Ізольду:

Каже Трістан: Господи!, яка розлука!

Навіть слово болить, коли втрачаєш кохану...

Він оплакує себе. Він навіть не згадує про свою подругу. А їй, здається, краще з королем аніж зі своїм приятелем; вона щасливіша у відчаї кохання, аніж у спільному житті у лісі Моруа...

Відомо, зрештою, що згодом вже, коли любовний напій не діє, ко­ханців знову захопить пристрасть, що приведе їх до смерти - иого через неї, її через нього... "

Лише очевидний егоїзм такого кохання міг би чудово пояснити "ви­падковості", чималу кількість хитрощів доречних тоді, коли вони протистоять щастю закоханих. Але як пояснити цю двозначність. Будь-який егоїзм, скажете, веде до смерти, що є його останньою поразкою. Цей же, навпаки, прагне смерти, як свого досконалого завершення, як своєї пере­моги... Є лише одна відповідь гідна міту.

Трістан та Ізольда не кохають одне одного, вони це визнали, і все свідчить про це. Вони люблять саме кохання, саму можливість кохати. І вони діють так, ніби зрозуміли, що перешкоди захищають та освячують кохання у їхніх серцях, аби перетворити його у нескінченність в момент абсолютної перешкоди - у момент смерти.

Трістан любить відчувати, що його кохають, але сам не кохає Ізольду Золотоволосу. Ізольда теж не прагне втримати Трістана біля себе: їй дос­татньо шаленої мрії. Вони потребують одне одного лише для того, аби підтримувати у собі вогонь, а не для того, аби кохати іншого; і потребу­ють не присутности, а радше відсутности іншого!

Розлука закоханих є наслідком їхньої пристрасти та любови до цієї пристрасти, що переважає прагнення насолоди чи іншої людини. Звідси й така велика кількість перешкод у романі; звідси й дивовижна бай­дужість двох, що У спільній мрії залишаються самотніми; звідси романне cresceпdo та апотеоз Смерти.

Яка невиправна та бажана двозначність! "Навіть слово болить, коли втрачаєш кохану", - зітхає Трістан. Однак він уже відчуває, як з глибини ночі піднімається таємне полум'я, що живиться відсутністю коханої.