Лицарство проти шлюбу

Сучасний коментатор Роману про Трістана та І з0льду намагається побачити у ньому "корнелівський конфлікт між коханням та обов'язком". Це класичне тлумачення - приємний анахронізм. Крім того, що він зло­вживає Корнелем, він, здається, не знає одного із тих фактів, які часто не схоплює ретельною ерудицією. Я маю на увазі опозицію, яка з другої половини ХІІ століття встановлюється між лицарським кодексом та фео­дальними звичаями. Можливо, мало хто зауважив, як бретонські романі­сти її відтворюють і культивують.

Очевидно, що куртуазне лицарство було лише ідеалом. Перші автори, які про це говорять, зазвичай, оплакують його занепад: проте вони забувають, що те, що вони хотіли бачити, народжувалось лише у їх мріях. Хіба суть ідеалу полягає не утому, що його занепад оплакують тоді, коли він починає поволі здійснюватися у житті? З іншого боку, хіба успіх роману не грунтується на здатності протиставити фікцію ідеального життя тиранічній дійсності?

Це не єдина загадка, яку нам пропонує роман, і змушує нас шукати шляхів для розв'язання хоча б якоїсь з них. Якщо вважати пригоду Трістана ілюстрацією конфлікту між лицарством та феодальною спільнотою, - а отже, конфлікту двох обов'язків, ба, навіть конфлікту двох "релігій" - то багато епізодів стають зрозумілими, і навіть якщо гіпотеза не вирішує всіх питань, то поступово наближає нас до вирішення проблеми.

Чим бретонський роман відрізняється від героїчної пісні, яку він з дивовижною швидкістю витісняє у ХІІ столітті? Тим, що надає жінці роль, яку раніше віддавали сюзерену. Бретонський лицар, як і середньо­вічний трубадур, визнає себе васалом обраної Дами. Проте, насправді, він залишається васалом сеньйора. Звідси конфлікти права, на приклади яких натрапляємо у романі.

Повернімось до епізоду з трьома "віроломними" баронами. За феодаль­ною мораллю, васал зобов'язаний донести сеньйору про все, що стосується його права або чести: він "зрадник", якщо не зробить цього. Отож, у Трістані баронів, що викривають Ізольду перед королем Марком, слід було б вважати "вірними" та лояльними. А якщо автор вважає Їх "зрадни­ками", то це, очевидно, вияв іншого кодексу, який міг належати лише південному лицарству. Всім відомий вирок гасконських любовних судів: зрадник той, хто викриває таємниці куртуазного кохання.

Лише цього прикладу досить, аби показати, що автори роману свідомо обрали "куртуазне" лицарство як противагу феодальному праву. Проте має­мо й інші причини, щоби переконатись у цьому. Достатньо концепції курту­азної вірности та шлюбу, аби витлумачити деякі очевидні суперечності оповіді.

За офіційно прийнятою тезою куртуазне кохання породжене реакцією на брутальну анархію звичаїв феодального суспільства. Відомо, що шлюб у ХІІ столітті був чесною та легкою нагодою збагатитись та розширити свої володіння коштом посагу чи майбутнього спадку. Якщо шлюб не вдається, то з жінкою розлучаються. Великою популярністю користував­ся інцест, як підстава для розлучення, що охоче приймався церквою: достатньо було довести без особливих подробиць родинні зв'язки у четвер­тому коліні, щоби розірвати шлюб. Цим зловживанням, рушіям нескінчен­них суперечок та воєн, куртуазне кохання протиставляє вірність, яка не залежить від законного шлюбу і ґрунтується лише на коханні. Було навіть проголошено, що кохання та шлюб несумісні: це славетний вирок любов­ного суду, на який натрапляємо у графині Шампанської (Додаток 3).

Якщо Трістан і автор роману поділяють цей погляд, то віроломство і подружня зрада пробачаються, ба, більше, оспівуються, бо виражають вищість права відважної вірности над правом домену (що відтворює ва­сальні стосунки, які встановлюються між закоханим лицарем та його Да­мою чи Доміною), себто вищість куртуазного кохання.

Цявірність несумісна із шлюбом, як ми побачили... Роман не оминає нагоди поглузувати із соціальної інституції шлюбу, принизити чоловіка - короля з очима коня, якого так легко обдурити, - і оспівати чесноту тих, хто кохає одне одного поза шлюбом і всупереч йому.

Проте, ця куртуазна вірність доволі кумедна: вона протистоїть не лише шлюбові, але й "насолоді" коханням. "Той, хто бажає цілковитого володіння своєю дамою, зовсім не знає, що таке домен. Те, що звернене до дійснос­ти, вже не є коханням." [3] Це виводить нас на шлях першого пояснення таких епізодів, як меч чистоти, повернення Ізольди до чоловіка після переховування у лісі Моруа, чи навіть фіктивного одруження Трістана.

Насправді "право пристрасти", у його сучасному сенсі дає змогу Тріста­нові викрасти Ізольду відразу ж по тому, як вони випили любовний напій. Проте, він віддає її Маркові: саме це правило куртуазного кохання протиставляється пристрасті, яка тяжіє до дійсности, тобто вимагає "цілкови­того володіння своєю дамою". Отже, Трістан обрав феодальну вірність, яка цього разу набуває значення маски і таємного спільника куртуазного ко­хання. І обрав без жодного примусу, бо, як ми вже зазначили вище, Трістан був сильніший, ніж король та барони, і міг би за феодальним законом, який він приймав, скористатися правом сили...

Якщо задуматися, то дивним є кохання, яке пристосовується до за­конів, що його засуджують, аби зберегти свою довершеність! Звідки бе­реться ця схильність до того, що стримує пристрасть, до того, що заважає щастю закоханих, розлучає і мучить їх.

Відповідь - цього хоче куртуазне кохання, не відкриває суті, бо треба зрозуміти, чому прагнуть такого кохання, а не іншого, не того, що "здійснюється", не того, що приносить задоволення. Повертаючись до надто вже ймовірної гіпотези, що роман ілюструє конфлікт "релігій", мусимо уточнити та окреслити у конкретних межах основні проблеми інтриги: а про її розв'язання поговоримо потім.

Додаток 3