Еколого-правові конфлікти: характеристика складових

Екологічні конфлікти стали реальністю нашого життя. Якщо природні катаклізми виникають незалежно від діяльності людей, то самі по собі вони не можуть стати еколого-правовими конфліктами.

В основі екологічних конфліктів — глобальна суперечність між суспільством і природою. У ХХІ ст. люди змушені жити в умовах екологічних конфліктів, рахуватися з ними, а також з можливістю їх виникнення і необхідністю подолання. Щодо України, то це зумовлено [52]:

• значним антропогенним порушенням та техногенною перевантаженістю території країни;

• негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи;

• неефективним використанням природних ресурсів;

• широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій;

• неконтрольованим ввезенням у країну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.

Розглядаючи екологічний конфлікт як соціальний феномен, О. Л. Дубовік виокремлює його специфічні риси.

1. Іманентність (внутрішня притаманність) екологічних конфліктів суспільству. Спричинені взаємодією суспільства і природи екологічні конфлікти відображають зміст процесів життя людей в існуючих природних умовах. Взаємодія суспільства і природи відбувається на принципово обмеженій основі і пов'язана з витрачанням об'єктивно обмежених, важковідновлюваних або взагалі невідновлюваних ресурсів.

2. Соціальність екологічних конфліктів, їх суспільна природа та значимість. Екологічні конфлікти — це завжди зіткнення між людьми. Будь_яка екологічна втрата одного учасника є втратою і всіх інших. Це означає, що неможливо завдати шкоди навколишньому середовищу так, щоб не зачіпати інтересів третіх осіб.

3. Гносеологічні труднощі щодо їх вирішення. Знання людей у сфері взаємодії з природою є недостатніми, а їх переоцінка вже не раз призводила до хибних рішень. Так, катастрофічні наслідки мали “екперименти” на Чорнобильській АЕС, чималу екологічну шкоду завдало будівництво гідроелектростанцій на Дніпрі. Відтак необхідно досить обережно ставитися до можливостей мислення людини, науки, а відповідно й до державного регулювання екологічних конфліктів правовими засобами.

Юридична конфліктологія крім реальних екологічних конфліктів виокремлює також формальні та псевдоекологічні конфлікти. Формальний екологічний конфлікт полягає у протистоянні сторін, які розглядають екологічний стан певного об'єкта не як підставу і мету конфлікту, а як аргумент для протистояння. Прикладом цього можуть бути конфлікти, коли екологічні складнощі були використані певними політичними силами для ініціації вимог негайного закриття в Україні всіх атомних електростанцій, що мало призвести країну до енергетичного колапсу.

Псевдоекологічний конфлікт — це навмисне сфальсифіковане штучне використання екологічних аргументів для досягнення політичних, економічних або інших цілей, наприклад, захоплення політичної влади, отримання права розпоряджатися економічно значимими природними ресурсами, дискредитація політичних супротивників тощо.

Суб'єктами еколого-правових конфліктів є міжнародні організації, держави, органи управління, громадські рухи та об'єднання, юридичні та фізичні особи. Конституція України розширила склад фізичних осіб, які можуть стати суб'єктами еколого-правових конфліктів.

Крім положень Конституції до нормативно-правової бази екологічної політики України належать:

• Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. В її окремому розділі “Екологічна безпека” зазначено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління, а також має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких суб'єктів, які створюють загрозу екологічній безпеці.

• Концепція (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 р., яка передбачає екологічну сферу як складову національної безпеки України та визначає її основні напрями:

а) впровадження науково обґрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля і контроль за їх дотриманням;

б) контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;

в) зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

г) впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;

д) реалізація заходів щодо зниження впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;

е) недопущення ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.

• Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р., які визначають стан довкілля, причини його загрозливого рівня, передбачають екологічно безпечне використання земельних, водних та інших природних ресурсів, розвиток заповідної справи та збереження біорозмаїття, реалізацію регіональної екологічної політики та основні пріоритети в цій сфері.

• Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р., який є базовим актом у системі екологічного законодавства, та інші акти екологічного законодавства (Водний кодекс України, Кодекс України про надра, Кодекс України про адміністративні правопорушення, закони “Про охорону атмосферного повітря”, “Про екологічну експертизу” “Про відходи” та ін.).