Розмірковування Міри

Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголоднілі за ніч собаки, хапають за голі п’яти обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік і намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди поспішати, просто почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає тільки тоді, коли тобі надзвичайно лячно.

На кухні уже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна картина. Рудому, який завжди встає спозаранку, оскільки не любить поспішати на роботу, не до вподоби похапцем заковтувати їжу та питво водночас. Мабуть, зараз він сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет Рудий не визнавав. Він зазвичай швендяє із кутка у куток, умикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила й мовчала.

– У нас не палять, скільки можна тобі про це нагадувати? – розпочав балачку Рудий.

Еріка не відповідала. Невже кинула цигарку? Сумнівно.

Я увійшла.

– Доброго ранку, сестро, – привітався Рудий, відкинувши газету на стіл.

– Привіт! Також не спиться? – питає Еріка.

– Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?

– Авжеж, – енергійно відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.

Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс.

– Чи не час тобі на роботу? – питаю у Рудого, тому що у кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує.

Еріка мовчить (її тихі співи звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура у музеї мадам Тюссо.

– Зараз‑зараз, – відмахується від моїх слів, як від набридливих комашок, Рудий. – Еріко, я можу в тебе щось спитати?

Так, почалося.

– Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім.

Еріка говорить із Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона так ніколи не поводиться.

– А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де ти працюєш, я уточнюю своє запитання, щоб не почути твою люб’язну відповідь, що ти сидиш на підвіконні й тобі не дають палити.

Еріка зістрибує з підвіконня.

– Розумієш, я займаюсь індивідуальною трудовою діяльністю.

Рудий, як мені здається, кидає оком на венеційську ляльку.

– А, цілком зрозуміло. Знайомишся з іноземцями, у яких розглядаєш фотокартки. – Рудий робить наголос на слові «фотокартки», це болісна для нього тема, до того ж Еріка щось таке встругнула з фотокартками, Рудий не каже, що саме. Навіщо я їй розповіла про цю проблему мого брата? – Прогулюєшся біля готелів. Я одного не розумію: якщо ти працюєш, люба, то скажи мені: коли? Кожного вечора я бачу тебе у нас, ти така незмінна, як ось цей стіл. – Рудий стукає по столу, хоч би не забився, він такий запальний, коли з’ясовує стосунки. – Що сталося? Може, чимось допомогти? Може, із кимось поговорити?

Рудий розпочав знущання.

Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні.

– Це що ти свистиш, це що, Belle?

Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає співати йому прямо в обличчя:

– Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч із тобою.

– Українська версія мюзиклу? Несподівано. Цікаво‑цікаво. То ти ще й перекладачка? – Рудий, здається, трохи вражений.

– Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч із тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш, як супер‑бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула. – Еріка перестала співати. – Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що у нас карантин. Ну, я маю на увазі, що у наш час, добу поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого хвилюватися. Коли я п’ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, якщо не забуду. Рушники твої взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває.

Усе ж вони варті одне одного. Еріка та Рудий.

Рудий скидає зі столу своє горнятко, підхоплюється, каже, що вже півгодини, як він має бути на знімальному майданчику, й біжить до дверей. Еріка вирушає за ним.

– Може, подати щось, нічого не забув, Руді? – У неї лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників.

Рудий хапає куртку й хутко вибігає за двері.

– А де прощальний поцілунок? – удавано обурюється Еріка.

– Пішла ти під три чорти! – лунає за дверима.

– О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел, – радісно відгукується Еріка.

– Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися? – Уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх стосунків.

Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає.

– Ой летіли в день осінній дикі гуси до самотньої верби, там, де двоє – там весілля, а де троє – перші ягоди журби, – проспівала і замовкла.

От і думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не те. Але ще щось, щось вагоміше й дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує.

– Ти не хвилюйся, урешті‑решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих речей.

– Таких сталих, як моя сліпота?

– Таких, так. Таких сталих речей мало. Усе минеться. Усе минає, минеться й це.

Еріка кудись пішла. Я не стала допитуватись, куди саме. Мені не можна влазити у кожний закапелок її життя, у неї воно було до мене, є своє життя зараз і буде незалежно від того, чекатиму я її в якомусь закапелку чи ні. Хоча мене лякає думка, що у мене може не бути Еріки, що її може не бути в моєму житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися, я розповідала їй такі речі, про які не говорила нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько – це найближчі для мене люди, котрим я можу розказати майже все, за винятком дуже особистісних речей або дитячих дурниць, за які трохи соромно. «Майже все» – це багато, насправді це дуже багато. Еріці я розповіла більше, ніж «майже все», щось поміж «майже всім» та «всім». Я переконана: «все» не розповідаєш навіть собі.

Простіше розповісти «все» про когось, от як я розповіла Еріці про Рудого. Так, але Рудий уб’є мене, точніше, захоче вбити, коли дізнається, що Еріці відомо про його дивацтва. Він уже почав мене підозрювати. Та борони Боже!

Із цією думкою я пішла з кухні, щоб зайнятися творчістю, з’явилося натхнення написати пісню, я іноді пишу пісні.

Еріка повернулася і вже щось розставляла на підвіконні, щось важкувате. Щось у кількості п’яти штук (сьогодні я зловживаю словом «щось», та біс із ним).

– Гей, сонна царівно, чим займаєшся?

Я чую, як Еріка перевіряє кімнати, чи є Рудий, чи його немає.

– Пишу пісню, чекай, майже вже дописала, а що ти принесла та ще й у такій кількості? – запитую у неї.

– Пісню? Отже, ти пишеш пісні? Це цікаво, а які? Ті, що я чула на узвозі?

Я посміхнулася.

– Не пам’ятаю, що саме тоді співала. Того дня, тієї хвилини я могла співати будь‑що, могла своє, могла народне, могла виконувати щось авторське. Я пишу пісні, які схожі на народні.

– Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається. «Ой летіли дикі гуси» та «Чарівна скрипка» стилізовані під народні пісні, багато хто думає, що вони і є народними.

Виявляється, Еріка добре освідомлена щодо пісенної творчості.

– А ти чимало чого знаєш про пісенну творчість, – вимовляю вголос свою думку.

– Так, цікавлюся трохи, – каже Еріка. – То ти мені заспіваєш свою нову пісню?

І я заспівала Еріці свою нову пісню. Це було вперше, коли мою нову пісню хтось почув раніше за Рудого. Ось вона:

Я вплету, вплету у вінок червоний мак,

То є сором мій, зашарілась я,

А для парубка це буде знак:

Закохалася, я влюбилася.

Я вплету у вінок барвінкову блакить –

Мої сльози це, настраждалася,

Хай коханому він говорить:

Я влюбилася, закохалася.

Ой, вплету я соняховий квіт,

То розлука є… Схаменулася.

Хоч єдиним є він на весь світ,

Не кохає він, не милується.

Я вплету, вплету у вінок червоний мак,

Як те марево, коли віддалася,

Не кохає мене, матінко, юнак,

Я ж влюбилася, закохалася.

– Гарна пісня, дуже гарна пісня, слова мелодійні, – каже Еріка. – А ти талановита, як на мене, ти дуже талановита. – Еріка проспівує перші рядки пісні. – Чудово.

– А ти коли‑небудь писала пісні?

– Ні, – відповідає Еріка. – Майже ніколи не писала, утім, я їх завжди запам’ятовую, будь‑які пісні. Мені достатньо почути один раз пісню, і вона засідає у моїй голові.

– До цього також треба мати хист, – кажу я. – А невже ти ніколи не писала пісень? Мені здається, у тебе мало б вийти.

Еріка замислилася.

– Ні, по‑перше, я не знаю нотної грамоти, тому писати музику не змогла б, а по‑друге, вірші у мене також виходять дуже специфічні. Останнього вірша я написала ще у школі, підготувала його на шкільний вечір, то мене мало з піонерів не турнули.

Еріка поринула в спогади. Я люблю, коли вона це робить. Розповіла, що то був вечір, присвячений творчості Агнії Барто.

– Наша класна керівниця сказала, що ми мусимо вибрати такі вірші, які б розтлумачували велич піонерії та комсомолу й оспівували їхню важливість для кожної молодої людини, народженої у СРСР. Вірші мали бути ідейними.

Еріка зовсім забула про поетичний вечір, але їй про це нагадали, до того ж попередили, що вона мусить на вечорі виступити. Саме тоді вона зрозуміла, що книжки Агнії Барто у неї немає, у сусідів так само немає, а вечір невблаганно насувається. Треба було щось робити, Еріка не любила зазнавати поразок. Безвиході не буває. Тому вона вирішила власноруч написати вірша й видати його за поезію видатної дитячої письменниці Агнії Барто.

«Та хто ж знає усі вірші поетів? Ніхто цього не знає, тому ніхто й не помітить. Головне, щоб вірш був ідейним», – практично так розмірковувала Еріка. Ще вона думала, що скласти вірш – невелика праця, багато хто їх пише, то й вона зможе. Вірш вийшов приблизно таким (Еріка не пам’ятає дослівно, багато збігло часу, тож тут наводиться лише той фрагмент, який вона запам’ятала):

В одной московской школе

Училась Егорова Оля,

Оля была комсомолкой,

Умной была и бойкой.

Белый воротник, манжеты

Всегда накрахмалены и надеты.

Выучен Пушкин, Некрасов,

Ученица лучшая в классе.

Только директор не знал,

И даже отец не подозревал,

Что только наступит ночь –

Как сразу меняется дочь.

Она надевает короткую юбку,

Ярко красит пухлую губку,

Идёт под «Интурист»

Зарабатывать на жизнь.

Давали в валюте Оле,

Но узнали про это в школе.

Позор ей и экзекуция!

Комсомолка – и вдруг проституция!!!

Нужно комсомолкой быть утром,

днём и ночью!

Нужно партию любить, Оля,

это точно!

Після врочистого декламування цього вірша Еріці було скрутно, її цькували всі: мати, яку терміново викликали до школи, вчителі (особливо обурювалася вчителька російської мови та літератури), директор, одна особа з таємничого «райвно», а також піонерські лідери та комсомольське керівництво їхнього навчального закладу.

– Як ти взагалі додумалася таке написати? – крізь сміх спитала я в Еріки.

– Не знаю, – відверто відповіла вона. – Коли я його написала, мені здалося, що у мене вийшло щось близьке до шедевра. Дуже близьке. Щось таке, як писав Володимир Маяковський, соціально гостре. І я пишалася цим віршем. Але після скандалу припинила свої творчі муки.

– Жаль. Щось у тому віршику було. Тобі варто продовжувати писати, вдосконалюватись, – сказала я.

Еріка пообіцяла подумати над цим. Я їй нагадала, що обіцянки‑цяцянки.

– Але ми трохи відволіклися. То що ти розставила на підвіконні?

– Розумієш, Міро, у мене змалечку хворі нирки, тому я мушу застосовувати деякі профілактичні заходи.

– Ти принесла до хати профілактичні заходи? – Мене чомусь злякали слова «профілактичні заходи», п’ять профілактичних заходів на моєму підвіконні – це наче жахливий сон.

– Певною мірою, – сказала Еріка. І почала співати: – «И Родина щедро поила меня берёзовым соком, берёзовым соком».

– Щось не розумію, – сказала я.

Еріка зробила ще одну спробу, наче змінила платівку:

– «Я в весеннем лесу пил берёзовый сок, с ненаглядной певуньей в стогу ночевал». Ну? – вимогливо звернулася вона до мене. – Хвилина пішла! Утім, не буду вдаватися до тортур. Це – березовий сік, я мушу його пити, до речі, він корисний для всіх, ти також можеш його пити. – Еріка трохи замислилася. – Навіть Рудий може його пити, хоч я не впевнена, що це йому допоможе.

– То тепер у нас наставлено банок із березовим соком? – я вимагала уточнень.

– Еге ж. П’ять банок, я купила його у селян ще навесні, він зберігався в одному місці, а зараз я вирішила, що сік тут нікому не завадить.

– Авжеж, не завадить, – сказала я, розмірковуючи над тим, як відреагує Рудий на п’ять банок із березовим соком, що примостилися на його улюбленому кухонному підвіконні. Думаю, він розлютиться. Думаю, що він ще і як розлютиться!

Увечері нам зателефонувала мама.

– Привіт, повітруля! Ну, скажи мені, ти вже з кимось зустрічаєшся? А Рудий? Він із кимось почав зустрічатися?

Мама була у своєму репертуарі. Завжди розпитує про таке. Традиційне перше запитання. Мама цим розігрівається. Цікаво, як би вона відреагувала на те, що з нами живе Еріка. Кому б вона її приписала: мені чи Рудому? Що б їй здалося природнішим: те, що я лесбіянка, чи те, що Рудий зустрічається зі шльондрою. Щось мені підказує, що мама може повірити геть усьому, краще її не перевіряти, а то накличеш на свою дупу пригод.

Я відповіла, що Рудий сумує за Едною, тому ні з ким не зустрічається, а зараз він на роботі, знімає якийсь серіал про правоохоронні органи. А якби був удома, то із задоволенням відповів би мамі на всі запитання. Щодо себе я обмежилася словами: «У мене нічого нового».

Мама сказала, що, на її думку, вона заслуговує на більшу відвертість.

– Я ж ваша мати, я маю знати про вас усе.

Якраз сьогодні я думала про межі саме цього «усе». Утім, мама продовжувала говорити:

– Ти стаєш відлюдкуватою, доню. Ти як замкнута система для мене. До речі, ви не купили цуцика? – Мама вміє загнати людину в глухий кут.

– Кого‑кого? – перепитала я.

– Буцімто зв’язок нормальний. – Мама стала дмухати в слухавку. – Ти мене що, погано чуєш? У тебе псується слух? – Мама любить трагедії.

– Ні, я почула про цуцика, ти питала щось про цуцика?

– Так, – поважно сказала мама. – Я справді питала про цуцика. Добре, що ти нормально чуєш.

– Я не зрозуміла, якого дідька ти питала про цуцика, тому не відразу відреагувала, – виправдовувалася я.

– Що за простонародні вислови? Слідкуй за мовою, дитино, у тебе інтелігентні батьки. У неї інтелігентні батьки, а вона використовує такі слова, як «дідько». Сором який!

– Я більше не буду, – сказала я. Ненавиджу сперечатися з мамою.

– Про цуцика я бачила сон. Наче ви підібрали десь його, чи купили, не пам’ятаю. Так от. Ви думали, що цей цуцик – дівчинка, а воно насправді – хлопчик. І ви були дуже здивовані, ти начебто зраділа, а от Рудий зніяковів чомусь.

«Нісенітниця якась», – промайнуло у моїй голові.

– А я уві сні вам кажу: «Діти, навіщо ви купили цуцика, він же зжере нашу морську свинку, ви про неї подумали?»

Я забухикала, щоб не розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.

– То ви не купили нічого такого? – Мама повертає мене до реальності.

– Ні, заспокойся, ми нічого такого не купували, хоча цуцик не така вже й погана ідея. Я могла б із ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша та м’ясо. Але ми тобі обов’язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика.

– Звісно, батьки мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може малий собачка з’їсти свинку, а потім зателефоную, – каже мама. – Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то треба все добряче обдумати, – додає вона. Я погоджуюся. Так, думати – воно взагалі не зайве…

Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я повідомила, що дзвонила мати.

– Що ти їй відповіла щодо того, із ким я зустрічаюся?

– Сказала, що ти сам усе розповіси.

– А про цю, про цю ти щось сказала?

– Ні, – відповіла я.

– Зрозуміло, – не без кепкування мовив Рудий.

– Ще мама питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми придбали собачку.

– О, наша мама! Впізнаю нашу маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала й чим би не займалася. Як же ми купили б того цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може зжерти нашу морську свиню?

От і маєш! Напевно, після цього у жодної людини не виникне сумніву, хто чий син і хто чия мама. Дивина та й годі.

– Ти коли будеш вдома?

– Пізніше.

Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло у нього щось поспитати.

Еріка зайшла до мене в кімнату.

– Це твоя іграшка – такий величезний тигр – у кімнаті, де мене оселили?

– Моя, – зізнаюся я. – А що таке?

– Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене й подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти.

– Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?

– Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім’я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж марнування часу, у нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов’язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигрові незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути й поласувати мною.

Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз.

– Е‑е‑е‑е, Еріко, ти дуже здивуєшся, але Яничар – іграшка. Розумієш?

– Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Однак бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми схожими на листя верби зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити пильність, як він відразу скористається з цього. Роздере моє обличчя.

– Він – іграшка, звичайна іграшка, – наполягаю я.

Еріка налаштована по‑войовничому:

– Прибери його десь, це єдине, про що я прошу. Я ж не кажу, щоб його вигнали, не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті. Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити у контакт, не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще нам пожити нарізно. Маю на увазі цього твого Яничара й себе.

Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.

Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п’ю чай, мені трохи сумно. У руках я гойдаю венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти. Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, залишити Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Відчуваю, що від нього йде тепло, це означає, що він посміхається.

– Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, – каже Рудий. – Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після сухих червоних вин завжди болить.

– То, може, тобі пити тільки коньяк?

– Ні, мені подобаються саме червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болю є і щось позитивне. Це позитивне полягає у тому, що біль минає і тобі здається: ти любиш увесь світ. – Рудий перебуває в доброму гуморі.

– І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?

– Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша‑молодшого чи те шведське стерво з «Ла Стради»?

Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі світом любити Джорджа Буша‑молодшого. Звісно, що ні.

Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається.

– Хочу чайку на ніч, – каже голосом вередливої дитини.

Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні.

– Що це за каламутна рідина? Чиїсь аналізи? Нічого собі! Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова професія Еріки? – Рудий коротко гигикає.

– Це березовий сік, у Еріки хворі нирки.

Рудий позіхає, він перепив, тому його хилить на сон.

– А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене.

Я сідаю, Рудий кладе голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.

– Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м’язи, особливо на ногах. Чоловік може позаздрити таким. Чи не зробити нам із неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану Шевченко, у нас же є жіночий футбол?

– У принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи грошенят. Але краще віддати її в суворівське училище, там її навчать, як поводитися зі старшими, покажуть, що таке дисципліна, надають по руках, а може, й по губах за куриво, – каже Рудий крізь сон. – Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися з чоловіками?

Із цими словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Оце так!