Перспективи української національно-визвольної революції 2 page

Як знаємо, основне й переважаюче над іншими концепціями наставлення в західніх державах іде по лінії мінімальних змін на підбольшевицькйх теренах. У програму західнього бльоку входять такі завдання: усунути комуністичний режим і його систему, за­вести демократичний лад та привернути самостійність тим дер­жавам, які мали її до другої світової війни. Натомість національне визволення інших народів, поневолених Москвою ще перед дру­гою світовою війною, та створення на теренах неросійських наро­дів, окупованих Москвою, самостійних національних держав – не мають позитивної розв'язки в концепції Заходу. Основною тенден­цією Заходу є тільки боротьба з комунізмом, з виразним і послі­довним намаганням уникати питання російського імперіялізму, чим сприяється відтворенню колишньої російської імперії.

Мотиви такого наставлення Заходу є теж пов'язані з питанням війни. Поперше, західні держави не хочуть порушувати иайвразливіших для Росії питань, що ними є національні проблеми, щоб не загострювати відносин із СССР. Це випливає з бажання уник­нути війни. Подруге, якщо до війни таки прийде, то вони хочуть здобути собі прихильність частини російського народу тим, що виступлять з програмою знищення тільки комунізму, не нарушу-ючи цілости теперішньої московської імперії. На Заході домінує переконання, що таким способом у москалях можна мати союз­ників проти режиму, а концепція розвалу імперії на національні держави помогла б, мовляв, большевикам змобілізувати ввесь по-тенціял російського народу на оборону своєї імперії.

Досвід з нашої дванадцятилітньої закордонної акції показує, що наші переконування політичних кіл Заходу про нереальність і недоцільність ставити на російський народ не дали, як бачимо, поважніших наслідків. Крім певної кількости політиків, які ро­зуміють і заступають наше становище, керівні й відповідальні політичні чинники в більшості послідовно тримаються погляду, що російську імперію треба залишити ненарушеною, «здемократи-зувавши» її самим усуненням комунізму. Треба враховувати, що така тенденція буде генеральною лінією західнього бльоку теж у час війни.

Розвиток воєнних подій навряд чи змінить такі проросійські погляди. Навіть тоді, коли не буде жодних проявів протирежимних акцій москалів, речники цієї тактики не схочуть зректися сво­їх поглядів. Зрештою, така тактика розрахована не тільки на активну протирежимну боротьбу російського народу. На думку її речників, уже саме демобілізування запалу російського народу у війні проти Заходу та моральне підкошення успішности больше-вицької воєнної пропаганди дадуть поважну користь. А під.тим оглядом важко ствердити, наскільки дана політика має фактичний вплив і наслідки на другому боці фронту. Тому політична лінія війни, підготовка в довоєнний період і виразно застосована на по­чатку війни, буде, правдоподібно, втримана і в дальшому розвитку війни. Про це подбають ті чинники, які мають вирішальний вплив на визначення політичної лінії. Причиняться до того чимало теж і російські еміграційні сили, які, не зважаючи на свої внутрішні розходження, на відтинку зовнішньо-політичному діють одно-згідно, намагаючись вплинути на Захід, щоб він виступав тільки проти комунізму, не нарушуючи цілком російської імперії.

Під час війни згадані сили різними засобами будуть намагатися викликати враження, що тільки така політична лінія єдиноправильна, що тільки вона дає великі користі воєнним зусиллям Заходу. Знаємо з досвіду другої світової війни (Власовщина) та з сучасного російського підроблювання «протибольшевицької революційної дії» НТС[39], що москалі і в таких справах виявляються досконалими фальшівниками і сьогодні мають в американців не менші успіхи, ніж колись у Гітлера. Треба враховувати і те, що большевики будуть підсувати такі спрепаровані факти і відомості, які даватимуть поживу й арґументи московській акції на захист імперії. Ці відомості змірятимуть до того, щоб втримати відповід­ну, проросійську, лінію воєнної політики Заходу. Большевикам оплатиться малим коштом викликати у ворожому таборі дезорієн­тацію у засадничій справі.

На внутрішньому фронті головною небезпекою для большевиків є національно-визвольна революція поневолених народів, а не російські антикомуністичні настрої. За воєнної ситуації совєтський режим застосує до москалів тактику невтралізування їх протирежимних настроїв з допомогою різних обіцянок та пом'ягшення комуністичної системи. Тож, якщо йде про задоволення ро­сійських імперіялістичних настроїв і бажань, то большевики ма­ють у цьому безконкуренційну першість, усякі загравання їх про­тивників на тій струні тільки скріплять їхні позиції. Для Москви найважливіше те, щоб убити клина між національно-визвольні сили поневолених народів і воєнні дії західнього бльоку. Бо з'єд­нання визвольних сил поневолених народів і воєнних сил вільних західніх держав у політичному й оперативному відношенні, при­печатало б загладу большевизму і розгром російської імперії.

Чим пояснюється ця, з нашого погляду, безглузда політична концепція західнього бльоку? її спричинює багато різнородних факторів, але в нашому розгляді другорядні й тимчасові причини можна поминути, бо вони з часом можуть бути усунені. До них можна, напр., зарахувати недостатню поінформованість відпові­дальних західніх політиків про протибольшевицькі сили і настрої, їх неправильне розуміння проблем і можливостей поневолених Москвою народів, або тенденційні російські й проросійські впливи в урядових кабінетах західніх держав. Такі фактори можуть мати, на протязі певного часу, навіть велике значення, але дійсність і розвиток подій, а теж акція національних протимосковських сил, паралізують і обмежують їхній вплив. Нас цікавлять насамперед такі фактори, які мають коріння в самих основах політики і стра­тегії західніх держав, а через те діють глибоко й довготривало. І до цих факторів слід зарахувати наступні засади західньої політики:

1. Старатися, щоб у війні з СССР мати проти себе якнайменше противників, щоб сили ворога були послаблені зокрема під огля­дом воєнної моралі;

2. приєднати на свій бік якнайбільше сил, по змозі воєнних союзників, або хоч здобути в них прихильну невтральність. Це стосується зокрема сил по тамтому боці фронту;

3. скласти якнайзагальнішу, універсальну плятформу спіль­ного протибольшевицького фронту, базуючись тільки на тому, що є спільне всім тим елементам, яких можна до нього залучити. На­томість відкидати усе те (для поневолених Москвою народів найосновніше), що може бути причиною незгоди чи спорів поміж учасниками цього фронту.

У зв'язку з цими засадами оцінка діючих, чи потенціяльних противників большевизму в політиці західніх держав набирає ви­рішного значення. Тому для розуміння основних первнів захід­ньої, точніше – американської, концепції протибольшевицького фронту, треба з'ясувати питання; як Захід оцінює протибольше­вицькі національно-визвольні рухи і російські протикомуністичні сили. Для нас не може бути міродатним твердження, що Захід не знає проблем поневолених народів. Таке незнання справді зустрі­чаємо, в публічній опінії Заходу, але політичні та військові спеціялісти, що основніше студіюють ці справи і мають вирішальний вплив на устійнення політичної лінії, напевно мають досить пра­вильний погляд на силу і значення визвольних рухів поневолених народів. У кожному разі вони мають досить призбираних і просту­дійованих матеріялів, які дають основу для належної оцінки цього протибольшевицького потенціялу. Отже, в тих колах не повинно бути недоцінювання визвольних рухів поневолених Москвою на­родів та виявленої послідовности в їх неґуванні.

Але слабою сторінкою революційного потенціялу поневолених народів, на думку Заходу, є периферійність цього потенціялу у відношенні до цілого СССР, себто – погляд, що революційні сили поневолених Москвою народів охоплюють тільки свої національні території й на них зосереджують свою визвольну боротьбу, але не мають ґрунту на корінних російських теренах, у центрі большевицької сили.

Під цим оглядом західні політики приділяють більше уваги російському протибольше-вицькому потенціялові. Вони припи­сують велике значення всякому російському протикомуністичному чинникові, навіть при мінімальній його силі й активності, їм особливо залежить на тому, щоб мати союзника всюди, а насампе­ред в осередку ворожого табору. І якщо є будь-які вигляди на те, що може постати російський протикомуністичний революційний фронт, то щоб до цього довести, Захід намагається зробити все можливе, навіть ціною неросійських поневолених народів.

На відношення західньої політики до національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів впливає, мабуть, і політична детермінація цих рухів. Беручи до уваги, що визвольні рухи про­йняті непохитним рішенням боротися з большевизмом і кожним російським імперіялізмом за всяких умов, Захід розраховує на них як на сталий, незмінний фактор у загальному протибольшевицькому фронті і не боїться, що своєю політикою може втратити в них союзника. Але такий розрахунок Заходу цілком неетичний. Ста­новище Заходу і його оцінка революційно-визвольних сил поне­волених народів напевно мусіли б бути інакшими, якщо б ці сили могли вибирати між протибольшевицькою боротьбою та іншим шляхом до осягнення.своєї мети. Тоді для політики західніх дер­жав, зокрема для воєнної, було б важливим питанням, як утри­мати, або зактивізувати національно-визвольні рухи у протибольшевицькому фронті. За сучасного міжнародного укладу та рішучої настанови національно-визвольних рухів за всяких умов бо­ротися з комунізмом, це питання, як відкрита політична проблема, не існує. Коли поневолені народи ведуть свою визвольну боротьбу самостійно в найтруднішій ситуації, без підтримки Заходу, то тим більше можна рахувати на активність їх протибольшевицького фронту у сприятливіших обставинах – під час війни.

Не турбуючись вищенаведеним питанням, політика і стратегія західнього бльоку займається питанням іншим, а саме: як втягнути у свої пляни і використати для своїх цілей національно-визвольні рухи поневолених Москвою народів. Звідти і причини намагань підпорядкувати національно-визвольні рухи політиці і стратегії Заходу в поборюванні комунізму. Визвольні рухи мали б, поперше, прийняти політичну плятформу одностайного протибольшевиць­кого фронту, яку устійнює західній бльок, та пристосувати до неї власну концепцію і політику. Подруге, їхня стратегія боротьби і революційної дії мала б керуватися такою генеральною настано­вою: служити здійснюванню стратегічних і тактичних плянів бльоку західніх великодержав у всіх фазах їхньої розгри з большевицьким бльоком, – розгри політичної, а далі, якщо до цього прийде, теж розгри мілітарної. Власні рації національно-визволь­них рухів, доцільність і успішність їхньої протибольшевицької боротьби мають для західніх держав далеко менше значення ніж самі користі, які кожночасно має їхня політика і стратегія з дії визвольних рухів. Загальну протибольшевицьку боротьбу вони утотожнюють із своєю політикою.

Поскільки залучення російських антикомуністичних сил до протибольшевицької боротьби є одним із головних елементів за­хідньої концепції єдиного фронту, то й визвольні рухи поневоле­них народів мали б служити інтересам згаданої концепції Вони мали б, як уже сказано, пристосувати свою концепцію і політику до плятформи спільного з москалями фронту, отже, в нашому ви­падку, відмовитися від самостійности України або хоч відкласти це питання аж до часу повалення комунізму. Революційно-виз­вольні сили поневолених народів у СССР мали б вести свої дії і боротьбу в рамках т зв. всеросійського чи «всесоюзного» фронту під домінуючим керівництвом москалів. У цей спосіб мали б, мов­ляв, бути невтралізовані протилежності між національними само­стійницькими силами та російськими антикомуністичними але імперіялістичними елементами. Викликане від такого всеросійсь­кого могутнього руху враження мало б мовляв, притягати моска­лів з протирежим-ними настроями та активізувати їх до боротьби.

Впродовж десятки років спостерігаємо безнастанні намагання американців провести свій плян у життя. Вони від нього не від­ступають, не зважаючи на його безуспішність на відтинку само­стійницьких сил поневолених народів. Це показує, як глибоко закорінена згадана концепція в політичних колах США.

З другого боку, український визвольний рух, ОУН та співзвучні з нею національні сили, на спілку з національно-визвольними ру­хами інших поневолених Москвою народів, теж доказали непо­хитність у своїх принципових основах, отже нема підстав для ілюзій західньої політики, що ще може вдатися приєднати націо­нально-визвольні сили до спільного фронту російських імперія-лістів. Але концепція Заходу одного протибольшевицького фронту з засади пристосована тільки до участи в ньому москалів і вона ні трохи не узалежнюється від становища визвольних сил поневоле­них народів. Одночасно можна ствердити, що ця концепція вийшла зі стадії експерименту та устійнилася як генеральна лінія захід­нього бльоку на цьому відтинку.

Ось такі наші ствердження. Одночасно мусимо з'ясувати теж і висновки з них, що їх роблять пляновики політики і стратегії за­хіднього бльоку:

1. Усіх активних чи потенціяльних противників комунізму на підбольшевицьких теренах не можна звести до однієї спільної плятформи, в одні рамки протибольшевицької боротьби;

2. російські антикомуністичні елементи можуть стати, актив­ним фактором у пляні протибольшевицьких, зокрема воєнних, дій західнього бльоку тільки тоді, коли Захід дасть для цього відповідні стимули своєю програмою, політикою та тактикою боротьби. Тому західній бльок, розраховуючи на російський антикомуні­стичний рух, мусить його вирощувати та живити;

3. національно-визвольні рухи поневолених народів станов­лять самобутній політичний і силовий фактор. Вони мають доволі власної життєвої снаги, щоб існувати і діяти незалежно;

4. хоч національно-визвольні сили не даються включити у за­хідній плян одного фронту спільно з москалями, але їхня само­стійна боротьба творить окремий фронт, який зв'язує і нищить сили спільного ворога й може завдати йому смертельний удар. Тому існування і дія тих сил є корисні, принаймні доти, доки йде світове змагання з большевизмом;

5. для Заходу немає небезпеки, що національно-визвольні рухи припинять свою протибольшевицьку дію в наслідок відсутности зовнішньої підтримки;

6. можливість зміцнити ці рухи і їхню боротьбу лишається для західніх держав відкритою і це питання вони можуть розв'язати кожночасно, відповідно до тактичної доцільности, зокрема у ви­падку війни з СССР. Це залежатиме від того, наскільки скріплен­ня такого незалежного фронту з власною метою і дією буде, на їх думку, потрібне.

Оце і є заключний висновок, який, як виглядає, нормує став­лення західнього бльоку, зокрема США, до національно-визволь­них самостійницьких змагань поневолених народів.

На цьому місці не розглядаємо доцільности політики і стратегії західнього бльоку у відношенні до підсовєтських справ. Нам іде про з'ясування самого фактичного стану, його причин, а теж про питання, наскільки він має познаки тривкости та які є вигляди на його зміну. Підсумовуючи цей розгляд, приходимо до висновку, що головна концепція західнього бльоку розраховує і ставить на російську карту, а національно-визвольні рухи трактує як побіч­ний чинник. Вона ж устійнена і на час війни. Наші аргументи про недоцільність цієї концепції та її шкідливі наслідки для протибольшевицької боротьби не мають впливу на наставлення захід­нього бльоку, не зважаючи на їх об'єктивну слушність. Детермі­нація національно-визвольних рухів щодо незмінности їхньої протибольшевицької боротьби не дозволяє західнім державам ви­сунути альтернативу: ставити на поневолені народи або на моска­лів. Примат протибольшевицького фронту та вимоги самостійної визвольної боротьби перед питанням взаємовідношення з Заходом не дає змоги тактично маневрувати, щоб добитися зміни в його наставленні.

Відповідаючи на головне питання, що принесла б війна поне­воленим у СССР народам, – треба прийняти як першу можливість таку: національно-визвольні змагання мусять проходити самостій­но, без підтримки західнього бльоку. А з цього висновок, що в та­кій ситуації сама війна не принесла б Україні та іншим поневоле­ним Москвою народам самостійности. Підтримка західніх держав для національно-визвольних рухів у цьому випадку обмежувала­ся б тільки технічним підсилюванням самої протибольшевицької боротьби, але без чинної прихильности до політичного змісту на­ціонально-самостійницьких змагань.

Однак розвиток війни може привести західній бльок теж до цілковитої зміни своєї лінії. Затяжність дуже важкої війни з СССР не дозволятиме західній стратегії легковажно ставитися до реальних і поважних протибольшевицьких сил та покладатися на проблема-тичні концепції і сумнівний фактор – російські анти­комуністичні сили. Для нас найважливішим є те, що воєнна ситу­ація створить догідніші умови для розвитку нашої незалежної ре­волюційної боротьби та для творення таких фактів, які відпові­дають рації визвольної справи. А в війні реальні факти і діючі сили мають інше значення, ніж під час кабінетного плянування. Війна відкриває значно ширші можливості для ініціятиви та по­важного впливу національно-визвольних сил не тільки в рамках власної відокремленої боротьби, а теж і в ширшому засягу, в роз­витку цілої війни.

Передбачаючи корисніші для національного визволення умо-вини в 'самому процесі війни, ніж у стадії її підготови, мусимо мати на увазі теж гірші можливості, спричинені наставленням захід­нього бльоку. Можемо мати діло з намаганнями насильного наса­джування на землях України нового московського режиму і ладу некомуністичного, але однаково імперіялістичного напрямку. Під­тримка західніх держав, призначена на вирощення й активізацію російського протикомуністичного руху, може бути повернена мос­ковськими імперіялістами проти національно-визвольних рухів, замість проти большевиків. Таким чином утворився б другий ро­сійський фронт проти самостійницьких змагань поневолених на­родів, цим разом фронт підтримуваний західніми державами, як це було сорок літ тому з Денікіном, тільки у зміненій формі.

В цьому розгляді застановляємося не над здогадними теоретич­ними можливостями, тільки над можливим розвитком і наслід­ками тих засновків, які вже існують і проявляються в політиці за­хідніх держав. Серед них одні є сприятливі, інші – некорисні для національно-визвольних змагань. Ми не можемо керуватися своїм суб'єктивним наставленням чи бажанням й одні можливості узгляднювати, а інші поминати без уваги. Теж нема певного крите-рія для того, щоб їх посортувати на більш і менш реальні; засади логіки розв'язки не дають. Те все, що сьогодні існує в засновках, може в майбутньому далі розвинутися, якщо тому сприятимуть обставини.

Які ж робимо заключні висновки щодо вартости війни для на­ціонального визволення і яку маємо зайняти поставу в цій справі? Відповідь на ці питання можна зформулювати найпростіше ось так:

1. Сама війна між західнім і большевицьким бльоками не при­несли б національного визволення поневоленим народам. Держав­на самостійність народів уярмлених в СССР не входить у концеп­цію Заходу і сама його перемога у війні з большевизмом не перерішує падіння російського імперіялізму;

2. така війна створить корисніші умовини для визвольної бо­ротьби поневолених народів, ніж мирна ситуація;

3. з розвитком війни національно-визвольні рухи можуть мати проти себе нові фронти;

4. національно-визвольні рухи мусять використати воєнні об­ставини і розвинути власну протибольшевицьку боротьбу, зокре­ма збройну, в такій натузі і в таких розмірах, щоб у найвідповід-нішій ситуації підняти революційний зрив цілого народу, знищити ворожу окупацію та закріпити свою державну самостійність;

5. генеральна напрямна для поневолених народів у всіх етапах розвитку війни: творити власну революційну, збройну силу, зай­мати активну поставу супроти всіх воєнних подій на своїй землі, як ворожого, так і приязного характеру, виявляти власну ініціятиву і творити довершені факти, згідно з рацією національно-са­мостійницьких змагань.

5. ЕВОЛЮЦІЯ БОЛЬШЕВИЗМУ І ЧАСТИННІ ЗДОБУТКИ БОРОТЬБИ

6.

Розглядаючи три основні можливості глибинних змін на підбольшевицькому обширі, ми відмітили, як одну з тих можливо­стей, еволюцію большевизму, його системи і режиму. В україн­ському політичному житті на чужині є й такі концепції, які спи­раються на переконання, що еволюційний розвиток большевицької системи веде до щораз свобідніших і кращих умов життя на­роду і людської одиниці та що такими ступневими змінами з часом буде цілком усунений дотеперішній нестерпний стан. Теж у демо­кратичних державах зустрічаємо часто сподівання на еволюцію большевизму в напрямі збільшування свобід всередині СССР та притуплення експансії Москви проти інших держав. Тому треба застановитися над цим питанням, скільки воно займає центральне місце в деяких політичних концепціях.

Як у всякому житті, так і в підбольшевицькій ситуації та в большевицькій системі відбуваються зміни. Абсолютної незмінно-сти й непорушности нема в жодній державній, суспільно-політич­ній системі, нема її теж у большевицькій. Серед тих змін, які від­буваються в СССР, є теж; такі, що в порівнянні з дотогочасним станом створюють дещо свобідніші, кращі умовини для життя лю­дини і народу в поодиноких ділянках. Але на тій підставі ще не можна оцінювати еволюції большевизму, її напрямку і значення. Бо не всі зміни, які мають місце в підбольшевицькому житті, по­ходять з еволюції большевицької системи.

Насамперед мусимо з'ясувати собі, який зміст вкладаємо в це поняття. Під еволюцією большевизму розуміємо ці ступневі зміни в большезицькій системі, які відбуваються зі спонуки, з волі, чи за пляном чинників, приналежних до большевицької системи і ре­жиму. Головний наголос лежить не на тому, що ініціятива до змі­ни мусить бути большевицького походження, тільки на власти­вому змісті даної зміни, на її напрямі і вислідному ефекті. Отже до еволюції большевизму зараховуємо теж такі зміни що їх про­водить большевицький режим, пристосовуючися до зовнішніх впливів чи до внутрішньої ситуації в опанованих ним країнах, не змінюючи, одначе, генерального курсу прямування до своєї мети.

Від еволюційних змін у большевицькій системі відрізняємо зміни вимушені боротьбою поневолених народів, внутрішніх про­тивників режиму, чи натиском зовнішніх сил, зміни суперечні з метою і бажанням большевиків, на які вони йдуть з необхідности. Істотна ріжниця полягає в якості змін першої і другої категорії, в їх значенні і наслідках, як для большевизму, так і для його про­тивників.

Зміни еволюційного характеру большевики трактують пози­тивно, не дивлячися на те, чи вони їх роблять із власного почину, чи під зовнішйім впливом, чи навіть з конечности, під натиском. Важливим є те, що зміст і наслідки тих змін вкладаються в їхній плян, не суперечать їхнім цілям і допомагають їм втримати, закрі­пити свої позиції. Хоч не раз поштовх до змін у большевицькій системі і політиці дають інші чинники, але большевицький режим завжди намагається зберегти свою основну лінію і в нові методи, в нові тактичні потягнення вкладати такий зміст, що вони вихо­дять на користь большевизмові, а не його противникам. Коли це вдається, тоді большевики можуть трактувати того роду зміни як свій успіх, як дальший крок на шляху здійснювання своєї мети у внутрішній чи зовнішній політиці.

Коли ж іде про зміни запляновані й ініційовані самими боль-шевиками, то вони завжди служать виключно большевицьким ці­лям. Навіть коли мається справу з внутрішньою боротьбою між; ривалізуючими групами в компартії, то як мотив і предмет цієї бо­ротьби завжди виступають рації самого большевизму, інтереси компартії і режиму, а не добро народу.Скільки вже було внутріш­ніх конфліктів, криз, чисток у большевицькій партії, але завжди повторялося це саме. Кожна група змагалася за диктаторську вла­ду для себе та за найуспішніше закріплення і поширення пану­вання большевизму над народами. Не було й немає в компартії таких течій чи груп, які виступали б на захист народу, за його права, волю й добробут коштом пом'ягшення большевицької систе­ми, обмеження комуністичного тоталізму й диктатури. Так само нема в компартії СССР протиімперіялістичних, чи хоча б менш імперіялістичних тенденцій чи груп, які мали б на меті волю на­родів, а не їх поневолення московським імперіялізмом і які спротивлялися б його тиранії і дальшій експансії.

Течії і сили неімперіялістичні, свободолюбні, які дбають про добро народу, не можуть зародитися і розвинутися в большевиць­кій партії з двох причин.Поперше, тому що большевизм у своїх корінних засновках нехтує волею і добром людини й народу та ці­лим своїм матеріялістичним, тоталітарно-диктаторським наставленням змагає до опанування всіх людей і всіх народів, цілого їх­нього буття машиною комуністичної тоталітарної держави, якою володіє Москва. Подруге, комуністична партія є побудована на за­садах стислого добору і перевірки, так що в ній збираються і втри­муються тільки такі елементи, які прийняті комуністичною док­триною і большевицьким наставленням.

Комуністична партія є носієм большевизму, большевицької си­стеми і вона вилонює больпіевицький режим, як своє завершення. Поскільки в ній нема таких ідей, ні людей, які змагали б до волі і добра народу та людської одиниці, все в ній наставлене на втри­мання і поширення большевицької неволі й визиску, то такими ж самими мусять бути теж усі намагання і дії, що від неї походять. Це однаковою мірою стосується до того, що большевики роблять з власної ініціятиви, як і до таких їхніх потягнень, які є реакцією на небольшевицьку ініціятиву, коли большевики проводять їх у свому напрямі, за своїм бажанням.

Така категорія змін у большевицькій системі, в методах і в так­тиці режиму, що належить до еволюції большевизму, є важливим чинником, завдяки якому большевизм втримується і поширюється в часі і в просторі. Змінність тактики і форм дії належить до най­важливіших засад большевицької практики, її застосовують зо­крема тоді, коли йде про підступний обман і послаблення напору, або відпору ворожих до большевизму сил. Большевики стоять у постійній боротьбі з тими народами, що їх вони вже веліли понево­лити, як і з іншими, до яких добираються. Прямим застосуванням насильства не завжди і не всюди вдається перемогти здорові, сво­бодолюбні сили народів. Підступ має помогти там, де насильство не діє, або де не стає сил для фронтової боротьби.

Як бачимо, большевицькі методи зміняти тактику та пляно-вими змінами виводити в поле своїх противників дають Москві бажані успіхи, не зважаючи на те, що ці методи вже загально ві­домі. Народи, які попадають у большевицьку неволю, чи загрожені нею, не хочуть і не вміють скористати з гіркого досвіду тих націй, які вже давніше пізнали правдиву суть большевизму. Як у політиці чужосторонніх держав, так і в деяких середовищах по­неволених народів не вигасає орієнтація на засадничі зміни в боль­шевицькій системі. На тому тлі зроджуються все нові, фальшиві сподівання, що різні зміни в большевизмі приведуть до переро­дження його хижацької природи. Головною метою большевицької тактики «поважних змін» є якраз створювати і підсичувати такі фальшиві сподівання і розкладати ними антибольшевицькі сили в світі.

Попередньо ми прийшли до висновку, що еволюційні зміни в большевизмі не прямують до перетворення його в неімперіялістичну і сприйнятливу для народів систему тому, що в ньому не­має для того ідейних засновків, ані відповідного людського матеріялу. Цей висновок із теоретичного погляду є вповні підтвер­джений спостереженнями з цілої доцьогочасної большевицької практики. Майже сорокрічний період большевицького володіння дає аж надто багато підстав для заключних підсумків. За той час сталося багато потрясаючих подій у країнах, опанованих большевизмом, і в самому большевицькому режимі. Але серед них не можна знайти жодних доказів, чи хоч би познак на те, що в боль­шевицькій системі вводиться, чи хоч допускається розвиток у на­прямі свободи, пошанування прав і потреб народів і людини. Коли деякі події зроджують на початку проблиски надій в тому напрямі, то дальший їхній розвиток завжди показує незмінну істоту боль­шевизму. За кулісами нібито великих змін у большевицькій си­стемі скриваються або беззмістовні тактичні маневри, з намаган­ням збаламутити народ і противників, або хитро закаптурені пля-ни дальшого затиснення системи неволі й крайнього визиску..Це стосується до всіх ділянок життя. Большевики завжди послідовно і безоглядно прямують до однієї мети – до всебічного збільшення і скріплення своєї імперіялістичної машини, передусім її мілітар­ного, економічного й технічного потенціялу, щоб нею завоювати і підкорити собі цілий світ. У цьому напрямі є наставлена і його притримується ціла так звана еволюція большевизму.

Супроти такого стану, покладати надії на еволюційні зміни в большевицькій системі в напрямі щораз більшої свободи для на­родів і людської одиниці, немає жодної основи. Всякі політичні концепції, побудовані на таких сподіваннях, треба зарахувати до утопійних чи фальшивих концепцій. Поскільки ж їх підсувають за основу для настанови поневолених Москвою народів, чи для постави вільних держав супроти большевицького імперіялізму, то за такими намаганнями скривається поважна небезпека бала­мучення свободолюбних сил у світі, з чого найбільше скористав би большевизм.

Вже була згадка про те, що до еволюції большевизму не зара­ховуємо змін вимушених на большевицькому режимі боротьбою поневолених народів, чи тиском зовнішніх сил, усупереч большевицьким плянам і бажанням. Перше питання, яке виринає при цьому, стосується до самої можливости таких змін. Підсовєтська дійсність дає на нього позитивну відповідь. Для прикладу згада­ємо період т. зв. українізації і НЕП-у з першого досягнення боль­шевицького режиму, зм'ягшений курс большевицької національ­ної й економічної політики під час другої світової війни та в по­воєнні роки, пом'ягшення політики супроти т. зв. сателітних країн після мадярського повстання. Всі зміни цієї категорії є накинені большевикам незламною боротьбою та спротивом поневолених народів і надто трудними для них обставинами, так що режим не міг дати собі ради самим насильством. Вирішне значення має той факт, що він був приневолений не тільки зробити деякі зміни, щоб ними заспокоїти супротивні сили, але що він мусів піти на фак­тичні, хоч частинні поступки. В даних випадках большевики зму­шені проводити такі зміни у своїй системі, в національній, чи су­спільно-економічній політиці, які щодо змісту є відступленням від большевицьких планів і якоюсь мірою відповідають вимогам народу. В цьому саме полягає істотна ріжниця між цими вимуше­ними справжніми змінами та змінами тактичного порядку, робле­ними теж під натиском, але без фактичного відступлення від боль­шевицької лінії. Бачимо, що коли спротив і боротьба поневолених народів, чи зовнішній натиск примушує большевиків проводити якісь зміни, то в одних випадках вони роблять тільки тактичні зміни, вкладаючи в них зміст відповідний до своїх власних плянів, а в інших випадках мусять відступати від своїх плянів. У цьому рішає сила тієї боротьби чи тих обставин, з якими большевики мають діло, наскільки вони є примушені до фактичного відступу.