Перспективи української національно-визвольної революції 5 page

Спільний фронт національно-визвольної, протибольшевицької боротьби уярмлених Москвою народів проявляється у політичній та стратегічній площинах.

Останні політичні вияви спільного фронту є такі:

Міжнаціональні організації національно-визвольних рухів, в першій мірі Антибольшевицький Бльок Народів;

узгіднені політичні плятформи, загальнішого чи конкретнішого змісту, як підстава спільних політичних дій і виступів; організування спільних протибольшевицьких акцій, з участю різних національних сил і груп, для боротьби з большевицькими діями і потягненнями на різних ділянках та в різних країнах;

організування спільних зовнішньо-політичних акцій і виступів для протидії большевицьким впливам та для маніфестування со­лідарної постави всіх поневолених Москвою народів;

розбуджування, втримування і поширювання в коленому на­роді зацікавлення визвольними змаганнями інших, союзних на­родів і засвідчування симпатій для них відповідним реагуванням у власній політичній дії;

зв'язки і співпраця між поодинокими національними визволь­ними організаціями і рухами для взаємної підтримки і допомоги;

порозуміння між національно-визвольними організаціями і центрами сусідніх зі собою народів для уреґулювання різних про­блем обостороннього зацікавлення так, щоб уможливити і затіснити співпрацю цих народів у протибольшевицькій боротьбі.

Так само у стратегії революційно-визвольної боротьби кожний народ мусить узгляднювати вимоги спільного протибольшевиць-кого фронту. До такого висновку приводять міркування над істо­рією московських імперіялістичних загарбань і над можливостями визволення. Тут вкажемо на найважливіші моменти.

Московські загарбання чужих країн відбувалися ступнево. Москва поневолювала одну країну по одній, а не всі нараз, при чому звичайно використовувала внутрішню слабість, чи трудне зовнішнє положення атакованого народу. Тепер є такий стан, що большевицька Росія значно перевищає кожний з поневолених народів не тільки збірними силами, якими вона диспонує завдяки панівному імперіяльному становищу, але так само автохтонним силовим потенціялом московського народу. З другого ж боку, цей московський потенціял значно менший від суми силових потенціялів усіх уярмлених Москвою народів, які прагнуть національ­ної незалежности. Цей фактичний стан вказує виразно, які ви­сновки треба зробити для успішности стратегії протибольшевиць­кої визвольної боротьби так, як Москва робить свої висновки для втримання імперії і свого панування.

Засадою московської імперіяльної політики і стратегії є роз'єд­нувати поневолені народи, ізолювати національно-визвольні зма­гання кожного народу, розправлятися з кожним народом зокрема, не допускаючи до створення одностайного фронту всіх уярмлених нею народів. Крім того, Москва завжди створювала внутрішні конфлікти і фронти в понево-леному народі, щоб тим. легше зла­мати його. Під цим оглядом большевицька система т. зв. клясової боротьби показалася найрафінованішою. Большевики бояться визнати сам факт, що існують національно-визвольні змагання уярм­лених ними народів і намагаються підтягнути їх під фальшиві по­няття внутрішньої, клясової боротьби, або аґентурних дій чужосторонніх сил. Головним мотивом цієї большевицької тактики є переконання, що вже самі відомості про національно-визвольну боротьбу якогось народу можуть розбуджувати і скріплювати по­дібні прагнення серед інших уярмлених народів та створювати одностайний фронт цих рухів.

Положення уярмлених Москвою народів, зокрема відношення силових потенціялів – з одного боку – та тактика большевицького імперіялістичного поневолення – з другого – доказують, що одностайність протибольшевицької, національно-визвольної бо­ротьби всіх поневолених народів мусить бути головною засадою її стратегії.

Стратегія одностайної визвольної боротьби унеможливить Москві розправлятися з кожним національним визвольним рухом окремо й за чергою, і примусить її розділяти свої сили на всі фрон­ти одночасно. Через це тиск і сила московського імперіялізму, що діє на відтинку кожного поневоленого народу, мусять бути, в на­слідок роздріблення, відповідно зменшені. Таким чином револю­ційно-визвольні фронти окремих народів створюють собі взаємно відтяження, поскільки вони діють рівночасно й одностайно. Отже боротьба кожного народу зокрема за своє визволення з московсько-большевицької неволі стає облегшеною і має кращі вигляди на успіх, коли вона ведеться рівночасно з аналогічними змагання­ми других народів і в стратегічному відношенні творить з ними одностайну дію.

Подруге, революційно-визвольна боротьба одного народу мобі­лізує інші народи до такої ж боротьби силою прикладу. Це є дру­гий спосіб автоматичної взаємодопомоги між визвольними рухами різних народів.

Далі стоїть питання: як практично забезпечити одностайність і рівночасність революційно-визвольної боротьби усіх поневоле­них народів, що є основним у стратегії спільного визвольного фронту?

Перед устійненням нашої відповіді на це питання, буде до­цільним найперше усвідомити собі реальні межі, яких у цьому відношенні не можна перейти. При поверховному трактуванні цієї справи виглядає, що крім загальних політичних і стратегічних засад спільного фронту, можна її розв'язувати теж на площині організаційного спаювання так, щоб плянування, організування, керування і ведення революційно-визвольної боротьби різних на­родів було централізоване в міжнаціональній організації визвольних рухів. Такі думки проявлялися подекуди теж щодо АБИ, до­бачаючи в ньому не тільки інструмент для координації і спільної політичної акції різних національних визвольних організацій, але й своєрідну їхню надбудову з надрядними керівними функціями і компетенціями.

Така політична, організаційна й оперативна централізація по­винна б, на перший погляд, найуспішніше забезпечувати одно­стайність визвольної боротьби усіх поневолених народів та твори­ти відповідну противагу до московського імперіяльного центра­лізму. Але в дійсності це не вело б до наміченої мети. На це скла­даються такі головні причини: Поперше, така концепція є незгід­на з самобутністю національно-визвольних рухів окремих народів у засадничому і практично-дійовому відношенні.

Подруге, вона не відповідає умовинам революційної боротьби. Організація, плянування й оперативне керівництво в революцій­ній боротьбі мусять бути стисло законспіровані. Через це конечно застосувати далекойдучу децентралізацію навіть у рамках одного національно-революційного руху. А вже централізація на міжна-родньому рівені була б цілком неможливою. Якщо б намагатися застосовувати її насилу, то це привело б до повного спаралізування і занику боротьби. Під цим оглядом ведення революційної бо­ротьби засадничо відрізняється від ведення державних воєн, у яких воєнні коаліції можуть мати одно централізоване керівниц­тво. Централізоване керівництво різнонаціональних революційних рухів могло б бути реалізованим на взір воєнних коаліцій тільки в такому випадку, коли б ці рухи були інспіровані і кермовані з одного центру з-поза країн боротьби, як це діється з комуністич­ними революційними діями в некомуністичних країнах, які є жив­лені і кермовані большевицькою централею. А це не відповідає ні фактичному станові, ні внутрішній природі протибольшевицьких національно-визвольних рухів, ні умовинам їхньої дії.

Третій момент, що промовляє проти організаційно-оперативної централізації – це небезпека, що вона спричинить зменшення, замість збільшення напруги боротьби окремих народів, учасників союзу. Такі прояви не є рідкістю в тісніших міжнаціональних об'єднаннях з комбативними цілями. Окремі союзники часто на­магаються скинути з себе більші зобов'язання й обтяження, ра­хуючи на те, що їх виконують інші партнери. Під цим оглядом ми маємо теж досить прикрий досвід з АБН, у якому майже ціле фінансове обтяження та переважна частина всієї діяльности спа­дає на українські плечі. В такому укладі централізоване бльокування не активізує до справжньої дії тих усіх сил, які рахуються учасниками, і дійовий ефект не стоїть у належній пропорції до зовнішнього оформлення. Цих браків не можна відносити на карб байдужости, чи меншої вартости окремих національних рухів, тільки їх причина лежить передусім у самій системі централі­зації міжнаціональної організації. У закордонній діяльності, що має переважно політично-пропаґандивний характер, можна ще погодитися з цими недомаганнями й нерівномірною активністю союзників. Але перенесення такої системи співдії на властиву революційну боротьбу було б надто невластивим і недоцільним.

Ще є один важливий політичний момент, який не дозволяє особливо нам, українцям, змагати до надто централізованих форм дії спільного фронту. З уваги на становище і величину україн­ського потенціялу та на активність української революційної си­ли, Україні автоматично припадає передова роля у протибольше-вицькому визвольному бльоці народів. Коли з цим поєднуються намагання закріпити таке становище ще й тривкими формами, то з цього мусять зроджуватися у наших партнерів поважні підо­зріння і побоювання, що ми прагнемо геґемонії у спільних змаган­нях, а потім домінантного становища України в новому укладі дер­жав на місці СССР. Впарі з цим поширюється переконання, що спільний фронт поневолених народів – це першою мірою укра­їнська справа, в якій українці найбільше заанґажовані, найбільше з неї користають і тому повинні нести головний тягар її утриму­вання. Таке наставлення приводить до охолодження союзницьких взаємин та до байдужости в праці і в спільній боротьбі.

Ці пізнання і досвід приводять до висновку, що діяння спіль­ного визвольного фронту мусить полягати передусім на самостій­ній боротьбі всіх народів в одному напрямі та на їхніх власнопідметних заходах про одностайність спільних змагань. Сталі орга­нізовані форми міжнаціональної співпраці мають сповняти в тому допоміжну ролю, бути інструментом спільних акцій та політичної координації, а не рушієм чи централізованим керівництвом на­ціонально-визвольних рухів. Прагнення кожного народу вести свої визвольні змагання в рамках одностайного визвольного фронту, враз з іншими народами, мусять випливати з правильного розу­міння користей для власної справи. Для цього не треба жодних альтруїстичних мотивів, вистачає холодний національний еґоїзм. Спільний фронт дає визвольній боротьбі кожного причасного на­роду поважні шанси на успішне ведення і завершення її пере­могою. Користати ж з цього може тільки той нарід, що активною боротьбою бере участь у спільному фронті. Це власне найсуттє­віше, що єдиним вальорним способом участи в спільному визволь­ному фронті є власна боротьба кожного народу, а не сама фор­мально-організаційна приналежність.

Підсумовуючи головні висновки з цих міркувань, можна устій-нити наступні засадничі напрямні стратегії спільного протибольшевицького, національно-визвольного фронту:

а) Національно-визвольний рух кожного народу повинен по­стійно й інтенсивно вести свою боротьбу власними силами, стосуючи такі форми, методи і таку тактику боротьби, які відпові­дають його умовинам. Боротьба одного народу мобілізує інші на­роди та облегшує їхні змагання;

б) коли революційна боротьба якогось народу набирає високої напруги, зокрема, коли вона розгортається у ширше збройне пов­стання, тоді інші народи теж повинні посилювати свої революційні дії та при відповідних умовинах переходити до збройних акцій. Такі відгучні революційні дії є одночасно підтримкою для бороть­би народу-ініціятора і використо-вуванням створеної ним пригожої ситуації для надання власним змаганням більшого розмаху і зна­чення;

в) у збройних формах революційної боротьби треба чітко роз­різняти обмежені бойові, чи партизанські акції спеціяльних боївок і військових відділів від широких повстанських дій, ведених з метою, підняти повстання цілого народу. Обмежені бойові і парти­занські акції можна вести в різних етапах революційної діяльности як найсильніший виразник загальних протибольшевицьких, національно-визвольних прагнень народу та актуальної револю­ційної боротьби. При розгортанні широкого повстанського зриву треба брати до уваги рівень революційної готовости цілого народу, як рівнож стан інших народів, загальну ситуацію в підбольшевицьких країнах та міжнародне положення. Головною напрямною в розгортанні повстання є поширення його на якнайбільший про­стір, тенденція охопити ним усі підбольшевицькі країни, не дати ворогові змоги замкнути повстанський рух на малому терені;

г) для одностайности спільного визвольного фронту найважли­вішим є одночасне посилювання натуги революційних дій різних народів, а не однаковість форм і методів чи ділянок, у яких окремі народи у даному часі зосереджують свої протибольшевицькі акції. Це важливе з уваги на тактику Москви систематичного, щораз більшого уярмлення, викорис-товування і розкладання окремих народів. У різних поневолених країнах в один час існують неодна­кові умовини і найактуальніші напруження часто лежать у різ­них ділянках життя. Тому, коли революційна боротьба одного на­роду проявляється з високою напругою в одній ділянці, револю­ційні рухи інших народів повинні рівночасно посилювати свою боротьбу в таких формах і в таких ділянках, у яких конфлікти між народом і большевицьким режимом є актуально найгостріші;

ґ) революційні організації різних народів утримують взаємні контакти і співдію для взаємодопомоги та для узгіднювання прак­тичної протибольшевицької боротьби;

д) на теренах і в середовищах мішаного національного складу, зокрема в совєтській армії, в концтаборах і на теренах заслань діють міжнаціональні революційні організації, в змислі спільної боротьби проти комунізму і московського імперіялізму та за на­ціональне визволення всіх уярмлених Москвою народів.

Спільний фронт поневолених Москвою народів існує в наслі­док подібного положення, накиненого цим народам большевицькою Москвою, з головною метою, щоб спільними зусиллями здо­бути незалежність кожного народу. Одночасно цей спільний фронт має зав'язки майбутньої приязні і співпраці між самостійними державами цих народів, зокрема для тривалого забезпечення перед новими наступами російського імперіялізму. Як довго житимуть корені цього загарбницького імперіялізму, так довго він буде ста­новити постійну загрозу для самостійного життя ближчих і даль­ших сусідів. Тому одним із засадничих, незмінних елементів полі­тики й оборони визвольних народів мусить бути постійне нама­гання замкнути російські імперіалістичні тенденції в російських етнографічних кордонах нерозривним оборонним перстенем та спільними протидіями унеможливити його експансію в будь-яко­му напрямі.

9. ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛ-КОМУНІСТИЧНОГО ФРОНТУ

В процесі національно-визвольної революції, зокрема в стадії її переможного розвитку, можемо мати ще справу з націонал-комуністичним фронтом. В тому аспекті треба розглядати мож­ливості його виникнення, його ролю і значення в різних обста­винах та визначити відповідну лінію і тактику нашого ставлення до нього.

Націонал-комунізмом називаємо таку ідеологічно-політичну кон­цепцію, яка має на меті побудову, згл. втримання самостійної дер­жави якогось народу з комуністичним устроєм. Відношення до зовнішнього світу, до інших держав і народів має укладатися на засадах суверенітету, себто самостійности і незалежности даної націонал-комуністичної держави. Натомість ціле внутрішнє життя – державно-політичний, суспільно-економічний лад, зміст і струк­тура в усіх ділянках життя – мають відповідати засадам і методам світового комунізму так, як вони оформилися в розвитку комуні­стичної теорії і практики.

Не можна говорити про націонал-комунізм як про самобутню ідеологічно-політичну й суспільну концепцію, ані навіть як про скристалізовану відміну міжнароднього комунізму, в роді окремої комуністичної секти. Націонал-комунізм не має своєї окремої док­трини, ідеології, суспільної, політичної, він виростає з того самого кореня, що і всі інші комуністичні парості, і уважає себе право­вірним послідовником інтернаціонального комунізму. Навіть назва націонал-комунізм є для нього чужою, хоч загально прийнятою в політичній термінології. Але дотичні політичні творива, яких звичайно цим терміном означується, самі до неї не признаються.

Націонал-комунізм виступає в процесі насаджування і втри­мування комуністичних партій, комуністичної системи і режиму на терені якогось народу, як реакція місцевих комуністичних еле­ментів на безоглядність московського загарбництва, централізму і диктатури. Мотивом такої реакції-спротиву бувають переважно амбіції, боротьба за владу і впливи комуністів даної країни, які не погоджуються бути виключно вислужниками і виконавцями волі Москви, тільки хочуть самі мати владу і керувати країною по-сво­єму. Крім того, мають свій вплив національні течії, які охоплюють цілий народ, і є джерелом загального спротиву московському імперіялізмові. Якщо комуністичні елементи даної країни повністю позбавлені патріотизму, то вони діють під тиском двох неприми­ренних і непоступливих сил – московського імперіялізму і національно-незалежницької стихії. Маючи в руках можливість ініціятиви і владу, вони не раз намагаються грати між цими обидвома силами, шукаючи компромісу між ними, чи використовувати одну сторону, щоб скріпити своє становище супроти другої.

Незалежно від мотивів, якими керуються дотичні комуністичні елементи, виступаючи з націонал-комуністичними тенденціями, завжди, коли з того приводу постають напружені, а то й непри­язні відносини між ними і московською большевицькою метропо­лією, вони намагаються знайти опору і підтримку в народі, граючи на його національно-самостій-ницьких прагненнях. В такій ситуа­ції конфлікту з Москвою, націонал-комуністичні кола можуть стояти в різних взаємовідношеннях до національно-самостійниць­ких сил і течій своєї країни. Вони можуть діяти під впливом на­ціонального самостійництва, або можуть тільки намагатися його використати, не маючи іншої силової опори.

Вірними і справжніми виразниками чи борцями національних стремлінь націонал-комуністи ніколи не можуть бути, поскільки комунізм, якого вони не відрікаються, завжди залишається воро­гом нації, її вартостей і самобутнього життя. Тому національно-самостійницький рух ніколи не може примиритися з націонал-комунізмом, ані піти його шляхом. Якщо національні сили в пев­них обставинах дають підтримку протисоветським виступам на-ціонал-комуністичних кіл, то при тому йде про тактичне викори­стання їх як однієї з форм, зглядно як одного з відтинків загаль­ного національного змагання з напором московсько-большевицького імперіялізму. Важливим е те, що, бувши в гострому конфлікті з Москвою, націонал-комуністи стаються узалежненими від під­тримки національних сил та, щоб її мати, мусять якоюсь мірою йти по лінії національних прагнень. Стоячи між двома непримире­нний силами – між нацією і московським большевизмом, – націонал-комунізм може грати замітну ролю тільки деякий час і кінчається повним переходом на одну з цих сторін, або заникає через брак власного ґрунту.

Явище націонал-комунізму може мати ще інше походження і сповняти іншу ролю. Він може бути тактичним маневром кому­ністів даної країни, менш чи більш узгідненим з Москвою, чи то-лерованим нею, з тою метою, щоб приспати чуйність і зменшити протикомуністичний спротив якогось народу. Підкреслювання національних моментів і маркована незалежність від московського центру мають створювати враження, що прихід до влади тієї по­роди комуністів і введення ними комуністичної системи – це справа тільки внутрішнього ладу, а не втрата державної незалежности і підкорення Москві. У такій ситуації націонал-комунізм повинен сповнити ролю троянського коня, бо після закріплення його влади приходить повне поневолення нормального большевицького типу. Большевизм послуговується націонал-комуністичною тактикою особливо тоді, коли він не може проламати опору якогось народу іншими засобами. Це має місце зокрема там, де Москва не може діяти мілітарною перевагою, або коли якийсь на­род залишається одностайно неподатливим на комуністичні впли­ви, не зважаючи на всі насильства большевицької окупаці.

При оцінці значення націонал-комуністичних явищ у боротьбі якогось народу з московсько-большевицьким імперіялізмом треба узгляднювати передусім ситуацію, в якій вони виступають, і їхні наслідки. В певних обставинах такі явища можуть приносити де­яку користь, побіч невідхильних шкідливих наслідків, які зв'язані з усяким слідом комунізму. Корисним може бути те, якщо націо-нал-комуністичні дії справді спрямовують своє вістря проти мо­сковського імперіялізму, що ним є просякнений большевизм, і як­що вони здобувають для національної справи якісь позитиви на такому ґрунті та в таких обставинах, де нема відповідної акції в чисто національному дусі, або де вона не має належного середо­вища.

Більшість проявів націонал-комунізму є виключно шкідлива для нації, зокрема для національно-визвольної протибольшевицької боротьби. Це стосується до всіх таких концепцій і акцій, які відкривають активний фронт проти національних вартостей і сил, а свої ніби національні прикмети і протиімперіяльні настанови ви­ставляють тільки на показ, для обману. Так само виключно шкід­ливим уважаємо такі націонал-комуністичні акції, які правда, ви­ступають активно проти московського імперіялізму, не підпоряд­ковуються большевицькому центрові, але рівночасно відкривають фронт проти національно-визвольного руху та, оперуючи в націо­нальному середовищі, вносять заколот і диверсію у визвольний фронт.

Розрізнення в оцінці різних націонал-комуністичних явищ можна звести до наступного простого питання, яке ставимо при розгляді кожної конкретної націонал-комуністичної акції: Чи вона відтягає людей з большевицького табору і з-під большевицьких впливів, привертаючи, згл. наближуючи їх до табору національно-самостійницького і формуючи їх на борців проти большевизму в обороні нації, чи навпаки, вона заманює людей з національно-само­стійницького табору на позиції комуністичні та послаблює визвольний фронт? Аналогічний критерій можна прийняти в оцінці націонал-комуністів, розглядаючи їхнє політичне наставлення з погляду боротьби з большевизмом за самостійність нації. Тракту­ючи націонал-комуністичне наставлення як посереднє, чи пере­хідне між національним і комуністичним, ставимо питання: Чи дана група людей з націонал-комуністичним наставленням у сво­єму розвитку і своєю дією прямує від комунізму до націоналізму, чи навпаки? Поскільки в першому випадку є справа з позитивним процесом оздоровлення, то другий процес є неґативний, шкідливий.

Вище подані загальні міркування на тему націонал-комунізму спираємо на спостереження з українського і чужинного ґрунту. Вони мають служити нам за головні дороговкази при визначуванні напрямних нашого поступування, якщо на своєму шляху стріне­мося з того роду явищами.

До нашої теми не належить історичний розгляд тих течій, про­цесів і окремих явищ, які підходять під прийняте нами окреслен­ня націонал-комунізму, а яких за останнє сорокріччя було чимало в бурхливому розвитку політичного життя в Україні. Подаючи одним реченням найбільш узагальнену думку, скажемо, що в тому розвитку виступає одна і друга категорія націонал-комунізму, а навіть одні й ті самі люди раз ішли проти національних вартостей та інтересів, вислуговуючись російському комунізмові, то знову розходилися з ним в не одному, заступаючи, хоч частинно, українські національні інтереси. Під сучасну пору нема в українському політичному житті поважніших націонал-комуністичних тенден­цій і дій, які проявлялися б одверто як окремий політичний напря­мок і як поважний діючий фактор. Тут не будемо займатися пооди­нокими маленькими групками, які виступають на еміграції з на-ціонал-комуністичними концепціями. Так само поминаємо прихо­вані націонал-комуністичні тенденції, які гніздяться в деяких емі­граційних угрупованнях, і які мають радше характер дрібних, укритих диверсій.

При розгляді перспектив української національно-визвольної революції нас цікавить можливість виникнення в процесі її бороть­би поважніших націонал-комуністичних сил і акцій, які в певній ситуації можуть стати замітним діючим чинником. Найперше що­до ситуації, в якій може виступити на арені подій націонал-комуністичний фактор.

З попереднього розгляду внутрішньої природи націонал-ко­муністичних явищ та з історії таких процесів в Україні робимо висновок, що для самобутнього виникнення поважнішого націонал-комуністичного руху в Україні, незалежно від загальної ситуації, а з його власних ідейно-політичних спонук – нема завдатків, ані виглядів. Він може постати і розвинутися в окрему силу тільки завдяки особливим сприятливим обставинам. Це може статися пе­редусім тоді, коли большевизм і структура СССР будуть поважно захитані визвольною боротьбою поневолених народів або воєнним конфліктом з іншими державами. Третя можливість, яка ще не має більших виглядів, – це розхитання московського централізму в комуністичному бльоці та поширення націонал-комуністичних процесів серед комуністів у різних підсовєтських країнах у наслі­док внутрішньо-партійних конфліктів і суперечностей. Розгортан­ня більших націонал-комуністичних акцій під час національної революції, зглядно в кризовій для большевиків воєнній ситуації, може відбутися в двох засадничих варіянтах, які відповідають попередньо схарактеризованим відмінам націонал-комунізму.

Перший варіянт: комуністи української крови в кризовому по­ложенні большевизму та в обличчі переможнього розвитку націо­нальної революції фактично зривають з московським большевизмом і відкривають проти нього фронт боротьби. Цим вони приєд­нуються до протибольшевицької боротьби національно-визволь­них сил, але повністю і беззастережно не включаються в націо­нальну революцію, тільки намагаються в її рамках діяти в змислі націонал-комуністичної концепції.

Повне приєднання до національної революції полягає не тільки на протиросійській боротьбі, але не менше на визнанні мети і основних засад цієї революції, отже й на відкиненш комунізму в цілому, так як його поборює національно-визвольний рух. Хто це робить справді і на ділі, той повністю стає в лави національної ре­волюції, навіть якщо б він перед тим належав до ворожого, комуні­стичного табору. Це уточнення має істотне значення, щоб поняття націонал-комунізм не змішувати з відміченням політичної минув­шини людей і груп. В політично-дійовому становленні, зокрема в революційний час, на першому місці стоїть актуальна активна позиція. Коли колишні комуністи повністю зривають з комунізмом та активно включаються в протибольшевицьку боротьбу за націо­нальне визволення, то в процесі боротьби недоцільно, ні не мож­на вилучувати їх як окрему політичну категорію.

Окремою націонал-комуністичною категорією і проблемою в національній революції будуть, отже, не ті елементи, що вповні і фактично перейдуть від комунізму на її бік, тільки ті, що, став­ши до боротьби з Москвою, не відрікаються комунізму, але далі обстоюють комуніс-тичні позиції, пристосовані до нових обставин, і намагаються здобути для них право громадянства в національ­ному таборі та в самостійній, національній державі. В тому вони кермуються двома головними мотивами, рівнорядно або з перева­гою одного з них. Поперше, вони з переконання і з призвичаєння тримаються означених комуністичних засад, уважаючи їх найкра­щими для розвитку народу. Подруге, їм надалі йде про збере­ження для себе (не тільки індивідуально, але для загалу комуні­стичної кляси) керівного й упривілейованого становища в націо­нальній державі. А це було б можливим тільки тоді, коли б у цій державі втрималася комуністична система, отже й комуністична верства місцевого походження мусіла б значною мірою втрима­тися при владі.

Щоб здобути собі на це право, комуністи-українці можуть у пригожій ситуації переходити організовано, цілими групами на бік національно-визвольних змагань і воювати проти Москви. Не мож­на виключати теж такого, що це будуть робити визначніші оди­ниці совєтської державної системи організованим і згори кермо­ваним способом, у яких українці опановують керівний апарат. Зо­крема в катастрофальному для большевиків положенні можуть бути такі випадки, що український командний склад військових одиниць з більшістю українців, або такий же керівний апарат більших територіяльно-адміністраційних чи державних господар­ських одиниць, проголошує і на ділі реалізує розрив кермованих ними одиниць з СССР та влучення їх у формовану революційним порядком систему самостійної української держави. Такі акти дер­жавного перевороту, здійснювані самими керівниками, заавансованими в советській системі, можуть бути не тільки пристосован-ською зміною прапору, але й задокументовані такими діями, які свідчать про їхню серйозність та замикають дорогу повороту до совєтського табору. До дій такого порядку належить передусім активна боротьба проти большевицьких сил, усування москов-сько-большевицьких елементів і впливів, активний спротив совєт-ським намаганням далі підчиняти собі відносні терени й одиниці та солідне виконування зобов'язань супроти національної рево­люції.

Тут ще раз підкреслюємо ріжницю між повним приєднанням до національної революції, а напіонал-комуністичним змістом у різних випадках. Бо теж у вище наведених прикладах компактно­го переходу на бік революції, веденого керівниками з совєтської системи, можемо мати діло з послідовним відреченням від кому­нізму, з яким виступають заавансовані в комуністичній системі керівники, і то не тільки безпартійні фахівці, але теж члени ком­партії. В інших випадках можуть мати місце намагання зберегти що вдасться з комуністичної системи. Знаменною признакою для цього варіянту націонал-комуністичних акцій в часі національної революції буде те, що заанґажовані в них елементи, не зважаючи на своє прив'язання до комунізму, стають до активної боротьби з московським імперіялізмом, включно з його большевицькою від­міною. Крім повище поданих мотивів такого їхнього поступовання до голосу можуть приходити ще й реакції на різні упослідження, яких не раз зазнають навіть комуністи немоскалі внаслідок мо­сковського «старшобратства».