Висновки з новіших подій і процесів для української визвольної боротьби

Смерть Сталіна, боротьба за владу серед кремлівських верховодів, події у т. зв. сателітах Москви: заколоти в Познані й всенародне пов­стання в Мадярщині дали багатий матеріял зробити відповідні виснов­ки з користю для національно-визвольного руху. З тих висновків най­важливішими були: навіть у підбольшевицьк'ій дійсності революція е можлива; якщо визвольна революція якогось поневоленого Москвою народу проходить відокремлено, вона може бути придушена; пасив­ність Заходу до подій в СССР і його сателітів виразно доводить, що обмежування визвольної політики лише на зовнішній відтинок – інформування чужого світу й здобування у нього симпатій для виз­вольної боротьби – може бути фатальним. Найголовнішою є політи­ка власних сил.

Стаття «Висновки з новіших подій і процесів для української виз­вольної боротьби», за підписом Ст. Бандери, була надрукована в жур­налі «Визвольний Шлях», Лондон, Великобрітанія, рік IV (X), кн. 6 (42) 116, червень 1957 р.

Уривок з цієї статті був ще раз надрукований у цьому журналі, рік вид. XI (XVII), кн. 10 (200) за жовтень 1964 р., стор. 1052-1055, п. н. «Аналіза і висновки».

*

Після смерти Сталіна большевицька верхівка почала шукати іншої, успішнішої тактики у своїй національній і внутрішній по­літиці. Причиною цього була свідомість, що дотогочасна больше­вицька політика, доведена Сталіном до крайніх меж, перестала бути успішною. Система, сперта на всеохоплючий терор, не по­трапила докорінно винищити волелюбних прагнень. Зметені те­рором з поверхні життя, вони живуть у глибині поневолених на­родів. Далі затискати систему терору вже не було куди, а втри­мування її в одній, хоч і крайній мірі, почало втрачати своє діян­ня, бо люди призвичаювалися й до тієї системи.

Безупинна дія підпільних огнищ визвольної революції поне­волених народів, хоч у зменшених розмірах, але по цілому обши­рі большевицької імперії, привела до масового наростання рево­люційних настроїв. Наступив важливий психологічний злам, ко­ли страх перед большевицьким терором почав утрачати в народній гущі свою паралізуючу силу. Вплив комуністичної доктрини вже передше виявився нездібним перемінити настанову опанова­них народів. Всезростаючий розрив між проклямованими цілями й реальними наслідками комунізму назавжди знівечив сподіван­ня, що може прийти якесь узгіднення між комуністичною системою та бажанням і потребами народів. У наслідок цих процесів непримиренна ненависть до большевизму вийшла з глибини най­більшого приглушення й утаєння та стала прибирати форми що­раз сильнішого спротиву большевицькій системі. Смерть Сталіна створила кризовий момент для режиму. Далося відчути зрушен­ня протибольшевицьких настроїв на всьому обширі СССР під впливом загального переконання, що мусять прийти радикальні зміни. Компартія і режим відчули таку сильну напругу цього за­гального тиску, що вважали за неможливе продовжувати дотогочасний курс без змін.

Маленков намагався відпружити внутрішню ситуацію з допо­могою деяких змін і полегш в економічній політиці. Збільшення продукції ужиткової промисловости коштом сповільнення важ­кої, переважно воєнної, індустрії мало довести до піднесення матеріяльного рівня життя населення, створити перспективи дальшо­го покращання та розрядити протикомуністичні настрої. Одно­часно режим Маленкова намагався зберегти ознаки незмінности й непо-рушности большевицької системи, зокрема в національ­ній політиці. В цьому напевно головну ролю відіграв страх, що зміни в імперіяльній політиці та в комуністичній тоталітарній си­стемі можуть розпочати цілу серію розкладових процесів, що їх не молена буде зупинити. Бо ж ціла большевицька система сучас­ної російської імперії є збудована і втримувана безоглядним на­сильством. Всяке послаблення, відворот цієї системи на окремих відтинках не ліквідує, ані не заспокоює насильно здушуваних протибольшевицьких сил і прагнень до волі, тільки розбуджує їхню живучість.

З тих міркувань режим Маленкова клав наголос на те, що в загальноімперіяльній, зокрема ж у національній політиці, дотогочасний, сталінський курс у нічому не зміняється. Таке, власне, значення мало пришивання Берії намагання потурати відосеред-нім націоналістичним змаганням поневолених Москвою народів, зокрема України й Кавказу. Це обвинувачення Берії було найфантастичнішим і найнедоречнішим, бо ж Берія упродовж довгих літ був реалізатором найбезогляднішого сталінського гніту. Вже через те саме він не міг би стати серйозним речником чи хоча б партнером самостійницьких, протиросійських течій.. Ліквідація Берії була справою персональних порахунків і боротьби за владу всередині кремлівської верхівки. Коли ж Маленков висунув два головні обвинувачення: намагання Берії поставити партію під диктатуру МҐБ та загравання з сепаратистичними тенденціями, то йшло не про самий претекст для ліквідації Берії, а більше про дальші політичні цілі. Пожертвування голови найстаршого оприч­ника, щоб відтяжити режим і цілу державну систему при надмір­ному зрості напруження між нею і народом – це стара практика російського самодержавства, з якої неоднократно користав і Ста­лін. Долучивши до афери Берії справу національно-самостійниць­ких прагнень, режим Маленкова хотів заманіфестувати свою чуй­ність та неподатливість у тому відношенні. Одночасно, вичува-ючи поважну внутрішню кризу імперії, він мобілізував імперіялістичні настрої московського народу, щоб у потребі на них спер­тися.

Тактика Маленкова, щоправда, протистоялась зосередженню й вибухові протибольше-вицьких настроїв у революційному ки­пінні після смерти Сталіна, але істотного питання вона не розв'я­зала й не могла розв'язати. Джерела напруження залишились далі діючими. У щілинах, які Маленков відкрив як вентилі без­пеки, зосереджувалися тенденції до зміни цілого ладу. Створю­валися у системі такі виломи, які Кремль уважав за надто небез­печні. Загальне наставлення проти органів МҐБ, зактивізоване погромом кліки Берії, вдарило в самі основи і в головну опору большевизму. Подібно був використаний зворот в економічній політиці в напрямі до більшого наголошення споживчого вироб­ництва на базі вже досягненого рівня важкої й видобувної про­мисловости. Почалися самочинні спроби, які спричинили б ціл­ковитий переворот у большевицькій економічній системі. Бож істотою цієї системи є якраз крайній визиск усіх сил та засобів народу і людини для розбудови державного економічно-мілітар­ного потенціялу. Тільки ним користується правляча комуністич­на кліка, змагаючи до експансії большевицького імперіялізму. Тримати народи і кожну людину в постійних злиднях та в невіль­ничій економічній залежності від державної бюрократії – це, по­руч поліційного терору, основний засіб большевицького пануван­ня. Для виправдання цієї системи большевики ставляють засаду, що розбудова соціялістичного господарства має місце перед заспо­коєнням життєвих потреб населення. В цій розбудові вони запляновують усе дальші цілі, так що момент, коли народне господар­ство стане на службу актуальних життєвих потреб народу, відсу­вається в безконечність щораз далі. При цій економічній політи­ці обслуговування потреб населення зводиться до найконечнішого мінімуму і є предметом різних пропаґандивних спекуляцій.

Маленківська теза про те, що досягнений рівень індустріалі­зації дозволяє присвятити більше уваги й засобів споживчій про­дукції, була невигідною для большевиків, бо позбавляла їх основ­ного аргументу в оправдуванні дотогочасного курсу і, в консеквенції, вимагала б далекойдучого переставлення цілої економіч­ної політики. Це використали конкуренти Маленкова в боротьбі за владу, зокрема Хрущов. Про те, що саме ці питання були голов­ним предметом внутрішньої розгри в кремлівській кліці, свідчать перші основні заяви і заходи Хрущова після приходу до влади, які були відворотом від тактики Маленкова.

Так само як Маленков, Хрущов побачив необхідність пороби­ти якісь поступки перед загальним прагненням зміни, щоб уник­нути вибуху загальної протибольшевицької революції. Його так­тика змагала до того, щоб обійти конечність значніших реальних поступок, перекласти увагу з економічної площини на внутріш­ньополітичну і тим розрядити напруження. Це були, ніби далекосяглі зміни, в дійсності позбавлені реального змісту. Плян Хру­щова, щоб широко розреклямовані зміни насправді звести до малозначних справ і такою тактикою обманути народи – це тіль­ки один бік справи. Другий, натомість, показує дуже виразно, яку небезпеку добачав Кремль у зрості протибольшевицького наставлення в усіх, здавалося б, остаточно опанованих народах. Бо годі припустити, що Хрущов і ціла верхівка КПСС не здавали собі справи з того, що вони, засуджуючи сталінізм чи хоча б деякі його, типові для большевицької системи, практики, зрушують підвалини системи. Коли ж вони на те зважилися, то тільки тому, що тим сподівалися заспокоїти протибольшевицькі настрої, звер­нути їх лише проти минулого та розладувати напруження обі­цянками направити й демократизувати цілу систему. В національ­ній політиці Кремль уважав за необхідне принаймні створити враження далекойдучих реформ у напрямі збільшеної автономії союзних республік. Побіч різних заходів устроєво-правного ха­рактеру, в цьому напрямі йдуть різні політично-пропаґандивні заходи, які мають створити враження, що в СССР, крім москалів, теж інші народи користуються щораз більшими правами. Зокре­ма у відношенні до України ця большевицька пропаганда щораз більше зміцнюється.

Спільною рисою тактики Маленкова і Хрущова є відхилення від тогочасного курсу безоглядности за часів Сталіна. Причиною того було уодностайнення і зріст протибольшевицьких настроїв до такого ступеня, що їх уже не могла опановувати большевиць­ка система самим насильством і терором. Заміна маленківської тактики хрущовською випливала з намагання кремлівської верхівки звести неминучі поступки режиму до найнезначніших. Одначе, хоч Хрущов усунув Маленкова для того, щоб змен­шити його поступки, то в короткому часі сам мусів проголо­сити значно дальший і небезпечніший відступ від ніби непоруш­ного курсу. Його спроба вивести большевизм з кризової ситуації самим тактичним маневруванням і пропаґандивними ефектами не вдалася. Намагання перехитрити народи обернулося в самооб­ман. Бо заходів для внутрішнього скріплення й консолідації ком­партії шляхом регабілітації і привернення до впливів позасуджуваних комуністичних провідників та введення т. зв. колективного керівництва ніхто не прийняв за справжні поступки в користь народу. Натомість, пропаґандивне оформлення тієї тактики, яке мало викликати враження далекосяглих реформ, але було позбав­лене справжнього змісту, народ цілком слушно потрактував як вияв внутрішнього захитання большевизму, прикриваного не­змінною забріханістю. Таким чином, тактика Хрущова в націо­нальній і внутрішній політиці Москви виявила інші слабі місця большевизму. Спрямований у тому напрямі натиск національно-самостійницьких, протикомуністичних сил розпочав серію проце­сів, які вносять щораз глибший розклад у систему большевиць­кої імперії та підготовляють придатний ґрунт для загальної про­тибольшевицької визвольної революції.

В цьому розвитку окремі явища й цілі процеси захитання, від­ступів і розкладу в большевицькій імперіяльній системі є наслід­ком розвитку й діяння протиставних, національних сил і рухів. Основнрю силою є індивідуальність, самобутність кожної нації, яка зформувалася упродовж цілого історичного розвитку та на кожному історичному етапі, за всіх умов, змагається за своє само­стійне життя, за вільний розвиток і вияв своїх творчих сил і вла­стивостей у різних царинах людського життя. З цього джерела зроджується і постійно поновляється змагання поневолених Мос­квою народів за волю та їхній відпір усім розкладовим діянням комунізму.

Одначе спонтанне змагання націй проти большевицького по­неволення, без плянової організації і керівництва визвольною бо­ротьбою, було б справою дуже важкою і незвичайно затяжною. Відпорність і чинний спротив народів большевицькому понево­ленню в повоєнному періоді були великою мірою підтримані й ак­тивізовані національно-визвольними, революційними організація­ми, передусім ОУН і УПА та подібними революційними силами інших народів. Боротьба і ціла діяльність зорганізованих визволь­них рухів відограла ролю збудника, ідейного керівництва та кри­сталізаційного осередку революційних процесів, які в розвитку подій багатіли симпатіями, підтримкою й активною співдією, а далі й спонтанною революційною самодіяльністю широких народніх мас. Приклад революційної визвольної боротьби поширявся на інші народи. Навіть там, де не було відразу живого відгуку, революційні акції та ідеї залишають насіння, яке згодом сходить.

Визвольно-революційний процес, який у перші повоєнні роки мав свої активні огнища тільки в повстанській і підпільній бо­ротьбі ОУН-УПА та серед подібних революційних організацій ін­ших народів, дістав значне підсилення і поширення від двох нових революційних факторів. Першим з них була боротьба українських націоналістів у большевицьких концтаборах, яка розпочалася спонтанно в різних пунктах і з часом охопила цілу концтаборову систему. Значення цієї боротьби сягає далеко поза межі самих концтаборів і стає одним із центральних факторів у розвитку ці­лого революційного процесу.

Інституція концтаборів має центральне значення в цілій большевицькій системі, побудованій на насильстві й терорі. Концта­бори служать большевикам не тільки для знешкідливлювання і винищування самих в'язнів при використанні їхніх сил; вони мають бути пострахом для всіх громадян СССР. Боротьба україн­ських націоналістів у концтаборах, поширена на політичних в'яз­нів інших національностей, довела до важливого психологічного зламу. Кожна вістка про те, що навіть у страшних большезицьких концтаборах борці за волю не падають духом і ставлять зоргані­зований спротив каторжній системі, має дуже сильний підбадьо­рюючий вплив на поневолені народи. Таким чином концтабори перестали бути виключно знаряддям большевицького терору та почали діяти як огнища незламної боротьби за волю.

Другим фактором революційного процесу стала спонтанна бо­ротьба молоді і робітництва у містах у формі страйків і масових розрухів. Ця боротьба розпочалася найперше в Берліні та в інших містах Східньої Німеччини і дала приклад до наслідування насе­ленню т. зв. сателітних країн. Уже в тих подіях виразно вияви­лось, що у тоталітарній комуністичній системі така форма бороть­би не тільки можлива, але й успішна. Ці події показали, як за­гальне напру-ження революційних настроїв може з малих іскор розгорітися у пожар таких революційних зривів, яких большевицький режим не може здушити звичайними поліційними сила­ми й засобами та які виростають у форми визвольної війни. Даль­ший розвиток революційних зривів у сателітних країнах був ве­ликою мірою наслідком того впливу, який мало повстання в Схід­ній Німеччині. Хоча воно було здушене вогнем большевицьких танків і артилерії, то все таки моральна перемога була на боці революції. В тих подіях виявилася дуже переконли-вою і несподівано великою потенція революції. Під оглядом матеріяльно-технічним вона постала просто з нічого, без жодного підготовлення, голіруч. З робітничих демонстрацій постали революційні сили, проти яких большевики мусіли виставити цілі панцерні з'єднання. Це були просто спонтанні вибухи, які можна розцінювати тільки як пробні алярми. Але в тих пробах показалась така потенція революції, що в усіх поневолених народах зміцнилося самопочуття власної сили та зрозуміння, що скоординований революційний зрив усіх наро­дів змів би зненавиджений комунізм з лиця землі.

Робітничі революційні спалахи у Східній Німеччині, а потім в інших країнах – це промо-виста маніфестація становища робіт­ництва в країнах т. зв. народньої демократії.[35] Після кількох літ панування комунізму і підлеглости тих країн большевицькій Мо­скві робітництво активною боротьбою засвідчило, що воно стоїть на боці протибольшевицької визвольної революції, а прикривання комуністичної системи й режиму іменем робітництва не має ос­нови. Робітничі розрухи мали вплив на покращання також матеріяльного і політичного положення загалу населення, примусивши комуністичний режим піти на різні поступки.

Події в Польщі й Мадярщині в останніх місяцях 1956 р. мали в обидвох випадках однакове походження. Протибольшевицькі революційні настрої народніх мас досягли такого поширення і на­пруги, що навіть незначні причини могли викликати вибух і актив­ну боротьбу. Зріст революційних настроїв був спричинений всіма проявами московсько-большевицького поневолення, нестерпними умовами й утисками, що їх запровадив і втримував комуністичний режим. Піднесення ж температури революційних настроїв до ста­ну кипіння викликали самі большевики удаваним відворотом від сталінізму та злагідненням курсу. В народніх масах відразу виник­ло переконання, що ця большевицька тактика є подиктована по­чуттям слабости й непевности режиму в обличчі щораз виразнішої непримиренної постави поневолених народів. З другого ж боку, виразно показалось, що большевики намагаються вийти з скрут­ного положення порожніми хитрощами, що т. зв. десталінізація і колективне керівництво нічого народові не дає, не приносить істот­ного покращання, ні злагіднення курсу в трактуванні народу, тіль­ки змагає до унормування відносин та консолідації в самій кому­ністичній партії, в пануючій комуністичній кліці. Ця фальшивість, забріханість большевиків, сполучена з очевидними виявами внутрішнього захитання й слабости, особливо дратуюче подіяли на настрої народніх мас, які дійшли до експльозивного напружен­ня.

Події в Польщі і в Мадярщині мали аналогічний початок, але далі покотилися цілком різними коліями. Це показує, як поріз­ному може виладуватися революційний потенціял у спонтанному, а не планово організованому й керованому революційному русі. В обидвох цих країнах була, загально взявши, однакова ситуація й наставлення, як по боці національному, так і большевицькому. Це були властиві противники, що стали проти себе в крайній во­рожості та з свідомістю, що мусить прийти до одвертого зудару між ними. Теж комуністичні партії і режим в обидвох країнах бу­ли в однаковій вихідній ситуації та в подібному стані. Попередньо вони були послушним знаряддям поневолювання власних народів. їх місце було на боці ворога. Одначе під зростаючим тиском протибольшевицької, національно-визвольної енерґії та в наслідок внут­рішнього захитання й розкладу в комуністичному таборі, в обид­вох партіях розпочалося ферментування, яке захитало їхню моно­літність й одностайне наставлення. Боротьба між; національно-са­мостійницьким фронтом і большевицькою окупацією викликала в комуністичних партіях обидвох країн тріщини, розклад і внут­рішні суперечності по тих самих лініях.

У компартії в Мадярщині цей процес відбувався «без вітрил і стерна», як його несли переважаючі хвилі боротьби. В парі з офензивою і щораз то новими перемогами національно-визвольної ре­волюції, розкладена і топніюча комуністична партія (наскільки її можна було ще трактувати як одностайну силу) намагалася втри­мати зв'язок з подіями і запевнити собі в них будь-яку ролю. Це вже не була роля інструменту большевицького керівництва, а роля буфера чи гальма. Коли ж большевики перейшли до генераль­ного протинаступу, щоб розгромити національну революцію скуп­ченими мілітарними силами, тоді й мадярська компартія відразу перекинулася з тактики поступок і пристосування у попереднє становище слухняного большевицького інструменту.

Тим часом подібні на початку серед компартії в Польщі події, пішли іншим шляхом. Група Ґомулки неґативно ставилась до до-тогочасного курсу режимової політики, як з власних групово полі­тичних мотивів, так теж із конечности хоча б частинне піти назу­стріч національно-самостійницькій стихії. Ця група була настільки рішуча, що в кризовій ситуації взяла в свої руки ініціятиву і поке­рувала розвитком подій. У внутрішньо-партійній розгрі проти без­застережно послушного Москві крила партії, т. зв. групи сталіністів, Ґомулка і його прихильники сперлися на національно-само­стійницьку стихію, зробилися певною мірою речниками у спротиві московській окупації. Через це вони потрапили взяти під свою контролю й дещо стримати ту національну стихію, яка була близь­кою до революційного вибуху. З другого боку, Москва мусіла пого­дитися з перемогою тієї групи та з її політикою, не зважаючи на те, що це привело до значного звуження і послаблення большевиць­кого панування в тій країні. Кремль зрозумів, що в іншому випад­ку треба було рахуватися з поважними революційними розрухами, яких не можна б опанувати без воєнних дій. Такі дії цілком не бу­ли б на руку тогочасній політиці Кремля. Одночасний вибух пов­стань у Польщі й Мадярщині був би для большевиків надто небез­печний. Тим часом влада Ґомулки давала Гарантії, що опанує си­туацію, не допустить до дальшого розгортання революції та, ціною деяких поступок, втримає комуністичну систему, допоможе Москві зберегти основні позиції й головні засоби її володіння. Режим і по­літика Ґомулки не були і не є ні для самос-тійницьких змагань поль­ського народу, ані для большевицького імперіялізму задовільною і тривкою розв'язкою. Обидві сторони трактують його як тимча­сове перехідне явище, яке толерується до певного часу. Тихим на­тиском вони намагаються посувати його в корисному для своїх інтересів напрямі.

Знову ж режимові Ґомулки напевно не бракує тверезого ро­зуміння, що він є в типовій ролі буфера між двома неприми­ренно ворожими силами, без певної власної бази. Однак Ґомулка не думає резиґнувати з керівництва подіями та бачить перед собою перспективу стабільности. Така оцінка може спиратися на переко­нанню, що обидві протиставні сили, не зважаючи на їхню взаємну ворожість, будуть існувати постійно поруч себе й жодна з них не спроможеться знищити другої. Саме ж явище націонал-комуністичної групи Ґомулки з походження є мішанцем-бастардом поль­ського національного незалежництва й московського комунізму. Його бажанням є утривалити свою породу: комуністичну Польщу, але якщо можливо – незалежну від Москви. Його пляни базуються на тому, що як походженням, так і інтересами він має чимало спіль­ного з обидвома протиставними таборами і може рахувати на під­тримку однієї сторони, коли треба протиставитися задалеко йду­чим вимогам другої.

Режим Ґомулки з його політикою вносить у систему москов­ських сателітів елемент затяжного розладу і напружень. Хоч він певною мірою невтралізує натиск національно-визвольної стихії, то одночасно й сам подається під тим тиском та передає його на цілу сателітну систему. Це створює небезпеку для Москви. Поскільки большевикам під політично-пропаґандивним оглядом зруч­ніше поборювати безпосередні акції самостійництва, заплямовуючи їх «фашизмом» і «контрреволюцією», то протиставитися полі­тиці комуністичного режиму в сателітній країні драстичними за­собами – невигідно. Тим часом «власний шлях до соціялізму» ста­новить заразливий приклад до насдідування в інших сателітах, веде до пом'ягшення комуністичної системи та її режиму і до по­слаблення диктату Москви.

Т. зв. націонал-комунізм у тих країнах, де комунізм поширю­ється, насаджується чи закріплюється під впливом Москви, є пе­рехідним явищем між національною самобутністю і підлеглістю большевицькому імперіялізмові. Вартість цього явища визначає загальний розвиток подій. Націонал-комунізм корисний для Мо­скви там, де він розкладає і послаблює національно-самостійницькі сили і настрої якогось народу. Цілком іншу ролю сповняє націо­налкомунізм у тих країнах, які вже опановані большевизмом і де панує комунізм у своїй властивій формі, як інструмент тоталітар­ного московського імперіялізму. Там тенденції націонал-комунізму є наслідком напору національно-самостійницької стихії і перехід­ним явищем від підлеглости большевицькій Москві до національної незалежности. Комуністичний елемент, який ще втримує зв'язок з большевизмом, є приречений на цілковите зникнення, якщо далі стоятиме під переможним впливом національної стихії. В таких ви­падках націоналкомунізм визначає процес обмеження і поступо­вої ліквідації большевицького панування.

Поступливість Кремля у користь політики Ґомулки спричинена подіями в Польщі, а ще більше одночасною національною револю­цією в Мадярщині. Щоб не провокувати революційного вибуху в інших сателітних країнах, Москва вважала за тимчасово вигідне відкрити другий шлях для національних стихій. Очевидно, вона далі буде докладати зусиль, щоб решту сателітних країн втримати в дотогочасній залежності. Така мета різних політичних і господар­ських заходів у відношенні до сателітів, різ.них поступок чи обіця­нок Москви. Але намагання ізолювати події в Мадярщині і в Поль­щі від решти сателітів є безуспішні. Тому Москва і надалі мусить толерувати «власний шлях» Ґомулки з його різними відхиленнями від встановлюваного Кремлем курсу, щоб небезпечний приклад мадярської революції рівноважити і послаблювати менше загроз­ливим взірцем ґомулківської еволюції. Це все вносить чималий за­колот у большевицьку сферу т. зв. народніх демократій. Уодностайнений і, здавалося, устабілізований шабльон большевицького володіння почав утрачати ґрунт і прибрав пливкий вигляд. Привер­нути попереднє становище є неможливо. А теж трудно Москві встановити однородну та стабілізовану систему для повного кон­тролювання й керування життям у всіх сателітних країнах. Не­здоланні національні енергії, які зрушили попередній стан і штов­хнули в напрямі відзискання більшої волі, будуть зі збільшеним завзяттям змагатися за національну незалежність. Чи це будуть одверті революційні вибухи, чи ступневе відвойовування волі – все одно; певним лишається те, що боротьба т. зв. сателітних країн проти московського імперіялізму й комунізму ввійшла в нову ста­дію розгортання.

Всі ці процеси в країнах т. зв. народної демократії мають по­важний вплив на настрої і формування цілої внутрішньої ситу­ації всередині СССР. Вони, а зокрема мадярське повстання, причи­няються до оживлення й поширення серед усіх поневолених на­родів віри в можливість та успішність визвольної революції. Дар­ма, що большевики скупченою військовою силою здушили пов­стання на Мадярщині. Це не заморожує революційних настроїв і не викликає серед народів зневіри й резиґнації. Бо в Мадярщині показалася несподівана сила, а не слабість національної револю­ції. Величезна динаміка цієї революції в тому, що вона розгорну­лася без особливого організованого підготовлення, спонтанно; з протестаційних демонстрацій молоді й робітництва імпровізованим порядком перетворилася у загальнонаціональне повстання. Це ста­лося у малій країні, яка вже дванадцятий рік поневолена большевиками та в якій Москва скувала народ і ціле життя комуністич­ним режимом, тотальною невільничою системою. Отже вже саме виникнення загального революційного зриву в таких умовах має незвичайне історичне значення. Питання, чи в підбольшевицьких умовах, при тотальній комуністичній системі є можлива револю­ція, розв'язане в Мадярщині в безсумнівно позитивному змислі. І ця розв'язка, довершена в живій дійсності, а не в самій теорії, має важливість для кожної країни, поневоленої московським боль­шевизмом.

Універсальне значення мадярського прикладу для кожної протибольшевицької, національно-визвольної революції увидатнюється, зокрема, такими обставинами: мадяри – це малий народ; большевицький режим в Мадярщині був не тільки всебічно за­кріплений, але й додатково забезпечений совєтськими окупацій­ними військами, які, незв'язані з мадярським народом, мали б бути цілком позбавлені будь-яких симпатій до його визвольних праг­нень. Ці обставини ніяк не облегшували виникнення революцій­ного зриву в Мадярщині, а навпаки. Тому то кожний народ, що хоче боротися з большевицьким поневоленням за свою волю, може приклад Мадярщини стосувати до себе і черпати з нього віру у власні сили.

Коли йде про успішність мадярської революції, то й тут вис­новки являються цілком додатніми. Самий революційний зрив був успішний, не зважаючи на незвичайні зовнішні труднощі та чи­малі внутрішні недомагання у розвитку революційного процесу. Революційний зрив був успішний, бо він фактично усунув і роз­громив ворожий комуністичний режим та встановлену ним полі­тичну й суспільну систему, знешкідливив і розбив силову опору того режиму – таємну поліцію й комуністичну партію. Він навіть початкове дав собі раду з окупаційним совєтським військом, частинно успішною збройною боротьбою, а ще більше ідейно-полі­тичним впливом на вояків стаціонуючих в Мадярщині відділів совєтської армії. Фактична влада в цілій країні була цілковито в руках революційних сил, у таких формах, як ці сили проявилися й діяли на місцях.

Перемога національної революції не була завершена зформуванням одноцілого й виразно революційного уряду, як це відпо­відало б станові й потребам цілої країни. Причиною того була спон­танність революції, брак керівництва, яке мало б чітку концепцію і плян визвольної дії та проводило б його в життя. Але ця внут­рішня недостача революційного процесу не є доказом поразки в боротьбі з ворогом, московською окупацією та з її інструментом – мадярськими комуністичними силами. Найвиразнішим виявом перемоги революції був перехід на її бік цілої мадярської армії, не зважаючи на те, що ця армія була зформована комуністичним режимом, який упродовж десяти років доклав усіх сил, щоб з неї зробити певну підпору комуністичної системи. Знищення ворожої влади і створеної ним системи, спаралізування всіх її складників та силових чинників, будування нової державної влади, нового ре­волюційного суспільно-політичного ладу та однодушна підтримка цілим народом визвольної революції – це безспірні факти, які склались на початкову перемогу проти-большевицької революції в Мадярщині. Коли ж після того большевицькі війська зліквіду­вали виборену незалежність Мадярщини та знову насадили в ній комуністичний режим, то це сталося не в наслідок невдалого зриву, тільки через нову мілітарну аґресію СССР проти осамітненої малої країни.

А проте большевики не могли здушити мадярської визвольної революції тими частинами совєтської армії, які для цього завдання постійно стаціонували в цій країні. Вони мусіли їх замінити новими й значно більшими військовими з'єднаннями. Перед такою агре­сією, при тому відношенні сил, було б важко встоятися навіть упорядкованій державі. А нова большевицька агресія відбулася в той час, коли революція тількищо перемогла й не було часу при­готуватися до війни з наступаючими ззовні ворожими військами.

Мадярська визвольна революція зазнала поразки у війні з СССР головно через те, що відбувалася в повному осамітненні. Больше­вики могли свобідно кинути проти малої Мадярщини величезні військові сили, а західні держави приглядались тому безчинно. Теж з боку революційних сил інших поневолених народів не було своєчасно достосованих революційних дій у таких розмірах, щоб на більшу скалю зв'язати большевикам руки і відтяжити мадяр­ські змагання.

Висновки з тих подій, поперше, зміцнюють переконання, що теж у найважчих підболь-шевицьких умовах є можливий револю­ційний зрив і що навіть малий народ може повалити тоталітарну комуністичму систему й неволю, якщо він вирішив боротися на життя і смерть. Подруге, на прикладі Мадярщини ще раз підтвер­дився досвід теж наших визвольних змагань, – коли визвольна революція якогось народу проходить відокремлено, тоді трудно втримати її завоювання перед новим наїздом ворога, який іде во­єнним походом ззовні. Отже, оскільки революційний зрив мож­ливий навіть на малій території, то головною справою в дальшому розвитку є якнайдальше поширення революційної боротьби, щоб вона виросла у спільну протибольшевицьку революцію всіх поне­волених народів.

Такі висновки самі насуваються кожному, хто цікавиться хо­дом подій і намагається збагнути їх сенс, отримати науку. Мож­на бути певним, що це робить дуже багато людей з усіх народів, які опинилися під большевицькою кормигою. Це знають больше­вики, тому всякими способами силкуються показати події цілком викривлено та спрямувати думки людей у протилежному напрямі. Але народи вже добре пізналися на большевицьких пропаґандив-них методах і вміють у них розкривати саме те, що Москва нама­гається від них приховати. Крім того, правдиві відомості про роз­виток подій в Мадярщині проникають тисячами каналиків і до­ходять в усі закутки большевицької тюрми народів. Зокрема червоноармійці-учасники подій розносять дуже небезпечні для больґлевизму досвіди й думки. А справитися з ними так, як ко­лись з учасниками катастрофального походу на Фінляндію, сьо­годні Кремль уже не може.

Так під впливом подій, які мали місце в минулому році, в усіх народах під большевицьким пануванням швидкими темпами ви­зрівають революційні настрої, революційна свідомість і впевне­ність. На першому місці стоїть скріплення віри, що визвольна революція власними силами поневолених народів реальнр мож­лива та що вона може несподівано розбудити кольосальні сили народу. Не тільки Мадярщина виявила свою непередбачувану перед тим силу. Цього самопочуття зазнали всі поневолені Москвою народи. Серед цих народів почало кристалізуватися ви­разне політичне усвідомлення, що визвольна революція – це спільна справа всіх народів, скованих однією большевицькою не­волею. Ця свідомість уже була проявилася динамічною формою під час Мадярського повстання. Вона керувала тими українцями й іншими вояками советської армії, що прихильно поставилися до повстанців і ударемнили большевицькі намагання здушити революцію в самих зародках. Багато з них активно стали по боці повстання. Цього самого походження були численні прояви по­силеної революційної активности, прямих революційних дій для підтримки мадярської боротьби, головно в Україні, саботажні ак­ти проти перекидання військ в Мадярщину і т. п. Так само різні вияви симпатій з мадярськими повстанцями в т. зв. сателітних країнах, хоч не мали практичних наслідків для мадярської бо­ротьби, причинилися до загального поширення ідеї спільної ви­звольної революції всіх підсовєтських народів. Цей процес виз­рівання ідеї спільної протибольшевицької боротьби в свідомості народів не припинився з придушенням мадярської революції. Він розвивається далі під впливом рефлексій про змарновану велику нагоду.

Особливе значення Мадярщини для наближення загальної виз­вольної революції полягає в тому, що там так виразно виступило робітництво і вся молодь, як головний бойовий актив і рушій ре­волюційної боротьби. Це має сильний притягаючий вплив на ро­бітників і молодь в усіх країнах, закріпачених червоною тиранією. Ці факти потрясають теж частиною підсоветської молоді, яка з опортунізму чи інших причин стала байдужою до справ визволь­ної боротьби.

Підсумовуючи висновки з мадярської революції для дальшої визвольної боротьби, треба врахувати теж вплив, який може ма­ти постава західніх держав. Становище цих держав супроти ге­роїчної боротьби мадярського народу та супроти брутальної большевицької агресії показало, чого можна від них очікувати в по­дібних випадках. З одного боку, видне було незвичайно живе за­цікавлення мадярськими подіями й небуденні вияви зворушливої симпатії усіх західніх народів до воюючої Мадярщини, хоч здебільша тільки в сфері плятонічній або харитативній. З другого ж боку, лишилась непорушна пасивність політики західніх держав, уникання будь-якого натяку на активне виступлення проти гру­бої совєтської інтервенції. Це був дуже повчальний приклад того, що поінформованість і симпатії західніх держав – це одна, а ді­йова політика – друга справа, цілком незалежна від першої. З цього випливає серйозна пересторога, що концентрування виз­вольної політики на інформуванні чужого світу визвольні змагання та ставлення головного наголосу на здобування в ньому симпа­тій для цих змагань може провадити до фатального самообману. Очевидно, що така діяльність потрібна й може теж дати деякі на­слідки, її треба вести, як тільки можна. Але ніяк не можна трак­тувати її як головний чинник політики, як фактор, на якому мож­на складати пляни визвольної боротьби. Нема сумніву, що західні держави добре здають собі справу з того, що унезалежнення Ма­дярщини від СССР було б дуже вигідне теж для них. Але голов­ною напрямною їхньої активної політики є засада рішучіше не протиставитися.агресії большевицького імперіялізму, хіба тільки тоді, коли він далі вломлюеться у сферу їхніх безпосередніх інте­ресів. Вони тримаються здалека від усяких дій, які могли б спри­чинити конфлікт з СССР. Тож і в іншому подібному випадку не можна рахувати на їхню підтримку.

Для революційної організації, яка свою визвольну програму здавна будує на концепції власних сил, чергове підтвердження тієї дійсности не може бути несподіваним ударом. Але нас ціка­вить теж питання, яка може бути під цим оглядом реакція в на­строях народніх мас; чи прикрий досвід не викличе зневіри й ре­зиґнації? Життя вже дало відповідь і на це питання. У політичній свідомості й наставленні широких мас поневолених Москвою на­родів переважає твереза оцінка реальної дійсности, а не якісь скомпліковані спекуляції, як це не раз буває в рутинованих полі­тиків. Ідучи за голосом т. зв. простого розуму, ці народи вже дав­ніше виробили собі тверезу оцінку політики західніх держав, її цілей та засобів. Починаючи від другої світової війни та розподілу світу між СССР і Заходом на сфери впливів, почерез усі дальші прояви байдужости Заходу до долі поневолених народів до їхньої боротьби, цілий розвиток міжнародньої політики неоднократне виявив, що цим народам нема що покладати надій на Захід. У по­літичній свідомості цих народів уже немає сподівання на поряту­нок чи хоча б на поважнішу підтримку від західніх держав. Ві­домо, що поза вияви словесних симпатій та поза тактично-політич­ні розгри з большевиками Захід далі не піде. Тому неактивність Заходу у випадку Мадярщини поглибила огірчення поневолених Москвою народів до західніх держав, але не викликала зневіри, ні розпачу. А це тому, що політична увага цих народів уже перед тим звернулася не на сторонню допомогу, а на власну боротьбу та на сприятливий розвиток подій всередині большевицької імперії.

Доказ такого саме наставлення знаходимо в реакції народів на події в міжнародній політиці. Бачимо, що міжнародня ситуація – загострення чи злагіднення напружень між СССР і західніми дер­жавами – не мала поважнішого впливу на піднесення чи спад революційних настроїв на підбольшевицькому обширі. Напр., під час найбільшого загострення т. зв. холодної війни та льокальних воєн у Кореї і В'єтнамі не було в СССР і в сателітних країнах якихось революційних спалахів. Натомість, революційні події осени 1956 р. сталися в добі панування т. зв. духа Женеви, під час коекзистенційних залицянь між Заходом і СССР, але після XX з'їзду КПСС та замішання в комуністичних рядах, виклика­ного т. зв. десталінізаційним курсом. Прояви внутрішньої кризи в большевицькому таборі викликають дуже жваву, спонтанну і масову реакцію населення в підбольшевицьких країнах. Це свід­чить про те, що до голосу приходить здоровий політичний інстинкт, який знаходить єдиний шлях до визволення у власній революцій­ній боротьбі. В цьому й лежить головна суть психо-логічного ви­зрівання революції.

В самому комуністичному таборі замішання і суперечності не маліють, а наростають щораз більше. Як уже попередньо відмі­чено, це замішання є викликане головно зростаючим опором і ти­ском поневолених народів, далі –безвиглядністю, що большевикам пощастить колинебудь зліквідувати це вороже наставлення. Хрущовська тактика була обрахована на поважніше відпруження, на новий ідеологічний старт комунізму без обтяжень минулого. Тим часом дальші події перекреслили ці розрахунки та примусили большевиків на практиці показати свою незмінену природу, що її вони хотіли замаскувати новою тактикою. Щораз більші супе­речності між словами й ділами, нескоординовані перескоки від однієї тактики до другої та безуспішність усіх намагань знайти довір'я і невимушений послух у підкорених народів збільшують ідеологічну розгубленість комуністичної верхівки, що викликає дальше втрачання політичної рівноваги.

Кремль відчуває головного противника большевицького імперіялізму в неподоланному націоналізмі поневолених народів. Хоч останнім часом найсильніші революційні зрушення проявилися в т. зв. сателітних країнах, проте ж большевики вичувають велику загрозу і в революційному націоналізмі народів у складі СССР, першою мірою в Україні. Оскільки дотогочасний досвід показав, що самими репресіями, навіть найкрайнішими, не можна доко­рінно знищити самостійницьких тенденцій, Москва намагається розрядити їх напругу дальшими поступками. Це все робиться в такому пляні, щоб викликати враження далекосяглого розширен­ня автономії чи пак совєтської суверенности союзних республік, щоб приховати колоніяльне підкорення народів Москві, а зате за­тримати і скріпити головні засоби московського панування. Такими пропаґандивними актами удаваного поширення прав т. зв. союз­них республік було останнім часом признання цим республікам компетенцій встановляти свої кодекси карного й цивільного права за директивами, які подає Москва, компетенцій встановляти адмі­ністративний поділ, а врешті перенесення на республіки деяких функцій господарського плянування. При цих змінах може грати ролю необхідність відтяжити доведений до абсурду совєтський бюрократичний централізм; але большевики показують ці зміни як фактори далекойдучого усамостійнення т. зв. союзних респуб­лік, щоб зацитькати самостійницькі прагнення поневолених націй. Щоб підкреслити, що ці акти є виявом нового курсу в національній політиці, до них долучено ще постанови про відновлення респуб­лік тих кавказьких народів, які були виселені зараз по війні за «співпрацю з німцями». Цього роду заходи, обраховані на пропаґандивний ефект та позбавлені більшого політичного значення, нікого не збаламутять і не спинять змагань народів до справжньої незалежности. Але вони мають своє значення як докази, що від брутального здушення мадярської революції Кремль намагається розрядити національно-самостійницькі настрої маркованою по­ступливістю.

З'ясовані моменти є показниками визрівання загальної протибольшевицької революції. Можна з певністю стверджувати, що цей процес перейшов початкову стадію, в якій самостійницькі змагання різних народів розвивалися відокремлено, поодинці шу­кали собі догідних доріг. У формуванні політичного наставлення і настроїв поневолених народів втратила попередній обманний вплив орієнтація на сприятливий розвиток міжнародньої ситуації та на визволення з допомогою західніх держав. Уся увага підсовєтських народів звертається в одному, властивому напрямі, в на­прямі власної визвольно-революційної боротьби. Всі річки виз­вольно-революційних змагань різних народів поплили в одному напрямі, що визначається однаковим політичним положенням, з якого є один вихід. Революційні енергії усіх народів дедалі вираз­ніше будуть скеровуватися в одне річище спільної визвольної ре­волюції. Паралізуючий вплив большевицької терористичної си­стеми проломаний у багатьох місцях. Поширюється дух безстраш­ної визвольної боротьби. Народи відчули свою силу та усвідомили штучність большевицької диктатури, в якій мала жменька панує над народом через розпорошення національної енергії. Зріст рево­люційної свідомости й готовости до боротьби відбувається непо­мітно, під поверхнею життя. Поодинокі спонтанні вибухи свідчать про нагромадження й напруження революційних енерґій. Ці ви­бухи не вичерпують тих енерґій, тільки збільшують і прискорю­ють процес їх визрівання в багатьох інших місцях. Большевицькі намагання розрядити нагромаджені революційні настрої тактикою малозначних поступок залишаються без успіху так само, як теро­ром не вдається викорінити змагання до волі. Поважніші поступки режиму, роблені під натиском національ-них стихій, сприйма­ються як частинні здобутки визвольної революції і причиняються до її дальшого скріплення. Зріст революційних настроїв не дається докладніше оцінити. Перша основна стадія цього процесу часто проходить у підсвідомості народу і не має майже ніяких спонтан­них виявів. Зате визрівання готової до чину революційної енергії на такому підготованому ґрунті може відбуватися з блискавичною швидкістю. Потрясення може бути викликане незначним чинни­ком.

З аналізи цілого внутрішнього положення в підсоветському комплексі виходить, що процес ґрунтовного наростання револю­ційних енергій і настроїв відбувається в цілому комплексі на ши­року скалю і в різних площинах. Не можна передбачити, чи цей процес буде втримуватися довший час в потенціяльному стані в глибині життя, чи в недалекому часі виступить на поверхню і пе­рейде в,стан чинної боротьби. Треба враховувати обидві можли­вості. А з цього випливає вимога для провідних організованих ре­волюційних сил були готовими до великих зрушень, які можуть дати одноразову шансу для повного розгорнення визвольної рево­люції й доведення її до перемоги.

Спонтанні революційні зриви можуть з незначних початків розширитися у великі повстанські дії, охоплювати цілі народи й на певній території знищувати всі ворожі сили. Але закріплення здобутків революції та забезпечення її остаточної перемоги вели­кою мірою залежить від того, чи революційна боротьба прибере організовані форми та чи матиме одноцілий провід, який діятиме за доцільним пляном. Дуже трудно, щоб плян, стратегія і провід революції зформувались імпровізовано в самому розпалі револю­ційної боротьби, якщо для того нема заздалегідь підготованих основ. З цього випливає конечна вимога, щоб усіма можливими зусиллями втримати в Краю ядра організованої революційної сили ОУН. Діяльність Закордонних Частин в цьому напрямі стоїть на першому місці серед всіх інших завдань.[36]