Перспективи української національно-визвольної революції 4 page

Отже в класифікації всіх протибольшевицьких процесів і сил, які діють, чи існують ще лише в потенції на підбольшевицькому обширі, приходиться розрізнити дві головні групи: перша – це національно-визвольні змагання і революційні сили поневолених Москвою народів, які ведуть боротьбу за своє визволення з-під російського імперіялізму, за знищення больше-вицької системи та за побудову своїх національних держав із власним, некомуністич-ним ладом. Усі ці визвольні рухи мають спільний знаменник як у неґації, так і в позитивних цілях: всі вони ведуть боротьбу проти російського загарбницького імперіялізму та його носіїв усіх полі­тичних забарвлень, зокрема проти большевизму та проти кому­ністичного режиму і системи. Кожний нарід бореться передусім за власну державну незалежність, не обмежуючи на тому своїх визвольних цілей. Розвал російської імперії, обмеження росій­ської держави на російських етнографічних територіях та повне визволення всіх народів від російського панування є спільною метою всіх, бо тільки це створить певні передумови і Гарантії для тривалого визволення кожного народу зокрема. Національно-виз­вольні змагання поневолених народів творять головну і найпевнішу силу у протибольшевицькій революції. Питома вага цього чинника визначується великим завзяттям й однодушною поставою цих народів у своїх змаганнях.

Другу, значно, слабшу, але цілком окрему групу творять росій­ські протикомуністичні елементи. Як уже сказано, їхнє протибольшевицьке наставлення випливає з неґації комуністичної си­стеми і доктрини та веде до поборювання режиму за створення но­вого державного і суспільного устрою, але при збереженні ціяости імперії. Визначування питомої ваги цього чинника в протибольше­вицькій боротьбі на підставі загальної кількости москалів та їх­нього панівного становища в імперії було б помилковим. І то не тільки з уваги на проблематичність процентового відношення кіль­кости антикомуністів до відданих режимові елементів. Іде пере­дусім про якість того потенціялу у протибольшевицькій боротьбі, про його психо-політичне роздвоєння, а через те й низьку наснагу, а то й непевність. Хоч москалі-антикомуністи мають спільну з на­ціонально-визвольними рухами негативну настанову супроти ко­мунізму, то одночасно їх лучить і рівняє з большевиками імперіа­лістичне наставлення, ворожість проти самостійницьких змагань поневолених народів.

При такому стані нема, однієї плятформи для спільного фронту національно-визвольних і російських антикомуністичних сил. Це, що одні і другі є проти комуністичного режиму і комуністичної си­стеми, ще не становить достатньої підстави для якоїсь політичної й оперативної координації так, щоб можна говорити про спільний фронт. Коли йде про позитивні цілі, то між національно-визволь­ними змаганнями поневолених народів і протирежимними стремліннями в російському народі існує діяметральна протилежність і взаємна ворожість. Але навіть у неґативному наставленні нема між ними спільного знаменника. Ведучи боротьбу проти большевизму, поневолені народи поборюють у ньому не тільки комуні­стичний устрій і режим, але такою самою мірою московську імперіялістичну силу та її панування. Розділяти ці дві природи і дві функції большевизму, зокрема у чужонаціональних, неросійських країнах, які він насильством втримує в складі СССР, не можливо, бо вони органічно зрослі. Коли б же навіть існувала практична можливість вести боротьбу з большевизмом у такий спосіб, щоб знищувати тільки комунізм, а не заторкувати самої імперіяльної конструкції та її установ, то це було б цілком суперечне з визволь­ними прагненнями поневолених народів.

Автім, така половинчатість у практичній революційній дії є цілком неможлива. Революція – це знищування, усування одного ладу та будування нового відразу, в одностайному, послідовному процесі. Революція не розвивається так, що найперше усуває один стан, творить порожнє, чисте місце, на якому опісля будується нову конструкцію, новий лад. Порожнього місця революція не створює навіть на короткий етап, як щодо цілости державно-су­спільної конструкції, так і у відношенні до її основних складових частин. Коли революційні сили перемагають ворога на будь-якому відтинку так, що стають там панами ситуації, тоді, знищуючи ор­гани ворожого володіння, відразу встановляють революційну вла­ду та на місце большевицького змісту, ладу й большевицьких еле­ментів у різних державних і суспільно-громадських установах впроваджують новий зміст, лад і нових людей. Це стосується уста­нов державної, суспільної, господарської, військової, культурної й інших ділянок, коротко – цілого життя, охоплюваного дер­жавно-суспільною структурою. Новий революційний лад і рево­люційні установи будуються не тільки відповідно до актуальних вимог періоду революційної боротьби, але одночасно в пляні май­бутнього. Хоч у їхньому оформленні буде багато рис тимчасовости, проте ж в основних засновках вони відповідають проекції трива­лого пореволюційного ладу.

Отже, якщо в поневолених країнах революція мала б усувати тільки комунізм, а імпйріяльну державну конструкцію зберігати, тоді замість будування незалежного, національно-державного життя на місце большевицьких установ і елементів мали б прийти аналогічні до них, хоч не комуністичні, але так само віддані Мо­скві. Вже ніяк не можна ждати від поневолених Москвою народів такої наївности, щоб, після найболючішого історичного досвіду в тому відношенні, скидаючи одне московське ярмо, власними ру­ками накладали собі нове.

Хто розуміє істоту революційних зрушень, якість і природу їхніх рушіїв та механіку революційних процесів, тому є ясно, що кожна революція може розгортатися власною рушійною силою тільки в такому напрямі, який накреслюють її власні провідні ідеї. Підняти якийсь народ до революційної боротьби, тобто стати ру­шієм національної революції можуть такі ідеї, які відповідають прагненням, потребам народу та його характерові. Якщо різні на­роди рівночасно ведуть революційні змагання в ім'я протиставних ідей, прямуючи до протилежних цілей, тоді не може бути мови про їх сполучення, чи якунебудь координацію між ними, а точки чи відтинки дійового стику між ними стають огнищами, чи фрон­тами взаємної боротьби.

Заключний висновок з повищих міркувань такий, що націо­нально-визвольні революції поневолених Москвою народів та протикомуністична боротьба всередині російського народу не творять і не можуть творити одного фронту, одного революційного процесу. Кожний з цих двох процесів має інші цілі і мусить роз­виватися своїм власним шляхом. Національно-визвольні змаган­ня могли б мати спільну мову і йти в одному фронті тільки з та­кими московськими протикомуністичними силами, що не мали б імперіялістичних тенденцій, не протиставилися б самостійниць­ким цілям поневолених народів ні в концепції, ні в практиці. Але таких сил, ні такої концепції з поважнішим впливом серед моска­лів немає.

Всякі намагання з'єднати протиставні собі взаємно протибольшевицькі сили і рухи в одну цілість принесли б тільки шкоду кожному з них і загальній протибольшевицькій боротьбі. Поскіль-ки нема якоїсь посередньої політичної плятформи, на якій вони могли б зійтися і співдіяти, тоді одна сторона мусіла б пристати до концепції другої сторони, якоюсь мірою зрікаючися власних цілей, щоб знайти спільну мову. Така розв'язка можлива тільки тоді, коли ті питання, що є предметом протилежности, мають другоряд­не значення для уступаючої сторони, та не належать до головних рушійних ідей її революційної боротьби. В протилежному випадку така резиґнація розряджує революційну наснагу і відносні сили стають нездібними до боротьби. У висліді це приводить до демо­білізації одного партнера з такого неприродного спільного фронту, а рівночасно послаблює другого, бо співдія з неприязним союзни­ком має завжди розкладовий, деморалізуючий вплив. А ідейно-моральні фактори мають у революції головне значення.

Конкретизуючи ці міркування, стверджуємо, що протиболь-шевицька боротьба поневолених народів стратила б свою снагу, якщо б з неї вилучити національновизвольні, самостійницькі цілі та звести її до виключно протикомуністичних меж нарівні з мос­ковською протирежим-ною, але так само імперіялістичною дією. Такого падіння революційного духу не спинила б теж найбільша ненависть цих народів до комуністичного ладу і режиму, бо вона нерозривно зв'язана з такою ж ненавистю до московського загарб­ницького імперіялізму та з прагненням повного і всебічного виз­волення. Коли ж розколоти на двоє живу душу, чи розрубати жи­вий організм, тоді жодна половина не здібна до життя. Поскільки ж національно-самостійниць-ких прагнень не можна здушити в українців та в інших уярмлених Москвою народів, то вони роз­саджували б, замість скріпляти, спільний з московськими імперіялістами фронт.

Так само російські антикодуністичні, але імперіялістично на­строєні сили не погодяться і не будуть добровільно співдіяти з самостійницькими рухами поневолених народів. Опинившись в. одному фронті з цими народами, вони були б для них непевним і небезпечним союзником, який, попри свою ворожнечу до кому­нізму, може діяти в користь большевиків, щоб зберегти цілість імперії.

На цьому місці доводиться ще заторкнути концепцію т. зв. непередрішення. її зміст полягає в тому, що питання майбутнього геополітичного ладу на території сьогоднішнього СССР мало б за­лишитися відкритим до часу усунення большевизму, а протиболь-шевицькі сили, як поневолених народів, так теж російські, мали б стриматися від всяких заходів у напрямі вирішення цього питання в один чи в другий бік: самостійних національних держав, чи збе­реження багатонаціональної імперії.

З попередніх з'ясувань виразно видно, що така концепція не має жодного ґрунту ані серед поневолених народів, ані серед мо­скалів та й сама думка непередрішення в засадничому питанні майбутнього ладу цілком несумісна з будь-яким визвольним зма­ганням. Ця концепція є продуктом чужоземних сил, які хочуть мати вплив на сучасний і майбутній розвиток протибольшевицьких сил і дій, але при тому не рахуються з їхньою природою і їхніми прагненнями, тільки керуються власними політичними раціями. Ці чужоземні чинники хотіли б на базі непередрішення механічно злучити для спільної протикому-ністичної боротьби два протиставні табори, про які тут мова. При цьому їм іде передусім про те, щоб на цьому відтинку не мати комплікацій і труднощів у своїй власній політичній акції, щоб не стояти перед альтернативою – на котру сторону краще ставити у протисовєтській акції.

Кількарічні намагання дотичних чужих чинників, щоб в емі­граційних політичних колах прищепити концепцію непередрі­шення, не дали поважніших успіхів, не зважаючи на їхні поважні вклади і заходи. Тим менші вигляди мають такі намагання, коли йде про визвольні змагання народів на власній землі. Стан, який намічає непередрішенська концепція, може завести на якийсь пе­реходовий час тільки чужостороння сила – мілітарна окупація. Порядком тимчасового господарювання на зайнятих у війні тере­нах, вона могла б якийсь час не допустити до голосу автохтонних тенденцій. Але це не має нічого спільного з самостійною визволь­ною боротьбою народів. Ми переконалися, що національно-виз­вольні змагання поневолених Москвою народів не можуть тво­рити спільного фронту з російськими імперіялістичними, хоч і протикомуністичними діями. Який тоді уклад цих несполучених сил і процесів відповідає рації загальної протибольшевицької бо­ротьби? Відповідь на це питання виникає з тих же попередніх з'ясувань: Поперше, вони повинні творити два цілком окремі фрон­ти і, подруге, засяги дії кожного з них повинні бути розмежовані, так щоб було якнайменше площин стику, а тим самим і зударів поміж ними.

В такому укладі кожний з цих факторів може провадити свою боротьбу з большевизмом відповідно до власної ідеологічної і по­літичної настанови. В кожному разі, як поневолені народи, так теж московські антикомуністи можуть і повинні б у такій ситуації спрямувати всі свої сили на головний фронт – проти большевиз­му. При такій розв'язці повне розгорнення боротьби на двох окре­мих фронтах, всіми приналежними до них силами матиме такий самий ефект для загальної протибольшевицької справи, як зосе­редження і координація всіх цих сил на одному, спільному фронті. Деякі від'ємні наслідки розділення сил на двох окремих і цілком нескоординованих, ні в політичному, ні в оперативному відношен­ні, фронтах, вирівнюється аналогічними комплікаціями, які по­стають з того приводу для большевиків. Зокрема під політичним оглядом большевикам трудно звести до спільного знаменника бо­ротьбу з такими взаємно протилежними ворогами: з одного боку приходиться переліцитовувати московських противників відкли­ком до російських імперіялістичних настроїв, а з другого боку, треба б протиставними кличами відвертати вітер від вітрил націо­нально-самостійницьких прямувань.

Проблематичність цієї концепції двох окремих і розмежованих протибольшевицьких фронтів зумовлена непогамованим імперіа­лізмом москалів. Поскільки вони не хочуть обмежитися на своїм власнім терені діяльности – на російській етнографічній території і на російському національному середовищу, тільки намагаються втручатися в справи інших народів, накидати їм свою волю і ви­ступати як їхній зверхник, то це мусить викликати гостру реакцію і боротьбу.

Але це питання має глибше коріння і ширший засяг, та не об­межується тільки поставою московських антикомуністичних сил супроти поневолених Москвою народів і їхніх визвольних змагань. Основним питанням є те, з якою натугою діють всередині росій­ського народу імперіялістичні мотиви, з одного боку, та антикому­ністичні – з другого. Коли імперіялістичні тенденції виявляються найсильнішими і домінують над протикомуністич-ними навіть серед таких московських чинників, які вважаються скрайніми антикомуністами, то це взагалі ставить знак питання над вартістю ро­сійського антикомунізму для загального протибольшевицького фронту. Тоді його не можна зараховувати до факторів, для яких знищення большевизму є першочерговою, життєвою справою і які на тій базі можуть знайти спільну мову з іншими протибольше-вицькими силами. Московський антикомунізм можна б радше по­рівняти з опозицією в інших державах, яка ставиться неґативно до уряду і його політики, але трактує ці розходження як чисто внутрішню справу. Коли йде про протиболь-шевицьку боротьбу немосковських сил, що направлена не тільки проти комуністичної системи, але одночасно проти російського імперіялізму, тоді мо­сковські противники комунізму звичайно лишають на боці свою ворожнечу до комуністичного ладу і режиму та спільно або пара­лельно з большевиками обороняють імперіялістичні позиції.

Узгляднюючи ці всі сумніви і суперечності, мусимо уважати російський протикомуніс-тичний потенціял непевним фактором у загальній протибольшевицькій боротьбі. Все ж таки, активізу­вання цього фактора на окремому, чисто російському фронті, в ро­сійському середовищі і на московських землях – є доцільним і корисним. Навіть слабі протибольше-вицькі дії в самій Московії, які підміновують головну базу ворога, мають важливе значення. Передумовою позитивної оцінки акції в тому напрямі є те, що вона не може вестися коштом будь-якого послаблення національно-визвольних, протиімперіялістичних сил і дій.

Які ж висновки для самостійницької політики і національно-визвольної боротьби виникають із з'ясованої оцінки російського протикомуністичного фактора? Перший, головний висновок вже був поданий – це засада цілковитого відмежування московських протикомуністичних сил і акцій від національно-визвольних рухів уярмлених Москвою народів. Дотримуючись цієї передумови, по­зитивно ставимося до московських протикомуністичних дій, веде­них у російському середовищі і на російській території. Передусім намагаємося спрямувати московські антикомуністичні сили до активної боротьби проти большевицького режиму на корінній ро­сійській території, за владу у самій Росії. Поскільки неросійські, національно-визвольні сили мають змогу впливати на виникнен­ня московських протирежимних акцій і підсилювати їх, то повинні розвивати діяльність теж у тому напрямі. Але такі можливості є дуже обмежені. В основному треба приймати, що розвиток москов­ських протирежимних дій, як досі, так і в майбутньому, буде йти цілком поза засягом наших впливів і буде наставлений проти нас.

Здійснення постуляту про розмежування двох протибольше­вицьких фронтів – національно-визвольного і московського – натрапляє на спротив і нехтування з російського боку. Тільки по­неволені Москвою народи бажають уникати конфліктів з москов­ськими антикомуніс-тичними силами, обмежуючися своїм власти­вим засягом дії та відмежовуючися від російської сфери. Нато­мість із російського боку є виразне і послідовне аґресивне настав-лення супроти цих народів. Усі московські політичні сили, які якнебудь проявляють своє організоване існування і діяльність, незалежно від свого більше чи менше протикомуніс-тичного на­прямку, займають однаково ворожу поставу супроти самостій­ницьких змагань поневолених народів. Всі вони змагають до втри­мання зверхности Росії над Україною та над іншими уярмленими країнами, до збереження російської імперії коштом поневолення інших народів. Це імперіялістичне наставлення бере верх над протикомуністичним у всіх організо-ваних московських сил і штов­хає їх до аґресивного, непримиренного відношення супроти націо­нально-визвольних рухів. Воно проявляється раз у відкритій неґації і ворожнечі, то знову в намаганнях підкорити протибольше­вицькі визвольні сили і дії неросійських народів російській імперіяльній концепції та російському керівництву у формі т. зв. непередрішення і спільного протикомуністичного фронту.

Московські антикомуністичні сили існують і діють тепер тіль­ки на закордонних теренах. Але треба враховувати, що в при­гожій для ширшої наявної дії протикомуністичних сил ситуації вони розгортатимуть свою діяльність теж на підсовєтських те­ренах, зокрема при підтримці зовнішніх чинників. Тоді їхня ак­ція в краю може піти по такій лінії, як тепер за кордоном, звертаючися не тільки проти комунізму, але ще гостріше проти націо­нально-визвольних рухів.

Можливість творення другого московського фронту проти національно-визвольних змагань уярмлених народів має поважні завдатки і її треба враховувати у плянах розгортання революції. Цей другий московський фронт виступав би під антикомуністич­ними гаслами, але проти самостійницьких змагань, був би так само аґресивно-імперіялістичний, як большеви-зм. Коли з цього боку буде накинена національно-визвольним рухам боротьба, тоді треба її прийняти і боротися на два фронти. Але поки не дохо­дить до безпосередніх зударів, а теж в розгарі боротьби, мусимо мати на увазі протиставність і взаємну ворожнечу між обидвома російськими імперіялістичними фронтами.

Основною напрямною політики і стратегії національно-визволь­них рухів у тому питанні є докладати заходів, щоб існував і був активним московський протикомуністичний фронт, навіть тоді, коли він рівночасно звертається проти них. Вирішне значення має питання, чи дотичні московські сили справді ведуть активну, по­важну боротьбу проти большевицького режиму, крім свого імперіялістичного поборювання самостійницьких рухів, чи навпаки – протисамостійницька боротьба є їхньою властивою і єдиною дією, а протикомуністичні гасла служать їм тільки для прикриття та обману. В останньому випадку маємо діло з закаптуреними спільниками большевиків і їх ніяк не можна зараховувати до анти­комуніс-тичних сил. Коли ж маємо проти себе справжні антикому­ністичні московські сили, які активно борються з большевиками й одночасно творять фронт проти самостійности поневолених на­родів, тоді цей фронт трактуємо як другорядний, поки большевики залиша-ються головним, найгрізнішим і найсильнішим ворогом. Такий наш другий висновок з оцінки значення московського протикомуністичного фактора.

Щоб цю настанову розуміти правильно, треба завжди мати все на увазі, що основним і незмінним ворогом самостійности понево­лених народів є московський імперіялізм, усі імперіялістичні сили Росії. Але ці сили можуть виступати проти національно-визволь­них змагань як моноліт, одним фронтом, або можуть бути такі роз­биті, розділені внутрішньою боротьбою, що через те значно змен­шується сила їх збірного наступу на інші народи. Ця друга ситу­ація є корисніша для визвольних змагань і власне йде про її ви­никнення і втримання. Якщо всередині російського народу, який є носієм загарбницького імперіялізму, буде поважний внутрішній заколот і завзята взаємна боротьба, тоді легше провадити виз­вольні змагання окремо проти одних і других, ніж тоді, коли большевики диспонують всіма російськими силами. В майбутньо­му в Росії можуть взяти верх антикомуністичні сили і знову ство­рити монолітну силу імперіялістичної Москви проти самостійности поневолених народів. Тоді вони стали б головним ворогом.

Коли говоримо про головний і другорядний фронти, творені московськими імперія-лістичними силами проти самостійности уярмлених, чи загрожених Росією народів, то при цьому беремо до уваги передусім силове відношення між ними. Було б помил­кою трактувати одних московських імперіялістів як грізних, а дру­гих як лагідніших на підставі їхньої програми, системи і методів їхньої дії. Бо під цим оглядом можуть відбуватися зміни в одному чи другому напрямі, але ці зміни мають внутрішньо-російський характер, натомість на відношення російського імперіялізму до інших народів не мають поважнішого впливу. Боротьба з цим імперіялізмом не може зміряти тільки до того, щоб звільнитися, чи забезпечитися від однієї його відміни, залишаючи іншим відмінам змогу втриматися і знову розвинутися на страшного ворога. На­роди, що ведуть визвольну чи оборонну війну з російським імпе-ріялізмом, мусять мати на меті повне його зламання, або при­наймні відсунення від своїх кордонів, трактуючи усі його форми-відміни й усі московські імперіялістичні сили як однаково небез­печні складники одного й того самого ворога.

Розрізнення: головний і другорядний фронт у боротьбі з мос­ковськими імперіялістичними силами має тільки тактичне, часово обмежене значення. Йде про створення, підсилювання і викори­стання такого розбиття російських імперіялістичних сил на собі взаємно ворожі табори, щоб боротьба між ними послаблювала їх­ній спільний наступ на чужі народи. При кожночасному укладі за головний уважаємо фронт проти панівного московського табору, яким тепер є большевизм, що диспонує силами й засобами цілої імперії та мобілізує всі імперіялістичні прямування й енергію ро­сійського народу проти національно-визвольних змагань. Фронт проти московських антикомуністичних сил уважаємо другоряд­ним, поскільки вони розгортають розбиття і внутрішню боротьбу в таборі московського імперіялізму. Якщо б відношення сил між большевиками й російськими антикомуністами в розвитку бороть­би вирішувалося, тоді тактика розрізнювання між ними першо­чергового і другорядного фронту перестала б бути актуальною і поборювання одних і других вимагало б однакової напруги енер­гії. Коли боротьба між протиставними російськими імперіялістич­ними силами – большевицькими й протикомуністичними входи­тиме в кінцеву стадію перемоги одного табору, тоді знову перемагаючий, а незмінне імперіялістичний табір стає головним воро­гом незалежности уярмлених народів і з ним треба воювати найсильніше.

8. СПІЛЬНИЙ ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

Вже була мова про те, що всі народи, які борються за своє на­ціональне визволення проти імперіялістичної Москви, є для себе взаємно природними союзниками і їхні змагання творять спільний фронт.

Кладучи наголос на означення «природні союзники», маємо на увазі те, що підставою союзництва між визвольними змаганнями цих народів є подібність їхнього положення, співзвучність цілей їхньої самостійницької політики і боротьби та об'єктивна користь для всіх цих народів з протибольшевицької боротьби кожного на­роду зокрема. Природне союзництво, засноване на таких підста­вах, не є засадничо узалежнене від існування політичних і органі­заційно-оперативних пов'язань між діючими визвольними силами окремих народів. Воно може бути оформлене і скріплене політич­ним і стратегічним бльокуванням, але й без того, та навіть при на­явності повалених політичних протилежностей з інших мотивів, воно не втрачає своєї сили і значення. Наприклад, українсько-польські взаємовідносини: вперте настоювання поляків на неоправданих претенсіях до західньоукраїських земель унемож­ливлює будь-яке українсько-польське порозуміння і співдію. Про­те ж в обидвох народах та в їхніх визвольних силах живе позитив­не зацікавлення протимосковськими і протикомуністичними про­цесами другого народу і симпатії до його національно-самостій­ницьких змагань.

Усі поневолені Москвою народи мають одного й того самого во­рога. В цьому відношенні між ними немає таких розходжень, які існують з московськими протикомуністичними течіями і силами. Для коленого народу, який попав під большевицький гніт, смер­тельним ворогом є однаково московський загарбницький імперіялізм, у всіх своїх виявах, як і комунізм – його актуально найсильніша і найгрізніша форма. Національно-самостійницькі змагання кожного поневоленого Москвою народу мають не тільки протико-муністичний зміст, але вони по суті направлені проти російського імперіялізму, проти його істоти і сили, його експансії та проти його домінантного становища в міжнародньому політичному жит­ті. Таке внутрішнє наставлення протибольшевицьких змагань кожного поневоленого народу і таке їхнє значення на міжнарод­ньому форумі є наслідком цілого розвитку останнього десятиріччя. Різні відхилення від цієї основної лінії, які подекуди проявляють­ся в політиці окремих угруповань чи репрезентативних центрів різних еміграцій, не мають поважнішого значення, вони звичайно зумовлені опортуністичними мотивами. Залишки давніших русо­фільських орієнтацій та зроджене ними неоднакове трактування комунізму і російської експансивности – втратили всякий, вплив і ґрунт у національно-самостійницьких рухах поневолених наро­дів. Тепер уже для всіх комунізм і московський імперіялізм – це один ворог.

Теж у позитивних визвольних цілях усіх поневолених народів є засаднича однозгідність. Вона полягає в тому, що кожний нарід прагне не тільки для себе волі, але одночасно бажає визволення інших народів від большевизму. В цьому грають ролю не тільки ідеалістичні мотиви, але передусім холодні політичні рації. Через величезний зріст сили й хижацтва імперіялістичної Росії, кож­ному народові було б багато важче здобути і забезпечити свою не­залежність від неї, нілі у спільному фронті з іншими народами. Чим більше народів веде одночасно боротьбу, чим більше Москва має аналогічних фронтів, тим легшою є боротьба і тим певнішою перемога кожного народу зокрема. А кожне успішне завершення самостій-ницьких змагань зменшує засяг і силу московського ім­періялізму та збільшує оборонні сили перед його новими експан­сіями. З тих, отже, причин, що поневолення большевицькою Мо­сквою є найстрашнішим лихом, а визволення і забезпечення від неї є найважливішою, одночасно і дуже важкою справою, однаково для кожного народу, кожний народ мусить бажати успіху проти-большевицьким змаганням усіх інших народів, не виключаючи і таких, з якими має ворожнечу чи спори.

Спільна доля, однакове положення, боротьба проти того самого спільного ворога, співзвучність позитивних цілей визвольної бо­ротьби та взаємна користь – це фактори природного союзництва усіх поневолених Москвою народів у їхній протибольшевицькій, визвольній війні. Його скріпляє ще однаковий шлях до визволення, яким мусять іти всі ці народи. Це шлях революційної боротьби власними силами кожного народу та з'єднання революційно-виз­вольних змагань усіх народів в одностайний протибольшевицький фронт.

Може виринути питання, чи нема суперечности між концеп­цією спільного визвольного фронту та ставкою на власні сили кожного народу. На це питання даємо заперечуючу відповідь на підставі наступних моментів:

Концепція спільного визвольного фронту відрізняється засад-ничо від узалежнювання визвольних змагань від чужосторонніх держав, які знаходяться в іншому положенні, мають інші цілі й інтереси у відношенні до Росії;

основою спільного фронту є однакове становище, боротьба про­ти спільного ворога та однозгідність мети кожного народу;

спільний фронт не вимагає від жодного народу зречення чи об­меження мети його визвольних змагань. Навпаки, він дає визнання і підтримку визвольній меті кожного народу всіма іншими наро­дами, які борються у спільному фронті;

спільний визвольний фронт не спиняє й не обмежує власної ініціятиви й децизії кожної нації у її протибольшевицькій бороть­бі і всякій дії. Плянування, організування й ведення революційної боротьби кожного народу належить до його власних визвольних сил. Взаємна допомога і координація дій втримується у таких формах і межах, як це доцільно і вигідно кожному національно-визвольному рухові зокрема;

спільний фронт боротьби не вимагає від жодного народу витра-чування його революційних сил для таких дій, на таких фронтах і в такому часі, що не відповідають доцільності його власної бо­ротьби, які не приносять їй користи. Натомість спільний фронт збільшує можливості, значення й успішність боротьби всіх націо­нальних визвольних сил;

через з'єднання протибольшевицьких, визвольних змагань по­неволених народів в одному фронті не тільки зсумовуються ре­волюційні потенціяли всіх цих народів і наслідки їх боротьби, але так само розтягаються фронти для большевицької Москви, яка мусить на всіх цих фронтах вести одночасно імперіялістичну бо­ротьбу та розділяти на них свої сили. В такому укладі кожний на­род може рахувати на те, що він не стоїть осамітнений у боротьбі і має проти себе не всю силу російського імперіялізму, тільки якусь її частину, яка стоїть у певній пропорції до його величини і сили. Таким чином спільний фронт скріплює концепцію визво­лення власними силами і власною боротьбою та робить її сприй­нятливішою й реальнішою теж для малих народів.

Date: 2015-10-18; view: 393; Нарушение авторских прав