Питання атомової війни і визвольна революція

Розважаючи, чи сучасні досягнення у воєнній техніці, атомові й водневі бомби, міжконтинентальні ракети і т. п., збільшують чи змен­шують можливість виникнення світової війни, автор у своїй статті приходить до висновку, що ця техніка не конечно мусить бути при­чиною тотальної, атомової війни, яка знищить половину або й ціле людство; одначе, можуть бути менші льокальні війни з ужиттям т. зв. конвенційної зброї (порівняй статтю «Третя світова війна і визвольна боротьба»). Які ж шанси для національно-визвольної боротьби укра­їнського народу могла б дати евентуальна світова війна, викликана московською агресією? На думку автора статті, така війна могла б принести користі, але для їхнього досягнення треба великої і спільної підготовки всього українського народу і його еміграції на чужині. Крім того, автор ще раз вказує, якою повинна б бути тоді наша по­става до Заходу.

Стаття під назвою «Питання атомової війни і визвольна револю­ція» була друкована в чотирьох частинах, за підписом Степана Бандери, у журналі «Визвольний Шлях», Лондон, Великобрітанія, рік IV/Х, кн. 7/43/111 за липень 1957, рік V/ХІ кн. 1/49/123 за січень і кн. 2/50/124 за лютий 1958 р. Довга перерва у публікації окремих частин статті була зумовлена працею автора над підготовою висилки зв'язкової групи в Україну.

Уривок цієї статті був ще раз друкований у згаданому журналі, рік вид. ХІ/ХVII/, кн. 10/200 за жовтень 1964 р. під заг. «Щоб не було ілюзій».

І.

Війни часто викликають великі зрушення та довершують ос­новні зміни в політичній і суспільній структурі як поодиноких держав, так і цілих континентів, і навіть світу. В певних випадках такі зміни створює – так би мовити, цілком механічно – сама війна та її вислід. В інших випадках війни створюють вигідніші умови для розгорнення і завершення тих процесів, які хвилювали суспільство вже перед тим. Саме тому революційні рухи, що зма­гають до основної перебудови суспільства, часто пов'язуються з розрахунками на війну.

Але такі розрахунки не завжди справджуються. Звичайно, історія записала чимало випадків, де й справді зовнішня війна допомагала революції визволитися з глибин на поверхню і здій­снити свою програму. Разом з тим в історії е не менше прикладів на те, що революційні ідеї й почини, заздалегідь обраховані на вибух війни, безвислідно пропадають. Тож для того, щоб пов'язу­вати революцію з вибухом війни, завжди потрібні передумови, в які мусить бути врахована мета зовнішньої війни, а за тим – її розвиток та можливий вислід. При цьому завваження: хід во­єнних подій часто зміняє характер війни, а навіть програму полі­тики воюючих сторін, тому надзвичайно важко наперед передба­чити розвиток конфлікту та відповідно до того надати спрямова­ність проектованій революції.

Коли якась держава зважується реалізувати свою політику методами війни, то, звичайно, вона змагає до того, щоб та війна відбулася на чужій території. Це й зрозуміле: таким способом вона оберігає від руйнації свою власну територію. Як правило, оборонні війни накидає тільки аґресивний противник. Нападений народ мусить воювати, щоб не втратити того, на що посягає ворог і що для нього цінніше за мир. Отож, у нормальних обставинах оборон­ної війни на своїй власній території не прагне жоден народ. Вийняток у цьому відношенні можуть становити поневолені народи. За умови, що війна може принести визволення, поневолений народ може прагнути війни, навіть якщо вона має відбуватися на його території та навіть загрожує йому жертвами в населенні й спу­стошенням у майні. Розрахунок простий: ув'язавшись у зовнішній конфлікт, до того зазнавши в ньому поразки, поневолювач утра­чає силу контролювати поневолених.

Поневолений народ може прагнути зовнішньої війни проти свого поневолювача з двох міркувань. Поперше, коли його власна визвольна справа тісно допасовується до програми війни (чи навіть і вховить у програму) зовнішніх спільників. В такому випадку по­неволений нарід може уважати ворога свого поневолювача власне за свого спільника, а війну – за спільну справу; тоді й може коор­динувати свою боротьбу зі спільником, розгортати національну революцію за спільким пляном, у тісному погодженні з фронто­вими діями. Друга можливість – та, де програма воюючої сторони не покривається з цілями визвольної боротьби і просто не має до неї жодного відношення, не підтримує її, хоч і не заперечує. В та­кому випадку поневолений народ може застосувати неґативну засаду – «ворог мого ворога – мій спільник», і піднести свою справу рівнобіжне до зовнішнього конфлікту. Тоді ворог повинен розді­лити свої сили надвоє, і це дає вигоду обидвом партнерам. На тій основі може постати навіть порозуміння про співдію – щось вроді тимчасового союзу, посуненого так далеко, як далеко обидві сто­рони зацікавлені в тому, щоб пов'язуватися умовою про узгіднену дію та взаємну допомогу. Бо – це треба відзначити – сама так­тична доцільність такого пов'язання тут не вирішує цілого питання.

Буває так, що воюючі держави мають тісно визначений засяг війни і, щоб не дати їй перерости за певні межі, не хочуть всту­пати у формальну спілку з радикальнішим та ширшим у своєму засягу революційним рухом. Така стриманість може бути подик­тована воюючій державі поставою зовсім сторонньої третьої по­туги, бажанням виграти настрої противника, а то і власним внут­рішнім становищем. Подібно і для визвольно-революційного руху може бути невигідно пов'язуватися політикою сторонньої держави –через політичні суперечності або через незацікавленість у тому, щоб увагу і сили піднятого народу розпорошувати на зайві справи. В таких ситуаціях складається лиш фактичне, бездоговірне союз­ництво. Революційний рух і воююча на фронті чужа країна вико­ристовують себе взаємно, кожне на свій лад і зі своєю власною метою.

Така війна чужої держави проти поневолювача може бути ко­рисна визвольній боротьбі поневоленого народу, але тільки такою мірою, якою вона створює придатні обставини, вможливлює чи по­легшує розгорнення національного руху, який – поза тим – мусить змагати до своєї мети власними засобами і силами. Навіть повна поразка поневолювача в війні з чужими державами в такій ситуації не приносить поневоленому народові визволення, якщо він рівночасно не здобуває і не забезпечує своїх інтересів власною боротьбою.

Народи, поневолені московським большевизмом, зустрічали війну Німеччини проти СССР у червні 1941 р. з надією визволи­тися. Затривоження страхіттями модерної війни не могло перева­жити радісних почувань, бо ненависне вороже панування пере­вершувало кожне передбачуване лихо. І сподівання поневолених не випливало з якоїсь однобічної політичної орієнтації на Німеч­чину. Навпаки, в їх пам'яті залишився з попередньої війни гір­кий досвід німецького господарення в окупованих країнах, а де­які, хоч і скупі відомості про істоту гітлеризму, збуджували упе­редження і застережливість. Ішло передусім про те, щоб покла­сти край большевицькій неволі, і порівняно з цією метою друго­рядною справою виглядало й те, котра саме потуга ставала війною проти СССР.

Революційно-визвольні рухи на території СССР – як Орга­нізація Українських Націоналістів та подібні організації в інших країнах, зокрема в балтицьких – не обмежилися пасивним спо­гляданням. Вони потрактували війну як нагоду для того, щоб по­неволені народи активно стали формувати свою долю засобом бо­ротьби власними силами.

Досвід минулої війни наочно показав, що принцип «ворог мого ворога – приятель» не завжди мусить бути слушний. Бо якщо такий «приятель» у війні ставить собі за мету відбити від давньо­го поневолювача поневолені народи лиш на те, щоб накинути їм своє власне панування, то надій визволитися не можна покладати ні на «приятеля», ні на «приязнь». Тоді й байдуже, котра з вою­ючих сторін переможе, а котра зазнає поразки. Зміна однієї не­волі іншою, дарма що може принести поневоленому народові пев­ні пільги в одному відношенні і збільшити труднощі в другому, однаково суперечить основному принципові: відновленню само­стійності!. В такій війні поневоленому народові залишається лиш покладати надію та докладати зусиль до того, щоб війни фактич­но не виграла жодна з воюючих сторін; щоб обидві, знесилені війною, не мали сили правити тими народами, за які билися. З тією метою він мобілізує свої сили та розпочинає боротьбу на два фронти, не дозволяючи закріпитися на своїй землі жодному з оку­пантів і не опускаючи погляду з остаточної мети: у слушний мо­мент очистити країну від займанців та приступити до відновлен­ня і зміцнення власної держави. Це і був плян революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА в час другої світової війни, плян боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви і проти гітлерівської Німеччини.

Згаданий плян справдився лиш до половини. В результаті вій­ни грузами лягла потуга гітлерівської Німеччини, зате залишившився при житті й виріс у загрозу для цілого вільного світу ста­рий московський імперіялізм. І хоч яке це трагічне та парадок­сальне, але Москві допомогли осягнути перемогу та захопити під своє панування нові країни саме західні потуги, які в страху від сепаратного порозуміння між СССР та Німеччиною Гітлера за­були про основне: що не лише поневолені народи, але й вони бу­ли кровно зацікавлені в знищенні обидвох.

Питання третьої світової війни автоматично виринуло з ре­зультату попередньої війни, з нового укладу протиставних собі тенденцій і сил. І стоїть це питання відкритим ось уже дванадця­тий рік. Розвиток міжнародніх взаємин і подій за той час не на­близив його до розв'язки – позитивної чи негативної – ні на один сантиметр. А та розв'язка наприкінці минулої війни лежала на віддалі простягненого рамени.

Якщо політика західніх потуг розвивалася б була згідно з за­конами простої логіки, – а ця лінія покривалася з лінією споді­вань поневолених Москвою народів, – то вони повинні були шу­кати вирішальної розправи з СССР зараз по розгромленні Німеч­чини. Життєві інтереси західніх держав нарівні з інтересами по­неволених народів вимагали розгромлення, а принаймні погамування московсько-большецького загарбництва. Умови для цього були неповторно сприятливі: мілітарна машина Заходу була в повному русі, під зброєю були мільйони досвідчених вояків, тоді як совєтська армія, не зважаючи на свою численність, була до краю вичерпана та позбавлена найнеобхідніших боєприпасів. На добавок Захід у большевицькому запіллі міг розраховувати на під­тримку розбурханих національно-визвольних рухів, зокрема тих народів, які були в союзі з Заходом і з того титулу мали повне право чекати від нього допомоги.

Одначе політика Заходу пішла проти здорового глузду, дале­ко поминаючи інтереси не тільки поневолених народів, але й свої власні. І, очевидна річ, у процесі альянтсько-московського бра­тання після війни поневолені Москвою народи перестали орієн­туватися на війну Заходу проти СССР. Ясним стало, що в ім'я сумнівного миру західні потуги свідомо відписали большевикам цілу низку народів Східньої та Центральної Европи, в тому й не­давніх спільників проти Німеччини. Правда, в політичних декла­раціях західніх урядів усе ще було видно зацікавленість поло­женням цих народів, а навіть бажання їм допомогти. Але західня прихильність ніколи не наблизилася (тим більше не пересту­пила) до лінії загрози конфлікту з Москвою, воєнного, а навіть дипломатичного. А без конфлікту з большевиками допомога по­неволеним народам практично була неможлива.

Більш того, повоєнний розвиток міжнародніх відносин ви­явив, що західнім потугам бракує волі й рішучости навіть для то­го, щоб, ставляючи греблю перед розростанням большевизму, за­безпечити свої власні інтереси.

Час же проминав не конче корисно для Заходу. В початковий період по війні кількісна перевага совєтських дивізій була не тільки зрівноважена, але й перевершена значною технічно-матеріяльною перевагою воєнної машини західніх потуг. І коли ці по­туги своєю перевагою не покористувалися (не конче для війни, а, власне, для уникнення війни відповідною пресією на Москву), то тим гірше для них. З ходом часу відношення сил почало зміня­тися в користь СССР, і саме тоді почалися балачки про можли­вість нової війни. Західні держави великою мірою здемобілізували не тільки свої армії, але й воєнну продукцію, переставивши свою індустрію на продукцію мирну. Зовсім протилежно вчи­нила Москва, де розвиток господарства і, зокрема, індустрії по лінії підготовки до війни йшов увесь час перед тим і де натиск на озброєння ще збільшився. Властивої демобілізації СССР не провів ніколи. Були здійснені тільки певні пере­групування, реорганізація й переозброєння, розреклямовані на­зовні як частина роззброєння. Мирний час большевики використа­ли для внутрішнього впорядкування, і в програмі того впорядкування – здушення всякого роду «ворогів народу», а насамперед революційно-визвольних рухів поневолених народів. В обличчі змасованих військово-політичних акцій, власних великих утрат, при стабілізації міжнароднього становища на довший час, поне­волені народи мусіли припинити війну повстанськими арміями та обмежитися на підпільній дії.

З другого боку, совети отримали поважне підсилення свого воєнного потенціялу.від свіжо загарбаних країн в Европі та в Азії. Екстенсивне використовуючи матеріяльні ресурси, а також ресурси людські – звичайних робітників і селян, та насамперед учених, конструк-торів, техніків і фахівців із різних ділянок, – большевики відносно в короткому часі добилися таких успіхів, яких на Заході й не передбачали.

Найбільше ж вплинули на зміну в відношенні мілітарних потенціялів Заходу і СССР совєтські досягнення в ділянці винахо­дів модерної зброї: ракетної, атомової та водневої. Те, що Москва отримала в своє посідання атомову зброю, дуже фатально відби­лося на цілій повоєнній політиці західніх держав, і виглядає, що буде мати неґативний вплив і надалі. Монопольне посідання ато­мової зброї Сполученими Штатами Америки створило було при­сипляюче почуття безпеки в цілому західньому бльоці. Бо не тіль­ки американці, але також інші покладалися на те, що атомова зброя може відстрашити від аґресії Москву та її мільйонові армії. Розраховувалося, що Москва таємниці розщеплення атома не збаг­не, та в розвитку атомових дослідів ніколи не зуміє наздігнати За­хід. Той же розрахунок виявився хибним. Тепер уже загально ві­домо, що Москва має й атомову бомбу, і водневу – при тому ато­мову зброю вводить у звичайне озброєння армії, – і далекосяглі ракетні стрільна, і летунство та фльоту, які принаймні кількісно не залишаються позаду Заходу. Західні калькулятори перераху­валися поперше тому, що належно не взяли до уваги того підси­лення науково-технічними силами та індустріяльним вирядом, яке отримали совети, загарбавши нові західні країни, зокрема ча­стину Німеччини. Подруге, підвела західня система безпеки, й большевицька розвідка та агентура отримали чимало важливих таємних матеріялів від самих таки західніх потуг. Зрештою, ви­пущено було з уваги також і те, що, хоч рівень розвитку совєтської промисловости є низький, Москва вміє й може надолужувати та вирівнювати свої хиби методами насильства і натиску в потріб­ному напрямі.

Попереднє виключне посідання атомової зброї було для захід­ніх потуг тим чинником, яким вони забезпечувалися на випадок крайньої потреби. Вжиття нищівної сили атома входило в гру тільки на випадок воєнної аґресії безпосередньо проти Заходу, конкретніше – проти Західньої Европи. І, можливо, в тому від­ношенні розрахунки якоюсь мірою справдилися, можливо, що загроза атовового бомбардування стримала большевиків від приманливої аґресії проти Західньої Европи. Але дальше покладан­ня на силу атома не оправдалося та, остаточно, вийшло на користь большевикам. Поперше, прийнявши оборонну поставу під при­криттям атомової,сили, як остаточного засобу проти аґресії, Захід зовсім занедбав наступальну стратегію. Подруге (і у зв'язку з першим), з почуття безпеки від посідання атомової зброї той же Захід зредукував мілітарні сили, які орудують т. зв. конвен­ціональною зброєю. У вйсліді цього, спроможність Заходу проти­ставитися Москві самою конвенціона-льною зброєю, не вдаючись до атомової, неспівмірно змаліла. Своєю чергою, це стало причи­ною до того, що західні потуги ще глибше, як коли, запали в па­сивність та в дефензиву.

Визначення умов, за яких Захід був готовий вжити атомову зброю, мало той недолік, що Москва отримала вільну руку для експансії в усіх напрямках, крім західнього. Бо західні держави, забезпечуючись самі безпосередньо вдома, «забули» визначити виразну межу своєї поступливости на континенті, скажемо, Азії. Тим і покористувалася Москва. Завжди дбаючи тільки про те, щоб не викликати поважного зудару, вона опанувала Китай та розпалила низку «льокальних конфліктів» і «громадянських війн», як у Персії, Греції, Кореї, Індо-Китаї, на Середньому Сході тощо. Московському імперіялізмові залишилося поважне поле розросту.

Отож, не заперечуючи припущення, що посідання атомової зброї Заходу відклало вибух третьої світової війни, можна сміло твердити, що воно того вибуху не унеможливило. Цілком навпаки, Захід без війни програв, тоді як Москва виграла, мабуть більше, ніж могла була виграти в світовій війні. Справа в тому, що ато­мова зброя давала західнім державам почуття безпеки неспівмірно більше до сили, яку вона насправді становила. Дуже можливо, що без такого почуття безпеки Захід серйозніше поставився б до загрози та викресав би з себе ще стільки енергії, щоб бути спро­можним поставити край московській експансії. Нам здається, що для оправдання такої тези знайшлося б стільки само арґументів, як і для другої, ніби атомова зброя в монопольному посіданні Заходу врятувала світові мир. Обидві тези сходять до теорети­зування в площині «що було б, якби було інакше».

II.

Американське виключне володіння атомовою зброєю, поєдна­не з повним змобілізуванням цілого воєнного потенціялу англо-американського бльоку наприкінці другої світової війни, давало західнім державам мілітарну перевагу над сонетами. Якщо б тоді ці держави, зокрема ж США, керувалися тими самими морально-політичними засадами супроти большевицького імперіялізму, якими керувалися в трактуванні гітлерівської Німеччини і Японії, то їхня перевага в перші повоєнні роки не була б так змарнована. В тогочасній ситуації вже первісна атомова бомба була дуже силь­ним засобом офензивної, а не тільки дефензивної політики і стра­тегії. Успішне застосування цієї зброї у війні проти Японії пока­зало її велике мілітарне значення. Після того вже сама погроза і готовість застосувати її в новому конфлікті були б засобом дуже сильного натиску і могли примусити большевицький імперіялізм до відступу. Таким чином тверда і наступальна політика західніх держав, сперта на мілітарну перевагу, давала вигляди на змен­шення большевицької загрози та на довготривале усунення небез­пеки нової війни. Залишається історичним фактом, що США навіть не пробували йти по тій лінії.

Дефензивна, а то й просто дефетистична політика західніх альянтів звела атомову зброю до ролі забезпечення Заходу від безпосередньої воєнної агресії СССР. Але політика відстрашу­вання від агресивної війни, сперта на однобічне посідання атомової бомби, виявилася діючою тільки на коротку мету. Большевики вспіли малими, периферійними війнами та під'їзною експансією поширити своє володіння на великі простори в Азії. Одночасно вони могли безпечно і з повною напругою працювати над засвоєн­ням і використанням термоядерних та інших нових родів зброї.

Всупереч передбаченням і запевненням керівних політичних і військових кіл Заходу, СССР несподівано швидким темпом на­здогнав США саме в тих ділянках воєнної техніки, в яких амери­канці вважали себе безконкуренційними першунами на довгий час. Тепер уже нема сумніву, що СССР має не тільки наукові й технологічні ключі до продукції різнородної термоядерної зброї, але вже пройшов стадію початкового експериментування, проду­кує і нагромаджує й водневі бомби та інші засоби далекосяглого й масового нищення. Щоправда, перегони ще не закінчені і про­довжуються в силовому, кількісному та різнородному відношенні продукції термоядерної зброї. Але тепер навіть поважні ріжниці в досягненнях однієї і другої сторони вже не мають вирішального значення. Важливе те, що як Америка, так і СССР має напоготові до вжитку такі бомби і в такій кількості, що ними можна знищити величезні країни. Коли обидві сторони досягли цього рівня, тоді дальші «удосконалення» родів і сили термоядерної зброї мають значення другорядне.

Після приблизного вирівняння спроможностей продукувати термоядерну зброю, особливого значення набули проблеми її ужиття й оборони від неї. Здається, що найслабше стоїть справа протиядерної оборони, себто з винахідництвом достатньо успішних засобів і методів активної оборонної протидії. А ці питання стають для Заходу дуже пекучими, бо в руках агресивної й безоглядної большевицької Москви е страшні засоби масового нищення. Щодо практичної спроможности заатакувати противника різними ро­дами і калібрами термоядерної зброї, то обидва суперники вже да­леко заавансовані. Питання баз для воювання цією зброєю в основ­ному розв'язане по обидвох сторонах. Дальша розбудова й удоско­налення таких баз можуть скріпити силу й готовість одного чи другого бльоку, але на засадничі зміни в тому відношенні нема виглядів. Західні держави мають перевагу в тому, що вони диспо­нують опірними й оперативними базами, розміщеними довкола підбольшевицького простору. Однак величина цього останнього значною мірою послаблює значення тієї переваги. Внутрішня і зовнішня стратегії мають свої корисні та від'ємні сторінки в кож­ній війні. Мабуть, так буде і в атомовій добі. Коли обидві сторони орудують приблизно рівновартими технічними засобами і приго­товляються до війни в наперед знаних умовах, тоді для воєнних дій як оточуючих, так і в оточенні, зокрема при величезних просто­рах, будуть користі і труднощі.

Обидва бльоки, західній і совєтський, мають уже чимало серед­ників, придатних кидати атомові і водневі бомби чи стрільна. Летунські сили обидвох бльоків під оглядом технічним розвиваються менш-більш однаково. Але СССР має перевагу в їх кількості, втри­муючи продукцію літаків у найбільшому напруженні. Нема теж підстав припускати, що совєти уступають американцям у кон­струкції та продукції бомбардувальників середнього і далекого засягу, пристосованих до скидання термоядерних бомб, якщо знані досягнення їхньої летунської продукції виявляють поважний рівень.

Західні держави напевно ще мають значну перевагу над СССР на морі. Сполучені воєнно-морські сили Заходу далеко числен­ніші, а також щодо їхньої якости большевикам не легко його на­здогнати. В цьому відношенні багато значить загальний рівень, досягнений великими мореплавними націями впродовж століть, дбайливо плеканий далі. До того ж географічне положення значно погіршує воєнно-морську ситуацію СССР, примушуючи його роз­діляти свої фльоти у світовій війні на три окремі морські ком­плекси: північний, південний і далекосхідній. Власне в морській війні географічне положення даватиме догідніші умови західнім державам, які діятимуть з'єднаними морськими силами з усіх бо­ків. Большевики не можуть мірятися з ними своїми розподіленими морськими силами.

Враховуючи цю ситуацію, Москва намагається вирівняти свою слабість на морі надзвичайно сильною підводною фльотою. За­хідні експерти твердять, що СССР найбільше має підводних чов­нів і під тим оглядом далеко перевищує колишню силу гітлерів­ської Німеччини. Треба враховувати й те, що большевики викори­стали досвід минулої війни, здобутки німецької техніки та засто­совують різні нові винаходи. Через, це підводні човни можуть бути в атомовій війні дуже небезпечними не тільки для морських, а теж для наземних об'єктів. Коли б в атомовій війні совєти використа­ли свою велику перевагу підводними човнами, то цим вони знач­ною мірою могли б вирівняти недостачу постійних баз поблизу американського континенту, якими розпоряджають американці, для ракетно-атомового обстрілювання противника.

В останніх перегонах озброювання головна увага обидвох сто­рін зосереджується на ракетній зброї. Не тільки в лябораторіях конструкторів і на дослідних полях з'являються все нові роди ракет, їх є вже чимало в серійній продукції та у військових скла­дах. У парі з продукцією і випробуванням найважчих, далекобій­них, чи т. зв. міжконтинентальних ракет, воєнна індустрія вже випускає більшою кількістю різні ракети середнього засягу і близького бою. На цьогорічній жовтневій параді в Москві вже показували великокаліброву реактивну артилерію, яка, ніби, знач­но перевищує силу й засяг відомих «Катюш»[37]. Різнородність і ши­роке впроваджування ракетної зброї вказують на загальне пере­конання в совєтському і атлянтійському бльоках, що саме цього роду зброя може надати остаточну перевагу в цілому озброєнні. Зокрема ракети середнього і далекого засягу матимуть велике значення для широкопростірного знищування ворожих теренів важкими термоядерними бомбами. Під цим оглядом далеконосні ракети, керовані на віддаль, а ще більше баталістичні, відкривають майже необмежені можливості в бомбардуванні території против­ника. Оборона від них значно важча, ніж оборона від бомбарду­вання з допомогою летунства і морської фльоти.

Спочатку виглядало, що Америка далеко випередила Москву в конструкції далекобійних ракет. Це й давало Заходові почуття переваги в модерній зброї ще якийсь час після того, як совєти зла­мали американський монополь на атомову й водневу бомбу. Несподіване для Заходу, СССР перегнав США і запуском «супутни­ків» довкола Землі зайняв перше місце у виробництві та успішнім застосуванні ракет найдальшого засягу. При цьому дійшло до пу­блічного відома, що совєти мають новий, незнаний на Заході погінний матеріал надзвичайної сили. Це надає їхнім досягненням у ділянці ракет й артилерії ще більшої ваги і тривкости.

Большевики, як звичайно, з великим галасом використовують свою теперішню перевагу в поодинових ділянках воєнної техніки, збиваючи на тому політично-пропаґандивний капітал для своєї дальшої експансії. Але, розглядаючи справу холодно, не можна вважати большевицьких досягнень такими факторами, які засадничо й настало зміняють відношення сил у користь Москви. Тим­часові досягнення чи навіть довша перевага в поодиноких ділян­ках озброєнь ще не дають жодній стороні абсолютної переваги, поскільки мілітарні потенціяли складаються з багатьох факторів, а різні роди модерної зброї взаємно доповню-ються і вирівнюються.

Переглядаючи головніші досягнення у продукції модерного во­єнного виряду, приходимо до висновку, що обидва протиставні бльоки, атлянтійський і совєтський, орудують, приблизно, рівно-рядною мілітарною технікою. Безслідно проминув той час, коли США монопольне володіли атомовою і водневою зброєю, яка, хоч і не вдосконалена ще, давала західньому бльокові одноразову пе­ревагу над СССР, і її не можна було вирівняти іншими факторами. Дальший розвиток озброєнь пішов усупереч сподівань Заходу. Він приніс удосконалення термоядерної зброї та іншого різнородного воєнного виряду, від реактивного летунства до ракет, не тільки для США, але і для СССР, уможливляючи таким чином усебічне застосування засобів масового і далекосяглого нищення. Тепер обидва бльоки, США і СССР, менш-більш однаково готові вою­вати тими модерними найстрашнішими засобами нищення. Можна сказати, що ракетно-термоядерна війна технічно дозріла в обидвох протилежних таборах. Через вирівняння, хоча б приблизне, най­новіших технічних засобів масового нищення по одному і другому боці, коло замикається. Залишається ще велике розхилення но­жиць між: модерною наступально-нищівною зброєю та протистав­ними їй методами і засобами оборони. Але це розхилення теж одна­кове для обидвох сторін, тому воно не має вирішального значення, тим більше, що недостачі у власній обороні звичайно не спиняють аґресора від провокування війни.

Такий розвиток надав атомово-водневій зброї цілком іншого значення, ніж вона мала напочатку. Володіючи нею монопольно, США трактувала її, як остаточний оборонний засіб від агресії СССР, як середник відстрашування, що мав не допустити до виникнення третьої світової війни. Американські атомові і водневі бомби мали бути придушуючими засобами проти великої воєнної пожежі. Тепер же, коли термоядерні бомби і стрільна можуть па­дати по обидвох боках, вони стають тим матеріялом, який кожну більшу воєнну пожежу може перетворити у плянетну катастрофу цілого людства. Принцип, на якому засновуються конструкція і діяння атомової зброї, себто принцип ланцюгової експльозійної реакції – переноситься теж на наслідки застосування цієї зброї. Якщо б котрась одна сторона почала воювати термоядерними бом­бами, то це автоматично викликало б таку саму відповідь против­ника. Остаточного кінця такої війни не можна докладно передба­чити, але її наслідком напевно було б страшне спустошення на те­риторіях обидвох воюючих бльоків. У цьому однозгідні теж ком­петентні політичні знавці.

В нашому розгляді істотне значення має питання: чи сучасні досягнення у воєнній техніці збільшують або зменшують можли­вість виникнення нової війни і наскільки. Коли американське мо­нопольне посідання атомової зброї зводило її виключно до оборон­ного засобу від большевицької агресії, то нема сумніву, що така зброя у виключному совєтському посіданні була б тільки поштов­хом і знаряддям большевицької аґресивної війни. Бо рушієм та­кого чи іншого використання своєї сили та своїх засобів в обидвох випадках було і надалі буде засадниче політично-вольове наставлення даної держави. Зовнішні обставини та спроможність влас­них сил у порівнянні до сил противника тільки підсичують або погамовують пряме діяння у змислі внутрішнього наставлення.

Розглядаючи це питання на базі реальної політичної дійсности, треба узгляднити постійне діяння домінуючого в сучасних міжнародніх відносинах фактора, яким є експансія московсько-большевицького імперіялізму. У своєму нестримному намаганні далі поширювати свої володіння і підкорювати собі нові народи у ви­гляді їх комунізування, червона Москва вживає всіх можливих засобів, які дають їй вигляди на успіх. До них належить теж під­ступна чи відкрита аґресивна війна, коли большевики сподіва­ються перемогти, а інші намагання не дають успіху через відпорність атакованого народу.

Якщо атомова зброя у руках виключно американських не спи­нила московської імперіялі-стичної експансії, то нема підстав ду­мати, що це станеться тепер, коли нею володіють теж большевики. Навпаки, московський імперіялізм проявить ще більший розмах і гостроту під впливом почуття збільшеної власної сили. Цього по­чуття і ним підштовхуваної експансив-носте не гамуватиме свідо­мість, що й протиставний бльок має рівнорядну модерну зброю. На большевиків сильніше впливає гордість з того, що в деяких технічних ділянках, у яких Захід донедавна мав абсолютну пере­вагу, тепер він ледве їм дорівнює.

Але можна думати, що посилення й загострення большевицьких імперіялістичних прагнень ще не мусять збільшувати гото-вости Москви розпалювати війну в існуючій ситуації. Вона може намагатися здійснювати свої імперіялістичні пляни виключно мир­ними засобами, уникаючи воєнних авантюр. У тому вирішальне значення повинно б мати не питання відношення сил, а тільки пе­реконання, що атомова війна не може дати нікому жодної користи, лиш мусить принести обидвом таборам – агресорові і нападеному, переможеному і переможцеві – катастрофічні жертви і спусто­шення, отже майже однакову, абсолютну поразку.

Такими, власне, арґументами оперують багато відповідальних і впливових людей на Заході. Не бажаючи війни, вони намага­ються доказувати, що вона неможлива. Підставою таких розу­мувань є теза, що вона світова війна мусіла б бути атомовою, в ній була б повністю застосована ціла модерна техніка. Це було б жахливе взаємне знищування, яке стало б могилою для обидвох воюючих сторін, а не тільки для переможених. Отже ніхто, жод­на держава не може розпалювати такої війни, бо ніхто не схоче добровільно йти на самогубство. Таким-то мовляв, чином розви­ток воєнної техніки зробив війну абсурдною, через те й немож­ливою.

Цього роду аргументація не позбавлена логіки і вона, безпе­речно, відповідає переважаючим настроям людства. Але події не все йдуть по лінії домінуючих бажань та логічних передбачувань. Важливіше є вгадати, як розуміє справу і як до неї ставиться той чинник, який має в руках ініціятиву та від якого залежить питання: буде чи не буде нова війна. Іншими словами, що плянує і що робить совєтська верхівка в Кремлі. Щоб мати влучну відповідь, треба дивитися на ті факти, які виявляють справжнє наставлення, характер і спосіб поступовання червоної Москви.

Ми вже згадували, що виключне американське володіння ато­мовою бомбою не відстрашило большевиків від провокування все нових воєнних конфліктів у різних частинах земного ґльобу. Гро­мадянська війна у Греції, велика комуністична війна в Китаї, вій­на в Кореї, війни в Індо-Китаї та в Індонезії – все це кільця не­розривного ланцюга воєнних інтриґ, інспірованих і керованих червоною Москвою. США могли відповісти на них атомовими бомбами і це напевно було б примусило Москву зревідувати свою аґресивно-імперіялістичну політику. Чи Москва з певністю роз­раховувала на те, що США в таких випадках не скористають із свого найсильнішого мілітарного аргументу? Якщо такий розра­хунок був у московській калькуляції на першому пляні, то була теж узгляднювана і друга можливість. Терени та спосіб москов­ського розпалювання малих, переферійних війн виразно вказу­ють, що большевики завжди резервували собі можливість від­в'язуватися від розпочатої війни і припинити її, якщо б вона при­бирала небажаний і загрозливий для них розвиток. Атомова реак­ція Заходу напевно була зарахована у Москві саме до таких виїм­кових і небажаних можливостей, які примусили б її змінити курс своєї політики.

Після такого порівняльного розгляду насуваються поважні сумніви, чи тепер, коли Москва теж має атомову зброю, вона буде обережніша в розпалюванні воєнних пожеж. Вирішальним мо­ментом такої стриманости Москви мало б бути переконання, що при сучасному стані озброєнь обидвох бльоків кожна війна мусить автоматично розвинутися у війну атомову. Але чи московські вер­ховоди теж керуються цим переконанням та чи мають вони та­кий же самий страх від атомової війни, як Захід? Правда, остан­нім часом погрози атомовою війною сипляться з обидвох сторін значно виразніше й частіше ніж; колись, але мета цих погроз не однакова.

Під час комуністичних периферійних і льокалізованих війн в Азії західні держави вистерігалися безпосередньо погрожувати атомовими бомбами, хоч мали для цього можливість і поважну причину, бо самі були заанґажовані у воєнних конфліктах. Щой­но згодом вони почали заповідати, що на випадок нової агресії застосують атомову зброю, прийнявши стратегію відстрашуван­ня і відплати.

Атомове озброєння західніх держав Москва найперше вико­ристала пропаґандивно, прибираючи позу «гуманного» оборонця миру. Коли ж їй вдалося наздогнати Захід у продукції атомової, водневої і ракетної зброї, тоді погрожування нею зробила засобом своєї політики – політики застрашування і шантажів. Тепер совєтська пропаґанда і дипломатія на всі боки послуговуються твер­дженням, що кожний воєнний конфлікт мусить необхідно перей­ти у всезнищуючу атомову війну. Одночасно Москва виразно під­креслює своє заінтересування, а за цим і неминуче активне втру­чання в назріваючих конфліктах. Вона заповідає, що обстрілю­ватиме всезнищуючими атомовими бомбами, ракетами і стрільнами всі частини земного ґльобу. В цей спосіб вона намагається погрозами стероризувати ввесь світ та примусити всі народи й держави до щораз більших поступок у користь московської за­гарбницької експансії. Якщо котрийсь народ піддається сугестії і тискові совєтського застрашування та стає на шлях все дальших поступок і капітуляції, то це приводить його, без бою і спротиву, в московсько-комуністичні тенета, в яких його жде гірша загибіль, ніж у кратерах атомових бомб.

Що ж буде, коли московський наступ погрозами не матиме успіху, коли він натрапить на неподатливість і відпорність захід­ніх держав? Чи й тоді Москва буде керуватися тими самими гас­лами, якими послуговується в теперішній ракетно-атомовій дипло­матії? Чи зречеться вона дальшої імперіялістичної експансії, як­що для неї не буде інших шляхів, крім війни, чи навпаки – роз­палить термоядерний катаклізм?

Попередні міркування приводять до висновку, що ні західній, ні комуністичний бльок не мають виглядів на те, щоб ударами модерної зброї відразу розбити і спаралізувати противника та­кою мірою, щоб він уже не міг відплатитись такою самою зброєю. Якщо б західні держави заатакували СССР зосередженими сила­ми різних своїх воєнних баз, розкинених довкола підсовєтського обширу, то один такий удар ще не спаралізував би мілітарної си­ли противника. Очевидно, що того роду воєнна ініціятива ніяк не вкладається в наставлення та політику західніх держав. Отже в цьому випадку, таку можливість треба виключати. Але тут бере­мо її під увагу цілком теоретично, щоб мати оцінку чисто мілітар­ного характеру.

Поки наступ західніх альянтів розторощить наземні і летунські сили совєтського бльоку, ці сили будуть намагатися розпочати наступальні дії в Західній Европі, на Близькому і Середньому Сході та в районах Південно-Східньої Азії. Незнищені першим наступом альянтів воєнні бази термоядерної зброї, зокрема ракет­ні стрільна, були б негайно викорис-тані совєтами в наступі на За­хід – водяним і повітряним шляхами. На перешкоді провести блискавичну розтрощуючу противника війну, Атлянтійському бльоці стоять величезні простори противника, на яких розташо­вані його воєнні бази та сили. Ці перешкоди збільшені ще й безпорадною слабістю західньої офензивної розвідки, яка не мо­же дати добрих і точних відомостей про стан совєтських військо­вих сил, їх розміщення та пересування, а теж не має достатніх відомостей про розміщення совєтських воєнних баз.

Але і совєти не мають кращих виглядів на успішність блиска­вичної атомової війни проти західніх держав. Головною перешко­дою для них є розміщення фронтових і запільних сил та баз про­тивника в міжконтинентальному маштабі, так що навіть лікві­дація одних фронтів не закінчує війни. Західній бльок зможе зав­давати большевикам дошкульні удари з інших боків. Розпалена тотальна війна у ґльобальних розмірах і при застосуванні модер­них засобів не була б вирішена початковими успіхами, хоч би во­ни мали велике стратегічне значення. Коли ж така війна продов­жувалася б аж до повного вичерпання і капітуляції котрогось од­ного бльоку, то при сучасних засобах масового нищення теж і переможний бльок зазнав би таких великих утрат, що вартість його перемогти була б сумнівною.

Логічний висновок, який переважає, мабуть, по обидвох сто­ронах, підтверджує переконання, що ні західні держави, ні СССР не плянують атомової війни з розрахунком на її блиска-вичний і переможний перебіг. Якщо Москва сама не зважується на атомову війну, то одночасно розраховує на те, що у західніх державах страх від війни взагалі, а від атомової зокрема, має значно силь­ніший, децидуючий вплив. І саме на таких розрахунках можуть засновуватися дуже сміливі й ризиковні спекуляції Москви. Кож­ний прояв страху від війни на Заході буде ще більше скріпляти московську агресивну політику застрашування війною. Але, прав­доподібно, на тому не закінчиться.

Большевики можуть, усупереч власним твердженням і захід­ній опінії, уважати, що війна в сучасній ситуації формою і роз­мірами не мусить перетворитися в атомову світову війну, а утри­мана в певних межах буде далі успішним засобом їхньої експан­сії. Прийнявши таку засаду, Москва може знову розпочати серію обмежених конфліктів, щоб ними проламлювати опір там, де ін­ші засоби не дають успіху та ступнево поширювати своє пану­вання над іншими народами.

Які є підстави для такого припущення? Перша – це вищезга­даний розрахунок на те, що західні держави бояться великої ато­мової війни більше ніж большевики. Отже вони будуть за всяку ціну відтягати реакцію атомовою, термоядерною і ракетною збро­єю, себто застосують її тільки в крайньо необхідній ситуації. Од­нак большевики сподіваються, що провоковані ними обмежені вій­ни і такі ж агресивні наміри не викличуть крайньої реакції За­ходу та дадуть їм можливість поширювати свою експансію без особливого риску. Крайня реакція Заходу на большевицьку агре­сивність залежатиме першою мірою від території, розмірів і ха­рактеру воєнного конфлікту, себто від тих факторів, що їх боль­шевики можуть регулювати самі, як аґресори. Якщо б вони піш­ли війною прямо на котрусь із західніх держав на її власній те­риторії або почали воювати важкою ракетно-термоядерною збро­єю, тоді західній бльок був би примушений до атомової оборонно-відплатної війни. Але вони, мабуть, не рахуються з такою реак­цією Заходу в ситуації, коли розпічнуть переферійні війни, обмежені вживанням звичайної зброї, в яких західні держави обо­ронятимуть свої інтереси й позиції теж в обмеженому розмірі, бо вони не будуть мати для них першорядного життєвого значення. Москва сподівається, що в таких випадках Захід, так як і попе­редньо, не буде поширювати розмірів і гостроти конфлікту та не вживатиме зброї масового нищення.

Другий фактор, який може штовхнути СССР до обмежених воєнних аґресій – це відношення у потенціяльній спроможності постійно готових мілітарних сил у засягу т. зв. звичайної зброї. Під цим оглядом совєти мають перевагу над західніми держа­вами. Тому советська ініціятива в обмеженій війні, в якій обид­ва бльоки воювали б тільки конвен-ціональною зброєю без важ­ких засобів далекосяглого, масового нищення, обіцяє Москві, як аґресорові, початкову перевагу. Вона може рахувати теж на те, що західні держави воліти-муть програти в меншій, периферійній війні та знову понести деякі обмежені втрати поза власними кра­їнами, ніж розширювати війну або започаткувати перетворення її у світову атомову пожежу.

Щоб не спровокувати тотально-воєнної реакції Заходу, Мос­ква, правдоподібно, в розпалю-ванні воєнних конфліктів буде за­стосовувати тактику прикривання й зменшування їх засягу та гостроти. Така тактика відповідає стратегії ступневої імперіялістичної експансії та підбоїв Москви. У її застосуванні вона має багато можливостей. Типічний зразок такої тактики полягає в то­му, що Москва офіціяльно не ангажується у війну, нею спрово­ковану, а тільки веде її посередньо, руками своїх сателітів чи т. зв. «добровільцями». А безпосередня, одверта участь Москви у війні може бути маскована ніби-то «гуманними» мотивами зброй­ної інтервенції.

Як бачимо, теперішній розвиток воєнної техніки в обидвох бльоках аж ніяк не є забезпе-ченням від виникнення воєнних кон­фліктів обмеженого засягу. Вирішальний вплив має тут політично-вольове наставлення по обидвох боках, зокрема непослаблена динаміка московського імперіялізму, який не натрапляє на від­повідну рішучість західніх держав. Домінація совєтської експан­сії при з'ясованому тут відношенні мілітарних потенціялів дає большевикам головну ініціятиву у формуванні міжнародньої си­туації та дозволяє їм послуговуватися не тільки погрозами війни, але й воєнними розграми.

Основна зміна в питанні війни може прийти тоді, коли змі­ниться відношення сил між обидвома протиставними бльоками не тільки в ділянці воєнної техніки, але і в ділянці загальної здатности і готовости до війни. Центральне значення завжди має стан політичної децизії держав та моральновольової рішучости на­родів. Можливості застосувати у війні важку модерну зброю зро­стають тоді, коли один бльок осягне в тому відношенні абсолют­ну перевагу, або коли матиме відповідні засоби і методи успіш­ної оборони від діяння тієї зброї. Крім того існує ще можливість очайдушного її застосування в розпачливому положенні.

Коли пишемо про новітню воєнну техніку, як про окремий фактор, який впливає на питання війни, то не маємо на увазі всіх воєнних винаходів і технічних удосконалень, а тільки засоби далекострільної ракети. Частина нових воєнних винаходів входить у склад звичайної зброї, як її доповнення чи модернізація. Напр., атомова й ракетна артилерія, ракети близького бою і т. п. вже уве­дені в склад звичайної, тактичної зброї. Вони узгляднені і в струк­турі армій та в нових засадах стратегії і тактики, як невідлучні фактори, і цього розвитку вже не можна спинити ні завернути. Тому в кожному новому воєнному конфлікті з безпосередньою чи посередньою участю великодержав напевно будуть воювати модерною зброєю легшого калібру й тактичного фронтового засягу.

Також важкі далекосяжні роди термоядерної і ракетної зброї, хоч і не введені у бойові дії, будуть самим своїм існуванням впли­вати на образ і розвиток війни, на стратегію і тактику. Жоден із воюючих бльоків не може мати певности, чи ворог несподівано не заатакує його тією зброєю, і, рахуючись з такою можливістю, мусить відповідно розташовувати свої сили. Загально можна пе­редбачити, що майбутні війни будуть відзначатися великою, рух­ливістю, уривчастістю і незвичайною глибиною фронтових смуг, а тактика буде більш зближена до тактики партизанської, ніж до позиційної війни.

Застановляючись над розвитком модерної воєнної техніки, можна прийти до сумних заключень. Загальний розвиток техніки ставить машину і різнородні технічні засоби на послуги людині, влегшує їй працю, продукційні процеси та опанування різних ді­лянок життя. Натомість новітня воєнна техніка сповняє проти­лежну ролю, вона робить людину своїм невільником, об'єктом своєї нищівної сили. Через її розвиток війна щораз більше ума-совлюється, втягає у свої безпосередні нищівні дії не тільки ве­личезні армії, але і цілі народи та їхні країни. В образі модерної війни виявляється ввесь трагізм сучасної цивілізації, причиною якого є те, що впарі з матеріяльно-технічним поступом не йде від­повідне духово-моральне піднесення людей і народів. Коли незмеханізована війна мала, побіч неґативних, теж позитивні впли­ви у розвитку народів, вирощуючи героїчні прикмети, то модерна, чисто технічна війна, як процес машинального масового вби­вання людей і знищування людських надбань, виродилася в без­глузде злочинство. Вже друга світова війна неоднократне приби­рала такий характер. Найновіші роди зброї, повністю застосовані у війні, довели б той розвиток до остаточної катастрофи.

Коли держави не потрапили взяти під контролю перегонів озброєнь та втримати розвиток воєнної техніки в розумних межах, то такий стан, що дає вигляди на самовилучення з дії найваж­ливіших родів зброї через урівноваження і взаємне шахування, приходиться розцінювати позитивно. Але цей стан і його галь­муюче діяння не мають ознак певности і тривкости, бо перегони озброєнь йдуть далі. Якщо б Москва здобула абсолютну перевагу у ракетно-термоядерній зброї, тоді пропав би гальмуючий вплив рівноваги і небезпеки її застосування у війні зросли б дуже сильно.

Найновіший розвиток атомової воєнної техніки розбиває оман­ну орієнтацію західніх держав на незмінну перевагу в модерній техніці, яка, ніби, запевняє їм безцеку. Коли Заходові не вдасть­ся відзискати тієї переваги і те, що мало бути захисним щитом, обернеться в найбільшу загрозу, тоді в політичному і в страте­гічному думанні західніх народів може наступити здоровий перелім, який приведе до власної оцінки всіх факторів, зокрема в підсовєтському обширі.

III.

Протибольшевицька, національно-визвольна революція роз­раховує на інший,, протилежний спосіб дії, ніж модерна змеханізована війна. Вирішальною діючою силою революції є людина, яка в ім'я найвищих національних і вселюдських ідеалів веде бо­ротьбу з московсько-совєтським імперіялізмом і людиноненависним- комунізмом. Процес революції має вирвати народ і людську одиницю з-під володіння совєтського режиму та зробити з них свідомих, активних борців за волю і правду. Цей процес має обезвладнити цілий механізм совєтсько-московської сили, в тому й мілітарної. Совєтська воєнна техніка буде спаралізована, якщо люди, які продукують і обслуговують її, перестануть виконувати волю совєтського режиму і свої сили, з'єднані в революційному чині, скріплені воєнною технікою, спрямовують на розгромлення командних центрів совєтсько-московських агресорів та відданих їм виконних і бойових з'єднань.

Звичайно війна сприяє розгортанню революційної боротьби. Якщо механізація війни зменшує безпосередній вплив вояцької маси на розвиток подій, перетворюючи її в об'єкт війни, то зрів­новаження технічних засобів і вилучення з дії найтяжчих із них є корисними явищами, бо хоч якоюсь мірою привертають значення людини-вояка.

Можливості виникнення світової війни, викликаної совєтсько-московською аґресією для загарбання чергових країн, не обіцяють найкориснішої ситуації для протибольшевицької визвольної бо­ротьби. Все ж таки така війна може створити пригожі умови для широкого розгорнення революційної боротьби. Кожна війна роз­гортає власну динаміку й часто далеко переходить ті межі, які спочатку накреслює ініціююча сторона. Революційна боротьба поневолених Москвою народів своїм самостійним розвитком і сво­єю енерґією може надати війні інший перебіг і вислід, ніж перед­бачають пляни воюючих сторін.

Щоб так сталося, революційні сили поневолених народів му­сять докласти всіх зусиль і своєчасно розгорнути революційну боротьбу в таких формах і розмірах, які можуть мати важливе значення в цілій воєнній ситуації. Для цього необхідна відповідна підготовчо-революційна діяльність серед поневолених Москвою народів – діяльність ідейно-політична, організаційно-оперативна і військова. Найважливіше те, щоб визвольно-революційні сили захопили у свої руки ініціятиву. Звичайно, розгортання широкої революційної боротьби у воєнній ситуації мусить бути пристосо­ване до розвитку воєнних подій. Але це пристосу-вання ґрунту­ється на передбачуванні та відчутті надходячих моментів при­гожої ситуації, на самостійному скріплюванні революційно-зброй­ної боротьби. Треба використовувати всі труднощі ворога, його поразки, зв'язаність його рук війною і революційними діями, мо­білізувати зріст революційних настроїв серед народу і вояцтва.

Ми вже відмітили, що теперішній морально-політичний і мілі­тарний стан Заходу та відношення сил не дають підстав сподіватися, що в розвитку дальшої міжнародньої ситуації західні дер­жави переберуть ініціятиву в свої руки. Зокрема в питанні війни з СССР їм важко вийти із сліпого кута та спромогтися на рішучі кроки. Для цього потрібні поважні зміни. Навіть тоді, коли за­хідні держави будуть втягнені совєтами у воєнний конфлікт, вони намагатимуться обмежити його на найменших розмірах. Це сто­сується не тільки до територіяльного засягу й гостроти, а так само і до наміченого висліду війни. Західні держави будуть найперше намагатися кожний воєнний конфлікт закінчити компромісом з Москвою, якщо він буде можливий, без надто дошкульних утрат.

Якщо настанова Заходу не зміниться, то на випадок війни між СССР і західніми державами поневолені народи не могли б трактувати цю війну за війну визвольну. Це значить, що революційно-визвольна боротьба не може ставити собі за головне завдання співдію з воєнними діями західніх держав, якщо вони не включать у свою воєнну мету визволення поневолених народів. Тактична співдія в поодиноких справах і ситуаціях, взаємний обмін підтримкою і послугами можуть і повинні мати місце, очевидно мірою доцільности і спроможности, теж і в цьому випадку. Але обмежена спів-дія не дасть такого ефекту, як може дати узгіднення цілей виз­вольної революції і війни та спрямування всієї протибольшевиць­кої боротьби, усіх сил і на всіх фронтах, в одностайне змагання.

Якщо воюючі з СССР держави не включать справи визволення поневолених Москвою народів у мету і плян війни, тоді революцій­но-визвольні сили мусять організувати революційну боротьбу са­мостійно, за власним пляном, а війну трактувати тільки як прина­гідний, сприяючий міжнародній фактор. При цьому головна увага скеровується на саму війну, на її розвиток, а не на остаточний ви­слід. Таке розрізнення має істотне значення для плянування виз­вольної революції. Йде про те, щоб завчасу використати всі наслід­ки і впливи воєнних подій, корисні для революційного процесу, а зокрема про те, щоб вловити найкорисніший момент для широ­кого розгорнення боротьби. Для революції істотне значення мають усі ті, зв'язані з війною, явища й події, які захитують внутрішні позиції і силу окупантського режиму та підсичують революційні настрої народу. Однак вони не завжди сходяться з розвитком зов­нішніх воєнних подій, що відбуваються на фронтах. Не раз діється навпаки – внутрішні процеси й потягнення режиму, які не відби­ваються безпосередньо на фронті, створюють пригожий ґрунт і дають «пальний матеріял» для визвольно-революційної боротьби. Цей внутрішній, запільний аспект воєнної ситуації має більше значення для революції ніж зовнішній, фронтовий, особливо в такій війні, яка не охоплює мети і дії визвольної революції.

За такої війни було б зовсім фальшиво покладати всі визволь­ні надії на остаточний її вислід, чи відмовлятися від самостійної революційної боротьби. В теперішньому міжнародньому укладі сил нема жодних основ для концепцій, які розраховують на те, що в найближчій війні західні держави легко переможуть СССР і будуть за власними плянами встановляти новий лад у звільне­них від комунізму країнах. Такої війни західні держави не хочуть і йдуть на всі можливі поступки Москві, щоб її уникнути. Коли ж Москва накине війну Заходові, але залишить можливість вести її в обмежених розмірах та закінчити корисним для неї компро­місом, то Захід, правдоподібно, буде далі поступатися та йти шля­хом, який веде в сліпий кут. Правда, кожна війна створює іншу, ніж у мирних обставинах ситуацію, а її розвиток не проходить під контролею тільки одного воюючого табору. Розпочата війна може в короткому часі вчинити на Заході глибокий моральний і полі­тичний перелім, який, у свою чергу, може скерувати воєнну полі­тику західніх держав у корисному для цілого протибольшевиць-кого фронту напрямі, в тому і для визвольних змагань поневоле­них Москвою народів. Така зміна е можлива, але вона не є на­стільки певна, щоб можна вже тепер на неї покладатися.

В плянуванні революційно-визвольної боротьби треба брати до уваги передусім такі перспективи розвитку ситуації, які мають найбільше реальних задатків. Переставлення на кращі умови й догідне становище завжди проходить легше, ніж навпаки. В кож­ному випадку рішуче відкидати думки про пасивне вичікування на остаточний вислід війни з надією, що перемога західнього бльоку принесе нам автоматичне визволення. Без самостійної активної боротьби жодна війна, за сучасного міжнародного укладу сил, не принесла б нам визволення.

Обмежені льокальні воєнні конфлікти, розпалювані москов­ською експансією, можуть мати поважне значення для визвольної революції з уваги на внутрішні наслідки, а не через їхній зовніш­ній, мілітарно-політичний ефект. Від таких воєн не можна спо­діватися такої больщевицької поразки, яка захитала б зовнішнє становище СССР. Коли не буде певних виглядів на успіх мілітар­ної агресії, Москва поступатиме обережніше, щоб у час невдачі легко відступити і погасити конфлікт. Тож чекати на кінцевий вислід обмеженої війни і сподіватися, що він принесе корисні для національно-визвольних змагань, було б необґрунтованим само­обманом.

Революційна діяльність мусить бути спрямована на викори­стання внутрішніх наслідків кожної большевицької воєнної аван­тюри. Розпалювання війни розкриває перед народами забріханість московсько-совєтської політики й пропаганди, яка «захист миру» використовує у формі обманних кличів. Кожна московсько-совєтська аґресія дає добрий матеріял для революційної протисовєтської пропаґанди, а різнородні воєнні обтяження населення за­гострюють протикомуністичні настрої. Революційна діяльність має не лише підсичувати напруження настроїв, але й мобілізувати їх до активного спротиву і саботування плянів режиму.

Найважливіша революційна робота під час війни спрямову­ється до війська, до активних і мобілізованих вояків, до фронтових і запільних військових частин, їх треба закликати не воювати за протинародні, імперіялістичні большевицькі цілі, використовувати добрі нагоди й обернути зброю проти ненависного режиму, щоб здобути волю своєму народові.

Воєнний стан звичайно викликає особливе напруження на­строїв і готовість до революційних дій. Організована революційна акція має за завдання урухомлювати потенціяльну револю-ційну енергію в народі, зокрема серед війська, та створювати кристалі­заційні осередки її наростання. Не можна ждати, аж поки визріла й нагромаджена революційна енергія сама почне проявлятися. Тоді може бути запізно, щоб її схопити і спрямувати на відповід­ний шлях організованої боротьби. Діючи стихійно, революційна єнерґія може, вибухаючи, розтанути в хаотичних, розпорошених спалахах, без більшого значення й ефекту. Тому необхідною є постійна організована революційна робота, яка найпевніше запримічує зростання напруження та спрямовує його в річище плянової визвольної боротьби.

Коли Кремль розпалить аґресивну, загарбницьку війну, тоді гасло «війна війні» буде протирежимним, революційним гаслом. Правда, большевики й тоді не залишать методів брехні й будуть далі намагатися цим гаслом закривати справжню суть свого по­ступування. Але суперечність між дійсністю і їхньою пропаган­дою буде надто очевидна. Вона сама буде дискредитувати большевиків до решти. Коли ж протибольшевицька революція підійме кличі проти війни, надасть їм властивого дійового значення і буде мобілізувати ними народ, зокрема вояцтво, до активного спротиву й саботування большевицьких воєнних плянів, то одночасно це буде урухомлюванням загальної революційної боротьби.

Агресивна війна на чужій території також приносить народові великі жертви і втрати. Тому вона дає пригожий ґрунт для рево­люційної дії, часом не менший, ніж війна на власній території, накинена ворожим нападом, зокрема тоді, коли друга воююча сто­рона неприхильна до самостійницьких визвольних прагнень на­роду. Новітня зброя теж причиняється до скріплення противоєнних, а тим самим і протирежимних настроїв. Уживання деяких родів тієї зброї у війні надзвичайно збільшує жертви в людях, а відповідальність за це паде на аґресора. Атомові й водневі бомби та далекосяжні ракети під час війни є постійним пострахом для всього населення, навіть тоді, як ними не воюють. Причиною всіх тих лих є московсько-совєтська імперіялістична політика та втру­чання у війну наперекір бажанням і інтересам народів. Цей факт дає добрий ґрунт для поширення впливів і дії визвольної рево­люції, бо усунення комуністичного режиму і звільнення від мос­ковського імперіялізму автоматично закінчать війну, усуваючи одночасно всю неволю й лихоліття, принесені комунізмом.

Ми вже згадували про деякі зміни у способі ведення війни, які накидає атомова, воднева і ракетна зброя. Ці зміни мають чимале значення для революційної боротьби з перевагою корисних, хоч і не однакових моментів. Революційні сили, ведучи збройну бо­ротьбу, мусять застосовувати партизанську й повстанську такти­ку. Основні засади і форми цієї боротьби неоднократне випробу­вані в практичній дії і вони й надалі залишаються важливими. Новітня зброя теж і великим, регулярним арміям накидає необ­хідність зближатися більше до партизанської тактики, ніж до позиційної війни. Зокрема треба буде уникати великих скупчень військ, оперуючи досить усамостійненими військовими з'єднан­нями. Нові війни, які стоятимуть під знаком термоядерної зброї, хоча б тільки під її загрозою, не можуть мати фронтових ліній старого типу. Вони будуть відзначатися вривчастими й дуже рухо­мими, але зате надзвичайно глибокими фронтами. Межа між фрон­товою і запільною зонами буде часто затерта, тільки на далеких віддалях, у глибину, будуть помітні ріжниці між ними. Це стосу­ється до групування військових сил і самих бойових операцій.

В таких умовах провадити партизанську боротьбу, а зокрема революційно-пропаґандивну акцію в армії, буде легше, ніж це було давніше в прифронтових смугах, щільно насичених і до­кладно контрольованих ворожими силами. Але глибина воєнних зон нового типу має, крім корисних, і некорисні моменти. Все ж таки, можна сказати, що такі зони будуть догідніші від давніх прифронтових, але трудніші від звичайних зон запільних.

Зміни в способі воєнних групувань та операцій мають найбіль­ше значення для революційної дії в самій армії та співдії з пооди­нокими її частинами. За накреслених умов буде легший доступ до військових частин і до вояка. Внутрішня контроля МҐБ над військом у фронтовій зоні не може бути така щільна, як в іншій ситуації. А найголовніше те, що будуть дещо кращі можливості для революційних дій військових частин і для їхнього переходу на бік возвольної революції.

Нові роди зброї насувають ще одно важливе питання для ре­волюції під час війни. А саме: наскільки зможуть воювати новою зброєю теж і революційні сили та якою мірою ворог зможе нею поборювати визвольну революцію? Основним джерелом здобуван­ня революційними силами зброї буде совєтська армія – її склади й постачання. Здобування зброї різними засобами є однією з най­важливіших і найтрудніших справ у розгортанні революційно-збройної боротьби. Большевики спеціяльними заходами намага­ються унеможливити його. В мирних умовах це їм великою мірою вдається, бо з теренів, де оперують повстанські частини, вони можуть відтягнути зброю, зокрема амуніцію, залишивши тільки не­обхідну для них самих кількість під найщільнішою контролею. Але інакше стоїть справа під час війни, коли військо у фронтовій зоні мусить мати на місці боєприпаси. Зміни у воєнній тактиці, подиктовані новою зброєю і новою механізацією – зокрема незви­чайна глибина фронтових зон і широке застосування тилових де­сантних операцій – не дозволятимуть большевикам застосувати практику з минулої війни, коли навіть фронтові відділи, поза без­посередніми бойовими діями, залишалися без амуніції.

Ця зміна воєнних умов дещо збільшує можливості революцій­них сил здобувати в прифронтових смугах боєприпаси. Подібні можливості відкриються й на тих теренах, через які проходити­муть шляхи постачання на фронт та на яких будуть розташовані стратегічні резерви й боєприпаси. Коли революційні військові сили будуть здобувати зброю й амуніцію від совєтської армії, тоді можна розраховувати на те, що вони розпоряджатимуть такою зброєю, якою буде виряджена в масовій кількості совєтська армія, в тому теж і легшою модерною зброєю широкого тактичного застосуван­ня. Це й буде становити, під тим оглядом, головну й найпевнішу базу, яку можна передбачити а плянах визвольної боротьби.

Другим джерелом придбання зброї, амуніції та іншого воєнного виряду для революційних партизансько-повстанських сил може бути постачання від воєнних противників СССР. Під технічним оглядом цю справу можна під час війни якось наладнати якщо між революційни-ми силами і відносними державами існує порозу­міння й практичний зв'язок. Це питання залежить передусім від цілої воєнної політики. Тому для революційно-визвольних сил таке джерело постачання може бути тільки додатковою, допо­міжною базою.

Достава зброї з другого боку фронту має, за відповідних полі­тичних умов, велике значення для революційної боротьби. Най­важливіше є те, що ця зброя може бути пристосована до умов і потреб партизансько-повстанських дій, з використанням найнові­ших воєнних винаходів і вдосконалень. Продукція того роду спеціяльної зброї повинна б входити в зброєневі пляни відповідних держав, оскільки десантні, партизанські і знищувальні операції на тилах фронту матимуть щораз більше застосування у модерній війні. Спеціяльна модерна зброя може надати бойовим діям рево­люційних сил надзвичайної ударности. Такими засобами можна знищити й паралізувати важливі центри большевицької сили. Це мало б велике значення для розвитку й висліду революційної бо­ротьби й війни.

Коли йде про застосування ворогом модерної зброї проти ре­волюційних сил, то загально можна сказати, що воно не може мати вирішального значення, бо практичні можливості під тим оглядом досить обмежені. Большевики напевно будуть поборювати рево­люційні військові відділи і їхні дії модерною зброєю близького бою, яка надається до цієї мети. Але застосування проти революційних сил важкої модерної зброї – атомових бомб та великих ракетних стрілен – не входить до уваги, оскільки на теренах, де вони опе­рують, будуть теж власні сили ворога.

Зброя далекосяжного масового нищення може бути застосо­вана тільки проти цілком ворожих територій. Така небезпека може стати актуальною тоді, коли визвольна революція перемо­же на певному більшому просторі та очистить його від ворожих, большевицьких сил і перетвориться у визвольну війну. Насту­паючи на визволену вже країну новою зовнішньою агресією, Мо­сква може заатакувати її всіма засобами, якими диспонуватиме. Але це вже питання оборонної війни самостійної держави, а не революційної боротьби.

Модерна тактична зброя, що її большевики вживатимуть про­ти революційних військових сил, матиме тим ширше застосуван­ня і тим тяжчі наслідки, чим більше скупчення цих сил попаде під такий обстріл. Ця обставина заставляє підбирати відповідну так­тику в збройній боротьбі. Найменше