Чому не дійшло до поєднуючої дії «трійки».

У цій статті, надрукованій за підписом Степана Бендери в тиж­невику «Гомін України», Торонто, рік VII, ч. 13/254 з 27-го березня 1954 р., і в «Шляху Перемоги», Мюнхен, рік І., ч. 4, з 21. 3. 1954 р., ав­тор публічно вияснює багато справ, пов'язаних з диверсією ЗП УГВР і «двійки»,[14] що їх він заторкував у листах до членів ОУН, або які були обговорювані під час нарад Проводу ЗЧ ОУН у січні 1954 р.

*

Полагодження ідеологічно-політичного та структурно-дійового конфлікту між Закордон-ними Частинами ОУН і групою Закордон­ного Представництва УГВР, що мало бути проведене Колегією Трьох, перетворилось на нову розкольницьку акцію «Двійки» Л. Ребета і 3. Матли, яка поглиблює, загострює і поширює існую­чий конфлікт. Такий вислід, цілком протилежний до того, що мало бути метою Колеґії Уповноважених – не випадковий, він виявляє справжні наміри діючих у тому сил.

Знаючи, що ці наміри знайдуть рішуче засудження і відкинен-ня з боку цілого патріотичного суспільства, їхні автори й носії ста­раються їх заховати. Тому створюється довкола справи туман формалізму, перекручень і неправдивих пояснювань. Та це да­ремне. Факти шкідницької роботи і неприпустимі засоби в дії «Двійки» настільки наглядні, що їх характеру не можна нічим заслонити. Проте потрібно вказати на істотні моменти дотогочас-ного розвитку, щоб унагляднити справжні позиції й наміри дію­чих осіб. А ще важливіше – звернути увагу на глибше заховані цілі та остаточні наслідки, до яких змагає розкольницька акція, що виступає під іменем групи ЗП УГВР зокрема найновіший її прояв – акція т. зв. Двійки.

Спроби усунути розходження між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, що од­наково визнають визвольно-революційний рух в Україні своїм материком, мають вже свою історію. В 1950 році Провід ОУН на Українських Землях взяв на себе ролю арбітра в тій справі, і з тим погодились Закордонні Частини ОУН, що й ствердили III і IV Конференції. Одначе група ЗП УГВР відкинула обширний проєкт-базу поєднання (з уточненими позиціями в усіх сутніх справах), поданий в документі «Становище Проводу ОУН на Українських Землях до різних спірних або актуальних питань за кордоном». Теж інші спроби усунути конфлікт, не дали позитивного висліду, включно з переговорами в серпні й вересні 1953 року.

В усіх переговорах постава двох сторін була в двох різних сти­лях. Закордонні Частини ОУН трактували справу конфлікту і йо­го усунення в площині суттєвих – ідеологічних, політично-концепційних і структурних – питань, шукаючи вирішення в тому, що й було змістом розходжень. Питанням формального порядку приділялось менше уваги, вважаючи, що вони не мають перерішувати зміст, тільки вбирати його в рамці. Зате група ЗП УГВР, через своїх представників, усе ставила справи в площині форма­лізму, шукаючи в ній вирішень, позитивних чи неґативних, і уни­каючи змістової конфронтації позицій.

Але в своїй діяльності, як ЗЧ ОУН, так і група ЗП УГВР, послі­довно проводили і вперто відстоювали свої, значною мірою проти­ставні позиції – ідеологічні, політично-концепційні, стосовні до структури і пляну дії визвольного руху. Тільки ЗЧ ОУН визнавали їх відверто і за них змагались. Друга ж сторона свої позиції просо­вувала, шукаючи для того різних серпанків. Звідси й їхня тактика – ховатись за формалістичну постановку та через неї забезпечу­вати проведення своїх концепцій, змагу, який не давав їм жодних виглядів на перемогу.

В серпні 1953 року Закордонне Представництво УГВР подало Проводові ЗЧ ОУН два тексти, опубліковані тепер в ч. 216 «Укра­їнського Самостійника»,[15] як повідомлення від Проводу ОУН на УЗ. Перший з них містив у собі закиди проти мене і проти частини кадрів в Україні, а змістом другого – було уповноваження для Л. Ребета, 3. Матли і Бийлиха[16] перебрати тимчасово керівництво в ЗЧ ОУН.

Походження цих текстів досі не вияснене. Хоч вони змістом стосувалися до ЗЧ ОУН, вони не прийшли з України організацій­ним шляхом (а такий існував і існує), ані навіть дорогою ЗП УГВР не були адресовані до ЗЧ ОУН. З боку ЗП УГВР не подано жодних вияснень щодо дати тих повідомлень, яким шляхом їх одержано тощо.

Натомість ті самі закиди і твердження, які подані в згаданому документі, були змістом різних усних і письмових виступів групи ЗП УГВР, були нею препаровані (або вигадані) ще давніше перед тим, м. ін., були подані в листі ЗП до IV Конференції ЗЧ ОУН. Крім того, документальні дані від ОУН на Українських Землях з літа 1953 року стверджують, що група ЗП УГВР цілком фальши­во інформує Провід ОУН на УЗ про політичну ситуацію за кордо­ном і притягає американські чинники до надавання Проводові в Україні негативного становища до ЗЧ ОУН та позитивного – до ЗП УГВР, з тенденцією впливати на поставу Проводу ОУН на УЗ.

Не зважаючи на це, Провід ЗЧ ОУН далі докладав старань до усунення розходжень і конфлікту з групою ЗП УГВР, щоб завер­нути її з манівців, згідно з бажанням Проводу в Україні та з поста­новами IV Конференції. Тому, коли після безуспішних переговорів у серпні-вересні 1953 р. ЗП УГВР відмовилось пертрактувати з За­кордонними Частинами ОУН інакше, як тільки через «Трійку», Провід ЗЧ ОУН погодився передати полагодження конфлікту тій колегії, не зважаючи на невияснене походження того проекту.

До діяльности Колегії Трьох Уповноважених у поладнуванні конфлікту не дійшло через те, що в істотних питаннях не було справжнього узгіднення. «Двійка» намагається заховати цей факт спеціяльним підбором і укладом частини дотичних документів та їх інтерпретаціями, щоб викликати враження, що «Трійка» роз­билась через неістотні, формалістичні причини. Таким насвітлен­ням Л. Ребет і 3. Матла побивають самі себе, бо ж із того виринає питання: чому тоді вони пішли на таку шкідливу, розкольницьку акцію через якісь дрібні, формалістичні розбіжності?

В довгих переговорах «Трійки», згідно з постановами Конфе­ренцій та з становищем Проводу, я послідовно заступав те, що змістом погодження має бути поворот т. зв. опозиції на націона­лістичні позиції ЗЧ ОУН, зокрема: направлення ідеологічних схиблень групи ЗП УГВР, яка сповзає в бік марксизму; її поворот на лінію принципової незалежної політики ЗЧ ОУН, відмежування ЗП УГВР від усяких намагань творити спільний фронт з москов­ськими еміграційними імперіялістами і від чужинних впливів у тому йапрямі; втримання підметної політичної ролі, сили й вико­нування постанов Конференцій ЗЧ ОУН та пошанування діяль­ности ЗЧ ОУН і її правно-устроєвих засад. Властивим завданням Колегії Трьох Уповноважених мало бути привернення ідеологіч­ної, політичної і структурно-дійової єдности в закордонній частині революційно-визвольного, руху.

Л. Ребет і 3. Матла після довгих переговорів формально пого­дились на таку базу, і дійшло до підписання Трійкою документу: «Плян і деякі уточнення до діяльности тимчасового керівництва ЗЧ ОУН». В ньому частинне зафіксовано вище подані постанови, залишаючи решту в характері усного узгіднення. Одначе в даль­шому розвитку стало наглядним, що це не було справжнє пого­дження на лінію ЗЧ ОУН, тільки маневр для того, щоб захопити владув ЗЧ ОУН.

За пляном Ребета і Матли найперше «Трійка» мала дістати диктаторську і безконтрольну владу в ЗЧ ОУН, а вони двоє мали б.нею покористуватись, діючи вдвійку однозгідно проти третього. Це мало б дати їм формальну змогу так зреорганізувати цілість ЗЧ ОУН, щоб на ділі змінити ідеологічну й політичну лінію ЗЧ ОУН, накинувши їм механічною диктатурою лінію групи ЗП. Вже зайво доводити, що такі пляни ця Двійка справді мала, бо це най­виразніше виявляється в теперішній її роботі.

Щоб приховати свої справжні пляни, а рівночасно забезпечити собі можливість їх зреалізувати проти волі й наставлення цілости Закордонних Частин ОУН, Ребет і Матла домагались особливого правно-формального становища Колегії, а саме – що вона діє тільки з мандату Проводу ОУН на УЗ, що вона має надзвичайні, диктаторські компетенції, вищі від усіх органів ЗЧ ОУН, та що її завдання є реорганізувати ЗЧ ОУН на основі твердження, що ця частина Організації дістала вотум недовір'я від Проводу на Укра­їнських Землях. З тих самих приводів вони не хотіли погодитись на такі визначення, які зобов'язували Колегію Трьох реалізувати її базу, притримуватись постанов Конференцій ЗЧ ОУН, тим са­мим зберігати ідеологічну й політичну лінію ЗЧ, шанувати закони, устрій і волю цілости Закордонних Частин. Вони обидва не хотіли погодитись на такі зобов'язуючі устійнення: що завданням Колегії є поладнання конфлікту; що тимчасове перебрання нею керів­ництва має спиратись на умандатування також від ЗЧ ОУН і вкла­датись в устроєві рамці; що постанови Конференцій ЗЧ ОУН безумовно зобов'язують Колегію та що розбиття Колегії Трьох, чи її недіяльність, не запровадить хаосу в ЗЧ, а тоді тільки відновлює свою діяльність Провід, вибраний Конференцією.

Через непогодження в цих справах не дійшло до уконститую-вання і діяльности, ані до передання їй керівництва Проводу ЗЧ ОУН. В цій справі продовжувались переговори. Але Л. Робет і 3. Матла, не ждучи на їх остаточний вислід, розпочали сепаратну дію «Двійки», виступаючи як Колеґія Уповноважених, без участи і проти згоди третього, без апробати й передачі функцій з боку Про­воду ОУН, всупереч тому, що самі вони підписали в документі «Плян і уточнення»… – і створюючи новий розкол, всупереч бажанням Організації на Батьківщині. 13-го лютого ц. р. вони й формально зірвали переговори в справі «Трійки».

Розкольницька дія «Двійки» – Ребета і Матли – повністю розкриває цілі, які були в них та в їх патронів від самого початку під прикриттям поєднання, захопити ЗЧ ОУН і повести їх тим шляхом, яким іде група ЗП УГВР. Коли ж це не пощастило б – то відколоти бодай частину, підкосити ЗЧ ОУН, створити замішання. На опанування цілости чи бодай значної частини Організації сепа­ратною дією «Двійки» ніхто, ознайомлений з справою, рахувати не міг. Залишається другий плян – творення нової диверсії всередині визвольно-революційного руху, підшиваючись цим разом під ім'я ЗЧ ОУН «двійкарського» типу. Першим наслідком мало б бути послаблення ЗЧ ОУН, підкошення їх лолітичної діяльности.

Ця акція, що за суттю е продовженим раменем такої самої по­передньої роботи групи ЗП УГВР, виступає облудно під плащиком «підчинення авторитетові й рішенням Проводу ОУН на Українсь ких Землях». Це підшивання не тільки розраховане на полегшен­ня розкладової роботи і збільшення її наслідків за кордоном, але й свідомо націлене значно далі. Поперше, цим способом хочуть вбити клин між ОУН на Українських Землях і ЗЧ ОУН, порізнити дві частини Організації. Це вибивається в цій акції на перший плян. «Двійка» і «двійкарі» намагаються створити, в імені Проводу в Україні, такі доконані факти, які були б предметом конфлікту між обома частинами ОУН та перекидали на Провід у Краю відпо­відальність за ту розкольницьку акцію і її наслідки. Зокрема, все концентрується на тому, щоб усякими засобами створити проти­ставлення між Ковалем[17], і Бандерою чи бодай викликати вражен­ня, що між ними існує конфлікт. У наслідок того мусіли б прийти внутрішня боротьба, розклад і цілковите послаблення обох частин і цілости визвольно-революційного руху. Такі були б остаточні кон-секвенції, якби вдалося створити конфлікт між ОУН у Краю і ЗЧ.

Шкідливосте цілого пляну не поменшує твердження групи «Двійки» – ЗП УГВР, що вони хочуть переформувати ЗЧ ОУН і втримати єдність із Краєм, а тих, що не підуть за ними, звести до ролі відрізаної від Краю, еміграційної групи. Вони це поєднують із прищеплю-ванням закордонній, а через неї – і крайовій частині Організації протинаціоналістичних, промарксистських позицій в ідеології і програмі, а рівнож орієнтації на чужі сили, узалежню-вання Руху від них, резиґнації з незалежности політики Визволь­ного Руху. За тим ніколи не підуть кадри націоналістів, ані в Краю, ані за кордоном. А якби пішли, то це рівнялося б ідейно-політичній ліквідації націоналістичного визвольного руху. Тому ніщо не злагіднює шкідливости намірів розкольницької групи, хіба тільки одно – їхня безвиглядність на успіх.

Яку рішучу відсіч зустріла розкладницька робота «двійкарів» з боку загалу націоналістичних кадрів та всього патріотичного громадянства на всіх теренах – не доводиться з'ясовувати. Вона видна скрізь. Але так само й кадри ОУН в Україні рішуче відки­дають розкладові почини цієї групи. Для ілюстрації і на закінчен­ня, наведу уривок листа з Краю влітку 1953 року, з відповіддю на звернення групи ЗП УГВР до IV Конференції ЗЧ ОУН з тими за­кидами, які тепер на сторінках «УС»[18] повторює «Двійка»:

... «Шановним панам розкольникам за кордоном слід довести до відома: ніколи ніхто з нас не виступав проти Проводу ОУН в Краю, чи його голови... Ніколи ми не діставали доручень із за­кордону не повинуватись Провідникові ОУН на УЗ, а навпаки – діставали строгі інструкції повністю підпорядкуватись йому. А якже ж поступають пани закордонні розкольники? Вони не то, що перенесли і защепили закордонного бакциля розколу і гнилиз­ни на здоровий організм крайової ОУН, а прислали Провідникові ОУН на УЗ становище чужосторонніх чинників, в якому чорним по білому написано осудження політики ЗЧ ОУН і висловлюється недовір'я Провідникові Бандері. Ось де закопана собака... Якже ж можна назвати «демарш» ЗП УГВР на IV Конференції ЗЧ ОУН, як не черговим наклепницьким випуском розвідочного базару?.. Якого зайця задумали застрелити автори того пасквілю, ми знає­мо… Ми докладали і долежимо всіх зусиль, щоб зберегти єдність ОУН у Краю... Свідомі повної відповідальности перед історією і перед тінями впавших Друзів, мусимо недвозначно заявити, що ніколи не погодимося з тим, щоб ОУН стали сліпим знаряддям тих, які саму концепцію самостійності України наполягають зілляти з поняттям різних КЦАБ-ів, чи інших Комітетів Визволення На­родів Росії» …