За правильне розуміння визвольно-революційного процесу

Стаття ця, за повним підписом Степана Бандери, була надрукована в різдвяному числі тижневика «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік II, чч. 1-2/46-47 з 7-го січня 1955 р., розглядає українську післявоєнну політичну діяльність на протязі минулих 10 років і стверджує нестачу поважніших досягнень та прогайнування чимало нагод через погоню за ілюзорним союзництвом із західніми силами; одночасно вона пере­стерігає перед помилкою розглядати український революційно-виз­вольний рух, як лише політично-мілітарну кампанію, розраховувану на проведення протягом обмеженого часу, а не як глибинний багато­гранний процес.

Ця стаття була передрукована у збірці статтей «Большевизм і виз­вольна боротьба», Бібліотека Українського Підпільника, ч- 5, вид. 34 ОУН, 1957 р., стор. 184-190. Уривок статті п. н- «Найістотніше в житті й розвитку нації» був надрукований в журналі «Визвольний Шлях», рік вид. XI (XVII), кн. 10/200, за жовтень 1964 р.

*

Наближається десятиріччя від закінчення другої світової вій­ни. За той час довелось зробити багато переоцінок, коли йде про міжнародній уклад сил та про ініціятиву й формуючу ролю голов­них чинників.

Лінії й методи большевицької експансії, проводжуваної за той час із незвичайною послідовністю й успіхом, не були несподіван­кою для нікого обізнаного з московським імперіялізмом, зокрема ж, з большевизмом. Але цей факт, що вільний світ, головно за­хідні великодержави, так легко до того допустили, викликав гли­боке розчарування у кожного, хто хотів вбачати у Заході певного захисника перед большевицьким поневоленням. Не тільки бороть­ба УПА проходила за повної байдужости західніх держав. Так само союзницькі зобов'язання й гарантії Заходу супроти тих на­родів, які у висліді війни опинилися під большевицькою займанщиною, не були дотримані й ані трохи не помогли тим народам. Авторитет західніх великодержав докраю підкопало те, що вони не тільки що не здобулися на успішне підтримання протибольшевицької боротьби інших народів, але цим самим допустили до не­звичайно для них небезпечного зросту большевицької сили.

Цілий повоєнний розвиток наглядно показав, що сліпа орієнта­ція на визволення силами Заходу народів, поневолених москов­ським большевизмом, не має реальних основ. Західні держави не ведуть жодної політики в цьому напрямі й не видно навіть таких поважніших плянувань. їх політика не виходить поза межі кон­цепції «мирної коекзистенції» на підставі збереження існуючого стану.

Тому й всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кла­дуть орієнтацію на вирішну допомогу західніх держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику – йдуть безвиглядними манівцями. Те, що мало б бути реальним розрахованням, є тільки порожнім бажанням, цілком далеким від дійсности.

За десять літ української повоєнної політичної діяльности на еміграції через погоню за ілюзорним союзництвом з західніми си­лами та за їхньою допомогою витрачено надаремно чимало енергії, спричинено багато шкідливих конфліктів та знівечено багато цін­них здобутків і важливих позицій української самостійницької по­літики. Ефектів, які можна б враховувати, як поважний причинок для визвольної справи, немає з того жодних. Якщо б ще й ціла за­кордонна частина визвольно-революційного руху була пішла на той шлях сліпої орієнтації на зовнішні сили та достосування до їх­ніх бажань, тоді цілість української самостійницької дії за кордо­ном стояла б сьогодні в безвихідному сліпому куті. Від західніх держав ми всі разом не здобули б тривкішої бази для визвольних змагань, так само, як її не здобули ті групи, що її добивались за всяку ціну. Бо генеральна лінія політики тих держав ніяк не да­вала на це змоги. Натомість ми були б затратили власну силу і базу самостійницького руху, що їх творить концепція власних сил, і повну незалежність у формуванні його внутрішнього змісту і дій.

Ще гірші наслідки для визвольного руху виникнули б із пере­ставлення його боротьби на Рідних Землях на орієнтацію на зов­нішні сили і їх допомогу. Тоді б сьогодні ми стояли перед його ді­йовим заламанням. Західні держави при своїй політиці не зважу­ються, ані не спроможні дати протибольшевицькій революційній боротьбі в Україні реальну підтримку. Ідейно-політична дискре­дитація руху перед народом через орієнтацію на політику Заходу, що ввесь час шукає співжиття з большевизмом, – знищила б увесь ґрунт впливу й визвольницької дії цього руху.

Переглядаючи розвиток подій за останнє десятиріччя, знаходимо в ньому дуже виразне ствердження, що концепція власних сил, повна самобутність і незалежність українського визвольного руху, як на Батьківщині, так і за кордоном – єдино певні і реальні. Правда, наші власні сили і спроможності, які в сучасному положенні можемо мобілізувати до визвольницької боротьби, – малі в порівнянні з тими силами й засобами, які входять в гру обабіч сві­тового фронту. Але вони певні, на них можна будувати визвольну акцію в кожній ситуації й ними можна зрушити до боротьби за са­мостійність увесь народ.

*

Десятирічний повоєнний розвиток подій виявив, що концепція поборювання самого тільки режиму СССР – помилкова. Як у за­хідній проткбольшевицькій пропаганді, так теж і в політично-пу­блічній роботі деяких українських середовищ спрямовувано го­ловне вістря проти сталінізму як системи, опертої на диктатуру однієї людини та його прибічної кліки. Таким чином легковажено, а подекуди й вибілювало саме джерело лиха – комуністичну док­трину. А вона, як світогляд та суспільно-політична система, спаро­вана з історичним московським імперіялізмом, породила всі стра­хіття большевизму.

За таким ставленням проблеми приховувалась надія, що персо­нальні зміни чи інші внутрішні потрясення на верхах режиму мо­жуть довести до заламання або поважного переродження больше-вицької системи. Тим часом Сталін помер, зліквідували Берію і жодного катаклізму, ані глибших змін у напрямі послаблення большевизму не було. Це унагляднило безпідставність всяких спо­дівань на послаблення большевицького тиску в наслідок внутріш­ніх змін у самому режимі.

Большевизм – це тоталітарна система не тільки в сенсі всеохоплюючої й безоглядної диктатури режиму в усіх ділянках життя, але ще більше в тому, що всі елементи большевизму, від доктрини до практики, творять одну цілість, є нерозривно спле­тені, так що одно з другого виникає, одно одного підтримує. Побо­роти большевизм можна тільки при повному неґуванні всіх його складників, зокрема ж, протиставляючи його теоретичній підбу-дові відповідні вартості християнської релігії й духовости та сперті на них національно-політичні й суспільні ідеї.

*

Було б цілком помилковим розглядати сучасний український визвольно-революційний рух, як тільки політично-мілітарну кам­панію, яку розраховано на переведення протягом обмеженого часу й у відповідній ситуації прийнятих стратегічних плянів, на чому дія цього руху закінчувалась би – перемогою або невдачею. Та­кий рух не мав би ані рації, ані змоги розвиватися в існуючій, по­воєнній ситуації, якщо б він був наставлений на дію тільки за такого положення, яке дає вигляди на усунення большевицької займанщини загальним збройним повстанням, з використанням догідних міжнародніх, чи внутрішньо-імперіяльних ускладнень.

В однобічному розумінні виключної мілітарної стратегії роз­виток визвольно-революційної боротьби в Україні за останнє де­сятиріччя виглядав би цілком неуспішним. Бо хоча при кінці війни і було змобілізовано поважну революційно-військову силу – УПА та її діями створено велике піднесення революційних настроїв се­ред народу, особливо на Західніх Землях, одначе не було змоги підняти загальне збройне повстання. Так само не було можливости тримати цілість змобілізованих сил, зберігаючи їх для збройної боротьби в догіднішій ситуації. У дальших повоєнних роках, від 1948 р., в найважчих умовах підпільного побуту і боротьби посту­пово значно зменшилися дійові революційні кадри в Україні, зо­крема відділи УПА та їхні збройні акції. Але оцінювання проб­леми національно-визвольної революції виключно під один кутом мілітарно-стратегічної доцільности – цілком помилкове, бо воно не узгляднює цілої суті революції.

Український визвольний рух, як його ставить ОУН, це багато­гранний процес внутрішньо-духового й політичного переродження нації та ним наснажуваної боротьби з московським большевизмом за власний зміст, самобутність і свобідний розвиток у всіх цари-нах життя, за національно-державну самостійність. Процес вну­трішнього формування народу, від глибинних, духових основ до ідейно-політичної й дійово-революційної мобілізації – є істотним, підставовим складником визвольної революції, без якого сама тех­нічна боротьба заниділа б, як річка з висохлими джерелами.

Могло б бути інакше, якщо б ворог поневолював Україну тіль­ки в площині політичній, державно-адміністраційній та економіч­ній, як це буває в деяких колоніяльних системах, а внутрішньо-субстанціональне життя і розвиток нації не були б окупацією глиб­ше заторкувані. Тоді могли б бути оправданими покладення всієї ваги визвольного змагання на матеріяльну, збройно-політичну бо­ротьбу. Таке зосередження всієї уваги на цей відтинок і ставлення на перше місце мірила оперативної, стратегічної й тактичної до­цільности застосовується теж в повстанському етапі визвольної революції, коли йдеться про те, щоб змобілізувати всі можливі сили, підняти весь народ на безпосередню, збройну боротьбу та найраціональнішим способом досягти перемоги над ворогом.

Та в нашому положенні і на сучасному етапі визвольно-рево­люційного змагання правлять розвиткові закони безупинного, довгочасного революційного процесу, затяжної боротьби, яка ве­деться передусім за душу народу. Ціла система московсько-боль-шевицького поневолення України спрямована на знищення душі української нації, духової самобутности й самостійности україн­ського народу. Цій цілі служать всі найжорстокіші і найбільш підступні методи большевицької тоталітарної тиранії: нищення релігії, змісту національної культури, ліквідація виховно-духо­вих функцій родини, насильне накидування забріханої комуні­стичної доктрини тоталітарними методами виховання й пропа­ганди, крайнє матеріяльне пригнічення, визиск, найжорстокіший терор, масові ув'язнення, заслання і переселювання, фізичне зни­щування всіх опірних елементів і т. д., большевицька Москва на­магається, розкладом і знищенням духового, єства української нації перетворити її фізичну субстанцію на новітніх яничар – «совєтський народ».

їв цій площині мусимо провадити нашу головну боротьбу. Най­перше йдеться про збереження від заглади, про вдержання жи­вучим того, що є найістотнішим в житті й розвитку нації, що ста­новить властивий зміст її самобутности, змисл її розвитку як збір­ної одиниці. Ідеться про захист найвищих загальнолюдських цін­ностей – віри в Бога, волі, гідности, права й вільного розвитку на­роду й людини. Адже ж ціле визвольне змагання ведеться якраз задля того, щоб у власній, незалежній державі найповніше, як­найкраще забезпечити, розвинути й піднести ці всі цінності.

Найважливішим змістом цьогочасної визвольно-революційної діяльности ОУН мусить бути саме оборона, підтримування, пле­кання і поширювання тих найголовніших духових вартостей на­роду, на які йде головний наступ ворога. Цією боротьбою відби­ваємо нищівні атаки большевизму, підтримуємо іскру невбитого самостійного життя української нації та продовжуємо будування прийдешнього визволення. Усі ці три моменти найважливіші, во­ни необхідні для самостійности України та між собою нерозривно пов'язані.

В такому розумінні процес визвольно-революційної боротьби на теперішньому етапі не е тільки ступенем на дорозі до визво­лення. Він є передусім найважливішим чинником і свідоцтвом життя й живучости нації. Щоб розвиватися, щоб здійснювати свої цілі, треба найперше жити. Як людський, так і національний орга­нізми доти живуть, доки в них не згаснуть власні життєві рушії. За фізичне збереження народу змагається кожна одиниця й на­ціональна спільнота безнастанно і, можна сказати, автоматично; інстинкт фізичного самозбереження діє в народі скрізь, з великою напругою. А духове збереження лежить на відповідальності, зу­силлях і боротьбі вибранців. їх вирощувати підготовляти, орга­нізувати та скеровувати до революційної дії серед народу, проти смертоносного натиску ворога – це одне з головних і найвідпові­дальніших завдань революційної, націоналістичної Організації.

Якщо розглядати визвольно-резолюційний рух в такому світ­лі, коли йдеться не тільки про плян і стратегію визвольної бороть­би, але одночасно про саму підставу, про вдержання життєвого вогню для самостійности нації – тоді всі складники і прояви цього змагання набувають властивого їм значення. Усвідомивши собі, що така боротьба необхідна, неминуча, що тільки через неї можуть здійснитися ті всі найвищі ідеї, пориви, прагнення, які зосереджені в ідеї Української Самостійної Соборної Держави, – потрапимо прикладати і належну мірку до всіх елементів революційного про­цесу.