Відкриті карти

Третя з черги стаття Степана Бандери на тему проросійської тенден­ції в американській політиці 1950-их років, щільно пов'язується з дво­ма попередніми. Вона надрукована в тижневику «Український Само­стійник», Мюнхен, рік вид. III, ч. 46/147 з 9. 11. 1952 р.

*

Проросійська тенденція теперішньої американської політики в холодній війні з СССР назовні арґументується головно бажан­ням з'єднати в один фронт усі протибольшевицькі сили. Якіцо б цей мотив насправді переважав, то відповідні старання повинні б зосереджуватись на підсилюванні й координації таких діючих протибольшевицьких сил і акцій, які відзначаються найбільшою потенцією і динамікою та які можуть творити спільний фронт, з уваги на співзвучні цілі в боротьбі проти спільного ворога. Таки­ми природними союзниками є народи, які борються з московсько-большевицьким поневоленням за свою національно-державну са­мостійність і не мають одні проти одних неприязних намірів.

Тим часом американська акція на цьому відтинку ставить ви­разну межу поміж визвольними змаганнями т. зв. сателітних країн, які попали під московське панування в останній світовій війні, і такими ж самими визвольними змаганнями народів давніше по­неволених Москвою. Одна і друга група народів стоїть в анало­гічній боротьбі проти большевизму і проти кожного поневолення московським імперіялізмом, проти накиненої Москвою комуністич­ної системи – за повну державну самостійність і незалежність. Фактичне становище одних і других дуже подібне, а шлях до виз­волення й можливості боротьби – такі самі. Але американські ко­ла не тільки не пособляють цементуванню спільного фронту одних і других народів, а ще й перешкоджають цьому різним їх тракту­ванням. Це наглядно показує, що не вирішує постулат одного фрон­ту протибольшевицьких сил і їх скріплення.

Цілком інше ставлення американської політики до визвольних Цілей одної і другої групи народів випливає із засадничої програ­ми супроти московського імперіялізму. В межах з-перед другої світової війни цей імперіялізм дістає апробату сучасної американської політики. Тому вона не підтримує самостійницьких змагань цих народів, тільки трактує їхню боротьбу як протирежимний спротив. З дальшою експансією Росії вона вже не хоче погодитись, і підтримує, принаймні декларативно, змагання до державної самостійности тих народів, якими Москва оволоділа після останньої війни.

Не дбаючи про творення і скріплення справжнього спільного протибольшевицького фронту там, де він можливий і природний, як фронт поневолених народів проти московського імперіялізму і його інструменту – комунізму, американські політики витрача­ють силу над сполученням несполучного.г Але це тільки зовнішня форма. Бо і вони мусять добре розуміти, що зведення в одні рам­ці московських імперіялістичних, хоч і протикомуністичних тен­денцій, і визвольних змагань поневолених народів не створить ані сили, ані динамічної, плянової дії, тільки приведе до взаємного паралізування, їм, як видно, не йде про силу, про акцію, чи про справжній спільний фронт. Головна мета такої політики – вкупитися в симпатії московських кіл, які стоять на імперіялістичних позиціях, але настроєні проти большевицького режиму й систе­ми. Мається на увазі не так їх активну революційну боротьбу, а радше відтягнення їх від підтримки й оборони большевизму з мос-ковсько-імперіялістичних мотивів і викликання у них пасивної байдужости чи й симпатій до противників СССР, коли ці не бу­дуть порушувати цілости імперії. Друга ціль така, щоб непевних союзників, якими являються московські антикомуністичні імпе-ріялісти, внутрішньо зв'язувати, тримати під шахом через пов'я­зання з ними визвольних сил поневолених Москвою народів. В та­кому лляні наші визвольні змагання трактуються тільки як пред­мет політики супроти московського імперіялізму – поперте, як ціна для його обласкавлення і, подруге – як невтралізатор і за­безпечення.

Таку політику розцінюємо як цілком помилкову і безнадійну навіть щодо її успішности. Нею американці не здобудуть собі ласк московського імперіялізму, тільки скріплять його самопевність і агресивність. Що вони не робили б – їхнім власним ворогом, як і цілого Заходу, є і залишиться московський імперіялізм, а не тіль­ки одна форма – большевизм. Стаючи до конкуренції з большевизмом за здобуття симпатій імперіялістичних настроїв московсь­кого народу, США самі ставлять себе в таку позицію, в якій му­сять програти, бо Сталіна в тому не перевершать. Замість мобілі­зувати цілий волелюбний світ проти обидвох видів одного й того самого ворога – проти 'московського імперіялізму й комунізму, замість іти наступом і депримувати його, політики США допомагають скріпити почуття непереможности московського Імперіяліз­му тим фактом, що навіть така потуга, як США, не наважується проти нього виступати.

Але найбільшим лихом розгляданої тут проросійської концеп­ції в американській політиці є те, що вона наміряється вбити но­жа в спину національно-визвольних змагань України й інших по­неволених Москвою народів та замикає дорогу до порозуміння і співдії між ними і протибольшевицькими зусиллями США.

Ця концепція неґативно ставиться до суті визвольних змагань України й інших народів, тобто до їх прагнення до повної дер­жавної самостійности і повної ліквідації будь-якої залежности від Москви. Ця концепція вимагає від нас зречення цієї основної цілі, зведення наших змагань тільки до протирежимної боротьби і фак­тичного підчинення вимогам московських еміграційних імперіялістів для втримання України й інших народів у рамцях російсь­кої імперії. Це не ті самі вимоги, які кожна московська імперська система, від царату до большевизму, накидала нам засобами най­страшнішого терору. Через свою непокірність ворожим намаган­ням і незламне прямування до волі й державної незалежності! Україна принесла і далі приносить найбільші жертви.

І тепер американські чинники, які підтримують стремена мос­ковським імперіялістам, приходять з тими ж самими вимогами. Приходять ніби як приятелі, обіцяють допомогу у протибольшевицькій визвольній дії, але вимагають зречення з властивих цілей визвольної боротьби. Це так само, якби людині, яка бореться з життєвими злиднями, хтось пропонував достатки під умовою, що вона позбавить себе життя. Інакше не можна цього розцінювати. Бо співдія з московським імперіялізмом на базі тільки протире­жимної боротьби, при поминенні справи державної незалежности України, означала б відступлення від головних цілей і суті виз­вольних змагань.

На це український визвольно-революційний рух не піде ніко­ли й за жодних умов. Він не зрадить прапора і цілей вікових зма­гань України, яке коштує українській нації стільки жертв. Не пі­де тому, що мета і шлях визвольних змагань України визначу­ється тільки волею і життєвими потребами української нації, а не міжнародньою коньюнктурою, ані бажаннями чи впливами зовніш­ніх сил. Якщо б український нарід був податливий на натиск чи на різні примани і мав капітулювати перед московським імперія­лізмом, то передусім припинив би боротьбу з большевицькою фор­мою того імперіялізму для уникнення, чи бодай зменшення страш­них жертв і переслідувань. А всім, що цікавляться тим, пов'инно б бути відомим, що в Україні, на Кавказі, в Туркестані і в інших країнах з самостійницькими змаганнями, большевицький терор і винищування були і є без порівняння гірші ніж у Московщині, че­рез ворожнечу між московським імперіялізмом і непокірними на­ціонально-самостійницькими прагненнями тих народів. Тож при­мирення з тим імперіялізмом у підбольшевицькій дійсності було б скорше зрозумілим, ніж за американськими принадами.

Коли ж український визвольний рух ніколи не думав і не ду­має капітулювати перед Москвою, якою б вона не була, то це ви­пливає з його внутрішньої незламности і послідовности у своїх прямуваннях. Але тенденції американської політики, які намага­ються спрямувати його на шлях капітулянства, хоч у цьому на­прямі нічого не вдіють, то все ж таки наносять йому дуже великі удари морально-політичної натури. Це добре використають боль-шевики, як арґумент для морального ламання визвольних проти-большевицьких сил. Мовляв, навіть американці проти нашої са-мостійности і якби упав большевизм, то далі залишитесь у мос­ковській неволі, такій, як за царату, бо білі московські імперіялісти матимуть в тому підтримку Америки.

Український національно-визвольний рух встоїться і перед та­ким додатком до ворожого натиску. Всі українські чинники й окремі одиниці на еміграції повинні однодушною поставою засвід­чити національну відпорність на всі спроби звести будь-кого з самостій-ницьких позицій. Якщо б навіть знайшлися якісь відступ­ники, то цим вони поставили б себе поза рамці українського само­стійницького табору і ніхто не міг би трактувати їх як його учас­ників, чи речників.

Для ламання національного фронту проти московського імпе-ріялізму немає жодного виправдання. Капітуляція перед його еміґраційною, антикомуністичною відміною є такою самою національ­ною зрадою, як і перед большевизмом. А обставини одного і друго­го відступства від самостійницьких позицій мусять впливати на гостріше осудження таких злочинів на еміґрації. Бо на Україн­ських Землях люди діють часто під найстрашнішим терором, хо­чуть рятувати своє життя і своїх найближчих. А відступство та­кого роду задля особистих або групових користей, чи задля полі­тичної кар'єри, серед свобідніших умов на еміґрації заслуговує на ще гостріше засудження.

Не дає виправдання і те, що співдія з московськими імперіялістами і поминення справи державної самостійносте України та ін­ших поневолених народів має відбуватись в аспекті співдії з аме­риканцями на протибольшевицькому фронті. Бо за суттю такі ви­моги не мають жодного позитивного відношення ані до українсько-американських взаємин, ані до нашої боротьби з большевизмом, хіба тільки можуть бути перешкодою в одному і другому. Йде про нашу поставу до московського імперіялізму і про зречення з само­стійницьких цілей. Отже американське посередництво в тому, ці­на американської допомоги й протибольшевицьке наставлення – нічого не виправдують. Так само, як прислужників большевиць-кої Москви, з т. зв. уряду УРСР, не виправдують арґументи, що вони використовують радянські форми, щоб у рамцях існуючих можливостей максимально втримати і розбудувати бодай дещо з власної державности, українську культуру, господарство і тому подібне, або що на випадок перемоги США над СССР до влади дійшли б підтримувані Америкою білі московські імперіялісти, які зліквідували б навіть існуючі за большевиків форми української окремішности.

Кожна допомога для протибольшевицької акції, поскільки во­на поєднана з протисамостій-ницькою, проросійською політикою, приносить українській визвольній справі більше шкоди, ніж ко­ристей. Жодні акції і досягнення, проведені за такою допомогою, хоч би вони самі з себе були поважні й корисні, не можуть зрівно­важити найбільшої, засадничої шкоди, якою є прорив в одностай­ному фронті визвольної самостійницької політики. Але й кожна окрема дія з чужою допомогою на базі тільки протирежимної, несамостійницької концепції, має в собі той же самий елемент, що робить її безвартісною, або просто шкідливою.

Наприклад, такою є протибольшевицька пропаґанда через ра­діо чи іншою формою, що має мобілізувати й активізувати протибольшевицькі настрої і дії серед українського чи іншого народу, але при цьому цілком не заторкує ворожнечі до московського ім­періялізму, прагнень до національно-державної незалежности, або навіть виявляє негативне наставлення до цих рушіїв визвольної боротьби. Така пропаґанда є шкідлива для визвольних змагань, для цілого протибольшевицького фронту, бо вона діє демобілізуючо на головні пружини протибольшевицької боротьби. Вона ви­кликає огірчення і неприхильне наставлення воюючих з больше­визмом національно-визвольних рухів супроти інспіраторів такої пропаґанди і дає протилежний ефект, ніж той, що його бажали б собі її інспіратори.

Для визвольних змагань України й інших народів найбільшу вартість має справжня політична підтримка цілей цих змагань і признавання за ними властивої їм ваги в міжнародному розвитку, на відповідних аренах світової політики. Велике значення й вар­тість має кожна практична допомога для підготови й ведення виз­вольної боротьби, для самостійницької протибольшевицької діяльности чи для плекання українських національних вартостей і сил, коли така допомога базується на позитивному відношенні до самої суті змагання України за державну самостійність. Мінімальною передумовою для того, щоб допомога якоїсь держави була сприємлива й корисна для визвольного руху є те, щоб ця держава не мала таких цілей, ані не провадила такої політики, яка суперечи­ла б основним цілям українських визвольних змагань та щоб не зв'язувала своєї допомоги з вимогами, що суперечать позиціям української самостійницької політики.

Виразна й непохитна неґативна постава всіх українських сил на еміграції супроти проросійської концепції в американській по­літиці і супроти її намагань затягнути їх на ті рейки, має важли­ве значення не тільки для української справи, але й для правильности самої американської політики та для взаємовідношення між фронтом визвольних змагань поневолених Москвою народів і протибольшевицькими діями західніх держав. Ми повинні зробити все, щоб спростувати помилкові уявлення, незрозуміння, щоб роз­віяти фальшиві ілюзії, перебороти шкідливі концепції та запо­бігти небажаному для обидвох сторін розвиткові взаємин. Об'єк­тивні дані промовляють за тим, що наші визвольні змагання і протибольшевицька політика США та інших західніх держав по­винні знайти спільну мову в боротьбі проти спільного ворога. Бо для одних і для других однаковим ворогом є і московський імперіялізм, у кожному виді, і комунізм, як система.

Було б фальшиво розраховувати на те, що противники СССР зможуть використовувати для своїх цілей протибольшевицьку бо­ротьбу українського народу, незалежно від того, як самі будуть ставитися до його визвольних змагань. Правда, ми нашої протибольшевицької боротьби не заперестанемо, ані не послабимо під впливом неприхильної постави США, чи інших західніх держав. Але плян боротьби, стратегія визвольної революції може узгляд­нювати ширший плян одноцілої боротьби, щоб спільними силами й скоординованими діями найскорше перемогти спільного ворога тоді, як маємо союз і гарантії, що спільна перемога дасть і нам до­сягнення наших визвольних цілей. У протилежному випадку, ко­ли нас не трактують як союзників і не респектують наших цілей, тоді.мусимо провадити нашу боротьбу цілком сепаратне, як і досі, маючи на увазі й те, щоб з неї не могли користати такі сили, що мають неприязні до нашої самостійности заміри.

Якщо б на зміну большевизмові в Україні пробували стати но­гою московські імперіялістичні загарбники іншого забарвлення, то український нарід поведе проти них таку ж саму боротьбу, як проти большевиків, незалежно від того, чи вони матимуть чужу підтримку і з боку яких держав. Під. час другої світової війни український революційно-визвольний рух провадив боротьбу на два фронти – проти большевизму і гітлерівських загарбників. Гітлер хотів зробити з України свою колонію, так само як Москва, тож ситуація була зрозуміла. Але який був би глузд Америці, чи ін­шим західнім державам ставати ворогом України на те, щоб допо­могти москалям втримати імперію, яка колись знову підійме роги проти Заходу?

Проросійську концепцію американської політики, з її потуран­ням московським імперіялістам і намаганням віддати їм на пота­лу визвольні змагання поневолених народів, в її останніх консеквенціях уважаємо за шкідливу й безглузду, як з нашого погляду, так само і з погляду рації американської та світової боротьби з большевизмом. Бачимо в ній користь тільки для московського імперіялізму всіх відмін. Та покищо ця концепція не тільки існує, але й визначує американську політику на нашому відтинку. На­ша рішуча постава проти неї боронить не тільки справу визво­лення України й інших поневолених Москвою народів. Вона має на меті теж добро світового фронту оборони життя і волі народів перед нищівним наступом московського імперіялізму і його ін­струментом – комунізмом.