Отже, людина, яка прагне активно діяти і витрачати багато енергії, сама стає каталізатором механізмів індукції надлишкового анаболізму

Щоб керувати індукцією надмірного анаболізму речовин у собі, слід додержувати законів:

1) закону мінімальної дії: щоб отримати позитивну - надмірну -
зміну (щонайменшу) в кількості енергії, треба виконати найменшу ро­
боту із всіх можливих;

2) закону максимальної дії: щоб виконати максимальну дію,
треба витратити мінімальну кількість енергії із всіх можливих варіан­
тів. Отже, у всіх інших випадках витрати енергії будуть значно більши­
ми і непродуктивними;

3) закону мінімального приросту потужності механізму твор­
чості: кожна дія повинна приводити до позитивних змін хоча б в од­
ному із механізмів за рахунок індукції надмірного анаболізму. Тому в
заняттях систематично повинні бути:

а) максимальні дії;

б) мінімальні прирости потужності окремих механізмів;

в) оптимальний час відпочинку для набуття готовності до наступ­
ної дії з не меншою потужністю.

Мінімальна дія - розв'язання задачі мінімальної трудності - дає малий приріст потужності механізму творчості: повільніше їдеш -далі будеш. Це забезпечує: а) стабільність розвитку; б) уникнення переван­тажень і втоми; в) постійний стан свіжості людини - готовність і ба­жання діяти.

Максимальна дія - розв'язання надзадачі. Воно створює умови для розширення діапазонів коливань хвилі енергії, швидкості мислен­ня, глибини і сили почуттів і уяви.

У наведених законах враховано те, що дозволене природою (до­цільне і гармонійне, яке несе в собі позитивні внутрішні зміни), і те, що нею заборонене - руйнівне щодо тіла й душі.

Отже, всі інші дії характеризуються більшими витратами енер­гії, ніж її треба,- непродуктивними, неекономічними- з низьким ККД. Витрати, більші за необхідні, призводять до вичерпання енергії, уповільнення розвитку механізму творчості у дітей, а в дорослих - до спаду його потужності.

Мінімальний постійний приріст енергії та інформації- умова розвитку механізму творчості.

Зупинка, "тупцювання на місці", а тим більше відступ, свідчать про порушення законів дії, про помилки в технології діяльності. Коли ж можливий прогресивний хід уперед? У тому разі, коли він поступо­вий. Перенапруження, натаскування, гонитва за результатом руйнують внутрішню гармонію людини, негативно позначаються на успішності дій і стані її здоров'я.

Поступовість позитивних змін - продукт активності індукції над­мірного анаболізму - має аналог і в природі. Так діють рослини: вони використовують найменші із всіх можливих кількостей енергії для сво­їх мінімальних просторових змін.

Яскравим прикладом цього може бути проростання трави і пагонів де­рева крізь асфальт, яке можливе саме завдяки поступовості росту тонень­кого стебельця і відсутності пружності твердого покриття тротуарів.

Дія - засіб розвитку

Кожна людина в навчанні повинна пройти школу дійового мислен­ня, яка і створює "золоті руки".

Чому ми наполягаємо на навчанні ручній дії?

Існує в житті людини період - "вік грації" - пік психомоторики. Зне­хтувати ним - груба помилка батьків і, особливо, системи освіти; по­милку пізніше виправити майже неможливо: психомоторика людини залишиться недорозвиненою. Але найбільші втрати - у здатностях мислення, почуттів та уяви.

У дії з предметом людська рука закономірно включається в систему рухів, що визначаються функціями та законами знаряддя виробництва.

Тобто виробнича логіка рухів, що виготовляють предмет, підкоряє собі природну логіку живих рухів і вчить людину природній грі ро­зумових і психомоторних сил.

Знаряддя і засоби дії є продовженням наших органів рухів, їх ви­довженням і доповненням.

Коли дитина працює, користуючись знаряддями та інструментами, то вона не просто включає додатковий засіб у власний засіб - живий рух, а створює систему - "живий рух - інструмент - предмет". Систе­ма її рухів стає:

а) частиною системи рухів інструмента, яким обробляється
предмет;

б) частиною матеріалу, що вбирає в себе продукти думки, образи
і почуття діяча;

в) властивістю виробленого предмета - відображенням міри
людини.

Таким чином, живий рух перетворюється на предметно організова­ну дію.

Живий рух, як компонент робочої дії, починає виконувати функції дуже складних психічних явищ - сприйняття ситуації, розуміння ло­гіки матеріалу і рухів, що його перетворюють на іншу форму, перед­бачення наслідків дій тощо. У дію залучаються всі складові механізму творчості, хоча перевага і домінанта на боці психомоторики.

З розвитком дії механізм творчості переходить від моторної роботи до семантичної, до перетворення смислового змісту дії на її продукт -певний виріб.

Дитина, залучена до ручної і точної роботи з матеріалом у періоді "віку грації", на 3-5 років випереджає в розумовому розвитку своїх ро­весників. Зокрема, вона рано оволодіває здатністю осмислювати пред­мет дії, не торкаючись до нього руками, мислити образами, збагачувати їх творчою уявою. Думка в неї стає не лише відображенням предмета, а перетворює інформацію на енергію, смислову одиницю мови - на силу, яка використовується для продуктивної розумової роботи. Людина нау­чається переводити думку в почуття, а образ - у регулятор діяльності.

Дія — естетичне явище і атлетика. Вдумаємося в знайоме поняття "фізична культура". Що таке фізична культура? Чия вона? Це культура тіла кожної конкретної людини. Культура психомоторики, культура ру­хів, культура дій, поведінки і трудової діяльності.

Загальний результат - культура думки, почуттів та уяви, які вира­жаються зовні психомоторикою - органом людини, а забезпечуються енергією.

Стародавні греки вважали, що атлет- це людина, яка володіс мистецтвом через психомоторні вправи підтримувати гармонію свого тіла і душі.

Уже тоді атлетика (наша фізична культура, а не спорт, але й не куль­туризм!) вивчалася нарівні з філософією і точними науками. Людей, які нехтували атлетикою, Платон називав кульгавими, тому що й тіло, і живий рух, і дія - цс естетичні властивості людини.

Краса тіла і живого руху людини так само, як і твори літератури та мистецтва, впливає на почуття і розум. Вони виявляють, зміцнюють і вдосконалюють передусім естетичні почуття, тренують мислення, шлі­фують уяву.

Слід підкреслити (спеціально для вчителів фізичної культури і тре­нерів): якщо заняття проведене під камертон естетичних почуттів -гармонії, симетрії, ритму, - то воно дасть найкращі результати як для здоров'я, так і для психомоторного (розумового, морального та есте­тичного) розвитку людини.

Отже, урок атлетики повинен стати уроком прикладної естетики, ді­йового мислення, почуттів та уяви. Для цього треба змінити існуючу мету. Зробити розвиток культури тіла, культури живих рухів, культу­ри дій бажанням, мотивом і метою кожної людини. Адже в розвитку -джерело позитивних почуттів і потреба вдосконалювати себе.

Отже, критерії атлетизму - не секундомір, не рулетка, не кілогра­ми. В основі занять з прикладної естетики повинна стояти краса, а мі­рою успіху має стати м'язова радість- особлива насолода психомо­торними ДІЯМИ.

Заняття атлетикою дасть змогу:

1) набути мистецтва за допомогою вправ оволодівати своїми пси­
хомоторними можливостями;

2) зберігати і зміцнювати природну гармонію душі і тіла;

3) нарощувати здатність до максимальної дії: розумової, мораль­
ної, естетичної та вчинку.

А результат (маємо на увазі спортивний результат дій, який став чо­мусь критерієм фізичної культури)... Результат зростатиме нібито між іншим, практично безупинно, але яким би він не був високим, він ніко­ли не буде критерієм істини,

Дія і тілесні блага. Між зовнішніми тілесними потребами і духов­ними благами існує органічний зв'язок: вони підсилюють одні одних і розширюють діяльний потенціал людини. Задоволення життєвих по­треб зберігає і підтримує життя і життєві явища в оптимальному ста­ні. Для цього людина повинна повною мірою оволодіти мистецтвом за допомогою фізичних вправ досягати гармонійного розвитку тіла.

Споживання духовних благ, засвоєння чужого і власного досвіду створює необхідні умови для високопродуктивної дії, свідомого вико­ристання в ній знань, добутих геніями і талантами.

У той же час незадоволення тілесних потреб являє загрозу фізично­му існуванню людини.

Причини, які породжують потреби людини в тілесних благах, по­лягають ось у чому. Науково-технічний прогрес суспільства ставить перед людиною дилему: систематично і свідомо через фізичне наван­таження підтримувати (або цілеспрямовано розвивати) тілесні блага, оптимальний рівень життєдіяльності або пасивно пристосовуватися до нікчемно малих м'язових навантажень - гіподинамії. А вона, як відо­мо, справляє на організм людини руйнівний вплив.

Психічне навантаження сучасного виробництва досягає рівнів стре­су і має тенденцію до все більшого зростання.

Досить згадати наслідки загальновідомої хвороби століття - гіпо­динамії. Вона зумовлена прогресуючим зниженням рухової активності людини внаслідок технізації суспільства.

Щоб попередити цю хворобу гіподинамії, недостатньо сьогодні не тільки загальних закликів, засобів наукового просвітительства (хоч і важливого, але не єдиного засобу в цій боротьбі), а й традиційних форм і методик виховання в людині фізичної культури. Через гіподинамію з кожним роком зменшується кількість людей, у яких сформовано нор­мальне відношення між масою тіла і ростом (статистика свідчить: над­мірну вагу серед школярів і студентів мають до ЗО %).

Унаслідок гіподинамії знижуються функції захисних механізмів людського тіла: а) люди частіше хворіють; б) передчасно старіють; в) суспільство втрачає величезні продуктивні сили. Незважаючи на безперервний прогрес медицини, на збільшення її лікувального та про­філактичного потенціалу, на великі матеріальні затрати суспільства, гіподинамія продовжує чинити свій руйнівний вплив.

Причини виникнення нової соціальної ситуації, нового цілеспряму­вання людини, що ґрунтується на нормах тілесних потреб, обумовле­ні не тільки ситуативними, а й світоглядними функціями.

Необхідність актуалізації тілесних потреб має глибокі природні і соціальні корені, базується на закономірностях суспільного та науково-технічного прогресу.

Розглядаючи їх сучасну динаміку, зазирнемо, наскільки це можливо, в майбутнє:

1) причиною гіподинамії є не тільки науково-технічний прогрес, а й
недооблік її позитивних і негативних наслідків: в результаті - прорахунки.
відставання від вимог ним же створеного середовища існування людини;

2) наслідком цього стало цілеспрямоване формування потреб у
фізичній культурі людини, тобто нагромадження нею тілесних благ.

Отже, гіподинамія є негативним продуктом науково-технічного про­гресу - матеріалізованого продукту людської творчості. І якщо ці про­рахунки так виразно позначаються саме на фізичній культурі наших людей, то на неї повинна бути спрямована підсилена увага. Бо вона не тільки підмога в дії, а й раціональний елемент її оптимальної організа­ції. Фізична культура- умова збереження здоров'я, гармонійного роз­витку людини.

Невідповідність між тілесними потребами в моторній активності і фактичним їх задоволенням традиційно і справедливо розглядається тільки в кількісному відношенні - бажаних і дійсних витрат - у формі фізичного навантаження організму людини.

Однак цього ще мало для повноцінного формування потреби відпо­відного роду активності.

Саме фізичне тренування стомливе і переживається тільки в почат­кові моменти як задоволення, а при подальшому виконанні вправ на­стає протилежний йому стан - страждання.

А психомоторна, атлетична активність - цс розвага заради дії, від­починок для відновлення сил людини; дозвілля - для примноження енергії людини.

Немає сенсу доводити істину, що суть не тільки в тому, скільки часу людина перебуває в активному стані, айв тому, як вона це робить: механічно чи творчо.

Тут уже йдеться про зв'язок фізичної культури людини і ЇЇ творчих здатностей.

Який зв'язок між ними? Кожен дасть свою відповідь на запитан­ня. Більшість, очевидно, зазначить, що ЇЇ просто немає. Буде значно менше відповідей, де звертатиметься увага на те, що краса гармоній­них рухів людини - продукт ЇЇ психомоторної творчості. І вже мало хто

скаже, що рухова дія - естетичне явище. Дія дає змогу одночасно вдо­сконалювати фізичну і творчу культуру людини, нагромаджувати в ній тілесні і душевні блага.

Тут ми стикаємося з парадоксом: те, що є одним із необхідних, за­кономірних засобів створення продуктів, матеріальних і душевних благ - психомоторна дія, - як акт творчості не вивчається. Хіба це не свідчення значних резервів людини і суспільства? І хіба вивчення і ак­тивізація цих резервів не пов'язані з актуальною сьогодні проблемою розвитку потенціалу людини?

Дія - засіб дозвілля. Дозвілля - не відпочинок, а навпаки - розумна активність людини, яка сприяє нагромадженню потенціалу мислення, почуттів, уяви і дієздатності психомоторики за рахунок індукції над­лишкового анаболізму. А людина живе відповідно до формули:

робота - відпочинок — дозвілля.

Функції психомоторики Психомоторика - орган рухів

Традиційно існувала думка, що живий рух мислячого тіла людини -суто механічне явище: просто фізична робота. І більше нічого. Що мус­кули? Звичайні двигуни - органи людини, які витрачають енергію, слу­жать для пересування себе або предметів у просторі і часі. Тяглова сила.

Доведено, що в психомоторній дії дітей коріняться елементи думки, а діти, обмежені в руховій активності, відстають від ровесни­ків у розумовому розвитку. А період від 5 до 8-Ю років від народжен­ня - сенситивний психомоторний вік. Це - "вік грації"", коли дитина особливо чутлива до витонченості рухових дій, їх чарівності і вишука­ності, а постать набуває гармонійної стрункості.

Сила дійового мислення і граціозність рухів - їх гармонія - свідчать не лише про зародження елементів думки, як це було раніше, а й про те, що почуття гармонії стає безпосереднім регулятором і рухів і думки.

Дитина мислить рухами і діями з предметом, чим і започатковується основа психомоторної творчості. Згодом ці процеси мислення і живі рухи відокремлюються, і отрок стає здатним осмислювати власні рухи і дії з предметами, не торкаючись їх руками, мислити образами, почут­тями або використовувати самі думки.

Занедбання психомоторного періоду розвитку дитини завдає їй ве­ликої шкоди - вона втрачає головну умову створення "золотих рук" і від цього страждає і "світлість голови".

А чи можна це потім компенсувати? Можна, Але для цього треба виконати величезну роботу над собою, повернутися в минуле і почати все, так би мовити, з нульового циклу. Але не кожна людина здатна на таку роботу, і тому так багато людей з мало розвиненою психомотори-кою. І не лише психомоторикою.

Традиційна думка про однобічність психомоторики як системи дви­гунів, спроможних виконувати лише механічну роботу, спотворено ві­дображає дійсність.

За зовнішньою картиною живого руху криється неосяжна глибина змісту непомітна здоровому глузду. Помилкова думка про живий рух як механічну роботу створила слідом за собою ряд шкідливих життє­вих формул, хибних традицій.

Думка обивателя: будь-яка активність, робота- шкідливі- ско­рочують життя; бо життя, ніби шагренева шкіра, з кожною витратою енергії скорочується, тому що вичерпується запас життєвих сил. Нсу-свідомлена соціальна установка на бездіяльність працює безвідмовно.

Насправді ж моторика людини і її живі рухи - найдосконаліший ме­ханізм, машина, яку може створити тільки природа. На її основі мож­лива нескінченна кількість окремих функціональних органів і інстру­ментів праці.

А мускул - двигун цих машин і механізмів - побудований майже ідеально: в ньому немає нічого зайвого, все - найдосконаліше, і все працює. І реакція на вплив зовнішніх сил, і продукти спалювання енергетичного матеріалу використовуються в наступному енергетич­ному процесі - все застосовується до кінця. Для біоніків моторика і мускульний рух - недосяжна мета, мрія, до якої вони прагнуть, на­слідуючи і намагаючись відтворити логіку механізмів у металі, тех­нічних системах.

Унікальність моторики в тому, що технічна машина сама себе не відчуває: виконує лише одну функцію - перетворює енергію з одного на інший вид.

Мускул - сенсори швапа система, сама себе відображає, і все те, що на неї впливає, вона долає або перетворює.

До цього ще й зберігає відображене деякий час у засіках пам'яті.

З моторикою людини психологія пов'язує проблему походження чутливості, відчуття, думок і почуттів. Живий рух мислячого тіла вва­жається головним інструментом, який їх розбуджує для виховання і вдосконалює ще в дитинстві.

Чому так відбувається? Бо живий рух і мислення - дві властивості мислячого тіла людини. Унікальність цих властивостей в тому, що:

а) завдяки живому руху людина здатна в уяві будувати траєкторію
свого пересування в просторі і часі - створювати хронотоп - ціліс­
ність з простору і часу дії;

б) відтворювати живим рухом конфігурацію предметів, що пере­
бувають у контакті з ним, незалежно від їх складності.

А як мускул пізнає? Під час роботи, рухаючись разом з тілом або кін­цівками, він витрачає енергію, акумульовану в ньому, пізнає і зберігає в образі, який живе ще деякий час після завершення дії, виконаного руху.

Діючи, людина долає опір предмета рухами, відображає предмет, щоб оволодіти ним. А оволодіння предметом складається з п'яти по­слідовних етапів: а) сприймання; б) порівняння; в) оцінка; г) при­йняття рішення; д) живий рух, дія.

Отже, досить дослідити ці п'ять операцій, і ми отримаємо ключ до розв'язання багатьох типових задач- загальну технологію розвитку механізмів творчості.

Пізнання - це особливе, суто людське. Тварина теж пересувається в просторі і часі, але ми, пересуваючись у хронотопі (просторово-ча­совий континуум дії), оволодіваємо цим простором, часом і силами, які там виникають. Ці сили відразу не підкоряються, і ми оволодіваємо середовищем, щоб його засвоїти.

У психомоторній дії дитини коріняться перші елементи її власної думки, з живого руху вони виростають, набирають сили, щоб охопити нею інші світи на життєвому шляху: живий рух вчить дитину думати, мислити абстрактними предметами.

Щоб засвоїти рухи, людина свій предмет засвоєння або регуля­ції - психомоторну дію або систему дій - має розкласти на складові, окремі почуття живих рухів. Але їй треба насамперед навчитися не лише розкладати, а й групувати їх, бо вона має справу з особливим відображенням предмета дії - "темним м'язовим почуттям".

Людина створює "карту" своїх відчуттів власних рухів у роботі з майбутнім предметом, а тепер - із сировиною. У новачка на цій кар­ті поки що багато білих плям і зовсім абрисно розміщені материки -властивості сировини або матеріалу дій. Але ці "материки" м'язових почуттів ми можемо назвати. Цих почуттів відображається сім.

Поки малюк у дитинстві бігає, стрибає, оволодіває предметами, а потім і живими рухами, він пізнає:

- чотири види сил (гравітації, інерції, активних і реактивних м'я­
зових зусиль), що утворюють динаміку рухів;

- два види простору (простір, на якому розгортається дія; простір
"схеми тіла", власних людських поз та постави), у яких живуть сили;

- час живого руху.

Час - пам'ять і перехід сучасного в майбутнє. Нам постійно тлума­чили, що пам'ять- це досвід минулого життя, що зберігається в моз­ку. Що минуло -того вже немає, і лише закарбоване в мільярдах клітин сірої речовини воно існує.

Усе так - та не зовсім. Тому що в цьому шкільному уявленні врахо­ваний лише узор - багатокольорові хрестики, що фіксують пережиті думки, почуття, образи. І чомусь ніхто не замислився, на якому полотні вишиті цими хрестиками узори.

Зрозуміло, це полотно - час. Пам'ять поза часом — це ж нонсенс. А якщо поміркувати і зробити ще одне зусилля і згадати, що час так само матеріальний, як стілець, як зубний біль, то і пам'ять на цьому полотні розповзається. Коли ви думаєте про майбутнє - мрієте або визначаєте варіанти розв'язання задачі, - що працює при цьому? Думка.

Думка, що летить у майбутнє на полотні часу, малює свій фантас­тичний узор разом з уявою або методом проб і помилок перевіряється зазор між вашим знанням і незнанням. Думка там, попереду; у мозку лише відображення її.

Відображення це особливе. Якщо дзеркало, відображаючи, розта­шовує відображене позаду себе, то мозок це відображення маг попере­ду себе, там, де воно, це відображене, справді існує. Тому ми відобра­жаємо особливим способом. За допомогою мозку ми здійснюємо такі розумові операції:

1) відображаємо;

2) фіксуємо в пам'яті це відображення;

3) фіксацію здійснюємо в часових координатах: лише завдяки
цьому "кадрики" ненаповзають один на одного...

У пам'яті той самий механізм - тільки навпаки. Застиглі в минулому часі образи, почуття і думки ми відтворюємо і фіксуємо в сучасному.

Отже, кожен з семи "материків" треба знайти в своїх рухах і співвід­нести його із властивостями предмета дії, щоб оволодіти ним, ставши повновладним господарем цієї почуттєвої і предметної території, на якій розгортається процес дії.

Як бачимо, між людиною, її робочими рухами і предметом, над яким вона, працюючи, вчиться працювати, існують складні зв'язки.

А що можна побачити сторонньому, спостерігаючи психомоторну дію?

Тільки зовнішній малюнок мислення, а не таємничі процеси мис­лення, почуттів та уяви. Малюнок рухів, котрий ми спостерігаємо, має далеко не достатню інформацію про хід психічних явищ, викликаних і активно залучених у роботу з предметом.

Але все-таки вже із цього зовнішнього малюнка дії можна визна­чити такі її властивості: ритм, симетрію, гармонійність у різноманіт­них формах їх існування в робочих діях. І людина повинна бути здатна на це: розрізняти стани рухів від зародження до вищого рівня розвит­ку цих властивостей - до стану досконалої гармонії. Ці явища можна звести до трьох послідовних психічних процесів:

1) порівняння;

2) оцінки рухів і стану перетворюваного предмета;

3) прийняття рішення діяти з предметом так, а не інакше. Досить
дослідити ці три процеси - і ми одержимо ключ до розв'язання учнем
будь-якого типу психомоторних або розумових задач: навчання і дії.

Три типи процесів- порівняння, оцінки і прийняття рішення -можуть здатися очевидними. І тут ми знову можемо і повинні допо­могти тому, хто навчається усвідомлювати свої переживання роботи з предметом і над предметом.

Чим? Назвати ці переживання.

Зокрема, почуття краси - переживання процесу роботи, через яку створюється гармонійність у предметі, і цей процес подобається люди­ні, вона дістає насолоду, натхнення.

Кінетична мелодія рухів- відображення часового ритму; почут­тя простору, почуття сили рухів і відповідних їм ритмів. У свою чергу вони породжують переживання, які поділяються на позитивні і нега­тивні почуття. Коли дії і вироблюваний предмет відповідають законам гармонії, зокрема закону "золотого перерізу"- метричному її інварі­анту, - людина переживає гаму позитивних почуттів, а коли гармонія рухів і предмета руйнується - гаму протилежних, негативних.

М'язова радість - найпростіша і найточніша інформація про те, що робота виконується під контролем позитивних почуттів. М'язова ра­дість - емоція, яка може перетворитися на почуття. Порівняйте багат­ство переживань м'язової радості зі станом натхнення, яке породжу­ється почуттям краси, піднесеного. Ці почуття викликає неповторна новизна, що захоплює і дивує не лише того, хто працює, а й усіх інших людей, а іноді сприймається з деяким острахом.

Чому це пізнання особливе?

Дитина ще не володіє мовою, не читає підручників з фізики, біо­механіки тощо. Звідки вона про це все може дізнатися? За посередни­цтвом чуттєвого відображення власних живих рухів. Що ж дається їй у живому відображенні? Рухи несуть у собі своєрідну гаму барв відчут­тів: кожна фізична властивість руху має свою забарвленість.

Відображення властивостей рухів дії - складові свідомості - образ, по­чуття, дійова думка. Вони і набувають у дитини властивості безпосеред­ніх регуляторів дії. І чим образ, почуття і думка точніше побудовані, тим спритніші дії та рухи дитини, тим більш розвинена її психомоторика.

У рухливості і змінності гами відчуттів, їх калейдоскопічності -рушійна сила розвитку дитини. У дії відбуваються порівняння, оцінка і вибір кращого варіанта при прийнятті рішень щодо її організації. А якщо до цього додати, що почування рухів дитиною дуже важко вира-шти у формі смислів, передати іншому, розповісти про зміст, то стане зрозумілою та гігантська розумова робота, яку виконує дитина кожного дня, пізнаючи в рухових діях себе і все навколишнє.

Пізнати себе в психомоторній дії, зрозуміти себе і свої можливості, виховати в собі здібності - завдання, яке кожен повинен виконати са­мотужки. Це робота, яку неможливо перекласти на чужі плечі і не мож­на довірити нікому Іншому. І тільки сумлінна праця над собою, тобто вільна психомоторна активність дитини - її перші кроки до себе самої, до талановитої роботи в майбутньому.

Багатьох {дітей і дорослих) робота над собою лякає труднощами, для інших - вона радість самопізнання.

Підкреслимо: самопізнання не в спогляданні, а навпаки - в по­доланні себе в пізнанні і діях. У нагороду за цю титанічну роботу при­рода подарує вам невичерпне джерело позитивних почуттів; у такому пізнанні ви не будете помічати ні напруження, ні труднощів, які до­лаєте. Отже, лише у подоланні розвивається воля і характер: дитина, обмежена в рухах, відстає в розумовому розвитку.

Ось чому в життєдіяльності людини живий рух її мислячого тіла, психомоторні дії посідають провідне місце: вони - необхідний компо­нент способу існування розумного буття людини.

Психомоторика - орган пізнання

Вислів "виміряти не означає пізнати" справедливий скрізь - тіль­ки не в психомоторній активності. Виміряний рух створює цілісний

образ - вузлик на пам'ять. Це зліпок, модель рухів, їх суб'єктивний еталон.

Як цс відбувається? Діючи, людина вимірює. Вимірюючи - діє. Тут вимірювальний прилад- мисляче тіло людини. А орган відчуттів-найдосконаліша обчислювальна машина, яка працює на прийом, пере­робку та інтеграцію відображеного. Живим рухом людина вимірює і проявляє здатність сприймати і перетворювати світ. Тобто "вихід" для всіх ЕОМ один - живий рух.

Вимірюючи, ми діємо на кожному кроці. Ми йдемо життям, обе­режно обмацуємо перед собою незримий тонкий лід, щоб не провали­тися. Усі наші органи чуттів служать розв'язанню цієї задачі, усі наші сили, усі наші дії підпорядковані виконанню вимірювання і прогнозу­вання майбутніх дій, вчинків.

Що це означає? На відміну від технічних вимірювальних еталонів, людина створює почуттєві мірки майбутніх предметів: сенсорні, пер-цептивні, мнемічні тощо, а метрика цих еталонів однакова. Досить лю­дині подати в образі, почутті, смислі міру і число дії, і тоді вона може з високою точністю, виконуючи рухи, вимірювати їх.

Отже, пізнання неможливе без вимірювання. Дитина, діючи, зайня­та тонкою роботою: схоплює на льоту відбитки дії і зовнішнього серед­овища в його чуттєвому змісті, щоб безпомилково розрахувати точність і спритність рухів і дій, бо помилка загрожує ґулею на лобі, розбитим носом, подряпаними колінами, всілякими прикрощами - болем.

Органи відчуттів - швидкодіючі в межах тисячних часток секунди, надточно регулюють рухи - в міліметрах простору, міліграмах сили.

Розглянемо один приклад. Людина на льоду посковзнулася, її тіло почало падати. Миттєвість величезного напруження з нібито хаотич­них рухів, щось невловиме, якась сила організувала їх - тіло знайшло опору, І людина не впала. Те саме відбувається, коли людина спіткнеть­ся або оступиться. Або помилиться в дозуванні рухів. Рухи при цьому збиваються зі своєї траєкторії. Глядач вважає: все... Але вона якимось дивним способом викручується із скрутного становища і доводить справу до успішного завершення.

Що допомогло? Що дало змогу подолати перешкоди і досягти на­міченого?

Сенсорний контроль рухів, їх всеосяжна інформація.

Механізм контролю рухів - величезна сенсорна система тіла з 10 мі­льярдів каналів, які його з'єднують з фізичним довкіллям. Кожен з цих

десяти мільярдів каналів настроєний на прийом певних сигналів. Вони фіксують усю інформацію, виявляють неточності. Тут же миттєво ви­конуються всі розрахунки, і рухом тіла в ту саму миттєвість прокла­дається новий відредагований маршрут: людина не впала, спортсмен добився успішного результату.

Ось чому психомоторна система- універсальний вимірюваль­ний прилад людини.

Технічні засоби вимірювання спеціалізовані в основному на одному показнику властивостей предметів, явищ або процесів. Психомоторна система, живий рух, що розгортається в координатах простору і часу -універсальна здатність вимірювати:

- час - від тисячних часток секунди до десятків годин, - і тому
вона виконує роль біологічного годинника,

- простір - від ледь помітних для ока мікронного розміру речей
до декількох кілометрів, і тому вона - мікрометр, зразковий вимірю­
вальний прилад і навіть - теодоліт,

- силу взаємодій - зусилля в межах кількох грамів до сотень кі­
лограмів - і тому вона виконує роль універсальних ваг.

Мускули можуть виміряти й Інші похідні від часу, простору, зусиль:

- швидкість, прискорення, темп рухів- кількісні величини;
ритм (просторовий, часовий, динамічний), координованість рухів,
пластичність, спритність, м'якість, граціозність психомоторної дії
тощо - якісні показники психомоторної дії.

Але цими вимірюваннями мускулатура не обмежується.

Існують у ній більш досконалі засоби вимірювання - надання числа і міри власним рухам, які майже недосяжні технічним вимірювальним приладам. Це - вимірювання почуттям гармонії і доцільності будо­ви предметів і явищ, власних рухів.

Як цю здатність розуміти?

Людина може навчитися:

1) слухати себе, своє тіло у психомоторній дії;

2) розуміти власні рухи тієї самої дії;

3) давати оцінку всій дії.

Цей порядок умінь не випадковий. Він продиктований логікою са­мопізнання і технологією самовтілення. Далі. Що людина чула, при­слухаючись до мелодії рухів? Стан гармонійності мелодії, яку сприй­мала, виконуючи дію - першоджерело для розуміння і оцінки. Діючи,

вона порівнювала сприйнятий предмет з еталоном гармонії, який збе­рігається в пам'яті. Система таких еталонів дає змогу їй користуватися ними як зразковими мірами:

1) зароджуваної гармонії;

2) досконалої гармонії;

3) досконалої гармонії, яка почала руйнуватися.

Насправді вона розрізняє значно більше станів гармонії системи ру­хів. Але не в цьому її сила.

Найважливіше тс, що завдяки добре розвиненому почуттю гармо­нії, людина здатна в кожному конкретному випадку не лише оцінювати стан рухів, а й бачити тенденцію розвитку до більш досконалого ста­ну, до вершини їх гармонійності. Вона спроможна визначати напрям вправляння, який і стає змістом прагнення.

Ми вже говорили, що людські органи чуттів (сенсорні системи) здат­ні розрізняти предмети або явища залежно від того, як ці предмети ор­ганізовані структурно. Перевага надасться тим предметам і явищам, які за своєю будовою наближаються до гармонійної цілісності. Гармо­нія приваблює і притягує до себе увагу, збуджує інтерес, думки і почут­тя - діяльну сторону розуму.

Існує і метричний еквівалент гармонії - "золотий переріз". Його мож­на розглядати як метричний закон зв'язку елементів у систему рухів. За­кон відомий учням старших класів у вигляді зворотних послідовностей чисел, гармонічної прогресії або чисел Фібоначчі. Але це знання знако­ве- як закон чисел, а не почуттєве, хоча дію цього закону переживав кожний, хто мав можливість переживати почугтя м'язової радості.

Системи рухів, дій, предметів та явищ, побудованих (неусвідомле-но- або свідомо, що набагато краще!) на законі "золотого перерізу", найбільш повно сприяють реалізації:

1) процесів передбачення того, що може відбуватися;

2) почуття гармонії, яке відшукує джерела енергії для наступної дії;

3) творчих процесів, які створюють гармонію в природі, техніці,
мистецтві і в самому собі.

Головне ж у дії- охопити почуттям гармонію (реальну або уяв­ну- байдуже), як більш досконале. Як тільки одного разу це вдалося (наприклад, досить один раз поїхати на велосипеді, попливти - і це за­карбовується миттєво і на все життя), уміння стійко зберігається і по­легшує регуляцію рухів, дій - сприяє майстерності.

Розвиток психомоторики, як органа пізнання, сприяє вихованню та­ких творчих здатностей.

1. У психомоторній дії коріняться елементи думки дитини: діти,
обмежені в цьому виді активності, відстають від ровесників і в розумо­
вому розвитку.

2. Природа людині виділила певний період життя (від 5 до 8-10
років) для вдосконалення психомоторики ("вік грації"), коли рухи ди­
тини набувають витонченості і чарівності, стрункості і вишуканості,
відображають гармонію дитячої душі.

3. Чутливість до гармонії, її свідомий розвиток у "віці грації" за­
кладають підвалини для розрізнення міри гармонійності будови пред­
метів і явищ поза дитиною, сприяють використанню почуття гармонії
як інструмента творчості.

Занедбання розвитку чутливості - обмеження творчих здатностей. Зрозуміло, їх можна дещо компенсувати і довести до оптимального рів­ня, започаткованого природою. Але ця компенсація дістається великою ціною. Для цього треба виконати величезну за обсягом і напруженістю роботу. Не кожен здатний наздогнати втрачений час цього сенситивно­го періоду.

4. Систематичний розвиток почуття гармонії у "віці грації"' засо­
бами психомоторних дій з установкою на розрізнення якостей і стану
гармонії рухів відкриває дитині можливість розвинути такі здатності:

а) оцінювати досконалість гармонії і її частин, вимірювати їх
якість і оцінювати той чи інший стан за еталонами, зразковими мірка­
ми, які зберігаються в пам'яті;

б) усвідомлено визначати напрям розвитку гармонії - до вершини
її досконалості, випереджати уявою, почуттями та мисленням дійсність
буття потенційної гармонії в предметах і явищах;

в) користуватися "шкалою станів гармонії"" і визначати засоби
(розумові і психомоторні), які ведуть від прихованої в предметах і яви­
щах існуючої гармонії; створювати механізм здатності - всім відомі
задачі розв'язувати оригінальним способом.

5. Розвинута в дитинстві здібність створювати гармонійні ру­
хи дає:

а) можливість використовувати закон переносу властивостей гар­
монії на інші предмети і явища;

б) можливість дитині, підлітку, юнакові на підставі уявлення про
окреме - гармонію живого руху - оцінювати і створювати гармонії в
сполученнях слів, звуків, кольорів і природних речовин і виховувати в
собі творця.

Ще раз нагадаємо: діти, отроки і юнаки, обмежені в психомоторній активності, відстають від своїх ровесників у розумовому та почуттєво­му розвитку.

Треба добре пам'ятати: продуктом нашого живого руху є своєрідна психомоторна структура - аналог умовиводу - розумова мірка пред­мета, який людина опанувала; система думок. І ця розумова мірка при­кладається до предмета, щоб відповідно до неї його переробити в до­сконалу форму. Дії над новими, невідомими предметами потребують вироблення відповідних мірок, щоб із знанням справи працювати і пе­ретворювати звичайну працю на творчий процес.

Важливість і цінність нормальної психомоторної активності дітей полягають у тому, що вони, ще не володіючи мовою, мають можли­вість розвивати в собі ту ділянку мислення, яка створює судження. Це судження будується на почуттєвому матеріалі, на перетворенні його розумовими операціями і рухами в матеріалізовану цілісність.

З часом таким самим способом, але на іншому - понятійному мате­ріалі -дитина, а потім підліток, створюватиме мовні конструкції - умо­виводи та судження. Але першу школу виучки здатності до творчості людина в дитинстві здійснює (усвідомлено або неусвідомлено) через психом оторику.

Понятійна думка теж зароджується в живому русі, але вже тоді, коли отрок або юнак навчиться користуватися словом, поняттям або символами.

Рівень розвитку психомоторики - міра наших можливостей в оволо­дінні простором і часом. Бо все: мислення, почуття і уява в дитини (у дорослого - так само) - починається з руху. Живий рух - єдиний засіб, який матеріалізує рухи думки, почуттів та уяви. До того ж живі наші рухи, психомоторика - головні регулятори не лише наших дій і вчин­ків, а й нашої енергетики.

Обмежити в людини психомоторні рухи - значить провокувати в ній прояви феномена сплутаної енергії; простіше кажучи, прирікати її на гіподинамію - хворобу нашого віку. А ліки від неї одні - живі рухи і оптимальний обсяг навантаження психомоторики.

Психомоторика - корсет тіла

Що надає людській фігурі стрункості?

Гармонійно розвинена мускулатура, яка висвічує енергію життя, красу і багатство душі, створюючи джерело зовнішньої привабливос­ті. А що це значить для людини, говорити не треба.

Людина має бути красивою тілесно. Отже, психомоторика, статура, краса тіла стають засобом впливу на інших людей, засобом усвідом­лення себе самодостатньою і впевненою в собі людиною.

Який дивовижний механізм - мірка людини, що дає змогу так точ­но все вимірювати і за посередництвом рухів і дій створювати шедев­ри духовності! Згадаймо про чутливість шевця, сталевара, механіка, спортсмена, художника, актора та ін.

Це стає можливим завдяки почуттю гармонії. Гармонії власного тіла і душі. Почуття особистого стану в кожний конкретний момент, кожний проміжок часу.

Як цей процес розуміти?

Розшифровується цс просто: якщо наше тіло гармонійне - а це так! - воно обов'язково повинно породжувати гармонійні рухи. Тобто рухи, засновані на принципі гармонії, яка в формі образу живе в кожній здоровій людині.

В тому, що наше тіло побудоване природою гармонійно, не треба нікого переконувати. Але вам, певно, цікаво дізнатися про декілька фактів, що підтверджують це.

Довжина гомілки дорівнює довжині стегна.

Довжина передпліччя - довжині ступні (до речі, це було відомо ще стародавнім: "лікоть" і "стопа" були мірами довжини; не випадково ж фут як міра живе до цього часу: вони послужили не лише засобами ви­мірювання, а й пізнання).

Висота від перенісся до маківки голови дорівнює висоті від цен­тру гомілкостопного суглобу до опори ногою на землю. Цей ряд можна продовжувати і далі.

У нашому тілі існують і інші ряди чисел, які відображають його природну гармонію, їх три:

- метричний ряд - 1—1-1-1—1,

- ряд чисел арифметичної прогресії- 5-10-15;

- і пропорції- "золотого перерізу" (Божественна пропорція, за
Леонардо да Вінчі) - 7-11-18.

Ряд Фібоначчі виражається числами- 1—1-2—3-5-8-13-21-34 і т. д. - сума двох попередніх чисел дорівнює наступному числу цього дивовижного ряду. Відношення суміжних чисел у ряді Фібоначчі до­рівнює 1,618, або 0,618, коли процес або явища змінюються у зворот­ному порядку, зменшують інтенсивність.

Використання цих прогресій у технічних системах, в архітектурі або будівництві навряд чи кого-нсбудь здивує. Але ці ряди чисел харак-

теризують і розміри людського тіла. На це звернули увагу ще стародав­ні іреки, а, можливо, й шумери або єгиптяни (жезл або канон Хесіри, який жив у XXVII ст. до нашої ери (!!!), містить у собі всю систему точок "золотого перерізу").

Антична скульптура випробувала на собі вплив такого уявлення про гармонію. За її канонами створювалися шедеври класичної грецької пластики, у мертву матерію втілювалися пропорціїлюдського тіла. Гар­монія, яка так яскраво і наочно проявляється у творах мистецтва, має своє приховане об'єктивне, математичне відтворення, яке пережива­ється людиною в формі естетичних почуттів.

З далеких часів в архітектурі, живопису, музиці "золотий переріз" довжин і Інтервалів брав участь у створенні шедеврів.

Висновок: дотепер ще не можна точно сказати, що було доміную­чим інструментом у творчості:

1) свідоме використання законів гармонії- і її метричного ін­
варіанту "золотого перерізу", а також відповідні математичні розра­
хунки відношень розмірів предмета,

2) чи природа людських почуттів, мислення та уяви диктувала
митцям свої умови, підштовхувала інтуїцію творців до пропорцій "зо­
лотого перерізу" і оптимальних рішень.

Імовірний третій варіант - використовувались обидва способи: влас­тивості природи і міра стану тіла і душі. Художники за цими мірками (інтуїтивними або свідомо математично вирахуваними) втілювали проекти в дійсність і використовували гармонію природи для перебу­дови самої природи.

Якщо психомоторика дисгармонійна, розладнана або недосконала, то якість роботи механізму творчості низька, а людина в такому стані є аварійною: працюючи, припускається помилок або травмує себе.

Date: 2015-09-24; view: 374; Нарушение авторских прав