Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Державно-правова ідеологія більшовизму і націонал-комунізмуІдеологія марксизму, що була покладена в основу програми партії більшовиків після її утворення в 1903 році, в Україні мала багато прихильників. Одним з перших популяризаторів марксизму в Україні були професор Київського університету Микола Іванович Зібер (1844—1888) та Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891), які особисто знали К. Маркса і Ф. Енгельса'. На межі XIX—XX ст. в Україні на основі марксової ідеї соціальної справедливості формується соціалістичний рух, виникає низка партій соціалістичного спрямування. Активна діяльність українських соціалістів припадає на період 1905 — 1920 рр., ціннісною орієнтацією яких було безкласове суспільство соціальної справедливості2. За своїм змістом соціалістичний рух в Україні цього періоду мав національний характер. Головним завданням соціалісти вважали захист як соціальних, так і національних прав українців, звільнення від національного гноблення. «Відродження української нації в національній сфері, зазначав прибічник марксизму В. Винниченко, йшло і йтиме в гармонії з соціальним визволенням... з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади»3. Після Жовтневої революції 1917 р. частина соціалістів перейняла більшовицьку орієнтацію, ввійшовши до складу Російської соціал-демократичної партії більшовиків, яка в 1918 р. була перейменована в Російську, а згодом Всеросійську комуністичну партію більшовиків. Місцеві більшовицькі групи на Україні були об'єднані в єдину організацію в 1918 р., хоча Комуністична партія (більшовиків) України була підпорядкована Центральному комітету партії в Москві. 1 Диброва С. С. У истоков историко-партийной науки на У крайнє. — К., 1984. — С. 87; Злупко С. Сергій Подолинський / Урядовий кур'єр. — 1999. - 2 жовтім. 2 Дичковсіїка Г. Український націонал-комунізм. — К., 1998. — С. 5. 3 Винниченко В. Відродження нації//История политических й правових учений: Хрестоматій / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. — Харьков, 1999. -С.876.
-338- У процесі розвитку в комуністичному русі України, І особливо після утворення в грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, сформувалися два напрями. До першого входили прорадянськи налашто-вані більшовики українського походження та діячі цієї партії, направлені в Україїгу Москвою для встановлення радянської влади; другий, націонал-комуністичний, напрям склали в основному колишні члени українських партій соціалістичного спрямування. Представники цьо-го напряму, захищаючи національні права українського пролетаря,...почали переходити в опозицію до радянської влади1. Найбільш помітними поміж інших представниками першого напряму були Григорій Іванович Петровський (1878 — 1958), Павло Петрович Постишев (1887—1939), Станіслав Вікентійович Косіор (1889 —1939), Влас Якович Чубар (1891 -І939), які, обіймаючи відповідальні посади в керівних органах радянської влади та комуністичної партії України, здійснювали розвиток державно-правової ідеології більшовизму та її реалізацію в соціальну практику. Апологетом більшовицької державно-правової доктрини і одним з основних розробників тактики її втілення в життя був більшовик зі сгажем, голова Всеукраїнського цен-трального виконавчого комітету Г. І. Петровський. У своїх численних виступах і статтях він розвивав теорію засновни- ка більшовицького руху В. І. Леніна щодо диктатури про-летаріату та радянської форми державності, заснованої на засадах федерації і жорсткої централізації влади. «Союз Соціалістичних Радянських республік, -- зазначав він, -найбільш розумна форма дальшого розвитку відносин цих республік, що забезпечує гармонійне поєднання інтерє- сів усіх обласгей і наймогутніший опір міжнародним капі-талістичним відносинам»2. Економічною основою такої держави має бути скасу-Івання приватної форми власності, націоналізація промисловості-1, розвиток колгоспного руху та колективізація Дияконська Г. Український націонал-комунізм. — К., 1998. — С. 6. Петровський Г. І. Вибрані статті і промови. — К., 1974. — С. 90. Там само. — С. 161.
-339- сільського господарства1, формування нової соціалістичної фінансово-бюджетної системи2. Значну увагу у своєму вченні Г. І. Петровський приділяв питанням мілітаризації Радянської держави3, виступав за неприпустимість опозиційних тенденцій в комуністичному русі України4, виправдовував більшовицький терор5. Найвищим законом вважав перемогу революції, чому повинна підпорядковуватись діяльність всіх органів держави і свідомих комунісгів-більшовиків. Вважав, що тільки в умовах радянської державності створюється можливість вирішення національного питання і всебічного розвитку культури, а «пролетаріат є перший носій соціалістичної культури»6. Ідею В. І. Леніна про соціалістичну державу та мож-ливісгь її побудови в «одній, окремо взятій країні» пропагував у своєму вченні П. П. Постишев, секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України. Перевірений на вірність партії більшовиків на посаді голови президії революційного трибуналу в Іркутську та на інших провідних посадах панівної партії П. П. Постишев був направлений в Україну в 1923 р., де впродовж 14 років «розвивав» комуністичну державно-правову доктрину і здійснював безпосереднє керівництво щодо втілення ЇЇ в життя. «Сила партії, — зазначав він, — у революційній теорії Маркса —Енгельса—Леніна, які є компасом у боротьбі партії Комуністичного Інтернаціоналу за будівництво і побудову соціалізму в СРСР, за перемогу міжнародної пролетарської революції... в її непримиримості щодо всіх, хто робить замах на її ленінський прапор, на її єдність, на її залізну дисципліну»7. Розвиваючи вчення своїх ідейних натхненників П. П. Постишев схвалював і підтримував жорстке придушення опозиції, «капітулянтської лінії зриву соціалістичного будівниц- Лєтровський Г. І Вибрані статті і промови. — К., 1974. — С. 287. 1 Там само. - С. 141, 171,182, 304. 2 Там само. - С. 187. 4 Там само. - С. 160,162,168,191,270-271. 5 Там само. — С. 269. 6 Там само. — С. 315. 7 Постніиев П. Воспоминания, вьіступления, письма. — М., 1987. — С. 222.
-340- тва», «червоний терор», закликаючи партійних функціо-нерів активізувати цю «діяльність». «Одним з проявів класо-вої боротьби в нашій державі, — зазначав він, — є шкідниц-тво. Ми багатьох шкідників виявили, посадили і розстріляли. Алє це не означає, що ми шкідництво повністю викорчували»1, тому кожен повинен сигналізувати про відомі йому факти таких дій. У виступах і статтях П. П. Постишев виклав своє бачення сутності та шляхів побудови «могутньої індустріальної держави, заснованої на новому типі суспільних відносин»2, умовою чого повинні бути: викоренення куркульства, колективізація сільського господарства у вигляді створення колективних господарств (колгоспів), радянських господарств (радгоспів), артілей3, «розширення матеріальної бази соціалістичного будівництва, подальший ріст індустріальної могутності СРСР,... побудова фундаменту соціалістичної економіки...»4. Зазначені завдання в галузі сільського господарства та промисловості повинні сформуватись «перевихо-ванням колгоспників, в яких ще сильні настрої дрібного гос-подаря-власника», вихованням пролетаріату, «посиленням впливу партії на робітничі та широкі трудові маси, з точки зору укріплення керівництва ними в боротьбі за соціалізм»5, а також озброєння їх «революційною теорією марксизму-ленінізму»6. Особливим напрямом виховної роботи повинно бути формування радянського патріотизму, який «об'єднує в одну дружну сім'ю будівників соціалізму, росіян і грузинів, українців і поляків, білорусів і бурят-монголів, вірменів, та-тар, трудящих усієї нашої великої Батьківщини з ЇЇ багатомільйонним населенням», «об'єднує в єдину сім'ю робітників і широкі трудові маси всього світу, для яких Країна рад — це єдина батьківщина, для яких СРСР — це маяк у бо-| тьбі за повалення влади буржуазії у всьому світі»7.
П. Воспоминания, виступления, письма. — М., 1987. — С. 193. Там само. — С. 183. Там само. -С210-211. Там само. -С. 197. Там само. — С.201. Там само. — С203. Там само. — С. 225.
-341- Водночас для підвищеігня результативності заходів щодо побудови «держави нового типу» П. П. Постишев закликав організовувати серед робітників і селян рух «соціалістичного змагання» та «ударництва», які слід розглядати як найбільш ефективні «важелі в справі революціонізування міжнародного пролетаріату і широких трудових мас», а також зважати на «зв'язок між соціалістичним будівництвом і перспективами світової соціалістичної революції»1. У майбутній державі після «завершення технічної реконструкції всього народного господарства» буде ліквідована різниця між розумовою і фізичною працею, село за рівнем і умовами життя зрівняється з містом. Завдяки наполегливій виховній роботі буде досягнутий більш високий рівень радянської людини, яка буде фізично здоровою, всебічно розвиненою особистістю з широким колом інтересів, творчих здібностей; це буде людина високого рівня культури, не тільки її споживач, а й безпосередній творець; людина, яка не знає протилежності між розумовою і фізичною працею, яка є борцем за повну перемогу комунізму в усьому світі2. Репродукування державно-правового вчення В. І. Леніна та обгрунтування тактики реалізації більшовицького суспільного ідеалу в життя здійснював «...один з будівників Української Радянської держави і Комуністичної партії України3 С. В. Косіор. Генеральний секретар, а потім перший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України з 1928 по 1938 роки». У своїх виступах і статтях С. В. Косіор ідейно надихав численний кадровий апарат партії більшовиків та органів радянської влади на реалізацію плану побудови «соціаліс- І тичної» держави, основними напрямами якого були: індусг- \ ріалізація промислового виробництва; колективізація сільського господарства; «культурна революція». Питання індустріалізації, на його думку, яка повторі вала вчення Й. В. Сталіна, слід було вирішувати за умові випереджувального розвитку важкої індустрії, машинної будівництва, механізації інших виробничих сфер. Постшиев П. Восмоминашія, вьістуІмення, письма, — М., 1987 — С 189-190. Там само. - С 239-240. Касіар С. В. Вибрані статті і промови. — К., 1968. — Передмова. — С VII.
-342- Головною силою здійснення індустріалізації С. В. Ко-сіор, як й інші партійні керівники, вважав робітничий клас, пролетаріат, який «разом із партією, разом із профспілками повинен наполегливо працювати над тим, щоб по щаблях соціалістичного будівництва ми піднімалися все вище І вище»1. Колективізацію сільського господарства цей партійний керівник України називав «славним шляхом», ідучи яким можна здійснити «соціалістичну перебудову» на селі2. У цьому плані він висунув гасло, щоб «з дрібновласницьких сіл створити вогнища колективізації»3, створювати -суспільні господарства» -- радгоспи і колективні госпо-дарства, виділяючи «максимальну кількість засобів, у вигляді машин і коштів, щоб стимулювати, заохочувати саме розвиток колективізації, розвиток великого суспільного землеробства4, У процесі соціальної колективізації на селі необхідно вести жорстоку боротьбу зі знищення куркулів як класу, організувати рух із розкуркулювання, «за постановою бід-няцько-середняцьких мас села, від куркулів треба негайно відбирати засоби виробництва, землю та все майно, що становлять основу економічного впливу куркульства»5. Під час культурної революції, як складової державного будівництва, передбачалось подолання неписемності шляхом запровадження загальнообов'язкової початкової освіти, формувати кваліфіковані наукові кадри з середовища одно-ІІартійців, «робітничо-селянську інтелігенцію», «радянських спеціалістів», розвивати науку. Водночас у більшовицькому державно-правовому вченні, що розвивалось С. В. Косіором, передбачалось розширення «соціалістичного сектору торгівлі», замінити приватну тор-мнлю кооперацією, здійснювати керівництво ринком. Одним із провідних аспектів учення С. В. Косіора було обгрунтування тези, що будівництво соціалізму відбувається в умовах загострення класової боротьби. «Ті, хто вимагає будівництва соціалізму без класової боротьби, — зазначав він, - Косіор С. В. Вибрані статті і промови. — К., 1968. — С. 205. Там само. - С209. Там само. — С204. Там само. — С. 224. Там само. — С. 302. -343- без її загострення, ті фактично ставлять питання про відмову від класової боротьби, про угоду з куркулем... відмову від будівництва соціалізму. Ось чому ми якнайрішучіше повинні відхилити, засудити ці найшкіддивіші антиленінські теорії...»3. Зазначене слугувало виправданням репресій і фізичного знищення опонентів, які здійснювались більшовицьким режимом в кінці двадцятих — та тридцятих роках минулого століття. Такі само погляди щодо сутності державно-правових явищ були притаманні В. Я. Чубарю, голові Ради Народних комісарів України, який разом з Г. І. Петровським, П. П. Пос-тишевим, С. В. Косіором та іншими переконаними більшовиками опікувався проблемами будівництва «демократичної соціалістичної держави», виправдовував «червоний терор» та голодомор в Україні 1933 року. В цьому плані судову владу В. Я. Чубар розглядав як орган диктатури пролетаріату, який не повинен бути осторонь класової боротьби, а разом з прокуратурою «допоможе урядові провадити політику, яку спрямовано на зміцнення диктатури пролетаріату, яку скеровано на добробут трудящих, на усунення глитаїв, непманів і всіх ворожих нам елементів»2. Він обстоював ідею про централізацію прокурорських органів і судової системи, застерігав працівників цих установ не «притупляти в собі почуття відповідальності перед центром... Вказівки, які давала партія, які давав уряд, і статути, на яких базується робота керівництва судовими установами, треба виконувати»3. Поміж інших функцій цих юридичних установ, на думку В. Я. Чубаря, їх робітниками повинна здійснюватись роз'яснювальна робота щодо конкретних справ, щоб робітники і селяни не ставились помилково до них. Йшлося, в першу чергу, про справи у яких особи звинувачувались в ан-тисоціалістичній діяльності. В умовах класової боротьби, стверджував він, необхідно вживати заходів, які застосовувались з «часів перших років існування Радянської влади, коли Ревтрибунал і ЧК розправлялися з контрреволюцією»4.
Косіор С. В. Вибрані статті і промови. — К., 1968. — С. 232. Чубар В. Я. Вибрані статті і промови. — К., 1972. — С. 461. Там само. — С. 457. Там само. — С. 454.
-344-
З ідейних позицій більшовицької партії прокурорські працівники і судді повинні розуміти сутність «революційної законності» і тлумачити закони так, «щоб не було лише формальної революційної законності, щоб не було такого явища, коли закони тлумачаться по-різному,...щоб нашкодити Радянській владі...»1. Революційну законність, зазначав В. Я. Чубар, треба пе-реводити таким способом, щоб цілком ясний був кожний пункт, кожний закон у бік зміцнення Радянської влади. У разі, якщо закон чи його окрема норма дає змогу тлумачити їх не на користь держави, прокурори чи судді пови пні внести відповідні пропозиції щодо зміни «цього артикулу або цілого закону». Біля витоків другого, націонал-комуністичного, напряму стояв Микола Олексійович Скрипник (1872—1933), один з організаторів Комуністичної парти' України. З часу встановлення в Україні більшовицького режиму М. О. Скрипник обіймав посади голови уряду, народного комісара внутрішніх справ, юстиції, Генерального прокуро-ра України тощо. Своє бачення стану та перспектив держав-но- правового будівництва він виклав у «Начерку історії про-летарської революції», низці статей і промов. Опікувався миганнями національної політики. Обіймаючи посаду наркома освіти України в 1927—1933 рр., ініціював вивчення національного питання в навчальних закладах. У промові на XI з'їзді РКП(б) «Від постанов до діла у національній політиці» М. О. Скрипник, полемізуючи зі своїми опонентами, обстоював ідею, що країна є самостійною в межах радянської держави. «Ми даємо можливість трудящим у нас, — зазначав він, — на радянській території, повністю розвивати всі свої здібності і, незалежно від національ-носги, задовольняти їхні національні потреби»2. Відкидаючи гасло «єдиної неподільності Росії», М. О. Скрипник зазначав, що питання майбутнього України -...цілком визначене... як і щодо інших радянських рес-публік. Тому... тенденція до ліквідації тої державності Чубар В. Я. Вибрані статті і промови. — К., 1972. — С. 454—455. С крипник М. Від постанов до діла у національній політиці // История политических й правових учений: Хрестоматия / Сост. й общ. ред. Г.Г. Демидеико. — Харьков, 1999. — С 921.
-345- робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни»1., не має перспектив. «Нова вільна робітничо-селянська Росія, — зазначив він, — це є нашим шляхом»2. М. О. Скрипник закликав Центральний комітет комуністичної партії більшовиків у цьому питанні «...провадити тверду, певну лінію», щоб зірвати намагання деяких елементів, які працюють у владних органах і мають на меті обмежити суверенітет інших народів, що увійшли до радянської держави. Торкаючись у широкому плані питання про відносини розвинених і відсталих країн, він зазначав, «...що лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розв'язувати ці питання»3. Причому «...партія тримається тої самої лінії, себто партія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кидають у пороховий льох сходу, всіх колоніальних країн»4. Значну увагу М. О. Скрипник приділяв питанням теорії і практики приведення позитивного законодавства у відповідність до постулатів більшовицької ідеології, створення системи законів, у яких мало б місце «об'єднання принципів революції з принципами законності». Причому законність він розумів як «підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя у певні рамки законів, утворених революцією»5. Право, що створювалось партією більшовиків, залишало поза увагою інтереси особи, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що прийшла до влади. Ідея революційної законності, за вченням М. О. Скрипника, повинна бути вкорінена у «свідомість кожного радянського робітника», який повинен усвідомлювати, «що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підлягати законам влади робітників Скришшк М. Від постанов до діла у національній політиці // История политических й правових учений: Хрестоматия / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. - Харьков, 1999. - С. 921. Там само. Там само. — 921. Там само. — 920. Там само. — 923.
-346- І селян,...якнайуважиіше стежити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси»1. Водночас, залишаючись на позиціях войовничого біль-шовизму, М. О. Скрипник зазначав, що заходи зміцнення революційної законності не мають на меті обмежити дикта-туру пролетаріату. Революційні закони повинні забезпечи-ти революційний порядок. У кримінальному кодексі, в якому втілювалась політика держави, за вченням М. О. Скрипника, узагальнювалась вся попередня судова практика від часів Жовтневої революції. Головним принципом права і кримінальної політики, за його твердженням, була «революційна правосвідомість», а джерелами кримінального права, що слугували основою розробки кримінального кодексу, були численні вироки й постанови різних судових установ, постанови окремих Рад, численні окремі законодавчі новели. Кримінальна політика, за вченням М. О. Скрипника, — це сукупність заходів і дій, за допомогою яких клас, що утримує владу в державі, здійснює свою владу, забезпечує її збереження. Водночас, на його думку, в кримінальному законодавстві союзних республік, що увійшли до складу РадянськогоСоюзу повинні враховуватись побутові, культурні, національні та інші умови житгя. «Тому при об'єднанні Радянських респуб-лік в єдиний союз суді кримінальне право природно повинні були залишитись органами самостійними, що оргаиізо-вуються кожною республікою самостійно»2. Причому «радянське кримінальне право повинне мати характер суспільний, соціальний, антиіндивідуалістичний, в протилежність кримінальному праву буржуазному, яке побудоване на властивих буржуазному суспільству засадах індивідуалізму»3. Опозиційними щодо офіційної державно-правової доктрини були погляди українського письменника, чле-на комуністичної партії більшовиків Миколи Хвильового (І893—1933). Його творчість пронизана ідеєю незалежної Скрипник М. О. Революційна законність // История политических й правових учений: Хрестоматия / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. — Харьков, 1999. - С. 923. Там само. - С. 925. Гам само. -С.921.
-347- Української держави, підвищенням її ролі в розвитку цивілізацій. «І самостійна Україна, — писав М. Хвильовий, — не тому що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів... коли якась нація... виявляє свою волю протягом віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого — вносять елемент хаосу в світовий загальноісторичний процес. «Замазувати» самостійність порожнім псевдомарксизмом, означає не розуміти, що Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде його природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав»1. У цьому плані одним з головних аспектів його вчення, викладеного в памфлетах «Камо грядеши», «Україна чи Малоросія?» та інших, була відмова від орієнтації в державному і культурному будівництві на Росію. Пропагуючи цю ідею, М. Хвильовий зазначав, що українська культура в своєму розвиткові повинна бути орієнтованою на західноєвропейську, а її творцями мають бути не робітники і селяни в своїй масі, як це визначалось у більшовицькому вченні, а їх талановиті представники. Це важливо ще й тому, що «українська інтелігенція відчуває що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній»2. Він закликав раз і назавжди покінчити «з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру»3, відмовившись водночас від «зоологічного націоналізму»4. Треба бути послідовним, звертався він до своїх однопартійців, або ми визнаємо національне відродження, або ні»5. М. Хвильовий офіційною владою Радянського Союзу визнавався виразником і представником українського націоналізму й шовінізму в лавах КП(б)У. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? — К., 1993. — С 234. Там само. — С. 241. Там само. — С. 235. Там само. — С. 234. Там само. — С. 242.
-348- У 1925р. на пленумі ЦККП(б)У «націоналістичний \ мі І хвильовизму» був засуджений. Письменнику інкримінуй.І лись орієнтація культурного розвитку на Європу; розроок.І теорії боротьби двох культур в її українській шовіністичній модифікації (в протилежність великодержавній російській); захист і обгрунтування теорії капіталістичного відродження нації; блокування з українськими буржуазно-націоналістичними елементами (неокласиками); нерозуміння ролі пролетаріату як активного чинника і активного керівника і творчого учасника в культурному будівництві на Україні; пропаганда теорії азіатського ренесансу, теорїї циклічності Шпенглера, згідно з якою на долю України випадає месіанська роль очолити цей «азіатський ренесанс»; проповідь українського фашизму1. Націонал-комуністичні державницькі погляди сповідували Василь Шахрай, Олександр Шумський, Антін Крушель-ницький2 та інші. Аспекти національного розвитку державності були ос-новними в їх ученнях. В. Шахрай та С. Мазлах створили першу націонал-комуністичну опозицію і в 1919 р. видали працю «До хвилі» з критикою національної політики В, Леніна на Україні. В ній ішлося про «фальшивість ленінської національної політики», стверджувалось, «що він забув ті красиві слова та істини, які проголошував учора (перед революцією)»3. Для націонал-комунізму було характерним усвідомлення невідповідності між ідеальною та практичною більшовицькою програмою державно-правового будівництва; розуміння відмінності між сутністю більшовизму та ідеєю соціалізму; визнання реальності факту міжнаціональної боротьби, в тому числі між пролетаріатом; формування нового соціального ідеалу, сутністю якого є ідея національного соціуму, що внутрішньо організований за законами соціальної спра-ведливості (соціалізму)4. 1 Голубєнко П. Трагедія Миколи Хвильового // Україна: філософський спадок століть. Український культурологічний альманах. Хроніка 2000. - К., 2000. - С 161-162. 2 Дичковська Г. Український націонал-комунізм. — К., 1998. — С. 27. 3 Там само. — С. ЗО. 4 Там само. — С. 31.
-349-
|