Становлення плюралізму державно-правових теорій на зламі XIX—XX століть

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувався подальшою диференціацією політико-правових поглядів в Україні. Серед чинників, які сприяли цьому процесу, були інтенсив­ний розвиток економіки, загострення соціальних протиріч, поширення робітничого руху і пролетаризація селянства у зв'язку з відміною кріпосництва, а також збільшення про-тестного потенціалу суспільства.

З другої половини XIX ст., інтенсифікація виробничих і обмінних процесів почалась на українських землях, що вхо­дили до складу імперії Габсбургів, а в 60-80 роки було про­ведено аграрну, судову і військову реформи, що сприяло промисловому перевороту в Російській імперії¹, вплив якої поширювався на 80% українських земель².

Становленню багатоманітності державно-правових учень сприяли також розширення комунікативних зв'язків, без­посереднє ознайомлення вчених, суспільних і політичних діячів з науковими теоріями, практикою державного будів­ництва та соціальними процесами в країнах Західної Європи, налагодження співпраці між представниками українсь-

Кармтіпа М. С. Ідея державності в український політичній думці - К 1998. - С 10.

Жуковський А., Субтельниїї О. Нарис історії України. - Львів, 1991 - С. 57.

-296-

кої громади і культури, що жили в підросійській території України та Галичині.

Водночас формування плюралізму державно-правових теорій було обумовлене політизацією суспільних процесів, залученням до них представників різних соціальних страт, виникненням політичних партій.

З кінця вісімдесятих років XIX ст. до 1905 р. в Україні була створена 31 політична партія¹. Впродовж кількох деся-

тиліть, з кішці XIX до середини XX ст. в Україні сформува-лась суспільно-політична думка, яка охоплювала кілька ок­ремих, взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, серед яких були: демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, націоналізм, комунізм, і фашизм².

Значний внесок у розвиток політичної та правової думки її Україні зробив філософ і письменник Іван Якович Франко (1856—1916). У його політичній творчості знайшли відобра­ження соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX—XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків а боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів.

І. Франко був політичним діячем і за підтримки М. Драго-манова став одним з організаторів радикальної партії з де­мократичною програмою. У1877 р. зазнав арешту за пропа-ганду соціалізму.

І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захисгив докторську дисертацію у Відні. Питання філософії, політи­ки і права, держави та особи знайшли відображення в його торах «Формальний і реальний націоналізм», «Що таке прогрес», «Про соціалізм», «Наука та її взаємини з працю-

Ію (чими класами» та ін.

І. Франко поділяв деякі погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, Інайомився з їхніми працями.

За І. Франком, з виникненням приватної власності вини-кає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Він був прибічником ідеї про те, що політичні ін-ститути, політика і право випливають з економічних відно-син, які панують у суспільстві. Щодо цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базують-ся па існуючому соціальному устрої.

Пашков М. Формування системи громадських об'єднань в Україні як атрибут латентної державності // Політо/югічні читання. — 1992. — N•'2. -С.93.

І. Історичні есе: В 2т. — К., 1994. — Т. 2. — С. 63.

-297-

І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців — ба­гатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспіль­ний лад — монархію, де не тільки діла, а й думки та праг­нення кожної людини пригноблюються «машиною темного царства». Так само засуджував він державу, де панувала екс­плуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чин­ників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеро­вують розвиток народу в інший бік.

Філософ мріяв про такі закони, які відображали б спра­ведливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття «право» і «закон» він розглядав як генетичне пов'язані, але не тотож­ні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинне в Австрії законодавство він уважав соціальне спря­мованим на захист інтересів приватних власників. Такої ж думки тримався він і щодо Конституції Австрії 1867 р., яка не брала до уваги просту людину.

Право, писав із цього приводу І. Франко, це тільки щит, яким прикривається безправ'я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що проголошені законами.

Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості, бо в її практи­ці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санк­ції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.

Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Фран­ко влучно характеризував у своїх «Тюремних сонетах», у на­рисах тюремного життя («На дні», «До світла»), а також у сатиричних творах «Дві конституції», «Історія однієї конфіс­кації» тощо.

Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідо­мості людей, що сприяло б розумінню необхідності демо­кратичних змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного ви­робничого права, що дало б змогу на першому етапі розши­рити коло виборців, а на другому — заволодіти політичною

-298-

владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістич­ної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогти-ся радикальних змін у соціальному та економічному житті.

І. Франко погоджувався з тим, що кожна нація має при­родне право на політичну самостійність, яка можлива та­кож через утворення автономій країв і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну республіку, де наявна політична і юридична рівність народів. У реформо-ваному суспільстві, на його думку, держава змінить свою форму, на перший план вийде громадська думка, а інститу-ти держави буде наділено здебільшого виконавчими функ­ціями. Це дало б змогу гарантувати особисті права і свобо­ди громадян.

Суспільним ідеалом І. Я. Франка була соціалістична дер­жава. Проте в його уяві поняття соціалізму не співпадало з поняттям засновників цього державно-правового вчен­ня. Зокрема, в статті «З історії робітничого руху в Австрії» він писав, що Марксова доктрина, «в якій не зважаючи на її мниму свободолюбність у основі лежить ідея деспотиз­му та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських». Запропонована Марксом «програма держав­ного соціалізму аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових ре-волюцій»¹.

Упродовж всієї своєї політичної діяльності Іван Франко пробував поєднувати дві лояльності — національну («служіння інтересам свого народу») та соціалістичну («вір­ність загальнолюдським, поступовим, гуманним ідеям»). Таке поєднання — так званий «український дуалізм» — було дуже характерним для розвитку української політич­ної думки наприкінці XIX — початку XX ст. Ще про діячів Старої київської громади офіційна російська преса говори­ла, що вони в одній кишені носять писання батька Тараса (І ІІевченка), а в другій «Капітал» К. Маркса².

Копиленко О., Копиленко М. Великий каменяр (До 140-річчя від дня на­родження Івана Франка) // Право України. — 1996. — № 12. — С. 86. Грицак Я. Іван Франко і В'ячеслав Липинський. Історико-полІтологіч-на спадщина і сучасна Україна / За ред. Я. Пеленського. — Київ — Філа­дельфія, 1994. - Т. 1. - С. 124.

-299-

Засноване на таких засадах суспільство забезпечить само­регуляцію, зможе обійтись без держави, нормативних при­писів та примусу щодо їх порушення або ненадежного ви­конання.

У такому суспільстві людина буде вільною від зовнішньо­го авторитету, який нав'язує їй думки і дії, інтереси і спосіб життя в цідому. Будуть створені умови для ініціативи, підви­щиться відчуття відповідальності, впевненість. Це буде прак­тичним втіленням суспільного ідеалу: соціалізму, найбільш справедливого суспільного устрою. Проте суто комуністич­ну ідею П'єр Прудон відкидав як недосконалу. Комунізм, писав він, це пригнічення і рабство. На відміну від буржуаз­ного суспільства, де має місце експлуатація слабкого силь­ним за допомогою власності, комунізм — це експлуатація сильного слабким.

Ідеальне суспільство П'єра Прудона може бути сформо­ване у вигляді федерації, до якої б увійшли самостійні тери­торіальні одиниці, зв'язані між собою взаємними угодами. Самоврядні територіальні одиниці здійснюють збір по­датків, володіють і розпоряджаються власністю, організо­вують навчання молоді, вирішують питання забезпечення правопорядку, для чого створюють поліцію і національну гвардію, призначають суддів. Комуни є суверенними, най­важливіші питання співжиття вони вирішують на зборах.

Ідеальне суспільство П'єра Прудона повністю деполі­тизоване, управління ним організоване на науковій основі. Наука управління, писав він, має бути зосереджена в одній з секцій академії наук, а її постійний секретар повинен обій­мати посаду прем'єр-міністра.

На рубежі XIX —XX ст. політико-правова течія анархізму в Західній Європі набула нового відтінку.

Це було пов'язано з об'єктивними змінами в політично­му та економічному житті провідних капіталістичних країн, активізацією в них профспілкового руху, що й привело до формування анархо-синдикалізму (від франц. зулсіісаі — профспілка).

Його теоретиком був французький мислитель Жорж Сорель (1847—1922), політико-правова концепція яко­го була обгрунтована в працях «Роздуми про насилля» та «Ілюзії прогресу».

Квінтесенцією його вчення були: заперечення демок­ратії, парламентаризму та інших соціальних Інститутів_/

-299-

Базою соціалістичного устрою, за вченням мислителя, має бути комбінований союз, сувора організація праці, цен­тралізована робоча сила і федерація всіх людей в одному со­юзі з відповідним поділом праці.

Соціалістичний устрій має становити одне політичне ціле, що базується на засадах самоуправління. Причому го­ловними повинні стати не політичні, а господарсько-еконо­мічні та культурио-виховні напрями діяльності. Сутність і зміст влади також мають бути докорінно зміненими, полі­тичний її аспект заступить суто управлінський, що опікуєть­ся лише результатами людської праці, виконує функції ад­міністрації.

У державі мають бути створені реальні умови для забез­печення свободи кожного громадянина шляхом узгоджен­ня індивідуальних та загальних інтересів.

Така держава має будуватися на засадах федерації, до якої повинні увійти всі землі України. Слов'янські народи також повинні об'єднатися на засадах демократичного фе­дералізму.

Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її до­сягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871 — 1913).

Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантували­ся б рівність і можливість всебічного розвитку особистості. II погляди можна вважати близькими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план.

Леся Українка була прибічницею теорії насильсгва в по­ходженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з за­воюванням одного народу іншим. Держава в її розумін­ні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в іс­торії, деспотичні.

Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а еко­номічно сильніша меншість паїгувала над людьми, пригнічу­вала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала респуб­ліканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації. Проте буржуазна республіка, на її думку, не

-300-

може повністю надавати умови для реалізації прав і сво-Ііод людини, оскільки тут присутні елементи економічно-І<> насильства, закріплені в соціальне скерованому праві. Конституцію Австрії та її державний устрій поетеса оціню-вала так само, як І. Франко.

Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношен­ню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свобо­ди. Сама наявність закріплених у юридичних актах політич­них та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав І нердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє.

Розглядаючи проблему свободи, прав особистості та її співвідношення з державою, Леся Українка виходила з кон­цепції природного права. Останнє реалізується через сво-боду волі. Воля ж — це право кожної людини робити все, що їй заманеться, аби тільки не заподіювати шкоди іншим людям. Свої природні права, серед яких головними є право па життя і свобода, людина повинна обороняти всякими за­собами, і навіть «збройною рукою». Люди, які не розуміють чужих прав, не вміють поважати чужої волі, дбають лише про свої права, а чужими нехтують, — злочинці. Проти них на охорону прав людини мають стати закон, право і суд. І Іолітична та економічна воля (свобода) зв'язані між собою, влежать одна від одної, їх реалізація залежить від держав­ного ладу, а позаяк у різних країнах він різний, то люди не І крізь мають однакові права, однакову політичну волю.

Із політико-правової концепції Лесі Українки випливає, що людські та громадські права можуть бути реалізовані Іільки в державі з демократичною республіканською фор­мою правління, оскільки там, де є пани й піддані, свободи для підданих немає, вона є тільки для панів, їхні свобода, право підтримуються законом і державою з її інститутами: грошовою системою, військом, поліцією, урядом.

Поетеса закликала народ виборювати свої свободи лібе-рально-демократичного та революційне-демократичного напрямів.

Ідею незалежної держави у поєднанні з проблемами на­ціонального і соціального звільнення пропагував політик і вчений Юліан Олександрович Бачинський (1870—1940).

-301-

Серед чотирьох основних напрямів політико-правової думки тогочасної Галичини -- народовського (націоналіс­тичного), москвофільського, клериканського і соціально­го — Ю. О. Бачинський у своїй роботі «Україна іггесіепіа» (від італ. - - поневолена, уярмлена, невизволена) він пер­шим серед своїх сучасників зробив спробу об'єднання со­ціалістичної та національио-державницької ідеї¹ і поставив на порядок денний справу майбугносгі української нації -взагалі, «не лише виключно в Австрії, а й в Росії»². В цьому мислитель розходився з поглядами засновників «науково­го соціалізму» К. Марксом та Ф. Енгельсом, які не вважали за можливе створення національних незалежних держав у слов'янських народів, а також з поглядами представників ук­раїнської інтелігенції, науковців і народників (серед яких був і М. Грушевський) які ставились до ідеї Ю. О. Бачинського щодо побудови національної і незалежної української дер­жави з великим скептицизмом³.

У своєму вченні Ю. О. Бачинський розглядав державу як суспільне явище, яке виникає в результаті її соціально-еко­номічного розвитку. Економічні відносини є визначальни­ми поміж інших суспільних відносин. Тільки з'ясування їх суті надасть можливість зрозуміти особливості політичних, правових та інших суспільних відносин на конкретному іс­торичному етапі розвитку суспільства.

Аспекти державності починають формуватись у до-державний період в результаті поділу праці, боротьби лю­дей з природою та племен між собою. Поділ праці сприяв диференціації суспільства на класи, виникнення між ними антагонізму, організації суспільства в політичну його фор­му — державу.

Рабовласницька держава опиралась на невільництво, фе­деральна (середньовічна) -- на підданство, а буржуазна (но-вожитна) — на найману працю. Соціальною основою фе­одальної держави Ю. О. Бачинський вважав селянство, а буржуазної, що її заступила, — міське населення. З часу форму­вання останньої в суспільстві виникає найвпливовіша соціальна

Бегей І. Юліан Бачинський: а життєпису, політичної та наукової діяль­ності. — Львів, 1998. — С. 8.

² бл.гй /. 1 Іолітичпі інститути суспільства в теоретичні й спадщині Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — С. 20.

³ Там само. - С 10-11.

-302-

верства — буржуазія, яка захоплює державну владу і вико-ристовує її для задоволення своїх класових інтересів. Така держава не є досконалою, і її повинна заступити соціаліс-тична держава.

Проте мислитель не поділяв точки зору К. Маркса і Ф. Ен-гельса щодо необхідності силової зміни форми держави, а вважав, що соціалізм повинен змінити капіталізм не в ре­зультаті революції, а поступово, еволюційним шляхом.

Своїм сучасникам, членам Української соціал-демок-|ратичної партії Ю. О. Бачинський радив не виступати без­оглядно проти капіталізму, а «з одного боку усувати усі його злісторони,... з другого боку попирати розвій його, стара-тися довести його чим скоріше до тої точки розвою, при котрій він сам перетворюється в соціалізм»¹.

Нова держава повинна піднятись над класовими інтере­сами і дбати про добробут всього населення. Економічною основою держави повинна бути «усуспільнена» власність, а не власність, яка є джерелом експлуатації.

Але держава не є чимось раз і назавжди сталим. У про­цесі еволюції суспільства класи повинні зникнути, що ство­рить передумови для відмирання держави, виникнення наднаціональної, міжнародно-інтернаціональної інституції, завданням якої буде не «пануванє над людьми, а міжнарод­не веденє продукції — панування над річами»².

У роботі «Україна іггесіепіа» Ю. О. Бачинський виклав та­кож своє правове вчення. Право мислитель вважав похідним від держави і таким, що залежить від її ісгоричного типу.

У свою чергу сутність права, правовий державний по­рядок залежать від соціального класу, що знаходиться при владі. Форма права змінюється разом із зміною форми дер­жави. Соціальна роль права проявляється в оформленні но-вих владних інститутів держави, закріпленні політичного порядку, а в державі майбутнього, про яку мріяв Ю. О. Ба­чинський, також у забезпеченій прав людей.

Досліджуючи процес становлення державності в країнах Західної Європи, Ю. О. Бачинський зазначав, що його ефек-тивність залежить від рівня економічного розвитку конкрет­ного народу, а основною соціальною верствою суспільства

Бегей 1. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — С. 10. Там само. — С. 16.

-303-

є «нойовитворена буржуазія», яка зацікавлена в зростанні економічної могутності нації.

Буржуазія, національна ідея і національна держава, на думку мислителя, — це вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції¹. В цьому плані революція 1848 р. та конституційні перетворення в Австрії 1867 р. сприяли пе­реорієнтації боротьби слов'янської буржуазії з мовної стадії на економічну і політичну. Тільки Галичина залишилась ос­танньою підпорою, на якій продовжував триматись австрій­ський централізм.

Крім Галични Ю. О. Бачинський мав па увазі Чехію та Угорщину. Чехія була включена до складу імперії Габсбургів у 1526 р. на засадах автономії, а в 1618 — 1620 pp. у результаті придушення Чеського повстання перетворена на її провін­цію. Наприкінці XVIII ст. в Чехії виник національний рух «будителів», який з 1830 р. почав набирати політичного змісту. Сватовацлавські збори 1848 р. у Празі стали почат­ком революції в Австрії 1848—1849 pp. Угорщина була при­єднана до імперії Габсбургів після австро-турецької війни 1683 —1689 років та придушення визвольного антигабсбурзь-когоруху 1703 —1711 pp.

У 1848 — 1849 pp. в Угорщині мала місце буржуазна рево­люція, а в 1867 р. вона стала однією з складових частин дво­єдиної монархії — Австро-Угорщини².

На відміну, від Чехії та Угорщини децентралізації вла­ди на українських землях імперії Ґабсбургів не відбулась у зв'язку з недорозвиненісгю української буржуазії.

Головним аспектом децентралізації влади Австро-Угор­щини повинна була стати, па думку мислителя, її автоно­мізація за національним принципом. У новоствореній фе­дерації до повноважень центральної влади слід було б віднести вирішення питань щодо зовнішніх відносин, війсь­кових, торговельних і судових, а до повноважень національ­них утворень — всі інші, що стосуються внутрішніх справ.

Щодо підросійської частини України Ю. О. Бачинський вважав можливим її самовизначення після досягнення більш високого рівня капіталістичних відносин, економічної, полі­тичної та культурної європеїзації, а також розпаду Російської

¹ Бегєп 1. Політичні Інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — С. 10.

² Советский знциклопелический словарь. — М., 1985. — С. 206, 1484-1485.

-304-

імперії, оскільки Україну мислитель вважав найменш роз­ітненою поміж інших національних складових імперії.

У майбутньому Україна повинна стати соборною держа­ною і після того, як вона виконає своє призначення, може нідбутися її входження до якогось федеративно-конфедера-тивного утворення.

Він вважав, що в майбутньому держави на їх найвищо­му рівні капіталістичного розвитку об'єднаються в «злучені держави Західної Європи» для ефективнішого використай-ня продуктивних сил.

Пізніше утворення Української республіки в складі СРСР Ю. О. Бачинський вважав закономірним фактом, сходинкою до наступного етапу національної державності.

Ідею однієї, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України «від Карпат аж до Кавказу» пропагував у своє­му вченні публіцист і правник, один з ініціаторів таємного братсгва Тарасівців і передвісник українського націоналізму Микола Міхновський (1873 — 1924). Своє вчення він виклав у ряді робіт, серед яких промова на Шевченківському святі 1900 р. у Полтаві та Харкові (була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна»), «Десять заповідей» тощо.

Державна самостійність, зазначав мислитель, «єсть голо-ина умова існування націй, а державна незалежність єсть на­ціональний ідеал в сфері міжнаціональних відносин».

Тільки національна держава може дати своїм членам ні­чим не обмежену змогу всебічного розвитку, матеріального добробуту та «розцвіту індивідуальності», плекання якої є її

метою¹.

Аналізуючи Переяславський договір 1654 року між Україною та Росією, М. Міхновський зазначав, що «з того часу українська нація політично і культурно помалу завми­рає, старі форми життя зникають, республіканська свобо­да нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім... виникає ідея нової України, ідея, що має перетворюватись у плоть і кров, прибрати конкретні форми»².

Переяславська «політична унія» була укладена між дво­ма рівноправними суб'єктами міжнародних відносин «для осягнення певних міжнародних цілей», проте з часом

¹ Міхновськип М. Самостійна Україна // Націоналізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2000. — С. 147.

¹ Там само. - С. 148. 20 —4-1115

-305-

Україна була обмежена в багатьох правах і функціях, перед­бачених «Переяславською конституцією», «...в українсь­кої держави відібрано право бути державою»¹. У зв'язку з порушенням зазначеного договору та згідно з вимогами міжнародного права, писав М. Міхновський, виникає пи­тання вибору: «або вимагати від свого контрагента вико­нання контракту в тому розмірі й напрямі, в якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши контракт зламаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини, що мало міс­це в непоодиноких протестах проти Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське братство, Шевченко, се­лянські повстання².

На часі, зазначав М. Міхновський, перед українським народом стоїть завдання «повернення прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії»³.

Умовою побудови незалежної української держави мис­литель вважав націоналізм, уважав його «велетенською і не­переборною силою», під натиском якої «ламаються... непе­реможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи...»⁴.

М. Міхновський вважав, що українська нація не націо­нальна, не має національної свідомості, як її мають, зокре­ма, польський, чеський, хорватський та інші народи, що й є причиною того, що «вона перебуває в найтяжчому рабстві... і хилиться до своєї конечної гибелі»³. Водночас в Україні не­має соціальної верстви, яка б змогла об'єднати суспільство на засадах націоналізму, визволитись від поневолення і ство­рити незалежну державу. Він піддавав критиці українську інтелігенцію, вважав її індиферентною, такою, що не має чітких світоглядних і політичних поглядів, «прилучаючися до тієї чи іншої верстви суспільства пануючої московської нації, тонучи в її суспільних ліберальних та революційних течіях, плекаючи консервативне українофільство для задо­волення⁶.

¹ Міхновський М. Самостійна Україна //Націоналізм. Антологія / Упоряд.

О. Проценко, В. Лісовий. - К., 2000. - С. 152.

2 Там само.