Там само, — С. 385

-286-

попередників К. Маркса і Ф. Енгельса, погоджуючись із їх­ньою теорією походження держави і права. Застосовуючи їхню методологію, він аналізував сутність монархічної Російської держави та обстоював ідею про неминучість заміни капіталізму соціалізмом за допомогою збройно-го заколоту. Причому силою, яка візьме на себе обов'язок здійснити революцію, він, як і його попередники, називав пролетаріат (а згодом визначив союзника пролетаріату в революції — незаможне селянство). Ленін повністю' поді­ляв думку К. Маркса і Ф. Енгельса і про те, що після ре-волюцїї для зламу старого державного апарату і приду­шення класу власників необхідне встановлення диктатури пролетаріату. Після революційних подій 1905 —1907рр. 15.1. Ленін у своїх теоретичних пошуках робив спроби при­стосувати вчення Маркса —Енгельса до подій у Росії. У значній кількості праць із державно-правової проблемати­ки він малював свій соціальний ідеал — соціалістичну де­мократичну державу, де гарантувалися б свободи і права людей. Способом досягнення цього ідеалу вважав зброй­не повстання, після якого встановлюється диктатура про­летаріату. У праці «Перемога кадетів і завдання робітничої партії» (1906 р.) Ленін дав визначення цієї диктатури, яке розкриває її справжню сутність.

«Наукове поняття диктаїури, — писав він, — означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснугу, безпосередньо таку, що спирається на насилля, владу»².

На відміну від своїх попередників, які вважали можли­вим здійснення збройного заколоту в кількох країнах і з ура­хуванням досвіду революції 1905—1907 рр., Ленін із 1915 р. (у праці «Про гасло Сполучених штатів Європи») почав пропагувати ідею про можливість соціалістичного заколо-ту в одній країні. Завданням заколоту було руйнування си-ловвих відомств старої держави: збройних сил, поліції, чи­новників і залишення органів управління, пристосованих до вимог диктатури пролетаріату. Що ж до законодавчого органу, то тут Ленін, зорієнтувавшись у ситуації, запропо­нував передати такі повноваження Радам робітничих депу­татів, що виникли стихійно під час революції 1905 — 1907 рр. (а в лютому 1917 р. — Ради робітничих і солдатських депу-

Ленин В. Й. Поли. собр. соч. — Т. 12. - С. 320.

-287-

татів). Відхід від своєї ідеї парламентської республіки він потвердив після Лютневої революції 1917 р. у праці «Чи утримають більшовики державну владу?», назвавши Ради єдино можливою формою революційного правління.

Непослідовною можна вважати ідею у вченні Леніна про майбутній державний устрій. До 1917 р. він уважав, що май­бутня держава на теренах Російської імперії мусить бути централізованою, побудованою на засадах так званого де­мократичного централізму.

Після жовтневого перевороту 1917 р. він подейкував про надання автономії національним меншинам, про фе­деративну Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Грушевського й В. Винниченка та жорсто­ко придушив військами Муравйова спробу незалежності України.

«Націоналістичнимихитаннями» і «національним міщан­ством» називав Ленін у своєму вченні намагання народів, зберегти свою національну кульїуру. «Лозунг робітничої де­мократії, — зазначав він, — не «національна культура», а ін­тернаціональна культура демократизму і всесвітнього робіт­ничого руху»¹. «Національна культура» взагалі, за вченням Леніна, — це культура поміщиків, попів, буржуазії. Він під­давав критиці державно-правові погляди Л. Юркевича, в яких той не погоджувався з ідеєю асиміляторства проле­таріату «...заради моментального успіху української націо­нальної справи». «Боротьба проти всякого національного гніту — безумовно так. Боротьба за всілякий національний розвиток, за «національну культуру» взагалі — безумовно ні», стверджував Ленін у роботі «Критичні замітки націо­нального питання»².

У серпні — вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці «Держава і революція», підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату про те, що держава законодавче закріплює нерів­ність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи при­мусу — армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними засобами державної влади.

¹ Аеиин В. Й. Критические заметки по національному вопросу // Хреооматия по исгории КПСС. — М., 1989. — С. 170.