Та релігійно-моральна філософія права

Важливим кроком у з'ясуванні сутності права як рівнова­ги індивідуальної свободи та загального блага була держав­но-правова концепція неокантіанства професора Московсь-

¹ Шершеневич Г. Обшая теория права // История политических й пра­вових учений: Хрестомашя / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. — X, 1999. - С. 803.

² Там само. — С. 804.

³ Там само.

-280-

кого університету Павла Івановича Новгородцева (1866 — 1924). Мислитель зазначав, що право досягло свого найви­щого рівня на зламі XVIII — XIX ст., у період Великої фран­цузької революції та подій у Європі, причиною яких вона стала.

Проводячи історичну аналогію, П. І. Новгородцев звер­нувся до подій у Стародавній Греції, кризи давньогрецької демократії IV ст. до н. е. Він зазначав, що жителі Афін не-безпідставно пишалися тим, що в їхній державі-полісі було створено такі устрій і правопорядок, які значною мірою за-безпечували свободу громадян. Але з часом афінська демо­кратія зазнала поразки внаслідок того, що дух індивідуаль­ного інтересу та індивідуальної свободи переміг загальний інтерес.

Тільки з огляду на це, на думку П. І. Новгородцева, у Платона та Арістотеля з'явилися сумніви стосовно демо­кратії та думки про пошуки досконалішого державного уст­рою. У своїх вченнях вони дійшли висновку про недостатність свободи й рівності для встановлення гармонійних суспіль­них відносин та необхідність пошуку глибших єднальних чинників суспільного життя, в основі яких — підкорення особистих інтересів загальним моральним ідеалам.

Так само на межі XIX—XX ст. вичерпалася віра в загаль­ну силу правових засад, уїхню здатність затвердити на землі царство розуму.

П. І. Новгородцев зазначав, що право як таке не може здійснити позитивні зміни у суспільстві. Правова держава не є вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя. 1 Іраво є підлеглою частиною, що входить до ширшого скла­ду моральних сил.

Царство свободи, зауважував мислитель, — це царство йезмежного індивідуалізму, «царство сильних», у якому за І недіяльності держави кожен хапає, що може. Згідно з ви­могами нового лібералізму держава не повинна залишатися нейтральною; «вільна держава не є станом, у якому сильні роблять що хочуть, у міру своєї сили, це — стан справедли-вості, у якому суспільство стримує свободу деяких для того, щоби зберегти свободу всіх»¹.

Новгородцев П. Й. Кризис современного правосознашія. — М., 1909. С. 350.

-281-

Філософ гадав, що від суто зовнішнього розуміння сво­боди і рівності необхідно здійснити перехід до розуміння більш глибокого — до ідеї цілісної організації людської осо­бистості в кожній людській істоті.

Право неможливе без рівності й свободи. Але між цими поняттями існує протиріччя. Безмежний розвиток свобо­ди міг би привести, зазначав П. І. Новгородців, до загаль­ної рівності; безумовне здійснення рівності мало б своїм на­слідком повне придушення свободи. Встановлення рівності між цими двома аспектами, на думку мислителя, є важли­вим компонентом права.

Право виконує в суспільстві важливу функцію, воно готує інституціональні структури для різноманітних форм люд­ських відносин. Воно прагне стати таким порядком, якого будуть дотримуватися не зі страху покарання, а з розумін­ня його необхідності й слушності. Зміст природного пра­ва може змінюватися, але завжди залишається незмінним його принцип — припис у формі регулятивної ідеї або ка­тегоричного імперативу.

Здійснюючи свою соціальну й політичну діяльність, люди можуть віддалятися від приписів природного права, порушувати їх, але інститути, утворені ними, не можуть ні змінити, ні скасувати цих приписів. Різноманітність життє­вих ситуацій породжує плюралізм правових і державних форм, але в них е¹ щось стале, вічне. З огляду на це, природ­не право є здійсненням належної, абсолютної правди в до­свіді суспільного життя. Воно повинно вбирати в себе мак­симальний розумний за даних умов порядок, що відповідає сутності людини.

За часів, що розглядаються, державно-правова думка Росії збагатилася вченням Володимира Сергійовича Соловйова (1853 — 1900). Його правова концепція тісно зв'язана з вчен­ням про моральність. У мислителя можна вирізнити два від­мінні розуміння сутності права. Перше розуміння зводиться ним до розгляду права як негативного розмежування сво­боди людей у суспільстві, а друге — до визначення права як мінімуму моральності.

За концепцією В. С Соловйова, право, під формальним кутом зору, — це свобода, обумовлена рівністю. Вона є ос­новою людського існування, а рівність визначає її форму.

-282-

Об'еднуютись, свобода і рівність складають суспільство як • правомірний порядок»¹.

Водночас необхідно зазначити, що під рівністю мислитель розумів лише формальну рівність усіх перед законом, «роз­поділ інтересів» або справедливість. Але формальний підхід до розуміння права, що його використовував В. С. Соловйов, виключав можливість пошуку творчої ролі права і не дозво­ляв зробити висновків про його позитивний зміст.

Згодом В. С. Соловйов, як і багато його попередників, з'ясування сутності права почав із запитання про його ідейні підвалини. Він уважав, що підвалини цього суспільного фе­номена знаходяться у сфері моральності. Порівнюючи мо­ральність із правом, мислитель зазначав, що право є визна­ченим мінімумом моральності. Крім того, важливою якістю права є вимога його зовнішньої реалізації, реалізації визна­ченого мінімуму добра, зовнішнім утіленням якого є пря­мий або непрямий примус.

Виходячи з цього, В. С Соловйов у творі «Виправдання добра» визначає право як «...примусову вимогу реалізації визначеного мінімуму добра або порядку, що не припускає проявів зла»².

Принцип права, за вченням філософа, — це справед­ливість. Вимога особистої свободи є умовою, без якої не­можливі людська гідність і високий моральний розвиток. Але людина, на думку мислителя, може розвивати свою сво­боду тільки в суспільстві. Тому особиста свобода не повинна вступати в протиріччя з умовами життя суспільства. Позаяк існування суспільства залежить не від досконалості окремих людей, а від безпеки всіх, то цю безпеку захищатимуть не моральні імперативи, а юридичні закони, які мають харак­тер примусу, сили для тих, хто вчиняє протиправні дії.

Далі у «Виправданні добра» В. С. Соловйов писав, що там, де стикаються особистий інтерес і загальне благо, там і за­роджується право у його філософському розумінні. Вчений мав на увазі право в його ідеї або природне право. Останнє, якщо розглядати його в контексті реалізації, стає позитив­ним правом. Відтак В. С. Соловйов дійшов висновку, що право є історично рухомим визначенням необхідної рівності

Солеєю В, С. Собр. соч.: В 10 т. - СПб., 1900. - Т. 2. - С 142-144. Соловьсв В. С. Оиравдание добра // Соч.: В 2 т. — М., 1988. — Т. 1. — С. 450.

-283-

двох протилежних інтересів — особистої природи й загаль­ного блага.

Конкретизуючи свою концепцію, філософ зазначав, що право не втручається у вільний вибір людей між добром і злом, воно не втручається у сферу мотивів, воно тільки не дозволяє людям практично вчиняти злі дії.

Отже, філософським синтезуючим підґрунтям права є рівність, що передбачає поєднання індивідуальної свободи й загального права — безпеки й добробуту. З порушенням одного з цих компонентів порушується природна рівнова­га, що призводить до тієї чи іншої крайності — анархії чи деспотизму.

Зазначена рівновага формально може розглядатися як поєднання рівності й свободи, оптимальне розмежування свободи, а в матеріальному аспекті — як поєднання особис­тих і суспільних інтересів задля реалізації найвищих вимог моральності.