Висновки. «Історія вчень про державу і право», досліджуючи свій предмет, вивчає природу і зміст понять «держава» і «право»

«Історія вчень про державу і право», досліджуючи свій предмет, вивчає природу і зміст понять «держава» і «право». Набуті в процесі наукового узагальнення знання є фундаментальними у пізнанні причин і передумов виникнення, закономірностей розвитку та сутності держави і права як соціальних інститутів.

Попри розмаїття існуючих державно-правових теорій, концепцій доктрин всі вони без винятку вказують на об'єктивну необхідність виникнення держави і права та їх регулюючу роль у суспільстві, спрямовану на забезпечення все-загального інтересу.

У процесі історичного розвитку вчень про державу і право остаточно сформувалися два основних підходи до типології держави і права як соціальних інститутів: формаційний і цивілізаційний.

Підмурком формаційного підходу є марксистське вчення про визначальну роль матеріального базису у відношенні до надбудови та про історичний розвиток, як послідовну зміну суспільно-економічних формацій. Поняття історичного типу держави в межах формаційного підходу пов'язується із встановленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, які панують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Відповідно держава розглядається як знаряддя захисту інтересів економічно пануючого класу, її сутністю є здійснення організованого насилля, а право розглядається як інструмент насилля. Згідно із класовою теорією (у сталінській інтерпретації) історичними типами держав є рабовласницькі, (феодальні, буржуазні, соціалістичні (Див. докл.: Сталий И. В. О диалектическом и историческом материализме // И. Сталий. Вопросм ленинизма. Изд. 11-е-ОГИЗ, 1947.-С. 535-565).

Підмурком цивілізаційного підходу у типологійній класифікації держав, а отже і визначення їх сутності, є поняття «цивілізація». Держава тут співвідноситься із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку і розглядається як засіб створення умов для узгодження і реалізації інтересів всього суспільства з метою забезпечення всезагального блага. Критерієм класифікації тут виступає спосіб виробництва та різниця у статусі індивіда (азійський, античний, європейський способи виробництва тощо). Йдеться про те, що у відповідності з цивілізаційним підходом сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, наступництвом культурно-духовних зразків поведінки; політика держави залежить від світогляду суспільства, його моралі, ціннісних орієнтирів, а її типи та шляхи розвитку обумовлені розмаїттям національних культур. Право розглядається як інструмент компромісу.

У сучасних умовах розвитку людства актуалізується ци-вілізаційний підхід до типології сучасних держав. Актуальність зумовлена ставленням суспільства до індивіда, як не-перевершеної цінності. Отже, в центр вивчення минулого і сучасного ставиться конкретний індивід — творча особистість, а не класово-безлика істота, враховується сфера взаємодії соціальних груп на основі не класових, а загальнолюдських цінностей. Цдеться про загальносоціальний аспект сутності держави і права, який яскраво виявляється в їх співвідношенні з громадянським суспільством.

Ідея громадянського суспільства укорінена в античній Греції а, власне поняття «громадянське суспільство», сформувалося у XVII ст., завдячуючи працям Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка та ін. В історії державно-правової думки сформувалося три основних підходи до розуміння співвідношення громадянського суспільства і держави: по-перше, держава і громадянське суспільство - дві соціальні системи, що збігаються; по-друге, держава і громадянське суспільство - різні соціальні системи: первинною (домінуючою) є держава, яка контролює громадянське суспільство; по-третє, держава і громадянське суспільство - різні соціальні системи: держава виконує службову (підпорядковану) роль у відношенні до громадянського суспільства.

Засадовим у сучасній концепції громадянського суспільства є положення, що правова соціальна держава може сформуватися виключно в умовах громадянського суспільства. Основою концепції правової соціальної держави є ідея про невідчужувані, невід'ємні права індивіда.

Усе розмаїття теорій і поглядів в історії державно-правової думки стосовно співвідношення «держави і особи» можна звести до двох підходів: природно-правовий (індивідуалістичний, гуманістичний) і юридично-позитивістський (державницький, етатичний).

Природно-правовий підхід ґрунтується на розумінні особистості як мети, держави як засобу досягнення мети. Тут послідовно захищається теза про те, що права належать людині від природи, вони є невідчужені, людина володіє ними незалежно від держави. Завдання держави і суспільства полягає у визнанні цих прав і створенні умов для їх реалізації.

Юридинно-позитивістськш підхід ґрунтується на розумінні держави як мети, а особистості як засобу досягнення мети. Тут послідовно захищається теза про те, що людина одержує свої права від держави і суспільства, а природа цих прав патерналістська. Держава виступає джерелом і гарантом прав людини, закріплюючи їх у законі. Право і закон ототожнюються.

В цілому засадовим у природно-правових доктринах є положення про те, що право історично і логічно передує державі, джерелом його є природа, суспільні відносини або правотворчість судів; засадовим у юридично-позитивістських доктринах є положення, що джерелом права є воля законодавця, держави (йдеться про позитивне право). Право виникає тоді, коли виникає держава. Суспільні відносини формуються у відповідності до приписів закону.

Отже, у категоріальному розумінні «держави» сутність її полягає у владному примусі. Владний примус може здійснюватися шляхом посилення карально-репресивних функцій і абсолютного пригнічення волі підвладних, або шляхом певного підпорядкування і впорядкування їхніх інтересів. Останнє передбачає таку залежність, коли індивіди підпорядковуються владній настанові не стільки із-за остраху бути покараними, скільки із власної волі, на засадах визнання авторитетності й необхідності владного примусу.

В категоріальному розумінні «права» сутність його полягає в обмеженні свободи, тобто право виступає як міра свободи. Право, втілене в законі, набуває статусу міри формально визначеної свободи і здійснюється шляхом державного примусу.

Date: 2015-09-24; view: 305; Нарушение авторских прав