Західної Європи другої половини хіх-хх ст

Розвиток державно-правової думки другої половини ХІХ-ХХ ст. у Західній Європі характеризується плюралізмом державно-правових концепцій, серед яких теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія права, органічна теорія держави, теорія відродженого природного права, правової держави, доктрини технократії, а також антидемократичні політико-правові вчення.i

1. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ТЕОРІЇ ЮРИДИЧНОГО ПОЗИТИВІЗМУ

Юридичний позитивізм сформувався в середині XIX ст. на основі ідей Дж. Остіна (Англія), К. Бергбома (Німеччина), А. Есмена (Франція). У XX ст. ця течія набула поширення в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представниками якого були австрійський юрист Г. Кельзен і польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович.

У цілому юридичний позитивізм умовно поділяється на три великих групи концепцій, теорій, доктрин: державно-інституційний (етатичний), соціологічний, антропологічний (психологічний і біологічний).

У позитивістських вченнях держава визнається верховною юридичною особою, правовою формою колективного життя народу і яка передує праву історично і логічно. Водночас наголошується на досить суттєвій рисі держави: створюючи право, вона сама водночас є правовим явищем.

Позитивісти заперечують/^еор» природного права, визнаючи існування тільки позитивного права, матеріалізованого у прийнятих державою правових нормах. Фактично йдеться про ототожнення права й закону, виданого верховною державною владою. Норма права розглядається ними як раз і назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнається державна влада, наділена примусом.

Засновником юридичного позитивізму вважається англійський правознавець Джон Остін (1790-1859), який пов'язав природу права з наказом, волею суверена (фактично правлячої в суспільстві групи осіб або одного правителя), легітимізувавши, таким чином, правотворчість будь-якої влади. Йдеться про те, що джерелом права він розглядав суверенну владу, а гарантом функціонування влади і норми права - звичку більшості до покори.

Водночас Остін твердо розмежовував право і мораль, наголошуючи, що предметом юриспруденції мусить бути виключно позитивне право незалежно від його досконалості. Згідно із вченням Остіна, позитивне право - це наказ особи або групи осіб, наділених суверенною владою.

Цікавим є ставлення Остіна до питання про правотвор-чість судів. Він наголошував, що рішення суду можна вважати частиною права виключно за умови визнання його таким з боку суверена. Отже, згідно із Остіним, правова норма (норма позитивного закону) - це наказ суверена, забезпечений санкцією.

Модернізованою формою юридичногр позитивізму є нормативістська теорія права, основні засади якої обґрунтував австрійський професор права Ганс Кельзен (1881-1973). Вчення Кельзена про право викладене ним в основних роботах «Загальна теорія права і держави» і «Чиста теорія права», в яких він розглядає право, як специфічну нормативну систему, не пов'язану з іншими нормативними системами суспільства, такими як мораль, релігія, природне право. Згідно із вченням Кельзена, вирішальним критерієм права є «елемент сили». Будь-яка правова норма стає дійсною, якщо вона промульгована сувереном. Отже, наголошує вчений,- право - це примусовий нормативний порядок (система), який вимагає належної поведінки, узгодженої з приписами конституції і законів.

Вчений вважав, що підмурком конституції, з якої випливають закони та інші правові акти, є основна норма. На окремому щаблі системи права перебувають індивідуальні норми, створені судовими та управлінськими органами відповідно до правових ситуацій, що виникають. Г. Кельзен, схвально ставлячись до значної ролі в правотворчості судового прецеденту, зазначав, що власне завдячуючи прецеденту право постійно розвивається, удосконалюється та індивідуалізується.

Вирішуючи проблему взаємозв'язку держави і права, Кельзен ототожнював їх, наголошуючи, що право не може виникнути без держави, як і держава не може функціонувати без права. Будь-який акт державної влади водночас є правовим актом, навіть якщо в ньому втілена воля найжор-стокішого тирана. Отже, згідно із вченням Кельзена, держава (як політична організація влади) це - персоніфікований правопорядок забезпечений нормами права, які здійсню-

ються примусом. Інакше кажучи - згідно із Кельзеном, держава, є власне урегульована, упорядкована нормативна система примусу, система відносин, де воля одних є мотивом поведінки для інших. Репрезентуючи правовий порядок вона підпорядковує свою діяльність приписам правових норм.

Панівною формою позитивізму другої половини XIX — першої половини XX ст. був етатичний позитивізм, який розглядає право як породження та інструмент держави, як форму реалізації державної політики. Етатичний позитивізм виник й існує у двох версіях. Одна з них втілила правовий досвід континентальних європейських країн, де визначальним елементом правового аналізу є закон, законодавство, нормативно-правові акти — це «законницький позитивізм» (позитивізм волі суверена). Друга версія втілила досвід систем загального права в Англії і СІЛА, де вихідним елементом є юридичні рішення, судові прецеденти, вироки -це «аналітичний позитивізм» (позитивізм рішень).

Аналітичний позитивізм тісно переплетений із судовою практикою, яка розглядається як джерело права. В рамках аналітичного позитивізму норма права - це відпрацьоване судовою практикою рішення по конкретній справі. Йдеться про положення, які беруться із особливої частини рішень вищих судів (високого правосуддя). Така норма тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими вже приймалися рішення, не набуваючи, однак, загального характеру.

Закон розглядається аналітичним позитивізмом як другорядне джерело права, що доповнює і вносить низку поправок до норм права, які створені судовою практикою. У законах втілюються не принципи права, а лише рішення, які конкретизують принципи, відпрацьовані судовою практикою.

Законницький позитивізм тісно переплетений з формально-догматичною юриспруденцією (юридичною догмою). В рамках цього вчення існує безліч дефініцій права, але всі вони відображають єдину модель з обов'язковими елементами: по-перше, розуміння права як сукупності норм, які встановлюються державою у формі закону (писаного нормативного акту, який держава адресує суспільству); по-друге, ототожнення юридичної сили закону зі здатністю держави забезпечувати його силу примусом; по-третє, визнання закону юридично дієвим з часу його офіційної пози-тивації і як таким, що втратив силу після його офіційного скасування; по-четверте, обмеження кола завдань юристів-пракгиків проблемами застосування норм права (Законів); по-п 'яте, включення до предмета юриспруденції тільки законів, тобто виданих державою нормативно-правових актів. Таким чином, важливою ознакою законницького позитивізму є абсолютне ототожнення права і закону, а сам закон трактується абсолютно формально, як юридична норма (право, закон, юридична норма - одне й те ж).

Етатичний позитивізм яскраво виразився у фашистських концепціях держави і права (А. Розенберг, К Шмітт, Дж. Джентіле), в яких держава абсолютизується і розглядається в якості єдиного організатора і захисника інтересів нації. В цих концепціях етатичний позитивізм тісно переплетений з доктриною державного імморалізму, яка проповідує ідеї про те, що «держава має виключне право робити все, що завгодно, вона стоїть над мораллю, а свої дії не узгоджує з критеріями моральності»; «за власним розсудом, якщо цього вимагають інтереси, пов'язані з претензіями на світову експансію, вона може порушити клятву і здійснити віроломство. Ніякий обман, ніяка жорстокість не повинні підлягати осуду, якщо йдеться про державні інтереси».

Провідні ідеї фашизму мали своїм джерелом філософію Фрідріха Ніцше (1844-1900), представника ірраціоналізму і волюнтаризму в філософії. Філософ визнавав за найбільшу цінність у суспільстві - владу, яка, на його думку, є метою існування людства. Боротьба за владу, стверджував німецький філософ, пронизує як природну, так і суспільну сфери буття. До суспільних сфер буття він відносив політику, право, державу і законодавство. Згідно із його вченням, вся соціально-політична історія людства - це боротьба двох воль за владу: волі сильних (аристократів) і волі слабких - натовпу, рабів. Воля сильних, які прагнуть влади, втілює в собі прогрес, а воля до влади слабких веде до занепаду і вимирання культури.

Держава, згідно із вченням Ніцше, виникає шляхом насилля і є знаряддям та засобом закріплення влади сильної особи. Мислитель різко критикував демократію, яка, на його думку, не здатна створити умови для розвою культури і появи геніїв. Тільки аристократична держава, наголошував мислитель, спроможна за відповідних умов формувати сильний тип особистостей і цим сприяти прогресу.

Критикуючи теорії природного права, вчення про рівність і свободу людей, Ф. Ніцше розглядав право, як похідне від волі до влади. Його джерело вбачав у силі і перевагах надлюдини. Наголошував, що право лише фіксує, закріплює результати, досягнуті шляхом боротьби за владу.

Розвиток антропологічного (психологічного і біологічного) позитивізму пов'язаний з іменем Льва Петражиць-кого (1867-1931), соціолога і правника, який заснував психологічну школу права. В історії юридичного позитивізму вчений відійшов від традиційного розуміння права як зовнішнього державного веління. В своїй роботі «Теорія права і держави у зв 'язку з теорією моральності» Петражицький послідовно захищає думку, що правові і моральні засади людської поведінки укорінені в психіці людей, конкретніше - в емоціх обов'язку.

Своїм вченням мислитель заперечує обумовленість права матеріальними умовами життя суспільства і активну роль держави у його формуванні. Визнаючи головними факторами суспільного розвитку психологічні властивості характеру, інстинкти людей, їх почуття та переживання, Петражицький пов'язує право з індивідом. На його думку, джерелом права є психіка людей, а правові явища є продуктом свідомості людей. Останні існують не об'єктивно, а лише в тій мірі, в якій людина їх для себе усвідомлює.

Керуючись твердженням, що всі люди поділяються на групи «лідерів», психологія котрих пристосована до керівництва іншими людьми і групи «виконавців», що повністю пристосовані психологічно до підкорення «лідерам», Петражицький поділяв право на об'єктивне, позитивне (офіційне) та інтуїтивне. Останнє визначається характером психологічного сприйняття індивідом права об'єктивного (офіційного). Мислитель наголошував, що інтуїтивне право формується під впливом переживань, позитивне ґрунтується на чужому авторитеті, на зовнішньому нормативному акті. Інтуїтивне право має індивідуально вільний і мінливий характер. Позитивне ж право регламентується приписами, обов'язковими для всіх суб'єктів права. Інтуїтивне і позитивне право у вченні Петражицького тісно інтегровані і у своєму зв'язку становлять загальне благо. Розв'язуючи проблему взаємозв'язку права і держави, вчений наголошував, що реалізацію системи правових норм забезпечує держава, яка сама змінюється у відповідності до приписів права і,елужить йому (тобто служить загальному благу).

Засновником органічної теорії держави був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820-1903), якому належить філософське розв'язання проблеми формулювання загальної теорії еволюції. Для філософа виникнення людини із світу природи уявляється процесом переходу від органічної до неорганічної еволюції, що пов'язується із перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства.

Спенсер розглядає історичний розвиток суспільства як рух від однорідної системи до систем різнорідних, але через структурування й інтеграцію його окремих елементів на рівні сімей, потім родів, племен і народів. Цей рух учений пов'язав із поглибленням суспільного розподілу праці, особливо у виробничій сфері (диференціація) та із зміцненням зв'язків між різними категоріями людей, котрі займаються різними справами і мають потребу в обміні продуктами праці та послугами (інтеграція). Мислитель водночас наголошував, що особливо важлива роль в інтеграції належить органам суспільної влади та управління, які утворюються як племінні інститути, а згодом переростають у державні.

Спенсер підкреслював, що формування системи соціальних інститутів є неодмінною умовою переходу від дикунства до варварства і цивілізації. Одними із перших, згідно із вченням Спенсера, виникають обрядові, або церемоніальні соціальні інститути, які вже на стадії дикунства через систему освячених авторитетом предків норм і заборон (табу) здатні регулювати взаємини між людьми. Наступним кроком, вважав мислитель, було утвердження інститутів влади і управління та перехід до племінного ладу доби варварства. З появою політичних інститутів боротьба індивідів за своє існування переноситься із внутрішніх суспільних надр на зовнішні форми конфліктів і воєн між автономними, внутрішньо структурованими соціальними організмами. Завдяки війнам переможці досягають тріумфу над переможеними, яких обертають на рабів або кріпаків і для утримання у покорі яких створюються інститути ефективного контролю. Як наслідок на етапі переходу від варварства до цивілізації виникає держава.

Згідно із органічною теорією Г. Спенсера, який проводить аналогію між державою та біологічним організмом, держава подібна живому організму, в основі функціонування якого лежить диференціація і спеціалізація. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого розвитку ускладнюється, розростається, старіє і гине. Спеціалізація передбачає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. В результаті формується система органів держави. І все це відбувається як в живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Серед цивілізованих суспільств Г. Спенсер виділяє два основних типи: мілітарні, в яких особа підпорядкована соціуму і такі, де держава є лише механізмом забезпечення свободи й добробуту індивідів. Водночас мислитель змальовує магістральну лінію еволюції цивілізації від деспотичних держав, заснованих на заборонах, насильстві та мілітаризмі до вільного індустріального суспільства, яке ґрунтується на засадах науки й пацифізму.

До прибічників органічної теорії Спенсера належить і відомий польсько-австрійський соціолог і юрист Людвіг Гумплович (1838-1909), основоположник теорії соціального конфлікту. Фактично вчений заперечував існування суспільного прогресу, інтерпретуючи суспільний розвиток як циклічний процес, в якому кожне суспільство проходить етапи становлення, розквіту й загибелі.

Гумплович вважав, що між соціальними групами відбуваються постійні конфлікти, що становить головний фактор соціального життя. Конфлікти між автономними суспільними групами та конфлікти інтересів усередині самих груп зумовлюють процес соціальної революції. Результатом цього процесу є держава, що базується на силі і захищається владою. В основі походження держави лежить, за Гумпловичем, теорія насильства, боротьба рас і племен. «Історія не дає нам жодного зразка, - зауважував учений,-де б держава виникла не завдяки акту насильства, а як-небудь інакше. Крім того це було насильство одного племені над іншим, що знаходило свій вияв у завоюванні і підкоренні більш сильним чужим племенем більш слабкого, вже осілого населення». В результаті такого насильства утворюється єдність протилежних елементів держави: переможених і переможців. З появою держави, підкреслював Гумплович, міжнародні конфлікти не зникають, а тривають у новій формі: «Те, що на примітивній стадії було боротьбою антропологічно різнорідних орд, на вищому ступені розвитку, якого ми досягли, перетворюється в боротьбу соціальних груп, класів, станів і політичних партій».

У концепції Гумпловича особливе місце відводиться нормам права та звичаям, оскільки вони, на думку дослідника, відкривають можливість для пізнання відносин, які дійсно склалися в державі. Він наголошував, що право виникає як результат насилля. Він вважає, що право та держава - це два різні по своїй суті явища. Держава стоїть поза правом, сама від нього незалежна і панує над ним, як його творець, як сила, що гарантує його реальність. Держава є витвором не права, а тільки природи, оскільки вона виникла стихійно в боротьбі рас та суспільних груп, яку вчений розуміє в контексті дарвіністської боротьби за існування.

Погляди Спенсера і Гумпловича на історію людства як поступ структурно-функціональних систем, що взаємодіють із довкіллям та між собою і здатні до самоорганізації і розвитку, продовжив у дусі неоеволюційної парадигми представник англо-американської культурологічної думки XX ст. Е. Сервіс в роботі «Виникнення держави і цивілізації». У своїй праці Е. Сервіс спростовує марксистсько-ленінську тезу про те, що заснований на приватній власності класовий поділ суспільства породжує державу як апарат класового примусу. На думку американського дослідника, витоки політичного правління містяться у площині організації та керівництва системою виробництва, що ускладнюється, розгалужується і вимагає цілеспрямованої діяльності племінних вождів, а потім ранньодержавної адміністрації. Виконання таких функцій, які в тенденції стають спадковими, породжує аристократію, яка має свої станові інтереси і перетворюється у панівний клас. Панівна ранньодержавна адміністрація разом з пов'язаною з нею бюрократією використовують своє керівне становище в суспільстві для високого рівня споживання, але приватної власності ще не мають. Таким чином, розшарування відбувається головне на два класи — тих, хто керує, і тих, ким тсерують, що випливає із функцій, які виконують ці люди у суспільній системі, і не залежить від наявності чи відсутності приватної власності на засоби виробництва. Важлива роль у цьому процесі належить редистрибуції — централізованому перерозподілу благ і послуг, який здійснюється державним апаратом.

Соціологічний позитивізм започаткував у другій половині XIX ст. німецький вчений Рудольф фон Ієрінг (1818— 1892). Свою державно-правову концепцію мислитель розвинув у відомих працях «Дух римського права на різних щаблях його розвитку», «Мета в праві» і «Боротьба за право». Розробляючи правову концепцію, вчений зосередив увагу на соціологічно-прагматичному і утилітаристському аспектах права, розкриваючи в основному його функції. Такий підхід викликаний переконанням мислителя, що тільки через функції будь-якого організму чи явища, можна з'ясувати їх цілі. Р. Ієрінг однозначно підкреслював, що єдиним джерелом права є держава. Згідно із його вченням право - це захищений державою інтерес. Воно гарантує життєві інтереси індивіда, допомагає задоволенню різнобічних потреб людей. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується суспільний компроміс,

обмежується влада з її інтересами і згодом забезпечується панування закону. Ієрінг наголошував, що все це здійснюється шляхом примусу. Без примусу, на думку мислителя, немає сенсу говорити про право.

Важливою заслугою Ієрінга є те, що він заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку її важливих ознак. Він наголосив на тому, що держава виникає завдяки існуючим протиріччям між суспільством та індивідом, егоїстичний інтерес якого шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус. Соціальною організацією примусової влади є держава. Мета держави полягає в забезпеченні всезагального інтересу та обмеженні через примус приватного інтересу, оскільки інтереси суспільства «вищі від свободи» (тут теорія держави Ієрінга постає як статична). Серед ознак держави Ієрінг вказав наявність апарату примусу, публічної влади, норм публічного права, що визначають правове положення самої держави та її громадян, неподільність суверенітету, наявність відносин управління й підкорення.

1. СОЦІОЛОГІЧНІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ

Одним із основних напрямків правознавства XX ст. стала соціологічна юриспруденція, яка сформувалась як самостійний напрямок у зв'зку з потребою цілеспрямованого вивчення і використання права в якості інструмента регулювання і соціального контролю. Соціологічною юриспруденцією акценти зосереджуються не на з'ясуванні що є право, а як право діє. Представники цієї течії в праві (на противагу неопозитивізму) вважають, що норми, записані в законах та інших актах держави, ще не є правом. Важливішим є право, яке виникає в процесі життя - «живе право» (вільне право), тобто право, яке твориться у суді, а провідна роль як «творцю права» відводиться фігурі судді.

Біля витоків теорії вільного права стояв австрійський правник Євгеній Ерліх (1862-1923), який наголошував, що право укорінене не в законах, а в суспільстві, яке складається із соціальних спільностей, таких як сім'я, торгові товариства, община і сама держава. Думку про те, що право укорінене не в приписах законів, а в житті, Є. Ерліх обгрунтував у своїй знаменитій праці «Основи соціології права», у якій наголошував, що джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Законодавець не створює, а лише фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.

Ерліх наголошував, що примус є ознакою будь-якої соціальної норми, а не тільки права (як це стверджували нор-мативісти). Існує мінімальна різниця між законом та іншими нормами соціального регулювання. Тому стосовно права треба говорити не про державний примус, а про примус соціальний.

Торкаючись питання про сутність держави, Ерліх зауважував, що держава нав'язана суспільству зовні, вона живе своїм, відокремленим від суспільних інтересів життям, ворожа суспільству й існує завдяки суспільству.

Різновидом соціологічного напрямку в юриспруденції є теорія солідаризму, засновником якої вважається французький соціолог, теоретик права і конституціоналіст Леон Дюгі (1859-1928). Спираючись на ідеї О. Конта, Г. Спенсе-ра і Е. Дюркгейма він розвивав концепцію соціальної солідарності, відкидаючи ідеї про класовий антагонізм і політичну боротьбу в суспільстві, критично ставлячись до ідеї народного суверенітету.

Учений обґрунтував ідею нової політичної системи, яку він назвав «синдикалістський федералізм». Послідовно проводячи думку, що в суспільстві кожний клас покликаний виконувати місію по забезпеченню солідарності, вчений наголошував, що політико-юридичною формою і засобом координації дій різних класів і професійних груп стане нова політична система «синдикалістський федералізм» -об'єднання синдикатів, регулюючою основою функціонування якої є норма соціальної солідарності, зміст якої розкривається завдяки формулі: «Не роби нічого такого, що порушило б соціальну солідарність, а сприяй її зміцненню і реалізації». Дюгі підкреслював, що в умовах синдикалістського федералізму відбудеться примирення класів і класове панування закінчиться.

Згідно із вченням Дюгі, засобом забезпечення солідарності є держава. Держава - це організована сила суспільства, яка забезпечує взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Далі вчений наголошує, що із соціальної солідарності виникає право, яке стоїть над державою, та є обов'язковим для виконання.

Дюгі вказував на існування тільки об'єктивного права -юридичної норми, яка ні колективу, ні індивіду не надає суб 'єктивних прав, його підмурком є норма солідарності, а джерелом (будь-якої юридичної норми) - суспільні відносини. Вчений наголошував, що законодавець не створює право, а лише констатує і фіксує його.

На місце суб'єктивних прав Дюгі поставив соціальний обов'язок наголошуючи, що для всіх існує єдине право виконувати свій соціальний обов'язок. Наприклад, приватна власність перестає бути абсолютним правом і трансформується для власника в соціальну функцію, обов'язок, і тільки в цих межах вона може мати соціальний захист.

Теза про те, що власність зобов'язує і повинна використовуватися в інтересах загального блага знайшла втілення в низці юридичних актів, таких як Конституція Німеччини 1919 р., Цивільний кодекс Мексіки 1932 р., Конституція Японії 1947 р., Основний закон ФРН 1949 р. та ін.

До соціологічних теорій держави і права відноситься теорія «держави загального благоденства», в якій надається перевага економічній і соціальній діяльності держави. Творцем теорії є англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946). Вчений послідовно проводив думку, що в умовах державно-монополістичного регулювання економіки спостерігається процес подолання класових антагонізмів, які панували в добу домонополістичної і монополістиної фаз капіталізму. Держава втратила класовий характер і функціонує в інтересах усіх членів суспільства, використовуючи дієві важелі політики цін, інвестицій, податків, кредитів, держзамовлень, впливаючи на приватний сектор і пристосовуючи його набутки для всезагального блага. Вчений наголошував, що в нових умовах відмирають карально-репресивні функції держави, звужується сфера державного примусу. Держава реалізує основну функцію - соціальних послуг -з метою забезпечення більш високого рівня життя населення всієї країни (надання матеріальної допомоги, поліпшення умов праці, підвищення зарплати і пенсій, охорони здоров'я, розвиток освіти, покращення житлових умов тощо).

Проблеми буржуазно-демократичної системи влади раціонально обґрунтовуються теорією «плюралістичної демократії» або політичного плюралізму, яка звертається до буржуазно-демократичної системи влади. Творці і пропагандисти теорії політологи Моріс Дюверже, Гарольд Ласт та ін. послідовно проводили ідею, що буржуазна держава не є класовою, а виступає формою єдності соціальних груп і прошарків, які формуються на основі спільних інтересів (професійних, матеріальних, станових, вікових, релігійних тощо). Ці інтереси не є антагоністичними і закономірно примиримі. Завдання держави полягає в узгодженні інтересів різних груп як робітників, так і підприємців.

Для захисту своїх інтересів всі ці спільноти утворюють різноманітні об'єднання громадян, які в свою чергу через представників («зацікавлені групи», «групи тиску») впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів, і що забезпечує їм участь у реалізації політичної влади. Відбувається своєрідна дифузія суверенітету між багатьма інститутами державного і недержавного характеру. Власне таким чином різні громадські об'єднання поділяють владу з державою.

Прибічники доктрини політичного плюралізму переконують, що завдячуючи плюралістичній демократії політична влада стає в прямому розумінні всенародною.

У середині XX ст. внаслідок розвитку НТР та у зв'язку з посиленням впливу науки і техніки на політичне життя в різних країнах зросла роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі виникли різноманітні доктрини технократії. Зміст цих доктрин зводиться до твердження, що в умовах НТР виникає нова соціально-політична система - технократія, в умовах якої провідна роль у суспільстві належить технократам (інженерно-технічній інтелігенції, менеджерам, працівникам науки і виробництва), що зосереджують у своїх руках політичне управління.

Засновником доктрини технократії вважається американський економіст і соціолог Веблен Торстейн (1857-1929), яку він обґрунтував у роботі «Інженери й система цін». Учений наголошував, що в технократичному суспільстві політична влада втрачає свій класовий характер, як знаряддя захисту інтересів капіталу, бо влада технократів здійснюється не в класових інтересах, а в інтересах технологічної ефективності і виробничої раціональності. З метою раціонального використання техніки і енергетичних ресурсів індивідуальна приватна власність повинна змінитися системою одержавленої економіки під керівництвом інженерів і вчених. Погляди Веблена Торстейна знайшли подальше обґрунтування в працях політологів Саймона Г., Беквіта Б., Бжезинського Ж. та ін.

На рубежі 50-60-х років XX ст. з'явилась теорія конвергенції, творцем якої став американський економіст Джон Голбрейт, прибічник ідеї втручання держави в економічне життя суспільства. Розвиток теорії пов'язаний з іменами Реймона Арона, творця теорії індустріального суспільства, американського соціолога Питирима Сорокіна, творця теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності, американського соціолога і економіста Уолта Ростоу,

творця теорії стадій економічного росту, нідерландського економіста Яна Тінбергена, автора теорії оптимального суспільного ладу.

В основі теорії конвергенції лежить ідея про поступове стирання економічних, політичних і соціальних розбіжностей між соціалістичною і комуністичною системами, які в перспективі зіллються в постіндустріальне суспільство. Подібна конвергенція є наслідком НТР, яка створює підґрунтя для синтезу культурних і організаційних аспектів у надрах двох систем. Політична влада в конвергентному суспільстві втрачає класовий характер, оскільки керівна роль належить не робітникам і підприємцям, а менеджерам, управлінцям - особливій верстві, що формується в ході НТР.

У першій половині XX ст. набула поширення теорія еліти, в концепціях якої обґрунтовувались ідеї поділу суспільства на еліту і народ. Засновниками теорії були італійські вчені юрист і соціолог Уільфредо Паретто (1848-1923) та економіст і соціолог Гаетано Моска (1858-1941).

В основі теорії еліт лежить критика демократії, з якою радикальні демократи і марксисти пов'язували можливість реалізації ідеї свободи людства. Наприклад, Г. Моска вважав демократію утопією, міражем, у гонитві за яким некомпетентні маси перетворюються в об'єкт маніпуляцій з боку демагогів від політики і допомагають останнім прокласти шлях до диктатури, різновидами якої є фашизм і соціалізм. Учений пов'язував свободу людства не з демократією, а з компетентною елітою.

У. Паретто створив теорію конкуренції еліт. Він послідовно проводив думку, що суспільством завжди править еліта, яка приходить до влади шляхом конкурентної боротьби з іншими елітами, які формуються в політичній, економічній та інтелектуальній сферах суспільства шляхом відокремлення індивідів, які досягли успіхів. «Людське суспільство,- підкреслював учений,- не однорідне й індивіди розрізняються фізично, морально та інтелектуально... Сукупність груп індивідів, що діють з високими показниками у будь-якій сфері, дютає назву еліти... Остання, у свою чергу, поділяється на пануючу і непануючу. Пануючу еліту складають усі ті, хто безпосередньо чи опосередковано, але досить ефективно бере участь в управлінні».

Згідно із вченням Паретто, будь-яка еліта, прийшовши до влади, заспокоюється на досягнутому, втрачає свої якості, творчу енергію і вироджується. В суспільстві поступово

виділяється нова еліта, що прагне влади. Зміна еліт відбувається шляхом насильницьких переворотів і революцій, які, на думку вченого, в цілому корисні для суспільства, оскільки сприяють його розвитку.

Подальший розвиток теорії еліти пов'язаний з працями відомого німецького політолога Роберта Міхельса (1876-1939), який услід за Паретто і Москою вважав, що демократія як форма управління державою є неприйнятною, оскільки існує комплекс тенденцій, що протидіють її здійсненню: це сутність людської природи і сутність організації. Досліджуючи розвиток цих тенденцій, учений прийшов до висновку, що неминучим результатом кожної демократії, незалежно від її історичних форм та соціальної основи є олігархія. Він наголошував, що демократія призводить до олігархії або сама перетворюється в олігархію.

Друга половина XX ст. характеризується модернізацією та інтеграцією вказаних теорій: з'явилися теорії елітарної демократії, партисипаторної демократії, корпоративної демократії, комп 'ютерної демократії.

Теорія елітарної демократії виникла в 70-80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліти і теорії «полюралістичної демократії». Творцями теорії були американський соціолог Дейвід Рісмен, професор Гарвардського університету, американський соціолог О. Штаммер та ін. Теорія елітарної демократії заперечує розуміння демократії як правління народу і обґрунтовує демократичне правління еліт. В теорії стверджується, що існує кілька еліт і жодна з них не домінує в суспільстві. Між елітами, які переслідують не тільки політичні цілі, а й домагаються загальної узгодженості відносно «правил гри», відбувається конкуренція, яка власне і виступає гарантом стабільності й ефективності демократичної системи. Діяльність еліт контролюється народними масами з допомогою загального виборчого права. Тобто вибір правлячої меншості здійснюється всіма громадянами, які надають перевагу певній еліті. Маси можуть впливати на еліти через вибори, «групи тиску», вимагаючи їхньої звітності. Доступ в еліту відкритий для всіх, вона поповнюється вихідцями із народу.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу, особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, який виростає на основі взаємодії соціальних груп з різними інтересами (ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї панування однієї еліти). Отже, згідно з теорією елітарної демократії сучасна демократія — це не влада народу як така, а демократичне правління еліт.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі) (автори Дме. Вольф, Макферсон К., Месбридж Дж) заперечує погляди про нездатність мас до конструктивних політичних дій і веде пошук ефективних засобів залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень. В якості стимулюючого фактора політичної активності мас пропонується підняти їхній освітній рівень і формувати засади політичної культури.

Прибічники теорії партисипаторної демократії вважають, що утвердженню тиранічних режимів, які встановлюються шляхом виборів за участю некомпетентної більшості народу, можна запобігти. Ефективним засобом є встановлення конституційних перепон на шляху до тиранії. Йдеться про забезпечення високої поінформованості суспільства; здійснення демократичного контролю шляхом загальних виборів і представницького уряду; широке залучення освічених громадян до політичного процесу; децентралізація і контроль над прийняттям важливих рішень. Все це, на думку авторів теорії, може сприяти досягненню дійсної свободи і рівності.

В теорії корпоративної демократії (автор - німецький (ФРН) політолог Г. Краух) демократія розглядається як ін-ституційний механізм формування політики державних рішень спільно із представниками політичної еліти, держави і лідерів робітничих організацій, тобто еліти, бізнесу і профспілок. Вважається, що саме така взаємодія забезпечить можливість корпоративним організаціям набувати монопольного права для захисту інтересів членів своїх корпорацій у межах своєї компетенції визначеної законом. Ця теорія розглядає демократію як узгоджене неконкурентне правління керівників корпорацій, найманих робітників, підприємців та партій. Держава у цих взаємовідносинах виконує роль арбітра.

Щодо теорії «комп 'ютерної демократії», то в ній послідовно обґрунтовується ідея розширення пропускних можливостей інформації в суспільстві з допомогою комп'ютерів. Комп'ютерна техніка.сприятиме розв'язанню проблем «демократії участі» як на місцевому рівні, так і в світовому масштабі, створюватиме засади взаєморозуміння між народами і сприятиме, таким чином, формуванню «духу комун». Завдяки кібернетиці з'являються необмежені можливості встановлення через комп'ютер безпосереднього зв'язку з урядами, президентами, лідерами політичних партій, що кваліфікується авторами теорії як пряма демократія і дозволяє провести «миттєвий референдум». Плюралістич-ність теорії «комп'ютерної демократії» дозволяє її авторам захищати демократичні принципи рівності у суспільстві на тій підставі, що всі, хто має в своєму розпорядженні комп'ютери, володіють рівними можливостями «давати поради» політичним і державним діячам, які будуть ці поради враховувати у своїй діяльності.

Специфічний шлях розвитку державності окремих країн Азії та Африки сприяв формуванню наукової концепції так званої перехідної державності. Згідно із концепцією перехідною вважається державність, яка виникає в ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на різнотипні виробничі відносини. Ця концепція лягла в основу теорії перехідної держави, яка обґрунтовує можливість розвитку держав двома шляхами: шляхом соціалістичної орієнтації - це як правило, орієнтація на общинну, суспільну власність і шляхом капіталістичної орієнтації - це, як правило, орієнтація на збереження приватної власності.

1. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇПРИРОАНОГО ПРАВА,

ПРАВОВОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ АЕРУКАВИ

Юридична наука стверджує, що природно-правовою можна вважати будь-яку доктрину, в основі якої лежить теза про існування незалежних від держави норм і принципів, що втілюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, які мають пряму дію і є директивними для законодавця. Існує кілька варіантів природного права: теологічний варіант природного права — це звернення до Бога (наприклад, всі люди рівні, як творіння Божі); світський варіант - це звернення до природи взагалі і природи людини зокрема (наприклад, всі люди від природи рівні, мають честь, гідність, а урівнює їх право на життя, на протидію тирану тощо).

За теорією природного права право природне і право позитивне протиставляються. В природному праві визнається примат суб'єктивного права над об'єктивним, тобто права людини визначають права влади, а не навпаки; механізм позитивного права діє навпаки: влада визначає об'єм суб'єктивних прав людей, встановлюючи закони. Свої права індивід отримує від держави, а їх природа є патерналістсь-кою (у ролі раїега - батька якраз виступає держава).

Необхідно наголосити, що патерналістське тлумачення природи прав людини - це, по суті, те теоретичне підґрунтя, на якому тримались і намагаються триматися всі тоталітарні режими з їх синдромом державної непогрішимості та тотальною монополією у всіх сферах суспільного життя.

У сучасних умовах набула поширення теорія «відродженого природного права». В теорії домінують інтереси особистості, які є критерієм правової норми, але аж ніяк воля держави чи суспільства.

В залежності від пояснення джерел формування природного права існує кілька доктрин: неотомізм - природне право, одержане індивідом від Бога; неогегельянство - природне право, що виникає з гармонії об'єктивного розуму і самої ідеї права; неокантіанство — природне право, що виникає з чистої ідеї і є безумовним велінням розуму; феноменологічна доктрина - природне право, що виникає з правових цінностей; екзистенціоналістська доктрина — обґрунтовує виникнення природного права із самого існування' абстрактної людини. Реальне буття права вбачається не в комплексі норм, а в правовому переживанні конкретної ситуації. Творити право покликане, зокрема, правосуддя, яке виходить із конкретної ситуації, а не з наперед установлених норм; герменевтична доктрина стверджує, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля і утвердження суспільної безпеки. Для досягнення такого стану створюються позитивні норми відповідно до свого часу і місця (йдеться про історичність праворозуміння).

Теоретичні уявлення про невідчужувані, невід'ємні природні права людини стали відправним пунктом формування концепції правової держави, яку взято на озброєння конституційною теорією та державно-правовою практикою майже всіх держав сучасної Європи. Підмурком концепції правової держави є конституційна гарантія принципу верховенства права (панування правового закону). Варто наголосити, що ні в якому разі тут принцип верховенства права не ототожнюється з принципом верховенства закону. На це варто звернути увагу, бо, таким чином, правовою державою можна вважати і будь-який олігархічний чи диктаторський режим.1

Вперше принцип верховенства права був сформульований англійським публіцистом епохи буржуазної революції XVII ст., ідеологом нового дворянства і буржуазії Джейм-соном Гаррінгтоном (1611-1677) ще в 1656 р. В запропонованій ним Конституції буржуазної дворянської республіки принцип верховенства права розглядався як «імперія (в значенні правління) законів, а не людей».

Термін «правова держава» вперше вжили німецькі вче-ні-юристи К. Велькер (1813 р.) і /. Фрайхен фон Аретін (1824 р.). Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р. Моля, який запровадив його в систему державно-правових і політичних знань у 30-х роках XIX ст. Р. Моль дав визначення правової держави. Згідно із його вченням правова держава — це держава конституційна, яка функціонує на підставі закріплення в конституції прав і свобод громадян та на забезпеченні судового захисту індивіда.

Сучасною теорією держави і права правова держава розглядається як один із найважливіших загально-людських політико-правових ідеалів і визначається як держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальну реалізацію, охорону і захист основних прав.2

Поняття «соціальна держава» вжив у 1929 р. німецький державознавець X. Хеллер. Засновником теорії соціальної держави вважається австрійський філософ і соціолог М. Адлер. Після другої світової війни концепція соціальної держави знайшла втілення в конституціях країн Західної. Європи. Цим поняттям називали державу сучасного демократичного типу в умовах відносно стабільної і розвинутої економіки. Соціальна держава - це вільна демократична правова держава, в якій забезпечується гідне людини життя як в матеріальному аспекті, так і в аспекті соціального захисту; громадянам гарантується особиста свобода; цивілізованими методами досягається соціальна злагода, компромісним шляхом вирішуються соціальні конфлікти. Однією з основних ознак соціальної держави є органічний зв 'язок держави з правом. В основі такого зв'язку лежить принцип - права громадян не є дарунком держави, а мають своє власне обгрунтування. Вони об 'єктивно існують від народження людини і є невідчужуваними. В такій державі відносини індивіда й держави здійснюються на засадах поєднання прав і обов'язків та взаємної відповідальності.

Юридична наука наводить три моделі сучасної соціальної держави:

«Позитивна держава» (США), тут спостерігається найменша доля втручання держави в економіку і соціальне забезпечення, домінує орієнтація на дотримання індивідуалізму і захисту корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю);

Власне «соціальна держава» (Великобританія), тут забезпечується гарантований мінімальний рівень життя і рівні стартові можливості (соціальна політика держави виступає як засіб забезпечення повної занятості);

«Держава благоденства» (Нідерланди), тут забезпечується мінімальний рівень життя і встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в заробітній платі, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави виступає як засіб забезпечення «рівності кооперації і солідарності»).

У другій половині XX ст. як реакція на тоталітарні режими, адміністративно-командні методи управління, порушення прав людини актуалізувалась ідея правової держави. Державно-правова думка поєднала поняття «правова держава» і «соціальна держава», сформувавши ідею правової соціальної держави. Підмурком правової соціальної держави є два важливі конституційні принципи: принцип верховенства права (панування правового закону) як провідного в правовій державі і принцип соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особистості) як провідного в соціальній державі.