І. ВИТОКИАЕРЖАВНО-ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Історію розвитку державно-правової думки в Україні, характерні її особливості не можливо уявити без аналізу її прадавніх витоків. Синтезом правіри наших предків, книгою-міфом, яка відобразила реальність їхнього буття була «Книга Велеса». Автор «Велесової книги» передав нащадкам відомості про менталітет праукраїнців, які вірили в справедливість і добрі першоначала життя та світу. Дня них природа добра, вони й самі носять добро у своєму серці. їхні Боги 'і вожді очолюють їх у битвах - їх безліч,- але жодної битви наші предки не розпочинали з метою підкорення, панування або зла. Вони захищаються і найвищою їх метою є свобода, бо лише в свободі проявляється глибинна сутність форм їхнього життя. І сутність ця житгєтворна - гуманістична.

Релігійні вірування наших прапращурів засновувалися на поміркованому, не перенасиченому страхом ставленні до богів і попередників. Сили природи обожнювалися, персоніфікувалися в конкретних чуттєвих образах, але не були фатально невблаганними, бо їх можна було задобрити жертвою, ритуальними обрядами, або позбавитись, особливо від злих, численними магічними заклинаннями. Відсутність віри у фатум, напередвизначеність у житті, прямо пов'язані із спокійним природним середовищем, яке не страхало людину землетрусами, потопами та засухами.

Практично-буденна поміркованість язичницьких вірувань, їх своєрідна раціональність, розсудливість, доцільність, поміркованість, урівноваженість думок, почуттів, працьовитість стали засадовими у формуванні національного характеру, світогляду і культури, менталітету українського народу.

У своїй вірі, політиці, взаєминах з іншими народами наші предки ніколи не були сліпими наслідувачами, вони належали до прагматичного типу людей, здатних на зважені компроміси. Ці риси генетично успадкував від своїх пращурів український народ.

Процес формування державності у східних слов'ян відбувався на власній внутрішній основі і беззаперечно втілив у собі основні риси ментальності і світогляду народу. Еволюція правової свідомості бере свій початок від синкретичних уявлень наших прапредків про добро і зло, які формувалися в часі практичної взаємодії з природою і супроводжувалися перенесенням суто земних суспільних відносин на природні сили з їх наслідками для людини.

Надалі поняття про добро і зло стають більш предметними, набуваючи земного значення. Особливо схожа зміна простежується на етапі переходу від міфологічної свідомості до епічного відображення дійсності. В епосі народна фантазія створює героя, що уособлює сили добра і конкретних ворогів, втілення сили зла. Епічне добро пов'язується з масовим усвідомленням загальновизнаних ідеалів, що забезпечують існування етносу - патріотизм, необхідність захисту батьківщини від ворогів, ідеалізація розуму, сили.

З розвитком державності ці категорії деталізуються і виступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Тут закон наповнений ще моральним змістом, а не правовим. Йдеться про «закон» у розумінні «традиція», «звичай» предків. З прийняттям християнства поняття «закон» почало ототожнюватися також і з біблійними заповідями. Однак, якщо «Велесова книга», як епічно-драматична картина боротьби все ж гуманістична за своєю сутністю, то з перших же сторінок «Старого Заповіту» на читача віє духом безмежної, до того ж часто нічим не спровокованої жорстокості. Часом, лише на підставі чуток, Бог нещадно карає не лише окремих людей, а й цілі народи. Саме тому християнство і стало аналогом несвободи (як внутрішньої, так і зовнішньої"), сліпої покори (рабства), фаталізму. Тільки Христос прийшов з концепцією милосердя, справедливості, гуманності, адже не випадково, що його скарають ті ж іудеї-християни.

Особливої ваги в цій площині набуває сприйняття українцями у християнстві того, що не суперечило змісту їхньої ментальності, насамперед етиці і вірі. Це, передусім, гуманістичні ідеї, принесені Христом і утверджені в Новому Заповіті, відкидали ж вони жорстокість, рабський дух Старого Заповіту. Недаремно правові погляди охрещеної смертної кари (вже після запровадження християнства на Русі), тілесних покарань, заподіяння каліцтва (хоча останні запроваджувались церковними судами, які в основному керувались у правовій діяльності рецептованими збірниками візантійського права). Особливо багато статей «Руської Правди» захищають честь, гідність людини, що свідчить про визнання автономності індивіда і прав особистості. Цікаво, що це стосувалося в однаковій мірі представників усіх верств населення, хоч і диференціювали міру покарання. Наприклад, яскраво вираженим гуманізмом з високою патетикою захисту прав людини на життя пронизане «Сказання про Бориса і Гліба». Автор «Сказання» засуджує тих, хто «швидкий на пролиття крові без правди», хто творить зло й беззаконня, а отже заслуговує на кару Божу. Такої кари зазнав Святополк Окаянний, який за вбивство своїх братів Бориса і Гліба був покараний Богом безумством та, хворобами.

«Руська правда» започаткувала формування інституту права і добу формування правосвідомості русичів. Масова свідомість ще не розмежовувала норм права та моралі, хоча таке розмежування вже намітилося, зокрема із введенням у правову практику такого, наприклад, поняття як «покон» у значенні «визначена міра покарання», як правова норма, як закон. У Троїцькому списку «Розширеної Руської Правди» (ст. 9) є посилання на те, що покони вирнії (штрафи,за вбивство.- Авт.) були при Ярославі Мудрому, а це вже можна розглядати як юридичний прецедент (посилання на попередні норми) (власне з таких прецедентів у багатьох країнах формувалися норми права у юридичному значенні).

Основним джерелом політичної думки Київській Русі за доби християнства були Старий і Новий Заповіти, релігійні вчення Афанасія Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та константинопольського патріарха Фотія. В цілому на розвиток політико-пра-вової думки Київської держави значний вплив справили ортодоксальна і синтетична течії суспільно-політичної думки Візантії, остання поєднувала здобутки античної культури з християнством. Завдяки священослужителям-літописцям до сучасників дійшли і давньоруська політична міфологія, і тексти окремих політико-правових документів світського характеру, наприклад, договори Русі з Візантією X ст., «Руська Правда», в яких закріплювалися

2. РОЗВИТОКПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇІДЕОЛОГІЇ (ХІ-ХУст.)

Однією з центральних політичних проблем періоду Київської Русі була проблема взаємовідносин світської і церковної властей. її розв'язання здійснювалось на засадах двох концепцій політичної влади: про богоугодного володаря, в основі якої лежала ідея родового династичного князювання та концепція єдинодержавності, з ідеєю верховенства світської влади. Обидві концепції знайшли втілення у низці літописів, звернень, повчань. Серед них найбільш відомими є «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать», «Повчання Володимира Мономаха», «Ізборнік Святослава 1076р.» та ін. Головна тематика цих творів стверджувала самобутність Київської держави, засуджуючи міжусобиці, що ослаблювали Руську землю.

Церква в Київській державі намагалася піднятися над великокнязівською адміністрацією, прагнучи стати своєрідним центром єднання удільно-роздробленої держави. Церковні ідеологи намагались переконати князів, що лише духовний провід церкви є тією реальною силою, яка здатна забезпечити спокій і мир у державі, допомогти уникнути міжусобних чвар та удільних війн, а отже сприяти загальному добробуту.

Домагання церкви знайшли концептуальне відображення в теологічному вченні про «богоугодного володаря» з ідеєю династичного князювання. Творцем концепції був ігумен печерського монастиря Феодосій (помер 1074 р.), який закликав світських володарів опікуватися православ'ям, захищати церковні інтереси і водночас застерігав від надмірних втручань з боку церкви в справи світської влади. Погляди Феодосія надалі розвинув Яестор-літописець, творець першої православної доктрини династичного князювання. Ідеєю династичного князювання пронизана «Повість временних літ». У «Повісті...» Нестор розглядає історію як протиборство сил добра і зла (добро від Бога, зло від Диявола). Різні покарання посилає Бог на неправедних володарів. Всі нещастя, які випали на долю Київської Русі (усобиці, навали кочівників) - є «батіг» Бога, кара за лукавство тих, хто править. Всю відповідальність за нещастя на Русі Нестор покладає на князів. Літописець пропонує вихід із кризового становища - князі не повинні порушувати настанов церкви, тільки тоді вони можуть розраховувати на милість божу. Основною настановою церкви, яку не можна порушувати, є принцип династичного князювання: кожний князь владарює у своєму уділі. Нестор оголосив удільно-династичне князювання — єдиною встановленою Богом справедливою формою правління.

Творцем концепції єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади був перший київський митрополит (що став ним без дозволу візантійського патріарха в 1051 р.) Іларіон. Його «Слово про закон і благодать» вважається першим політичним трактатом на Русі, написаним між 1037-1050 рр. В трактаті проголошується рівність християнських народів і прославляється Володимир та його син Ярослав Мудрий за те, що завдячуючи цим правителям, віра благодатна «до народу руського дійшла». Іларіон намагався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істини, наголошуючи, що закон - це провідник волі Бога або правителя. Істина пов'язана з високим моральним статусом християнина, який не потребує регулятивної дії закону, бо внутрішня моральність сприяє йому в реалізації своєї волі відповідно до Істини.

Іларіон,- описуючи хід історії людства, стверджував, що' спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася «благодать та істина». Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших (йдеться про бого-вибраність іудейського народу.- Авт.), засвідчуючи про рабське становище людства. Закон далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Він не ушляхетнює, не очищає, а навпаки, породжує заздрість, гнів, злочини. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою і тому тотожна благодаті. Вона знімає однобічність закону і світить усім як сонце. Коли Бог відвідав людство - закон замінився благодаттю, а рабство свободою. Закон був власністю іудеїв, а благодать - подарована всьому людству (бо всі народи перед Богом рівні).

Іларіон славить Володимира, який хрестив Русь і наголошує, що єдиновладдя є опорою християнської віри, яка в свою чергу теж нероздільна з одноосібною владою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдності і міцності держави, її територіальної цілісності. Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму. Церква повинна служити державі і володарю. До того ж Іларіон виступає проти «візантізації» церкви на Русі, оскільки благодать відкидає закон, проголошуючи свободу.

Отже, концепція митрополита набувала конкретно політичного звучання, оскільки на перше місце ставила питання божественні риси, ісіхасти вважали, що імператор Візантії отримав владу за заповітом Стародавнього Риму і повинен підпорядковуватися у своїй діяльності церкві. Його послідовники в Україні (К. Святитель і Г. Цимблак поч. XV ст.) пропагували ідею верховності божественної влади над світською, церкви над державою, невтручання князів і королів у справи церковні, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті.

1. АДРЖАВНО-ПРАВОВААУМКА В УКРАЇНІ

ЗА КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ЛОБИ (ХУІ-ХУГІІ ст.)

Державно-правова думка вказаного періоду мала своїм джерелом неоплатонізм та переважно вчення Арістотеля, що проникали на Україну завдяки творам І. Дамаського, Л. Візантійського, Н. Емеського. Важливо наголосити, що майже за сто років до Гроція та Гоббса на ґрунті еллінських уявлень, особливо на основі вчення Арістотеля, свя-щеник-гуманіст з-під Перемишля Станіслав Оріховський-Роксолан (1515-1567) у працях «Про природне право», «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу», «По-літпія королівства Польського» обґрунтував ідею природного права і торкнувся питання поділу влади, наголошуючи водночас, що стабільною держава (влада короля) буде лише за умови священного дотримання права.

С. Оріховський-Роксолан послідовно проводив і захищав думку про природну рівність людей і намагався переконати короля провести низку реформ, які були б наближені до уявлень мислителя про ідеальну державу. У найвизначнішому своєму творі «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу» Оріховський виразно проводив думку по-перше, про необхідність розвитку України, як автономного утворення (окремого державного тіла) в умовах спільного життя із Польщею і Литвою. Він пропонує перемістити центр державного життя із Кракова та Вільна до Києва (бо там з часів Київської Русі, могутньої феодальної держави перебували всі правителі. Такий захід, на думку мислителя, сприяв би зростанню на українських землях освіти, культури та відновленню державотворчих процесів. Король не повинен цуратися народу, а жити на Русі-Украші; по-друге, мислитель виразно протиставляє конституційну, гуманну, на його погляд, монархію і тиранію (перша, на пллмкл/. йуля на той час V Польші. ппуга — в Москво

доблесть, шанує справедливість і плекає їх. В умовах тиранії тиран шанує лише несправедливість, розподіляючи почесті негідникам, гублячи доблесть ганьбою. За тиранії з розподілом посад і почестей мають значення гроші, підлабузництво, на якому це правління й тримається.

Не менш відомим трактатом Оріховського була «Політія королівства Польського», написана на зразок книги Арісто-теля, «політика», в якій подається огляд станової структури «коронного тіла», основними складниками якого є король, сенат і поспільство. Стосунки між ними регулюються з допомогою прав і привілеїв. Суб'єктами політії (громадянами.- Авт.) є священики, король і шляхта. Селян і ремісників Роксолан не включав до списків громадян, бо вважав, що слуги, люди залежні, не мають належних моральних якостей, і доброчесно не можуть брати участі в управлінні державою. До такого висновку Оріховський прийшов на основі переконання, що свою людську сутність індивід може реалізувати виключно завдяки свободі, яка виникає з природного права. Водночас мислитель підкреслював, що права і свободи повинні регламентуватися законом (конституцією), якому підпорядковується і вища державна влада.

Всі представники панівних станів теж повинні бути рівними перед законом. Король має бути виборним і теж обмежуватися законом, що є необхідною умовою і перепоною на шляху до утвердження тиранії. Оріховський наголошував, що «по справедливості тоді королівство Польське назване Політією, оскільки воно власним правом нищить тиранію, губить зло, стає на заваді сваволі урядовців, нарешті робить рівним найвищого з найнижчим у Польщі».1 Таким чином, Оріховський-Роксолан виступає проти спадкової монархії, бо, на його думку, жодна людина не народжується королем. Претендент же на трон має перевершувати інших своїми моральними й розумовими якостями. Обраний королем стає «сторожем» шляхетських вольностей, а королем його чинить сила божого слова в час коронування.2

Першим теоретиком-фундатором козацької держави, задовго до реалізації її в проекті Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика був український шляхтич римо-католицького сповідування Йосип Верещинський (помер 1598 р.).

У державно-правовій концепції державного устрою України И. Верещинський чітко окреслив устрій Козацької держави у формі князівства чи герцогства з васальною підлеглістю польському королю. Ця ідея стала основоположною у XVII ст. Як повідомляє відомий знавець історії українського державотворення Валерій Шевчук, саме за неї змагалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського, а в проекті Гадяцького договору вона оформлена як Велике Князівство Руське.1

Й. Верещинський був першим, хто накреслив Конституцію України як Козацької держави, в якій князь ставав чільним правителем краю (про гетьмана тут згадки немає). За територіальним устроєм держава мала поділятися на полки - окремі адміністративно-територіальні одиниці (що було здійснено в ХУП ст.). Населення територіального полку з полковим містом і сільськогосподарською округою мало б підлягати юрисдикції місцевих органів влади. Князь володів правом адміністративного правління над усіма цивільними підданими (крім козаків), незалежно на території якого полку вони проживають (про владу над козаками, які, на думку Верещинського, мають бути окремим шляхетським станом, не говориться). В державі, наголошував Верещинський, повинне панувати самоврядування та традиційні козацькі звичаї.

Утворення Речі Посполитої, Брестська унія не залишили надії на відновлення української державності. Тому українська державно-правова думка цього періоду вкладалась у рамки гострої релігійної полеміки та культурно-освіт-ницької і наукової літератури українських братств (XV— XVI ст.). Полемічна література і просвітницька робота братств не ставили на меті відновити державність, але вони будили політичну свідомість, оскільки висували проблеми про захист українства на різних щаблях управління й самоврядування в Речі Посполитій, вимагали релігійних свобод, права участі у прийнятті доленосних для українців рішень, закликали до збереження української мови, культури, звичаїв і традицій народу. Все це в умовах бездержавного існування українського народу набувало політичного забарвлення.

Серед полемістів, представників ісіхастичної (містично-аскетичної) течії найбільш яскравою постаттю стоїть Іван Вишенський (бл. Ї550 - бл. 1620), який на відміну від інших полемістів спробував окреслити певний суспільно-політичний ідеал, втіливши його у концепції про «істинну церкву» (мислитель ототожнював церкву і суспільство, отже, в концепції йшлося фактично про ідеал суспільства істинних християн). Підмурком концепції була ідея соборності церкви (суспільства) - тут йдеться про рівність усіх людей перед Богом. Дотримання принципу соборності мислитель розглядав як запоруку рівності людей у церковно-релігійному і суспільно-політичному житті і, дотримуючись ідеалів раннього християнства, вбачав головне призначення влади, яка, на його думку, належить Богові, а не царям і королям, у ствердженні законності і християнської справедливості. Водночас виступаючи проти тиранії і поневолення народів, І. Вишенський відкидає практику насильницьких методів зміни форм правління, які здійснюються заради утвердження справедливості, рівності і свободи.

Представником просвітницько-критичного напрямку в релігійній полеміці був Христофор Філалет (кінець XVI — початок XVII ст.), який у своєму знаменитому «Апокриси-сі» (1598 р.) захищав ідею рівності людей, незалежно від становища в суспільстві, і заперечував принципи абсолютизації влади світськими і духовними монархами. Полеміст послідовно проводив думку, що відносини між монархом і підданими мають здійснюватися на підставі суспільного договору і природних прав. Сам монарх зобов'язаний поважати закони, права та свободи підданих, як, зрештою, і шляхта, яка хизується власною шляхетністю.

Одним із перших, хто порушив питання про характер майбутньої державності, був київський митрополит Петро Могила (1596-1647). Він пов'язував долю української держави з іншими православними державами. Водночас Могила порушив проблему співвідношення світської і духовної влад, вказуючи на недопустимість втручання держави у справи церкви, наголосивши при тому, що правитель одержує владу безпосередньо від Бога і звітує про свої вчинки тільки перед ним, а церква має бути радником правителя.

Вагомий внесок у розвиток державно-правової ідеології України здійснив один із видатних політичних діячів періоду Козацької держави, автор Гадяцького договору Юрій Немирич (1612-1659). Його ідеалом була держава (тобто Річ Посполита), як союз федеративних республік у складі Литви, Польщі і Руського князівства (останнє об'єднувало територію Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини). Но-воствореному Руському князівству надавалась широка автономія з власним державним правом, яке узгоджувалося із звичаєвим правом.

У проекті Гадяцького договору Виговський відійшов від принципів традиційного демократичного устрою в Україні, який утвердився в козацькій державі, і запропонував запровадити у Князівстві Руському змішану аристократично-демократичну республіку, або аристократичну на взірець Великого Князівства Литовського з близьким до монархічного гетьманським правлінням, але такий монархізм мав би мати риси обмеженого.

За 200 років до скасування кріпацтва за повне звільнення селян від панщини, за заборону смертної кари, за мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступали відомі у тогочасній Європі проповідник соціанства в Україні А. Вишоватий (біографічні відомості невідомі) та історик, церковний діяч, викладач Києво-братської колегії у 1655-1672 рр. Теодосій Сафонович, автор «Хроніки з літописів стародавніх». У своїй праці Сафонович послідовно проводив ідею договірного походження держави і пріоритету природних прав людини.

4. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВА ДУМКА ЧАСІВ ЗАНЕПАДУ

КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (КІНЕЦЬ ХШІ-ХМІІ ст.)

У ХУШ ст. спостерігається високий рівень розвитку української державно-правової думки, що пояснюється відродженням української державності під час Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. на чолі з Богданом Хмельницьким, а також поширенням ідей гуманізму і реформації в Україні. Найвидатнішими мислителями цієї доби визначаються С. Яворський і Феофан Прокопович, М. Козачинський, Г. Сковорода, Я. Козельський. Не менш вагомими були погляди на майбутній устрій держави гетьмана Пилипа Орлика.

Останні два десятиріччя ХУШ ст.- це час, коли схвалювалися конституції: 1787 р. - конституція США, 1791 р. -конституції Франції та Польщі. В Російській імперії спроби створити конституцію мали місце тільки у першій чверті XIX ст., але закінчилися трагічним повстанням декабристів 1825 р. І тут важливо наголосити, що Україна вела у цьому перед, українська Конституція була схвалена 5 квітня 1710 р. і називалась «Пакти і Конституції прав і вольнос-тей Війська Запорозького (Конституція Пилипа Орлика або інша назва «Бендерська Конституція»). Цей документ склався як договір поміж трьома основними політичними силами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Наведемо повну назву договору, щоб став зрозумілішим характер його змісту і суть втіленої ідеї - «Правовий уклад та Конституції відносно прав і во-льностей Війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п'ятого дня'у Бендерах».

У Конституції Пилип Орлик фактично сформулював концепцію правової держави на принципі поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову. Ст. VI Конституції визначила Державу Війська Запорозького та народу руського (малоруського - Авт.) як станову виборну гетьманську монархію парламентського типу. (Дуже важливо, що репрезентанти Лівобережної України, незважаючи на терор режиму Петрі І, взяли участь у впровадженні в українській державі парламентської системи).

Конституцією закріплювався принцип територіального представництва. Законодавчі функції покладалися на парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників з урядниками і сотниками, генеральних радників від полків і послів від Низового війська Запорозького. Усі парламентарі присягались на вірність державі (держава і суспільство не протиставлялися). Питання на обговорення в парламенті вносив гетьман.

Найвища виконавча влада згідно із Конституцією належала гетьману з генеральною старшиною. Кандидатури генеральних старшин затверджувались парламентом з подання гетьмана. Генеральна старшина була підзвітною гетьману і парламенту.

Місцева адміністрація складалась із полковників і полкових старшинських Рад. Судовій владі у Конституції відводилось мало місця. Єдине, що уповноважувалося Генеральному Суду - це розглядати справи державної ваги та здійснювати контроль за виконанням законів у державі.

У Конституції викладений дуже важливий правовий принцип - верховенство закону. Виконання приписів закону було основним обов'язком гетьмана, інших владних структур і народу.

Найвидатнішими представниками української суспільно-політичної думки першої половини ХУШ ст. були С. Явор-ський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський (1658-1722) - викладач Києво-Моги-лянської академії, претендент на посаду Київського митрополита. Однак уже в кінці ХУЛІ ст. долею українців розпоряджались не в Києві. Петро І, прагнучи створити нову державу - імперію, підбирав не пов'язаних із староруськими церковними традиціями, а тих, по-європейськи освічених людей, які б віддано служили йому і допомагали в реалізації намічених планів. 42-річного С. Яворського, тоді київського ієромонаха, цар Петро призначив на посаду митрополита Муромського та Рязанського, а згодом місце-блюстителя патріаршого престолу та голови Священного Синоду. Таким чином виходець із Східної Галичини став ідеологом петрівських реформ.

С. Яворський порушив проблему співвідношення світської і духовної влад. Перебуваючи на Україні, він додержувався поширеної думки про юрисдикційну рівність церкви і держави - інституцій, які мають свої сфери впливу і не втручаються у справи одна до одної. Перебуваючи в Російській державі на службі у Петра І, за якого церква остато%-но втратила свою незалежність від держави, Яворський у богословському трактаті «Камінь віри» намагався обґрунтувати питання про невтручання держави у справи церкви, яка повинна вирішувати питання віри і виступати партнером держави у справі розбудови і зміцнення останньої. Водночас мислитель захищав ідею сильної централізованої влади монарха. Ця ідея послужила підмурком створеної ним логічної структури мілітаризованої російської держави, де на верхніх щаблях перебувають перші та другі чини (вельможі царські та військовий генералітет і офіцерство); на третьому рівні — духовна знать, яка освячує таку структуру і, нарешті, внизу - всі посполиті, у тому числі торговий люд, міщани, селяни - землероби і представники вільних професій. Міщан і селян - Яворський закликав терпляче зиосити своє безправ'я і визиск.

Значний внесок у розвиток української політичної думки здійснив державний і культурний діяч, письменник, публіцист, викладач Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736). З 1716 р. за викликом Петра І він приїхав до Петербурга в якості радника Петра І з питань освіти та церкви. З того часу Феофан Прокопович стає теоретиком і практичним учасником петрівських реформ. Він автор численних праць, присвячених суспільно-політичній тематиці. Найвідомішими серед них є «Слово про владу і честь царську», «Правди волі монаршої», «Духовний регламент», «Розшук історичний» та ін.

Мислителю належить заслуга створення концепції держави освіченого абсолютизму, що об'єктивно відображала й обґрунтовувала процеси централізації російської імперії, які відбувалися наприкінці XVII - початку XVIII ст. Підмурком концепції стала ідея природного права та суспільного договору, але у просвітницько-абсолютиському варіанті, оскільки ідеалом Прокоповича була монархія, сильна російська держава на чолі з освіченим монархом-самодерж-цем.

Спираючись на вчення Гоббса про природний стан людини як «війни всіх проти всіх», Прокопович сформулював постулат, що в державному житті людей були і мир, і війна, і любов, і ненависть, і добро, і зло. Однак, на думку Прокоповича, більш природним для людини є творити добро. Природні закони, що є нічим іншим, як вимога здорового глузду, підштовхнули людей укласти договір про створення держави. Ідея договору була реалізована через природну схильність людей до спілкування і спільної праці, але під впливом божественної волі і мудрості.

Отже, згідно із Прокоповичем, вища влада в суспільстві утворилась шляхом договору, уклавши який, народ позбавив себе суверенітету, вручивши його верховній владі. При цьому народ міг на власний розсуд вибрати будь-яку форму правління: монархію, аристократію, демократію. Здоровий глузд підказав йому, що для Росії найкращою формою правління є абсолютна спадкова монархія, яка здатна забезпечити внутрішню благість для імперії і захист від зовнішнього ворога. Влада монарха є тією силою, яка гарантує виконання законів, а закони необхідні в державі, щоб захищати природні права.

Першим в Україні професійним філософом, який сформулював основи громадянського природного права, був Михайло Козачинський (1699-1755), один із засновників Києво-Могилянської академії. В трактаті «Громадська політика» він порушив питання про природне право, розглядаючи його як інтегральну частину людської природи, яку можна пізнати і осягнути лише розумом. Людські закони, з огляду на подвійність влади (світської й духовної), Козачинський поділяв на цивільні й канонічні. Зокрема, до сфери цивільного законодавства відносив питання власності і спадку.

Найвидатнішим учнем М. Козачинського був Григорій Сковорода (1722-1794), який засуджував феодальну систему із її правом та судочинством і визнавав волю найбільшим надбанням людини. Суспільно-політичним ідеалом відсутні майнова нерівність, гноблення людини людиною, закони гарантують рівні права всім громадянам, а республіканський устрій забезпечує умови для чесної праці усім вільним людям відповідно до їх здібностей і нахилів. Визнаючи об'єктивну необхідність в державі, мислитель засуджував злочинну владу, а закони розглядав як результат людської діяльності, а не як продукт природи. Сковорода накреслив шлях досягнення суспільного ідеалу через освіту молодого покоління та моральне вдосконалення людини, котру він розглядав як мірило правди.

Значний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробив Яків Ковельський (1728-1764), який розглядав державно-правові проблеми через призму теорії природного права і суспільного договору. Розвиваючи концепцію природного права, вчений послідовно проводив думку, що закладені природою в людині закони її жит» тєдіяльності (природне право) є джерелом законів суспільства. Мислитель наголошував - якщо закони в державі не ґрунтуються на природному праві, то вони не можуть вважатися справедливими. Теорія суспільного договору Я. Ко-зельського містила ідеї рівності всіх громадян перед законом і взаємної відповідальності влади і громадян за виконання договору. На думку мислителя, природне право передувало державі і лише в результаті справедливої суспільної угоди поступилося місцем державі. Він наголошував, що завдяки суспільному договору людина здобуває волю і власність, а природна рівність поступається рівності по договору і праву.

Вінцем національно-політичної думки перехідного період)' від Гетьманщини до кріпацтва став політичний трактат невідомого автора кінця ХУШ ст. «Історія Русів». Трактат підготовлений з позицій уже відомих з часів Дж. Локка на заході, тобто інтелектуальної і моральної течії, яка передусім визнає політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу поки що привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існування невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-договірний характер держави, верховенство законів у суспільних відносинах.

По-перше, автор проводить думку, що державне життя українського народу бере свій початок за часів створення саме ним, а не російським народом Київської Русі; по-друге, відзначаючи самостійність і відрубність історичного розвитку українського народу від історії московського, литовського і польського народів, автор не проводить схожого розмежування з білоруським народом; по-третє, у творі вперше в історичній і публіцистичній літературі чітко сформульовано ідею, що найбільшою цінністю для народу є незалежна національна держава. І саме в її досягненні автор вбачає зміст боротьби народних мас України з кінця XVI аж до початку ХУШ ст.; по-четверте, автор вперше переконливо розкриває антиукраїнський характер московської політики (починаючи з другої половини XVII ст.) і виступає палким захисником збереження державної самостійності України, демократичності її політичної форми правління, протиставляючи її московському деспотизму; по-п 'яте, виступаючи послідовним поборником соборності козацької України, автор засуджує міжусобну боротьбу еліти за владу, вбачаючи в.ній одну з головних причин занепаду країни.

1. АЕРЖАВНО-ПРАВОВА ДУМКА В УКРАЇНІXIX-ПЕРША ПОЛОВИНАXXст.

У ХГХ - першій половині XX ст. українська державно-правова думка розвивалась переважно на теоретичному грунті. Держава і право стають об'єктом пізнання, з'ясовуються питання про їх виникнення, взаємодію, роль у суспільстві та соціальну цінність. Раціональне осмислення держави і права як соціальних інститутів спрямовувалось у русло конституційної регламентації державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідносин індивіда, громадянського суспільства і держави.

Центральною ідеєю XIX ст. в Україні була ідея національно-соціального визволення українського народу. Реалізації цієї ідеї присвятили свою діяльність представники радикальної течії українства, яка знайшла ідейно-політичне відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Творцем підставових документів товариства був Микола Костомаров (1817-1885). Підготовлені ним документи — «Устав» і програма товариства «Закон Божий» («Книга буття українського народу») втілили концепцію історичного розвитку та політичну доктрину, яка мала чіткий український зміст. Концепція історичного розвитку містила в собі ідеї християнського соціалізму: творцем історії визнавався Бог, рушійною силою - християнська релігія, яка вказує шлях до спасіння - осягнення Царства Божого.

Політична доктрина випливала з концепції історичного розвитку і складалась з таких засадових моментів:

- всяка влада від Бога, бо він є «цар над родом людським»;

- влада не може бути абсолютною, самодержавною, оскільки «хоч який добрий чоловік буде, але як стане панувати, то зіпсується»;

- демократія не гарантує від свавілля влади «багатьох царків»;

- державний лад повинен бути республіканським, виконавча влада виборною, змінною і підзвітною народним зборам;

- найкращий тип держави - це поєднання рис федеративного і конфедеративного устрою. У такій державі не повинно бути кріпацтва, усі громадяни мають юридичну рівність, смертна кара і тілесні покарання скасовуються, забезпечується свобода торгівлі, свобода совісті, умови загальної освіти народу.

Великий інтерес для українського державознавства становлять «Начерки Конституції Республіки» одного із членів Кирило-Мефодіївського братства Георгія Андрузькогд (перша половина XIX ст.). У Конституції автор особливу увагу відводить питанням самоврядування. Г. Андрузький прихильник слов'янської конфедерації. Але цікавим є те, що у цій слов'янській конфедерації не знайшлося місця для Росії, що не характерно для української суспільно-політичної думки цього періоду. В документі чітко проводиться принцип виборності всіх органів влади та розподілу її законодавчих, судових і виконавчих функцій.

Наприкінці XIX - початку XX ст. в Україні поширився лібералізм. Хоча український лібералізм мав і серйозне історичне підґрунтя, але передовсім він став тогочасним домінуючим світоглядом у середовищі культурницької еліти, завдячуючи Михайлу Драгоманову (1841-1895) - засновнику новітнього вітчизняного конституціоналізму. Однак ідеї федералізму Драгоманова про автономію України у складі Росії вкрай негативно вплинули на свідомість еліти. Лише Іван Франко у 1895-1896 рр. звільниться з-під впливу цих ідей і стане речником ліберального українського націоналізму. До цієї течії належали також Леся Українка та Михайло Грушевський.

У поглядах М. Драгоманова поєдналися утопічно-соціалістичні і конституційно-демократичні ідеї. Соціалістичні ідеї домінували з розробкою кінцевої мети кращого майбутнього. А вимога конституційно-правових змін виглядала як шлях досягнення мети. Драгоманов пропагував ідею створення нової демократичної буржуазної Росії, в якій інтереси держави не суперечитимуть інтересам народів, що її населяють, та інтересам окремої людини. Для Драгоманова людина — основа основ соціального устрою, найвища цінність (не випадково мислитель вимагає скасування смертної кари), гарантом прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава. Необхідною ж умовою забезпечення демократичних прав є впровадження місцевого самоврядування. Драгоманов був переконаний, що терор і диктатура не можуть розглядатися як запорука побудови прогресивного суспільно-політичного ладу, де пануватиме політична свобода, а на сторожі прав і свобод стоятиме суд.

Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава - це втілення деспотизму, диктатура небагатьох. Найкращою формою держави, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Англії), основою якої є громадянське самоуправління, а місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини, суворе обмеження центральної влади.

У своєму конституційному проекті перетворення Російської імперії він особливо наголошував про недопустимість адміністративно-командних методів втручання вищих органів управління у компетенцію нижчих, бо, як він вважав, самоуправління є основою основ руху до повної соціальної справедливості, до соціалізму. Мислитель наголошував, що суть держави визначається не формою її побудови, а пра вами, якими наділені громадяни цієї держави.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачається необхідність запровадження принципу поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада зосереджується у двох думах - державній і союзній. Главою держави є імператор із спадковою владою, або голова Всеросійського державного союзу, який обирається.

них сил суспільства. Він критикував ідею поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову і, услід за Марксом та Енгельсом захищав диктатуру на взірець Паризької Комуни.

За федеративний устрій слов'янства виступав і соратник М. Драгоманова та С. Полонинського галицький демократ Остап Терлецький (1850-1902). Він розвивав ідею єдиної української нації і вважав, що Галичина повинна возз'єднатися з Україною, що сприятиме формуванню демократичної республіки з повною політичною і соціальною рівністю. Він послідовно захищав думку, що гарантом рівності буде держава, в якій пануватиме право. Згідно із вченням Подолинського право — це юридичний акт державної влади, що визначає правила поведінки для певних класів, груп населення або для всієї нації. Водночас він наголошував, що сутність права полягає не в словесному змісті нормативного акта, а у правильному впровадженні його приписів ужиття.

Вагомий внесок у розвиток української державно-правової думки на зламі століть зробили І. Франко, Ю. Бачинсь-кий, Л. Українка. Новий період у розвитку державно-правових вчень започаткували М. Грушевський та В. Винни-ченко, які, синтезувавши досягнення вітчизняної і зарубіжної державно-правової думки, зробили державу і право об'єктами наукового пізнання, розвинули ідею національно-демократичної держави, здійснили спробу практичного її втілення у життя.

Іван Франко (1856-1916), як критик марксизму та марксистського соціалізму був прихильником ненасильницьких революцій. Ці погляди Франка справили неабиякий вплив на особливості його державно-правової концепції. Проблеми права та політичного життя тогочасної Європи, і України зокрема, вчений розглядав з позицій позитивізму і «соціального дарвінізму». Соціальний дарвінізм - ідейна течія XIX - початку XX ст., прихильники якої зводили закономірності розвитку людства до закономірностей біологічної еволюції, а визначальними факторами суспільного життя визнавали принципи природного відбору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих.

Франко вважав, що рушійною силою соціального прогресу є боротьба за існування. Виникнення держави пояснював з позицій матеріалізму. Однак, на відміну від Маркса, засновника концепції матеріалістичного розуміння історії, а отже й походження держави і права, Франко стверджував, що не класові протиріччя є передумовою виникнення держави (так стверджував Маркс), а навпаки, наростання класових протиріч, аж до антагоністичних, відбувається у суспільстві, яке вже організоване в державу.

Аналізуючи поняття «право», Франко виходив із його вольової сутності, наповнюючи його зміст ідеями гуманності і справедливості. Він наголошував, що право регулює відносини між людьми з приводу володіння, використання і розпорядження результатами праці та забезпечує свободу і недоторканність індивіда.

Мислитель мріяв про справедливі закони, які б врегульовували усі сфери суспільного життя, при цьому чітко розмежовував поняття «право» і «закон», розглядаючи їх як генетично пов'язані, але не тотожні. Право розглядав інтегровано: у формі правових звичаїв і у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв систематизованих, опрацьованих і піднесених державою до рівня законів, приписи яких відповідають інтересам власників,, підкреслюючи, що закон - це нормативно-правовий акт, виданий державою, чи її органами. Водночас Франко наголошував, що закони повинні видаватися представницьким органом - парламентом. За юридичною дією закони поділяв на конституційні і поточні.

На початку XX ст. в умовах посилення революційних настроїв і опозиції царському уряду в Росії розгорнулась дискусія щодо проектів конституційної перебудови імперії. В дискусії взяли участь відомі суспільно-громадські діячі України. Умовно можна визначити два напрямки у розвитку державно-правової думки в Україні цієї доби: народницько-федеративний (М. Грушевський) і самостійно-державницький (М. Міхновський).

Політичною програмою українських поборників федеративної децентралізації Російської імперії став на багато років конституційний проект Михайла Грушевського (1866-1934), видатного вченого-енциклопедиста, одного з лідерів українського національно-визвольного руху першої чверті XX ст. Конституційний проект Грушевського грунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд і широка національно-територіальна децентралізація. Пріоритетними при організації держави, на думку Грушевського, повинні бути народність, географічне розташування і демографія, а не історичні претензії деяких народів, чи випадкові рішення бюрократів. Розглядаючи можливість автономного устрою України у складі оновленої демократичної Росії, вчений наголошував, що державний уклад цивілізованих народів - це суверенний союз народу, який шляхом планової діяльності задовольняє індивідуальні, національні та загальноукраїнські солідарні інтереси у напрямку послідовного розвитку суспільства.

Невід'ємним атрибутом державного життя Грушевський розглядав право, яке, на його думку, гарантоване усією сумою соціально-психологічних факторів, які діють у суспільстві, важливим серед яких є примус. Таке тлумачення права пов'язане з поглядами Грушевського на розвиток людського суспільства, в основу прогресу якого він поклав психологічний, духовний чинник.

Грушевський послідовно проводив думку про визнання невіддільного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм, звертаючи особливу увагу на таку важливу детермінанту пробудження народу, національного розвою, як державницька ідея. Він так розкриває її сутність: «Гасло української незалежності пішло в широкі трудові маси і тут нерозривно переплелися ідеї суверенності трудового українського народу, недоторканності його прав, гасло боротьби проти всілякої експлуатації України і проти трактування України як колонії, а українського народу як дешевого гарматного м'яса чи дешевого матеріалу для експериментів».

В умовах розбудови Української Народної Республіки Грушевський розробив засади теорії національно-демократичної держави, на основі ідеї національно-персональної автономії. Ця ідея матеріалізувалась у Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. (Розд. УП). В ст. 69 Конституції наголошувалось, що кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід'ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлені цього права або обмежена в ньому. В ст. ст. 76-78 підкреслювалось, що органи Національного Союзу є органи державні. Вищим органом Національного Союзу є Національні Збори, які обираються членами Союзу на засадах загального, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложенням принципу пропорційного представництва. Вищим виконавчим органом Союзу є Національна Рада, котра обирається Національними зборами і перед ними відповідає. Всі суперечки між органами Національного Союзу, з одного боку, та органами державного урядування чи місцевого самоврядування й інших національних союзів, з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.1

Засновник Революційної української партії (РУП), Микола Махновський (1873-1924), запропонував свій варіант конституційного проекту, в якому взагалі не згадується Росія, а в основу покладений принцип побудови вільної, самостійної держави Україна, яка розглядалась ним як спілка самоврядних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей. У проекті передбачалось створення президентської республіки при обраному на загальних виборах парламенті, який мав бути противагою владі президента. Президент, який обирається усім народом, обіймає згідно із проектом виконавчу владу. Судова влада належала судам і суддям. Для розгляду карних та політичних злочинів, передбачався суд присяжних. У спеціальному розділі конституційного проекту проголошувались права шодини.

У розробці Конституції УНР брав участь Володимир Винниченко (1880-1951), видатний український письменник та політичний діяч. Винниченко захищав принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову; ідею рівності як усіх громадян, так і законодавців перед законом. Особливо він наголошував на незалежності судової влади, як запоруки реального захисту прав і свобод громадян.

Цікавим є погляд Винниченка на сутність державності, яку він розглядає як устрій матеріального і психічного життя народу, його національності, економіки, політики, культури — величезного і складного комплексу самоорганізації людей.

Цікавими є міркування Винниченка з приводу низки питань стосовно того, як російський і радянський імперіалізм не тільки змушений був зберігати майже всі атрибути державності України, а й вважав за можливе ввести її до ООН. Якщо це був камуфляж, то чому це не викликало негативної реакції світової громадськості, яка визнала факт доцільності перебування України в ООН? Винниченко відповів на ці запитання недвозначно: «Українська держава була і є. її, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфре-мови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер».

Оригінальні погляди на державно-правові інститути, що містилися в працях Г. Сковороди, М. Костомарова, М. Дра-гоманова, І. Франка, С. Подолинського, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Махновського навряд чи можна було б назвати юридичними дослідженнями у повному розумінні цих слів. Зародження фахової юридичної науки в Україні пов'язане з появою перших вищих навчальних закладів. Більшість вчених-правників зосереджувались на юридичних факультетах Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського університетів і відповідно розвивали свої дослідження в руслі офіційної російської або австро-угорсь-кої юриспруденції. Проте це не завадило появі в другій половині XIX - початку XX ст. багатьох глибоких досліджень, які посіли гідне місце в історії світової правової науки.

Зокрема в Україні розпочалась діяльність Л. Петражиць-кого - всесвітньовідомого засновника психологічної школи права. В Київському університеті зусиллями І. Даниловича, М. Іванишева та їх учнів склалася одна з найкращих у Російській імперії школа істориків права. З критикою царського кримінального законодавства із загальнодемократичних позицій, палкою боротьбою за скасування смертної кари і піонерськими дослідженнями звичаєвого права виступив О. Кістяківський. А його син, Б. Кістяківський, став одним із перших у Росії поборників популярної сьогодні концепції правової держави.

Правознавець Олександр Кістяківський (1833-1885) -фахівець в галузі кримінального права і процесу та історії права, один із дослідників права України. Вчений був одним із перших, хто обґрунтував вчення про кримінальне покарання, що базувалось на принципі невідворотності покарань.

Своє державно-правове вчення виклав на основі юридичного позитивізму, однак, на противагу прибічникам цієї концепції, виступав проти визнання закону як єдиного джерела права. Він підкреслював, що судова практика є більш дієвою (порівняно із законом) формою правоутворення.

О. Кістяківський розробив теорію, яку назвав «теорією прогресивного конституціоналізму», вбачаючи у конституційній монархії перший крок до політичної свободи Росії. Вчений послідовно проводив думку, що саме в конституційній державі домінують демократичні засади: місцеве та державне самоврядування; недоторканність особи, крім випадків скоєння нею злочину; право зборів і об'єднань,

свобода слова і віросповідування; відповідальність правителя перед підданими. Згідно із його вченням, реальними умовами реалізації вказаних засад є загальний виборчий процес, право відозви посадових осіб, судова підзвітність чиновників, законність у діяльності органів влади і управління.

Юрист і філософ, історик, теоретик і методолог права. Богдан Кістяківський (1868-1920) розглядав право, перш за все як етичну цінність. Вважав, що основою правових норм є етична свідомість людей і доводив, що норми встановлюються через те, що в суспільній свідомості закріплюється переконання у необхідності певних дій. Саме тому правові норми і виражають певну повинність. Базисом повинності є усвідомлення того, що певні дії мусять здійснитися. Вчений підкреслював, що таке усвідомлення є основою виникнення всіх соціальних норм взагалі, і права зокрема, як соціальної норми.

Крім етичної сторони права Кістяківський вивчав його соціальну природу, дійшовши висновку, що саме право, завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку, перетворює соціально необхідне на обов'язкове.

Б. Кістяківський розвивав концепцію додатковості, тобто множинності, плюралізму методів дослідження соціальних явищ, намагаючись обґрунтувати синтетичний підхід до розуміння права. Згідно із його вченням, множинність причин, які обумовлюють право, а також множинність його цілей є підставою того, що різні аспекти права заслуговують різних методів наукового дослідження. З цієї причини, на думку Кістяківського, неможливо дати єдине визначення сутності права. Звідси випливає кілька визначень права, в залежності від сфер людського життя, які регулюються ним: соціологічне, психологічне, державно-організаційне і нормативне.

Кістяківський Б. підкреслював, що провідним у теорії права є державно-організаційне, чи державно-примусове поняття права: право є те, що держава наказує вважати правом. Це сукупність норм, виконання яких захищається і гарантується державою.

Соціологічне поняття права, за Кістяківським — це право, яке існує в житті. Це - сукупність правових відносин, що здійснюються у житті, а правові відносини кристалізують правові норми.

Психологічне поняття права - це право, як сукупність імперативно-атрибутивних переживань, які шляхом психінної взаємодії членів соціальної групи набувають загального значення і перетворюються в правові норми.

Нормативне поняття права - це право, як сукупність правових норм, що вбирають в себе ідеї про необхідне, яке визначає зовнішні взаємовідносини людей.

Необхідно наголосити, що поряд із вказаними теоретичними поняттями права Б. Кістяківський вказував на існування «технічних» чи «практичних» понять права. Він наголошував, що з погляду юридичної догматики право - це сукупність правил, що вказують, де знайти у чинних правових нормах рішення для всіх випадків, що виникають внаслідок суперечок з приводу уявлень про право і неправо.

У своєму нарисі «Держава правова і соціалістична» Б. Кістяківський, описавши ідеальну природу держави, фактично створив засади теорії правової держави, відштовхуючись від принципу правового її самовизначення. Йдеться про те, що завдячуючи виключно праву, держава перетворюється у правове явище. Кістяківський наголошував, що держава є єдиним творцем правових норм. Як єдиний творець правових норм вона зобов'язана дотримуватися створених нею норм права. Створене державою право може бути втіленим у життя за умови свободи індивіда.

Розвиваючи класичну ідею солідаризму, вчений ототожнював правову і конституційну держави, вважаючи, що правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична держава, бо основне завдання держави, як інституції, на його думку,- це досягнення загального блага і справедливості. Згідно з ідеєю справедливості, кожній людині має бути гарантоване право на гідне існування. Це і є, за Кістяківським, суть ідеальної природи держави.

Цікавими є погляди Б. Кістяківського на соціалістичну державу. Вчений підкреслював, що, говорячи про соціалістичний ідеал держави, треба мати на увазі, що з такою державою можна рахуватися тільки як з принципом, але не з фактом, з тієї причини, що соціалістична держава ще ніде не виправдала себе як факт. Він наголошував, що над створенням соціалістичного ладу ще треба багато і довго працювати як теоретично, так і практично.

Внеском у розвиток власне української культури стала поява перших досліджень у галузі історії українського права. Як відомо, в XIX ст. історія України традиційно вважалася лише частиною російської або польської історії. Завдяки зусиллям професора Київського університету Михайла Владимирського-Буданова (1838-1916) цю традицію було зламано. Враховуючи настійну необхідність при вивченні історії права звертатись до першоджерел, вчений упорядкував «Хрестоматію з історії руського права», яка була першою із таких праць, витримала 5 видань (1875— 1908) і стала настільною книгою багатьох поколінь юристів. У своїй фундаментальній праці «Огляд історії руського права» (витримала сім видань і була неперевершеним навчальним посібником) вчений розглядає як окрему самостійну правову систему так зване «західно-руське право», тобто право України періоду Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Владимирський-Буданов послідовно впроваджував думку, що не існує держави і права без конкретного народу, підкреслюючи, що відправним джерелом походження державнґє національно-етнічна група з її особливостями. Право розглядав, як окремий продукт діяльності нації, а не держави; його джерелом - народну свідомість і волю, а не державу, водночас підкреслюючи, що держава у формі закону формує лише те, що вже створено народною свідомістю. Вчений водночас наголошував, що закон значно обмежений, ніж право, і підкреслював, право і закон збігаються лише тоді, коли закон стає виразником правосвідомості відповідного народу.

Історико-правовий характер мало також вивчення звичаєвого права України. Значний внесок у розробку цієї проблеми здійснили не стільки правознавці, як історики та етнографи. Серед них заслуговує на увагу науковий доробок історика Олександри Єфименко (1848—1919). Зосереджуючи увагу на законодавчій діяльності держави, як органічно необхідної, вчений відстоювала ідею права, яке грунтується на народній правовій свідомості і основою якого є санкціоновані звичаї, а не нормативні акти держави, які найперше закріплюють інтереси панівних класів.

Не менш оригінальною була національно-державницька концепція доктора права, професора цивільного права в університетах Львова і Праги, політичного діяча Станіслава Дністрянського (1870-1935), автора Конституції Західноукраїнської Народної Республіки.

Досліджуючи загалом «теорію суспільних зв'язків на основі історичної системи», Дністрянський прийшов до висновку, що по-перше, право існує не тільки в державі. Держава є лише соціальним зв'язком найвищого типу поряд з родиною, родом, плем'ям, народом. Для дотримання правового порядку вона використовує адміністративний апарат, котрий застосовує примус на відміну від інших типів соціальних зв'язків, яким притаманний моральний примус звичаїв і традицій; по-друге, всі правові норми є водночас соціально-етичними. Однак не всі соціально-етичні норми є водночас правовими, а лише ті, які вибрані державою для її існування як суспільного зв'язку; по-третє, все, що утворюється генетично в суспільних зв'язках протягом століть, залишається реальною основою держави і права; по-четверте, авторитет держави знаходить головну опору в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є найвищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих родинах, родах, племенах, станах, політичних партіях, громадах тощо, тобто на основі морального авторитету, який пов'язує людей набагато міцніше, ніж держава.

Не менш цікавими й оригінальними є погляди одного із представників консервативного напрямку української етно-політичної думки Василя Кучабського (1895-1945) історика і публіциста, громадсько-політичного діяча, ідеолога українського монархізму. Свою державно-правову концепцію вчений будував на основі дослідження історії монархічних традицій в Українських державах 1917-1920 рр., аналізуючи причини утворення і занепаду аристократичного ладу в цей час, підкреслюючи водночас особливу роль провідної верстви (еліти) у державному будівництві. Кучабський наголошував на ідеї вищості держави над суспільством і вказував, що держава - це продукт духовності народу і не з кожним народом можна державу збудувати. Здорова, органічна держава, на думку мислителя, утворюється лише там, де є політична еліта, якій байдуже почуття власного фізичного самозбереження та егоїстичного матеріального інтересу.

Вчений послідовно проводив думку, що український народ у процесі державотворення має спиратися на свої власні сили - політичний досвід, історію та традиції. Лише в такому випадку можливе створення незалежної держави, де єдиною спільною ознакою для людей різних національностей, мов, культур, віросповідань стане державна приналежність до України.