Основні засади конституційного ладу

Конституція характеризує Україну як суверенну і незалеж­ну, демократичну, соціальну, правову державу (ст. 1). Ця стаття є однією із провідних, присвячених українській дер­жавності. Суверенітет є однією з ознак суверенної держави. Він надає можливість самостійно здійснювати через відповід­ні державні структури функції стосовно формування і реа­лізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики України.

Із суверенності України випливає і її незалежність. Неза­лежною може бути суверенна держава, яка має право само­стійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втру­чання в них будь-якої іншої держави.

Конституція характеризує Україну як демократичну дер­жаву, яка за формою правління є республікою. Про демокра­тичний характер нашої держави свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради обираються громадя­нами України на принципах періодичних, конкурентних, вільних виборів.

Україна проголошена соціальною державою, в якій люди­на, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава -для людини, а не навпаки. Саме такий зміст закладений в ос­нову конституційних норм, які визначають загальнодержав­ну політику в соціальній сфері, забезпечують соціальну спря­мованість економіки.

Україна проголошена в Конституції правовою державою. Таке закріплення, звичайно, ще не відображає реальності сьогодення, а є одним із перспективних завдань, яке необхід­но вирішувати. Це — норма-ціль. Слід зазначити, що для правової держави характерні такі риси, як: верховенство пра­ва, закону, Конституції; визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і громадянина; демократична форма правління; соціальна спра­ведливість і гуманізм та ін.

Суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2). Це положення означає, що жодна частина цієї терито­рії не може проголосити себе незалежною від суверенної вла­ди держави. Згідно зі ст. 17 Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економіч­ної та інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього українського народу. Принципові засади забезпечення національної безпеки України визначає Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 р. На Збройні Сили України покладається оборона України, за­хист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторкан­ності. На відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких регла­ментуються відповідними законами, що вже прийняті і діють, покладається забезпечення державної безпеки і захист держав­ного кордону України. Важливим є положення про те, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод грома­дян, з метою повалення конституційного ладу, усунення орга­нів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава бере на себе забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей. На терито­рії України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Чинним законодавством встановлена кримінальна відповідальність за найманство і створення не передбачених законодавством во­єнізованих формувань чи груп (ст. 260 Кримінального кодек­су України). Не допускається розташування на території України іноземних військових баз. Утім, дане положення Конституції тісно пов'язане з п. 14 Перехідних положень Основного Закону.

Частина друга ст. 2 Конституції закріплює положення про те, що за своїм державним устроєм Україна є унітарною дер­жавою. На відміну від федерацій унітарні держави мають єдину конституцію, єдиний уряд, єдине законодавство тощо. До складу унітарних держав можуть входити одна або кілька адміністративно-територіальних одиниць, що користуються особливим статусом автономних утворень. В Україні такий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки відпо­відає її етнічному складу, історичному минулому, економіч­ним та культурним реаліям.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Цілісність означає заборону насильницького поділу території держави, а під недоторканністю території держави розуміють те, що інші держави зобов'язані утриму­ватися від будь-яких зазіхань на територію суверенної держа­ви. Тільки Україна володіє повнотою суверенної влади і тіль­ки вона може здійснювати територіальне верховенство.

Важливе значення має ст. З Конституції, яка встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Визначивши їх як найвищу соціальну цінність, Україна приєдналася до європейського і світового бачення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов'язкове для держави і всіх інших учасників суспіль­них відносин. У частині другій ст. З Конституція передбачає положення, яке обмежує державну владу, а саме відповідаль­ність держави перед людиною за свою діяльність, адже голов­ним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Принципово важливим є закріплення у ст. 4 Конституції єдиного громадянства. Це конституційне положення покли­кане забезпечити єдиний правовий статус для всіх громадян України. Єдине громадянство в Україні є необхідною умовою стабільності політичної і соціальної ситуації в державі. Гро­мадянство має важливе значення для людини, впливає на її суб'єктивні права, їх обсяг, свободи, обов'язки, відповідаль­ність. Конституція України закріплює порядок, згідно з яким підстави набуття і припинення громадянства України визна­чаються тільки законом. В Україні діє Закон «Про громадянс­тво України» в редакції від 18 квітня 2001 р.

Стаття 5 Конституції закріплює республіканську форму прав­ління. Поняття «республіка», яке вперше було запроваджене у Стародавньому Римі, дослівно означає «справа народу», але пізніше стало тлумачитися як «влада народу». Різноманіт­ність республіканських форм правління залежить від того, якою мірою народ впливає на формування та діяльність орга­нів держави.

Згідно з частиною другою ст. 5 Конституції носієм сувере­нітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійс­нює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Це можуть бути всеукра­їнський та місцевий референдуми, вибори та інші форми. Конституція встановлює гарантії прав суверенітету народу. Це — заборона на узурпацію державної влади, оскільки єди­ним її джерелом є суверенний народ, а також право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Таке право не може бути узурповане державою, її органами або по­садовими особами.

Необхідність здійснення в Україні державної влади на за­садах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову закріплено в ст. 6 Основного Закону. Це — один із найбільш важливих принципів організації державної влади. Гілки влади, за Конс­титуцією, є відносно незалежними, мають свою чітко встанов­лену компетенцію. Суверенні права на владу визнаються за всіма дієздатними громадянами або за їх більшістю, а управ­ління здійснюється на основі народного представництва.

Сама ідея народного представництва як засіб обмеження правління верховної влади надзвичайно важлива, адже саме народу належить первинна, установча влада, саме він може вирішувати питання про зміну форми правління. І це знайш­ло чітке конституційне закріплення.

Важливим фактором узгодження діяльності гілок влади є система стримань і противаг, яка має урівноважувати їх владні повноваження. Це такі засоби стримань і противаг, як: а) законодавча влада обмежена референдумом (ст. 73), прями­ми виборами Президента (ст. 103), його правом вето (п. ЗО ст. 106), Конституційним Судом (ст. 147); б) виконавча влада обмежена відповідальністю перед парламентом (пункти 10, 12, 13 ст. 85, ст. 113, ст. 115), підзаконним характером нормативних актів, що нею приймаються (ст. 106), внутрішнім розподілом повноважень між Президентом і Кабінетом Мініс­трів (пункти 9, 10 ст. 106), між республіканською владою і місцевими органами влади.

Судова влада підпорядкована Конституції і закону (ст. 129), а її внутрішній розподіл виявляється в тому, що Конституцій­ний Суд виділений із загальної судової системи (ст. 147). Принципу поділу влади, який гарантується Конституцією України, відповідають: наявність сильного Президента, що володіє значними повноваженнями (ст. 102); механізмів кон­тролю над Президентом (особлива процедура імпічменту -ст. 111); відповідального уряду (колективна та персональна відповідальність його членів — частина друга ст. 113, части­на четверта ст. 115); участь парламенту в призначенні глави уряду (пункти 12, 24 ст. 85); неприпустимість сумісності де­путатського мандата з міністерським портфелем (частина друга ст. 78) та ін.

Свої повноваження органи законодавчої, виконавчої та су­дової влади мають здійснювати в межах, встановлених Конс­титуцією України та відповідними законами.

У Конституції України забезпечені правові та економічні умови функціонування місцевого самоврядування (ст. 7). У нормативному значенні положення даної статті пов'язані з принципом народовладдя. Україна розглядає самоврядування як фундаментальні засади устрою суспільства і держави. Міс­цеве самоврядування слід розглядати як форму залучення громадян України до участі в управлінні своїми справами.

Важливою умовою конституційного ладу є верховенство права та закону. У правовій конституційній державі влада має підлягати праву, а не право їй. Держава має бути у цьому зацікавленою, оскільки суспільство, що зорієнтоване на вер­ховенство права, може стати носієм правового порядку, захис­ником миру, прав і свобод громадян. У ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Принцип верховенства права неприпус­тимо протиставляти принципу верховенства закону. Це ви­правдано лише в тому випадку, коли в поняття «закон» вкла­дається той самий зміст, що й у поняття «право». Якщо ж термін «закон» вживається у власному розумінні слова — як акт парламенту, то таке тлумачення принципу верховенства права слід вважати спрощеним.

Частина друга ст. 8 закріплює важливе положення про те, що Конституція має найвищу юридичну силу і згідно з преам­булою є Основним Законом України. Крім того, норми Конс­титуції є нормами прямої дії (частина третя ст. 8). Це дає мо­жливість звертатися до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції навіть у тому разі, якщо відсутні відповідні нор­мативно-правові акти.

Надзвичайно важливе зовнішньополітичне і правове зна­чення мають норми ст. 9 Конституції, згідно з якими чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законо­давства України. Закон України «Про дію міжнародних дого­ворів на території України» від 10 грудня 1991 р. передбачає, що укладені і належним чином ратифіковані Україною між­народні договори є невід'ємною частиною національного за­конодавства. У цьому випадку такий міжнародний договір має таку ж юридичну силу, як і національний закон. Тому За­кон України «Про міжнародні договори України» від 22 груд­ня 1993 р. обумовлює здійснення ратифікації міжнародних договорів не у формі постанови Верховної Ради України, як це було раніше, а шляхом прийняття спеціального закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України.

Ратифікації підлягають міжнародні договори про дружбу, взаємну допомогу та співробітництво; з питань позики та кре­диту; територіальні; про громадянство та інші, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним догово­ром. Відповідні міжнародні договори подаються на ратифіка­цію Верховній Раді України Президентом України або Ка­бінетом Міністрів України. Важливим є те, що у разі вияв­лення розбіжностей між договором, поданим на ратифікацію, і Конституцією України, договір повинен надсилатися до Конституційного Суду України для одержання висновку що­до його відповідності Конституції. Слід зазначити, що Украї­на широко використовує практику ратифікації міжнародно-правових договорів. Лише за період з липня 1990 р. по грудень 1997 p. Верховна Рада України ратифікувала близько 300 міжнародних договорів. Важливе значення має і поло­ження Конституції про те, що укладення міжнародних дого­ворів, які суперечать Конституції, можливе лише після вне­сення до неї відповідних змін.

Стаття 10 Основного Закону України закріплює українську мову як державну, покладає на державу обов'язок забезпечу­вати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Вод­ночас держава гарантує (а не лише виявляє турботу, як було раніше) вільний розвиток, використання і захист (останнє теж є новелою) мов національних меншин України. Спеціаль­но виділено російську мову як таку, якою користується знач­на частина населення України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією та визначається законом. Нині цю функцію виконує Закон «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Питання мовної політики в Україні ви­значаються також іншими конституційними нормами. На­приклад, недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (ст. 24 Конституції), що порядок застосування мов визначається виключно законами України (ст. 92); щодо обо­в'язкового володіння державною мовою Президента України (ст. 103), професійними суддями (ст. 127), суддями Конститу­ційного Суду (ст. 148). Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнародного спілкування. У міжнародному праві є поняття «робоча мова ООН», якими є англійська, іс­панська, російська і французька мови, та «офіційні мови ООН» — англійська, арабська, іспанська, китайська, російсь­ка і французька.

Принципово важливим є закріплення в Конституції поло­жень про сприяння державній консолідації та розвитку укра­їнської нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної, релігійної са­мобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11). Ці конституційні положення створюють правову базу для вирішення питань у цій сфері. До заходів за­конодавчого характеру належать прийняття Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 p., Закону України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 p., Державної програми відродження і розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994—2000 pp. та ін.

Уперше в національне право запроваджується поняття ко­рінних народів. Цим терміном, як правило, позначається ка­тегорія національних меншин, яка є самобутньою етнічною групою, що склалася історично і споконвіку проживає на те­риторії даної держави, їх головна відмінність від національ­них меншин відповідно до Міжнародної Конвенції МОП 1989 р. полягає в наявності специфічних прав землевласності чи землекористування в тих регіонах, в яких вона проживає. Відповідного законодавства в Україні ще немає.

На конституційному рівні вперше закріплені (ст. 12) поло­ження про обов'язок держави дбати про задоволення націо­нально-культурних і мовних потреб українців, які прожива­ють за межами держави. Українська діаспора, тобто українці, що живуть за межами держави, за різними неофіційними да­ними, налічує 11 млн. осіб. Найбільші українські діаспори -у Росії (4,3 млн.), у США (2 млн.) та Канаді (1 млн. осіб). Йде­ться про взаємне збагачення набутками духовної та мате­ріальної культури, поєднання інтересів українців у своїй дер­жаві та поза нею, залучення етнічних українців до розвитку і зміцнення зв'язків зі своєю етнічною батьківщиною.

Конституція в ст. 13 закріплює право власності українсь­кого народу на: землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, на природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Слід зазначити, що визначення континентального шельфу вперше дається в ст. 1 Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 р. (ратифікована 10 листопада 1960 р.) і знаходить більш де­тальний розвиток у ст. 76 Конвенції ООН 1982 р. з морського права. Особливим правовим статусом користується і виключ­на (морська) економічна зона, спеціальний правовий режим якої визначається нормами міжнародного права.

Право власності українського народу на природні ресурси знайшло розвиток у чинному законодавстві. Це закони «Про власність», «Про охорону навколишнього природного середо­вища», Водний кодекс, Лісовий кодекс, Кодекс України про надра та ін. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самовряду­вання в межах, визначених Конституцією. За загальним пра­вилом, закріпленим Конституцією, природні ресурси можуть надаватися громадянам лише для користування. Певні винят­ки з цього правила стосуються окремих об'єктів тваринного світу, а також земельних ресурсів.

Чинне законодавство про охорону навколишнього природ­ного середовища розрізняє загальне і спеціальне природоко­ристування громадян.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Власник повинен поважати інтереси інших лю­дей, суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єк­тів права власності і господарювання, соціальну спрямова­ність економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед за­коном. Порушення прав власності державою, фізичною чи юридичною особами зумовлює можливість притягнення вин­них до відповідальності.

Норма ст. 14 Конституції присвячена землі як основному багатству, що перебуває під особливою охороною держави. Конституційне положення щодо землі утворює принципово нову в нашій державі конституційну основу як для галузевого земельного законодавства, так і для господарської системи в цілому. Право власності на землю гарантується. Воно набува-ється і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Положення Конс­титуції підтверджується чинним земельним законодавством щодо обмеження категорії права власності на землю, закріп­люючи таке право лише за громадянами України.

Відповідно до ст. 15 Конституції суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологіч­ної багатоманітності. Забезпечення політичної багатоманітно­сті означає свободу політичної діяльності об'єднань громадян (партій, рухів тощо), яка не забороняється законодавством України. Порядок створення об'єднань громадян визначаєть­ся Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 черв­ня 1992 р. Конституція в ст. 37 встановлює певні обмеження щодо створення і діяльності об'єднань громадян. Наприклад, осередки політичних партій не можуть діяти в органах виконавчої та судової влади. Політичним партіям і громадським організаціям заборонено створювати воєнізовані формування.

Економічна багатоманітність означає можливість рівно­правного існування різних форм власності та господарюван­ня, однакову їх підтримку і захист з боку держави.

Ідеологічна багатоманітність — це право різних суб'єктів безперешкодно формулювати, пропагувати і втілювати в прак­тику суспільних відносин різноманітні теорії, ідеї, погляди, які стосуються різних аспектів життя держави і суспільства. Сама держава, звичайно, дотримується певних політичних та ідеологічних концепцій, але вони не можуть офіційно про­голошуватися державою пріоритетними та обов'язковими. З цією ж метою забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи слова в засобах масової ін­формації. Все це має суттєве значення для розвитку в Україні суспільних процесів на демократичних засадах.

Однією із найважливіших, що безпосередньо стосується са­мого існування українського народу, здоров'я кожної людини, що проживає на території України, та майбутніх поколінь, є ст. 16 Конституції, яка покладає на державу забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської ката­строфи, збереження генофонду українського народу. Відпо­відні міністерства повинні розробляти і вводити в дію еколо­гічні нормативи і правила екологічної безпеки. Вже створено досить розгалужену систему сучасного екологічного законо­давства, наступним етапом розвитку якого є його кодифіка­ція з урахуванням відповідних конституційних приписів.

Конституційне закріплення положення про обов'язок дер­жави стосовно подолання наслідків Чорнобильської катастро­фи визначається тим, що йдеться про безпрецедентне еколо­гічне лихо планетарного масштабу. Ліквідація його наслідків ще довго потребуватиме цілеспрямованих державних заходів.

Ключове значення має положення ст. 18 Конституції про те, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом під­тримання мирного і взаємовигідного співробітництва з члена­ми міжнародного співтовариства за загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права. На жаль, у Консти­туції не закріплені принципи зовнішньої політики України, наприклад, такі як: можливість участі в міжнародних орга­нізаціях та інших об'єднаннях, системах колективної безпе­ки; бажання наблизитися до загального і справедливого миру та ін. Водночас Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей перед іншими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права стосовно норм національного права. Ще в 1990 р. Україна проголосила намір стати нейтральною дер­жавою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Конституція не закріпила без'ядерно­го і безблокового статусу України. Координацію і контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони України покладено на Раду національної безпеки і оборони (ст. 107), правовий статус якої визначаєть­ся законом.

Новелою Конституції України є і ст. 19, згідно з якою пра­вовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не пе­редбачено законодавством. Тобто держава має бути гарантом як належної реалізації передбачених Конституцією і закона­ми прав і свобод людини і громадянина, так і неприпустимос­ті не передбачених законодавством втручання в життя і дія­льність особи та примусового впливу на неї органів державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Ці ор­гани та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конститу­цією та законами України.

У Конституції (ст. 20) закріплені державні символи Украї­ни — Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України, які є засобами ідентифікації суве­ренної держави. Державні символи є сукупністю конститу­ційно затверджених знакових, образних чи музикальних ви­разів, що юридично уособлюють державу. Державний Прапор України — це національний прапор, який поєднує два прита­манні українському минулому національні кольори (синій та жовтий) і являє собою стяг із двох рівновеликих горизонталь­них смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з ура­хуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Головним його елементом є малий Державний Герб України. Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького на слова П. Чубинського затвер­джений законом. Опис державних символів України та поря­док їх використання також встановлюються законами, які приймаються не менш як двома третинами від конституцій­ного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ, спеціальний статус якого визначається Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ».

Таким чином, основи конституційного ладу України явля­ють собою цілісну систему основоположних принципів, які визначають демократичний вектор розвитку Української дер­жави і суспільства.

Контрольні запитання

1. У чому проявляється значущість засад конституційного ладу?

2. Розкрийте зміст засад конституційного ладу України.

3. У чому полягає значущість конституційного принципу політичної та
ідеологічної багатоманітності?

4. У чому проявляється конституційний принцип суверенітету Україн­
ської держави?

5. У яких формах реалізується конституційний принцип народного су­
веренітету?

6. Як реалізується конституційний принцип поділу влади в Україні?