Розділ X. Річка Вімерра

24 грудня, щойно ледь зажевріло сонце, наші мандрівники рушили в путь. Було ще не дуже спекотно, дорога виявилася зручною для коней. Загін заглибився в ліс.

Увечері зробили привал на березі Білого озера, вода якого була засолоною і непридатною для пиття.

І Жак Паганель мав визнати, що Біле озеро заслуговує на назву «білого» не більше, ніж Чорне море на назву «чорного», а Червоне море – на «червоного». Втім невгамовний географ завзято обстоював ці назви, але його докази нікого не переконали.

А наступного дня, коли фургон швидко подолав пару десятків миль, мандрівники опинилися в гайку високих акацій, мімоз і білих глейових дерев із дивовижними квітами. Казкової краси рівнина розкошувала запашними ароматами і буйноцвіттям, бо її щедро зігрівало денне світило і зрошувала велика кількість струмків. А от тварин було менше. Лише подекуди можна було побачити ему. Однак майорові таки вдалося підстрелити ябіру – гігантського барвистого лелеку. Здавалося, природа витратила всі фарби на оперення ябіру.

Мандрівники замилувалися цим птахом, і майор залишився б героєм дня, якби юний Роберт згодом не поцілив би якусь безформну тварину – чи то їжака, чи то мурашкоїда.

– Це єхидна, – пояснив Паганель.

– Вона огидна! – відгукнувся Гленарван.

– Але цікава, – зауважив Паганель. – До того ж побачити її можна тільки в Австралії.

Паганелю закортіло взяти із собою цю тварину, і він вирішив покласти її в багажний відділ, але містер Олбінет так обурився, що вчений змушений був відмовитися від своєї затії.

Близько четвертої години дня Джон Манглс указав супутникам на величезний стовп пилу, що здіймався на видноколі. Що воно таке? Буйна Паганелева фантазія підказала вченому, що то був якийсь метеор, але Айртон із незворушним виглядом повідомив, що цей пил здійняло стадо.

Боцман мав рацію. Густа хмара пилу наближалася. Незабаром долинуло мукання, іржання, бекання упереміш із хором криків, свисту і лайки пастухів.

Нарешті з вихору пилу показалась людина. Гленарван поїхав навстріч. Погонич виявився власником частини стада, звали його Сем Машель. Він прямував до бухти Портленд. Його стадо налічувало 12 075 голів: тисячу биків, 11 тисяч баранів і 75 коней.

Поки стадо Сема Мітчелла продовжувало брести між мімозами, господар коротко переповів свою історію. Гелена Гленарван і Мері Грант вийшли з фургона, всі вершники спішилися і під розлогим глейовим деревом слухали розповідь скотопромисловця.

Ось уже сім місяців як Сем Машель перебував у дорозі. Щодня він долав десять миль, і його виснажлива подорож мала тривати ще зо три місяці. У цій важкій справі йому допомагали тридцять погоничів і двадцять собак. Серед погоничів було п’ятеро негрів, які досить вправно знаходили по слідах тварин, що збилися зі шляху. Замикали цю армію шість возів. Погоничі, озброєні батогами, з держалном завдовжки 18 дюймів і десятифутовим ременем, їздили між рядами тварин, стежачи за порядком, а собаки, немов легка кавалерія, бігали по флангах. Мандрівників вразив лад, що панував у стаді. Різні види тварин ішли порізно, бо дикі бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому биків гнали окремо від стада. Розділені на два батальйони, вони йшли попереду. За ними під орудою двадцяти вожатих рухались п’ять полків баранів; взвод коней ішов в ар’єргарді. Сем Машель просвітив слухачів, що на чолі цієї армії були не люди, не собаки, а метикуваті бики‑ватажки, яким підкорялися всі їхні родичі. Вони повагом сунули попереду, інстинктивно вибираючи кращу дорогу, і, здавалося, були твердо впевнені у своєму праві користуватися загальною пошаною. Все стадо беззаперечно покорялося їм: якщо бики зупинялися, то треба було наслідувати їх прикладу, і жодна сила не могла змусити тварин рушити вперед, поки не рушали бики‑ватажки.

Скотар додав ще деяких подробиць, гідних пера Ксенофонта. Поки стадо рухалося рівниною, все було гаразд – жодних перешкод, ні краплі втоми. Тварини паслися собі по дорозі, утамовуючи спрагу в численних струмках, уночі спали, вдень рухалися вперед. Але в дрімучих лісах материка, чагарниках мімоз і евкаліптових дерев ставало важче. Взводи, батальйони, полки то змішувалися, то розбігалися, і треба було докласти чимало зусиль, щоб відновити встановлений порядок. Якщо траплялося таке нещастя – пропадав один із биків‑ватажків, його будь‑що необхідно було знайти, а то розбіглося б усеньке стадо. Часто неграм‑погоничам доводилось витрачати на пошуки по кілька днів. У зливу ледачі тварини відмовлялися продовжувати шлях, а в сильну грозу паніка охоплювала збожеволілу від страху худобу.

Проте завдяки своїй заповзятливості й метикуватості скотар долав постійні ускладнення. Він ішов милю по милі, залишаючи позаду рівнини, ліси, гори. Та інколи до всіх згаданих якостей йому доводилося додавати ще й терпіння, яке потрібно було зберігати не години, не дні, а тижні. Це траплялось при переправі через річки. Уперте стадо відмовлялося йти у воду. Бики, ковтнувши води, повертали назад, барани, взрівши річку, розтікалися врізнобіч. Загнати стадо в річку можна було лише вночі, та й то інколи це не вдавалося. Баранів кидали у воду, але вівці не наважувалися слідувати за ними, тварин по декілька днів не напували, але й це було марно. Пробували переправляти ягнят на протилежний берег у надії, що ягниці попливуть на їхнє бекання. Ягнята бекали, а ягниці з місця не зрушили.

Інколи так тривало місяць, і скотопромисловець не знав, що діяти з цією армією, яка бекає, ірже й мукає. Та раптом однієї чудової днини, наче з чиєїсь дивної примхи, частина стада бреде до річки, і в цю мить виникає ще одна загроза: стадо безладно кидається у воду, утворюється тиснява і гине багато тварин.

Усе це розповів Сем Машель. Під час його розповіді більша частина стада організовано пройшла перед мандрівниками, і скотопромисловець поспішив очолити свою армію, щоб вибрати гарну пашу. Він попрощався з лордом Гленарваном і його супутниками. Усі міцно потисли йому руку, і він, скочивши на чудового тубільного коня, зник у куряві.

Фургон вирушив у путь і зупинився лише ввечері біля підніжжя гори Тальбот. На привалі Паганель нагадав, що нині 25 грудня, тобто перший день Різдва, та містер Олбінет не забув цього: у наметі на подорожніх уже чекала вишукана вечеря, яка викликала справжні овації всіх присутніх. І справді, містер Олбінет перевершив сам себе: він примудрився приготувати різноманітні європейські страви, які навряд чи можна скуштувати в Австралії в такій кількості. На цій святковій вечері подали оленячу шинку, скибочки солонини, копчену сьомгу, пудинг із ячмінного і вівсяного борошна, чай у необмеженій кількості, удосталь віскі й декілька пляшок портвейну. Можна було уявити, що перебуваєш у їдальні замку Малькольм‑Касл, у самому серці гірської Шотландії.

Хоча на цьому бенкеті всього було вдосталь, від імбирного супу до печива, Паганель вирішив доповнити десерт плодами дикого апельсинового дерева, що росло біля підніжжя сусіднього пагорба. Слід визнати, що апельсини не мали смаку, а їхнє насіннячко обпалювало рота, наче перець. Географ із любові до науки вперто жував ці фрукти і так сильно обпік собі піднебіння, що навіть не зміг відповідати майорові на численні запитання про своєрідність австралійських пустель.

Наступного дня об одинадцятій ранку фургон дістався до берегів річки Вімерри. Річка завширшки півмилі несла свої прозорі води поміж двох рядів високих акацій і глейових дерев. Безліч птахів – іволги, зяблики, золотокрилі голуби й балакучі папуги – пурхали в зеленому вітті. На воді плескалася пара полохливих і неприступних чорних лебедів. Ці рідкісні птахи австралійських річок незабаром зникли в закрутах Вімерри.

Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі трав, що звисали, немов бахрома, над бистрими річковими водами. Треба було перебратися на протилежний бік, одначе не було ні моста, ні порома. Айртон вирушив на пошуки зручного броду. За чверть милі вгору за течією річка здалася йому не такою глибокою, і він вирішив, що в цьому місці можна переправитися на інший берег. Боцман заміряв глибину річки й запевнив, що тут без проблем може пройти фургон.

– А іншого способу переправитися на протилежний берег немає? – запитав Гленарван у боцмана.

– Ні, сер, – відповів Айртон, – але ця переправа здається мені безпечною. Якось переберемося.

– Чи варто дружині і міс Грант вийти з фургона?

– У жодному разі. Мої бики міцні на ногу, і я беруся вести їх певним шляхом.

– Тоді рушайте, Айртоне, – промовив Гленарван, – я покладаюсь на вас.

Вершники оточили важкий фургон і сміливо ввійшли до води. Зазвичай, коли переправляють вози вбрід, то до них прикріплюють низку порожніх бочок, щоб підтримувати їх на поверхні води, але тут не було цього рятувального пояса, тож залишалося покластися на чуття биків та обережність Айртона.

Усе було добре до середини Вімерри, але тут глибина збільшилася і вода піднялася вище за осі. Бики могли втратити дно під ногами і перевернути хиткий фургон. Айртон сміливо зіскочив у воду і, схопивши биків за роги, змусив їх повернутися до броду.

У цю мить фургон несподівано на щось наскочив, щось тріснуло, і він накренився. Мить була небезпечна.

На щастя, вся упряжка биків рвонулася вперед і потягла за собою фургон. Незабаром бики й коні відчули під ногами підйом, що вів до берега. Тварини і люди, промоклі, але задоволені, опинилися в безпеці на іншому березі.

Проте від поштовху у фургона зламався передок, і кінь Гленарвана втратив передні підкови.

Пошкодження слід було усунути. Мандрівники збентежено переглядалися, не знаючи, що зробити. Тоді Айртон запропонував звернути зі шляху й вирушити на стоянку Блек‑Пойнт, що за двадцять миль північніше, та привезти звідти коваля.

– Їдьте, звичайно, їдьте, Айртоне, – промовив Гленарван. – Скільки вам знадобиться часу, щоб з’їздити туди й назад?

– Годин п’ятнадцять, не більше, – відповів Айртон.

– То вирушайте, а ми тимчасом отаборимося на березі Вімерри й почекаємо на вас.

За кілька хвилин боцман верхи на коні Вільсона зник у густих заростях мімоз.