Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ VI. Мис Бернуллі





 

 

 

Спершу Джонові Манглсу треба було поставити судно на два якорі на глибині п’яти сажнів. Дно виявилося підходящим – воно складалося з твердого гравію і чудово тримало якорі. Отже, судно не віднесе у відкрите море й воно не сяде на мілину. Нарешті після такої тривалої боротьби зі смертельно небезпечною стихією «Дункан» перебував у цілковитій безпеці.

Лорд Гленарван потиснув руку молодому капітанові.

– Дякую тобі, Джоне.

Для Джона Манглса ці три слова були щедрою винагородою.

Гленарван змовчав про свої переживання: ні Гелена, ні Мері Грант, ні Роберт і гадки не мали, якої страшної небезпеки вони щойно уникнули.

Залишалося з’ясувати тільки одне: куди буря відкинула «Дункан»? На скільки він відхилився від тридцять сьомої паралелі? Як далеко вони від мису Бернуллі?

Ці питання щонайперше поставили Джонові Манглсу. Тож він притьмом узявся до спостережень та обчислень. Результати занотував у судновій мапі.

З’ясувалося, що «Дункан» відхилився від наміченого шляху лишень на два градуси. Він перебував під 136°12´ довготи і 35°07´ широти неподалік мису Катастроф, що на південному узбережжі Австралії, за 300 миль од мису Бернуллі.

Лиховісний мис Катастроф лежить навпроти мису Борда, що на острові Кенгуру. Протока Інвестіґейтор розділяє ці два миси і веде до вельми глибоких заток: Спенсера і Сент‑Вінсент. На східному березі затоки Сент‑Вінсент стоїть порт Аделаїда, столиця провінції Південна Австралія. Місто засноване 1836 року і налічує 40 тисяч мешканців. Це доволі багате місто. Місцеве населення зайняте переважно обробітком родючої землі. Багатий ґрунт дарує їм щедрий урожай винограду, апельсинів та інших сільськогосподарських культур, що тут значно вигідніше за промисловість. Ось тому серед населення значно менше інженерів – куди більше агрономів. Торгівля та індустрія тут не в фаворі.

То чи є можливість тут полагодити «Дункан»? Саме це і слід було з’ясувати. Щоб визначити характер пошкодження яхти, Джон Манглс наказав водолазам спуститися за корму судна. Ті після ретельного обстеження повідомили, що погнулась одна з гвинтових лопатей і зачепила ахтерштевень[65]. Як наслідок – гвинт не міг обертатися. Це було доволі серйозне пошкодження. Звісно, потрібного устаткування в Аделаїді не було і близько.

Добряче все обміркувавши, Гленарван і капітан Джон дійшли висновку: «Дункан» піде під вітрилами вздовж австралійського берега, певна річ, заразом розшукуючи сліди аварії «Британії». Вони зупиняться побіля мису Бернуллі, ретельно вивчать усі відомості про капітана Гранта. Пошуки триватимуть до Мельбурна – саме там можна буде усунути пошкодження. Потому «Дункан» знову крейсуватиме вздовж східних берегів, де, зрештою, й завершить свої пошуки.

На тому й порішили. Джон Манглс вирішив знятися з якоря, скориставшись першим попутним вітром. Чекати довго не довелося – надвечір ураган ущух. На зміну йому прийшов легкий південно‑західний вітерець. Команда готувалася до відплиття. І на нових вітрилах о четвертій ранку матроси узялися за шпиль, вирвали якір із ґрунту, і «Дункан» під фоком, марселем, брамселем, кліверами, контр‑бізанню й топселем пішов уздовж австралійських берегів.

За дві години мис Катастроф зник за виднокраєм. Яхта пливла повз протоку Інвестрігейтор, увечері обігнула мис Борда і пройшла вздовж острова Кенгуру.

Цей острів є найбільшим з‑поміж австралійських островів. Неймовірної краси територія, всуціль укрита зеленим килимом рослинності, що спускається до прибережних складчастих скель. Лісами й рівнинами, як і багато років тому, гарцювали незчисленні стада кенгуру.

Наступного дня, поки «Дункан» крейсував уздовж узбережжя, до острова вирушили шлюпки з командою задля огляду крутих берегів Кенгуру.

Яхта перебувала під тридцять шостою паралеллю. Гленарван же прагнув обстежити всі береги аж до тридцять восьмої паралелі.

Удень 18 грудня яхта пройшла поблизу бухти Енкунте. Сюди 1828 року після відкриття Муррею – найбільшої річки Південної Австралії – потрапив мандрівник Штурт.

Береги цієї бухти – цілковита протилежність зеленого острова Кенгуру. Це була моторошна мертва земля. Пласкі пустельні береги бухти подібні до берегів полярних земель. Лише подекуди цю одноманітність порушував сірий бескид чи горбастий піщаний мис.

Під час плавання команда шлюпок непосильно працювала, але ніхто не нарікав. Чи не щоразу моряків супроводжували Гленарван, Паганель та юний Роберт. Вони особисто хотіли брати участь у пошуках «Британії», та навіть найретельніші пошуки не дали позитивних результатів.

Австралійські береги німували, подібно до прерій Патагонії. Утім, доки наші мандрівники не досягли пункту, вказаного в документі, надія жевріла. У цих місцях пошуки тривали задля перестраховки від будь‑якої випадковості.

Уночі «Дункан» дрейфував, щоб триматися на тому самому місці, де його наздогнали сутінки. Вдень проводили ретельні пошуки на березі.

20 грудня мандрівники порівнялися з мисом Бернуллі, не виявивши на своєму шляху ані найменших ознак краху «Британії». Проте безуспішність пошуків нічого не доводила. Адже з моменту катастрофи минуло два роки – за цей час море мало зірвати з підводних каменів, розкидати і знищити всі уламки трищоглового судна. До того ж тубільці, які відчувають корабельну аварію, достоту як шуліка відчуває падаль, безперечно мали підібрати уламки «Британії» до трісочки. Гаррі Гранта і обох його супутників полонили, щойно їх викинуло на берег, та відвели вглиб материка.

Однак тоді втрачала сенс одна з доволі дотепних гіпотез Жака Паганеля. Поки йшлося про Аргентину, учений мав право стверджувати, що цифри, вказані в документі, стосуються не місця корабельної аварії, а місця перебування бранців. Звичайно, в пампі великі річки з їх численними притоками легко могли винести документ у море. А в цій частині Австралії річок, що перетинають тридцять сьому паралель, не злічити. До того ж Ріо‑Колорадо і Ріо‑Негро течуть до моря пустельним узбережжям, непридатним для життя і незаселеним. Головні ж австралійські річки – Муррей, Ярра, Торренс, Дарлінг – або впадають одна в одну, або несуть свої води в океан через гирла, які стали великими гаванями, жвавими портами. Важко навіть припустити, що водами, де безперестану плавають судна, така пляшка могла вільно проникнути в Індійський океан!

Це міркування не могло залишитися поза увагою проникливих людей. Паганелева гіпотеза, виправдана в умовах аргентинських провінцій Патагонії, не підходила для Австралії. Географ погодився з таким міркування майора. Стало очевидно, що градуси, про які згадано в документі, стосувалися лише місця краху «Британії» і що пляшку було кинуто в море поблизу західного узбережжя Австралії.

Утім, як справедливо зауважив Гленарван, це тлумачення документа не виключало гіпотези, що капітан Грант перебуває в полоні. Він сам наводить на цю думку в документі «…де вони потраплять у полон до жорстоких тубільців». Тому шукати бранців саме на тридцять сьомій, а не на якійсь іншій паралелі, не було жодних підстав.

Це питання довго обговорювали, і остаточний висновок був таким: якщо поблизу мису Бернуллі не вдасться відшукати слідів «Британії», то Гленарванові доведеться повернутися до Європи. Його пошуки виявляться марними, але він виконає свій обов’язок.

Проте це рішення надзвичайно засмутило пасажирів «Дункана», а Мері і Роберта довело до відчаю. Сходячи на берег разом із Едуардом і Геленою Гленарванами, Джоном Манглсом, Мак‑Наббсом і Паганелем, діти капітана Гранта знали, що нині остаточно з’ясується питання про те, чи врятувався їхній батько. Так, саме остаточно! Бо під час попереднього обговорення Паганель цілком ґрунтовно довів, що на східному березі аварії статися не могло, бо тоді капітан Грант давно знайшов би можливість повернутися на батьківщину.

– Вірте, вірте і не втрачайте віри, – повторювала Гелена, яка сиділа поруч із Мері у шлюпці, – Бог нас не полишить!

– Так, міс Мері, – сказав капітан Джон, – коли людині бракує можливостей, тоді їй на допомогу приходить провидіння і відкриває досі не відомі шляхи.

– О, нехай почує вас Господь! – відповіла Мері Грант.

Берег наближався – до нього лишалося не більше кабельтова.

Шлюпка причалила до берега в маленькій природній бухті, утвореній двома кораловими мілинами, – з таких мілин із часом навколо південного берега Австралії утвориться рифовий пояс. Та й тепер ці рифи були вкрай небезпечні для кораблів. Можливо, об них і розбилася «Британія».

Пасажири яхти зійшли на пустельний берег, уздовж якого простягався ряд шаруватих круч заввишки до 68 футів. Без східців таке природне укріплення було б важко здолати, але Джон Манглс за півмилі на південь помітив пролом, що утворився внаслідок обвалу. Морські хвилі своїми могутніми ударами підмивали верхні шари цього масиву.

Гленарван і його супутники через пролом, а потім по досить крутому схилу зійшли на вершину кручі. Роберт, наче кошеня, першим видерся туди, від чого Паганель впав у відчай. Те, що дванадцятирічний хлопчисько випередив його, цибатого сорокалітнього чоловіка, зачіпало самолюбство географа.

Втім, Паганель значно випередив майора – тому було байдужки.

Незабаром маленький загін скупчився на вершині бескиду, розглядаючи рівнину внизу. Це була величезна необроблена ділянка землі, поросла низькими колючими чагарниками. Неродюча місцевість нагадала Гленарванові шотландські глени, а Паганелеві – безплідні ланди Бретані. Хоча місцевість і виглядала доволі відлюдною на узбережжі, проте вдалині декілька будівель свідчили про присутність не дикуна, а цивілізованої людини.

– Млин! – вигукнув Роберт.

І справді, за три милі оберталися крила вітряка.

– Так, це млин, – підтвердив Паганель, подивившись у свою підзорну трубу. – Маленька споруда, проте скромна і корисна. Вигляд такого млина завжди мене тішить.

– Він нагадує мені дзвіницю, – сказала леді Гелена.

– Так, мадам… Один перемелює їжу для тіла, а інша перемелює їжу для душі.

– Ходімо до млина, – запропонував Гленарван.

І вони пішли.

Після півгодинної подорожі наш загін побачив поля, оброблені руками людини. Перехід від безплідного степу до оброблених полів був разючий.

Замість чагарників ураз – зелений живопліт, що оточував свіжо викорчувану ділянку. Декілька биків і з півдюжини коней паслися на луках, обсаджених гіллястими акаціями, завезеними з величезних розсадників острова Кенгуру. Незабаром показались посіви злаків, які подекуди заколосилися; копиці сіна, що височіли, наче величезні вулики; за новозведеними парканами – фруктові сади, достойні Горація, в яких чудово поєднувалися прекрасне з корисним. Далі – гарно продуманий комплекс господарських будівель із сараями і нарешті затишний будинок, за яким стримів гостроверхий млин.

На гавкіт чотирьох собак із будинку вийшов миловидий чоловік років п’ятдесяти. За ним показались п’ятеро вродливих юнаків, його синів, і висока дебела жінка, їхня матір. Одразу ж було зрозуміло, що цей чоловік, оточений відважною сім’єю, посеред новобудов, у цій майже незайманій місцевості – колоніст‑ірландець, який, змучений злигоднями на батьківщині, вирішив спробувати щастя за океаном.

Не встигли Гленарван та його супутники відрекомендуватися, як почули теплі щирі слова вітання:

– Ласкаво просимо до будинку Падді О’Мура!

– Ви ірландець? – запитав Гленарван, тиснучи руку, що її протягнув колоніст.

– Я був ним, – відповів Падді О’Мур. – Тепер я австралієць. Але хоч би ким ви були, панове, ласкаво просимо до нашої оселі. Почувайтеся як удома.

Залишалося тільки скористатися привітним запрошенням. Місіс О’Мур повела Гелену й Мері Грант до будинку, а сини колоніста люб’язно допомагали прибульцям зняти зброю.

Нижній поверх будинку, доволі простора вітальня, був збудований із брусу. До стін було прикріплено кілька дерев’яних лавок, пофарбованих яскравою фарбою. Там само, вздовж стіни, стояло з десяток табуреток, два дубових різьблених серванти з фаянсовим посудом усередині та глечиками з лискучого олова і, нарешті, широкий довгий стіл, за яким могли б вільно поміститися з двадцятеро осіб. У будинку все пасувало до його кремезних мешканців.

Опівдні подали обід. Над суповою мискою, що стояла між ростбіфом і смаженою бараниною, здіймалась пара, довкола стояли величезні миски з оливками, виноградом та апельсинами. Тут було всього вдосталь. Господар із господинею були такими привітними, що їм неможливо було відмовити у запрошенні сісти за стіл. З’явилися фермерові працівники і на рівних правах із ними посіли місце за столом. Падді О’Мур жестом указав на місця для гостей.

– Я чекав на вас, – просто сказав він Гленарвану.

– Чекали? – із здивуванням перепитав той.

– Так, я завжди чекаю на тих, хто приходить, – відповів ірландець.

Потім він урочисто вимовив передобідню молитву, а його сім’я і слуги шанобливо стояли побіля столу. Гелену розчулила простота їхніх звичаїв. Вона поглянула на чоловіка і зрозуміла, що він також поділяє її почуття.

Обіду віддали належне. Зав’язалася жвава розмова.

Річка Твід, завширшки в кілька туазів, утворює між Шотландією та Англією значно більше провалля, аніж двадцять льє Ірландської протоки, що розділяє Стару Каледонію та зелений Ерін.

Падді О’Мур розповів свою історію. Це була спільна історія на всіх емігрантів, змушених полишити батьківщину через злидні. Багато з них у пошуках щастя приїздять здалеку, та знаходять лише такі ж злидні й горе. Вони нарікають на долю і навіть не замислюються, що причиною невдач є їхні лінощі та вади. А от сміливі та працелюбні тут лише процвітають. Таким був і є Падді О’Мур. Він полишив Дундалк, де помирав од голоду, і з сім’єю вирушив до Австралії, в Аделаїду. Там він відмовився від високих заробітків вуглекопа, натомість вибрав землеробство. За два місяці він уже обробляв земельну ділянку, яка нині процвітає.

Уся територія Південної Австралії розділена на ділянки площею по вісім‑десять акрів. Ці ділянки уряд безкоштовно передає переселенцям. З кожної такої ділянки працелюбний фермер має щедрий урожай, який не лише його годує, а й дає змогу відкладати заощадження. Падді О’Мур це знав, і йому дуже придалися знання з агрономії. Він тяжко працював і на перші заощадження придбав нові ділянки землі. Його справа процвітала. Ірландський селянин став землевласником. І хоча справою він займається лишень два роки, він уже мав у власності 500 акрів землі, яку дбайливо обробляв, і з півсотні голів худоби. Ще донедавна раб європейців, тепер він був сам собі пан у вільній країні.

Він завершив свою відверту оповідку і чекав, що гості навзаєм щиро відкриються перед ним. Сам питань не ставив, адже був із тих людей, котрі полюбляють казати: «Ось такий я, а які ви із себе – не питаю».

Гленарван і сам прагнув розповісти йому про «Дункан», про мету їхнього приїзду на мис Бернуллі, про їхні наполегливі невтомні пошуки. Він був людиною, яка йде до своєї мети не звертаючи із шляху, тож одразу запитав Падді О’Мура, чи не чув той щось про аварію «Британії».

Той відповів, що ніколи не чув про таке судно. Протягом двох років ані тут, ані поблизу мису не сталося жодної аварії. До того ж «Британія» розбилася не більше двох років тому, тож він цілковито впевнений, що нікого з корабля не викинуло на берег на цій частині західного узбережжя.

– А тепер, сер, – попросив він, – дозвольте запитати, чому ви цікавитеся цим питанням?

Ось тоді Гленарван розповів колоністу історію документа, розповів про плавання «Дункана» і про намагання знайти капітана Гранта. Він не приховував, що категоричне ствердження ірландця остаточно розбило надію знайти потерпілих із корабля «Британія».

Гленарванові слова справили гнітюче враження на всіх його супутників. У Роберта й Мері на очі навернулися сльози. Навіть Паганель не знаходив підходящих для них слів утіхи.

На обличчях цих сміливців уже читався відчай, аж раптом пролунав голос:

– Не варто втрачати надію, сер. Якщо капітан Грант ще живий, то він напевне перебуває в Австралії.

 

 

Date: 2015-09-26; view: 376; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.005 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию