Розділ XIII. Перша нагорода з географії

За дві милі від залізниці фургон в’їхав у вузькі, звивисті ущелини. Паганель із Робертом випередили своїх супутників. Та не проїхали вони й чверті милі, як лорд Гленарван помітив, що щось змусило їх зупинитися. Роберт із Паганелем спішилися і нахилилися до землі. Судячи з їхніх виразних жестів, вони розглядали щось надзвичайно цікаве.

Айртон пришвидшив ходу биків, і скоро фургон нагнав двох друзів. Мандрівники побачили, як у затінку під деревом спав хлопчик‑тубілець років восьми, одягнений у європейський одяг. Про те, що хлопчисько – уродженець центральних областей Австралії, красномовно свідчили його кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи і незвично довгі руки; але меткий вираз обличчя дитини і її одяг доводили, що маленький австралієць уже залучився до цивілізації.

Леді Гелену дуже зацікавив хлопчик, вона вийшла з фургона, і незабаром весь загін оточив маленького тубільця, що міцно спав.

– Бідолашна дитина! – промовила Мері Грант. – Невже він заблукав у цій пустелі?

– Його не можна тут залишити, – заявив Роберт, – адже він сам‑один і…

Та Роберт не встиг договорити: маленький австралієць повернувся уві сні на інший бік, і всі зі здивуванням побачили в нього на спині плакат з таким написом:

«Толіне. Прямує до Ічуги під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Проїзд сплачений».

– Впізнаю англійців! – вибухнув Паганель. – Вони відправляють дитину як посилку, пишуть на ній адресу, як на конверті. Мені говорили про це, але я не вірив.

– Безталанний хлопчик! – промовила леді Гелена. – Чи не з того він поїзда, що зазнав катастрофи на Кедмен‑Бріджі?

– Він прокидається, – прошепотіла Мері Грант.

І справді, хлопчина поволі розплющив очі і знов заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Гелена узяла його за руку і хлопчисько піднявся, здивовано дивлячись на мандрівників.

– Серденько, чи розумієш ти англійську? – запитала його жінка.

– Розумію і розмовляю, – відповів хлопчик англійською, але з сильним акцентом.

– Як тебе звати? – запитала Гелена.

– Толіне, – відповів маленький австралієць.

– А, Толіне! – вигукнув Паганель. – Якщо не помиляюся, це ім’я означає «кора дерева», чи не так?

Толіне ствердно кивнув головою.

– Звідки ти, друже? – допитувалась далі леді Гелена.

– Я з Мельбурна і їхав у поїзді.

– Ти був у тому поїзді, який зазнав катастрофи? – запитав Гленарван.

– Так, сер, – відповів Толіне, – але Біблійний Бог урятував мене.

– Ти подорожуєш сам?

– Так. Превелебний Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, але бідолашний кондуктор загинув.

– А ти нікого, окрім нього, не знав у цьому поїзді?

– Нікого, сер, але Бог охороняє дітей і не дає їм загинути.

Куди прямував хлопчик через ці відлюдні місця і чому покинув Кемденський міст? Гелена запитала його про це.

– Я повертаюся до свого племені в Лаклан, – пояснив Толіне, – дуже хочу побачити рідних.

– Вони австралійці? – запитав Джон Манглс.

– Австралійці з Лаклана, – відповів Толіне.

– Ти маєш батьків? – запитав Роберт Грант.

– Так, брате мій, – відповів Толіне, протягуючи руку юному Гранту.

Роберта так сильно зворушило звернення «брате мій», що він розцілував маленького австралійця, і хлопчики відразу заприятелювали.

Мандрівники зробили привал. Незабаром усі обідали й намагались якомога більше дізнатись про маленького дикуна.

Його історія була проста. Толіне змалку віддали на виховання благодійному товариству колонії. Австралійці – народ покірливий. Вони не ставляться до англійських загарбників із такою лютою ненавистю, як новозеландці. Тубільців часто можна зустріти у великих містах: Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні. Там вони торгують нехитрим дрібним крамом, мисливським і риболовецьким приладдям, зброєю. Деякі вожді охоче надають своїм дітям можливість скористатися вигодами англійської освіти.

Так вчинили і з Толіне. За п’ять років перебування в Мельбурні хлопчик не бачив рідних, проте любов до сім’ї була такою міцною, що він не побоявся подолати важкий шлях через пустелю, щоб дістатися рідного племені.

– Провідавши батьків, ти збираєшся повернутися в Мельбурн? – запитала леді Гелена.

– Так, мадам, – відповів Толіне, зі щирою ніжністю дивлячись на молоду жінку.

– А чим хочеш займатися, коли виростеш?

– Хочу вирвати моїх братів з убогості і неуцтва: хочу навчити їх пі знати і полюбити Бога. Я хочу стати місіонером.

Паганель був зворушений до глибини душі і відчув справжню симпатію до маленького тубільця, хоча доти він не вельми приязно сприйняв дикуна у європейському одязі. Адже Паганель перебуває в Австралії не для того, щоб дивитися на австралійців у сюртуках! Він хотів бачити їх лише в татуюванні. «Пристойне» вбрання хлопчика збивало географа з пантелику. Проте щирі слова Толіне змінили думку вченого.

– Що тобі викладають у школі? – запитала леді Гленарван.

– Старий Заповіт, математику, географію…

– О! Географію! – захоплено вигукнув Паганель.

– Так, сер, – відповів Толіне. – Я навіть отримав першу нагороду з географії перед січневими канікулами.

– Ти отримав нагороду з географії, мій хлопчику?

– Ось вона, сер, – промовив Толіне, витягуючи книжку з кишені.

То була Біблія в чудовій палітурці. На титулі був напис: «Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учневі Толіне з Лаклана».

І Паганель не стримався! Оце так: австралієць, що знається на географії! Він розцілував Толіне в обидві щоки, як, імовірно, поцілував хлопчика превелебний Пакстон під час вручення нагороди.

Проте Паганель мав знати, що таке явище доволі звичне в австралійських школах: юні дикуни легко опановують географію і охоче займаються нею, чого не скажеш про математику, ази якої вони ледь засвоюють.

Толіне здивувала раптова ніжність ученого. Тоді леді Гелена пояснила хлопчикові, що Паганель – славетний географ і видатний викладач.

– Викладач географії? – вигукнув Толіне. – О сер, проіспитуйте мене!

– Проіспитувати тебе, мій хлопчику? – повторив Паганель. – Залюбки! Мені дуже цікаво дізнатися, як викладають географію в Мельбурнській нормальній школі.

– А що, Паганелю, як Толіне знає географію краще за вас? – запитав Мак‑Наббс.

– Знає краще за секретаря Французького географічного товариства!..

Паганель почав іспит.

– Учню Толіне, назвіть мені п’ять частин світу.

– Океанія, Азія, Африка, Америка і Європа, – відповів Толіне.

– Чудово! Почнімо з Океанії, оскільки наразі ми тут перебуваємо. Назвіть її частини.

– Вона складається з Полінезії, Меланезії і Мікронезії. Головні її острови: Австралія, що належить англійцям; Нова Зеландія, що також належить англійцям; Тасманія, що належить англійцям; острови Чатам, Окленд, Макарі, Кермадек, Макін, Маракі та інші, що також належать англійцям.

– Чудово! – відповів Паганель. – А Нова Каледонія, Сандвічеві острови Менданські острови[68], Паумоту?

– Ці острови перебувають під протекторатом Великої Британії.

– Як Великої Британії? – підскочив Паганель. – Мені здається, що – Франції…

– Франції? – здивовано запитав хлопчик.

– Отакої! – вигукнув Паганель. – То он чому вас навчають у Мельбурнській нормальній школі!

– Так, пане професоре. А хіба це погано?

– Чудово, – відповів Паганель. – Отже, вся Океанія належить Англії. Що ж, продовжимо іспит!

Паганель мав такий здивований і роздратований вигляд, що мимоволі в майора на вустах з’явилась задоволена посмішка.

Іспит тривав.

– Перейдімо до Азії, – сказав географ.

– Азія, – відповідав Толіне, – величезна країна. Столиця її – Калькутта. Головні міста: Бомбей, Мадрас, Сінгапур, Коломбо; острови: Лакадівські, Мальдівські й багато інших. Усі належать Англії.

– Гаразд, гаразд, учню Толіне. А що ви знаєте про Африку?

– В Африці дві головні колонії: на півдні Капська із столицею Капштадтом[69], а на заході англійські володіння з головним містом Сьєрра‑Леоне.

– Блискуча відповідь! – вигукнув Паганель, якого почала потішати ця фантастична географія Англії. – Я бачу, що викладання у вас було на найвищому рівні. Що ж до Алжиру, Марокко, Єгипту, то їх, звичайно, пропустили в англійських атласах. Що ж, перейдімо до Америки.

– Америка ділиться на Північну і Південну, – почав Толіне. – В першій Англії належать: Канада, Новий Брунсвік, Нова Шотландія і Сполучені Штати, які очолює губернатор Джонсон.

– Губернатор Джонсон? – вигукнув Паганель. – Наступник великого і доброго Лінкольна, убитого божевільним фанатиком – прихильником рабовласників? Чудово! Ну, а Південна Америка з Гвіаною, Фолклендськими островами, Шетландськими островами, Ямайкою, Тринідадом і так далі й так далі – все це теж належить англійцям? Я не сперечатимуся з тобою про це. Але, Толіне, мені хотілося би знати тепер твою думку, вірніше, думку твоїх викладачів, про Європу.

– Про Європу? – перепитав маленький австралієць, що не розумів, чому географ аж кипить.

– Так, про Європу. Кому належить Європа?

– Європа належить, звичайно, англійцям, – упевнено відповів хлопчик.

– Я і сам так думав, – провадив Паганель. – Але що саме в Європі належить Англії – ось що я хочу в тебе запитати.

– Англійцям належать Англія, Шотландія, Ірландія, Мальта, острови Джерсей, острови Іонічні, Гебридські…

– Молодчина, Толіне! – перебив його Паганель. – Але ж в Європі є інші держави, які ти не згадав, мій хлопчику.

– Які, сер? – запитав той.

– Іспанія, Росія, Австрія, Пруссія, Франція…

– Це провінції, а не держави, – відповів Толіне.

– Отакої! – вигукнув Паганель, зриваючи з носа окуляри.

– Звичайно, провінції. Столиця Іспанії – Гібралтар…

– Чудово! Чудово! Блискуче! Ну, а Франція? Адже я француз, і мені хотілося б знати, кому я належу.

– Франція? Це англійська провінція, – спокійнісінько відповів Толіне. – Головне місто її Кале.

– Кале! – вигукнув Паганель. – Як! Ти вважаєш, що Кале досі належить Англії?

– Звичайно!

– І ти певен, що це столиця Франції?

– Так, сер. І там живе губернатор лорд Наполеон…

Тут Паганель вибухнув нестримним сміхом. Толіне не встиг договорити. Хлопчик не знав, що й думати. Його питали, він відповідав. Але він не винен, що говорив такі нісенітниці, адже він про це навіть гадки не мав. Та юного австралійця це не збентежило. Він із серйозним виразом обличчя вичікував, коли вщухне цей незрозумілий регіт.

– Бачите, – захлинаючись од сміху вимовив майор, – я мав рацію, коли казав, що учень Толіне перевершить вас?

– О так, майоре, – відповів географ. – Он як викладають географію в Мельбурні! Подумати лишень: Європа, Азія, Африка, Америка, Океанія – увесь світ належить англійцям! Хай йому чорт! Тепер зрозуміло, чому тубільці підкоряються англійцям… Ну, Толіне, а місяць? Він також належить англійцям?

– Він обов’язково їм належатиме, – серйозно відповів маленький дикун.

Тут Паганель схопився, відбіг майже на чверть милі од табору й дав волю своєму сміхові.

За його відсутності Гленарван розшукав у своїй дорожній бібліотеці «Короткий курс географії» Семюеля Річардсона, вельми популярну книгу в Англії, в якій містились дещо точніші відомості про земну кулю.

– Візьми цю книгу, дитя моє, – сказав Гленарван маленькому австралійцеві. – Ти отримав неточні відомості з географії, і їх неодмінно слід виправити. Я дарую тобі цю книгу на згадку про нашу зустріч.

Толіне мовчки взяв книгу і став уважно її розглядати, недовірливо похитуючи головою та не наважуючись засунути її до кишені.

Тим часом зовсім стемніло. Була десята вечора. Час уже подумати про відпочинок.

Роберт запропонував своєму другу Толіне половину свого ліжка; маленький тубілець погодився.

А наступного ранку наші подорожні виявили, що австралійського хлопчика вже й слід прохолов.

Чи то він намагався якомога швидше дістатися рідного краю, чи його образив сміх Паганеля, бозна. Та Гелена, прокинувшись, знайшла у себе на грудях свіжий букет мімоз, а Паганель виявив у кишені своєї куртки «Географію» Семюеля Річардсона.