Розділ XI. Берк і Стюарт

Решту дня мандрівники згаяли на розмови й відпочинок. Вони гуляли вздовж узбережжя Вімерри й милувались краєвидами: сполохані попелясто‑сірі журавлі та ібіси шугнули ввись із хрипкими гуками; райська пташка намагалась знайти прихисток у верховітті дикого фігового дерева; іволги та чекани пурхали поміж дивовижних стебел лілійних рослин; зимородки відволікались од своєї риболовлі; лише строкаті лорі з червоно‑блакитним оперенням провадили свої балачки у верховітті глейових дерев.

Мандрівники милувалися краєвидами до заходу сонця, тож до табору вони поверталися, орієнтуючись по сузір’ю Південного Хреста, а не Полярній зірці, адже у Південній півкулі її не було видно. Містер Олбінет зготував вечерю в наметі, всі усілися за стіл і з чималим апетитом куштували рагу зі смажених папуг, яких поцілив Вільсон.

Такої чарівної ночі ніхто й не думав спати. Леді Гелена попросила Паганеля розповісти про відомих дослідників Австралії.

Ученого не треба було просити двічі. Слухачі якнайзручніше вмостилися біля стовбура банксії[66], у нічному мороці забілів сигарний дим, і географ розпочав:

– Друзі мої! Ви, звісно, пам’ятаєте імена мандрівників, про яких я згадував на облавку «Дункана». З них лише чотирьом удалося перетнути материк. Це були Берк – у 1860 і 1861 роках, Мак‑Кінлей – у 1861 і 1862, Ленсборо – у 1862 і Стюарт також у 1862 році. Берк пройшов од міста Аделаїда до затоки Карпентарія, Мак‑Кінлей – від затоки Карпентарія до Мельбурна.

Берк і Стюарт – ось імена двох дослідників Австралії, про яких я збираюся вам розповісти.

20 серпня 1860 року Мельбурнське королівське товариство відрядило експедицію під проводом Роберта О’Гара Берка, колишнього ірландського офіцера, із супроводом одинадцятьох чоловік, серед яких були: астроном Вілс, ботанік Грей, військовий Кінг, Ландельс, Браге та декілька сипаїв[67]. Двадцять п’ять коней і двадцять п’ять верблюдів несли на собі мандрівників, багаж та провіант на вісімнадцять місяців.

Експедиція прямувала до північного узбережжя, затоки Карпентарія, а по ходу повинна була дослідити береги річки Куперс‑Крік. Вона безперешкодно перетнула Муррей і Дарлінг та дісталась поселення Менендьє на кордоні колоній. І тут стало очевидно, що чималий багаж заважає експедиції просуватись далі. Унаслідок численних сварок через важку вдачу Берка погонич верблюдів разом із кількома індусами повернувся до Дарлінга. Берк продовжував просуватися вперед і незабаром досяг річки Куперс‑Крік.

Тут мандрівники пробули якийсь час, відшукуючи підходящу дорогу на північ, де були б джерела питної води. Вони ледь дісталися місця, яке назвали форт Вілс. У цьому пункті, що на півдорозі між Мельбурном і затокою Карпентарія, вони обладнали сторожовий пост з огорожею. Берк розділив свій загін на дві частини. Один загін на чолі з Браге мав залишатися тут протягом трьох місяців чи більше, якщо вистачить провіанту, і чекати повернення другого загону. У другому загоні крім Берка було ще троє чоловіків: Кінг, Грей та Вілс. Вони взяли із собою шістьох верблюдів і харчів на три місяці, щоб вистачило на подорож у 600 льє в обидва кінці.

7 січня під палючим сонцем вони перетнули тропік. Часто їх вводили в оману спокусливі міражі; ще частіше вони потерпали від спраги, втамувати яку вдавалося тільки під час сильних грозових дощів. Час од часу їм траплялися кочові тубільці.

Згодом рівнину змінив кряж гранітних гір. Тут просуватися було дуже важко: тварини відмовлялись іти вперед. Та все ж дослідники ді сталися берегів річки Тернер, а потім і верхньої течії річки Фліндерс, де до них у 1841 році побував Шток.

Тут було безліч боліт, в одному з яких потонув верблюд, решта тварин відмовилися йти далі. Двом дослідникам довелося залишитися з ними. Через болотисту місцевість Берку так і не вдалося досягти океану. Довелося йому повернутися до своїх товаришів, що залишилися у форті Вілс. Сумне те було повернення! Слабкі, виснажені, ледве пересуваючи ноги, доволочилися вони до річки Куперс‑Крік.

Довгою і виснажливою виявилась дорога назад. 21 квітня показалася нарешті огорожа форту. Вони увійшли, і що ж! У цей самий день, марно прочекавши друзів п’ять місяців, Браге пішов з форту Вілс!

– Пішов? – вигукнув Роберт.

– Так, за фатальним збігом обставин пішов. Із залишеної записки стало зрозуміло, що Браге пішов сім годин тому. Нещасні мандрівники не мали засобів пересування, а до річки Дарлінг залишалося ще 150 льє.

Тоді Берк вирішив іти до австралійських поселень, що стояли біля підніжжя гори Гопелес, за 60 льє від форту Вілс. Тож троє мандрівників вирушили в путь. Вони залишились без верблюдів, незабаром вичерпалися запаси. Троє бідак змушені були харчуватися тільки нарду – водяною рослиною. Вони не могли віддалитися від річки Куперс‑Крік, бо довкруж немає води. Подорожні були приречені на загибель. Їм залишалося тільки померти.

Наступного дня о восьмій ранку помер Берк. Розгублений, збожеволілий Кінг кинувся на пошуки тубільців. Повернувшись, він застав мертвим і Вілса. Кінга прихистили тубільці. Там у вересні знайшла його експедиція Говіта. Отже, з чотирьох дослідників, що перетнули Австралійський материк, уцілів лише один…

Паганелева розповідь приголомшила слухачів.

Кожен думав про капітана Гранта. Він, мабуть, також поневірявся цим фатальним материком.

– А що Стюарт? – запитав Гленарван, аби відволікти товаришів од сумних думок.

– Стюарт? – перепитав учений. – Йому пощастило найбільше! 1848 року Джон Мак‑Дуаль‑Стюарт здійснив першу подорож по Австралії, яка не вдалася через брак їстівних запасів. Та Стюарт був ще той сміливець! 1 січня 1861 року він удруге випробував долю і таки домігся свого.

Парламент Південної Австралії підтримав сміливця і ухвалив видати Стюарту субсидію в дві тисячі фунтів стерлінгів. Стюарт ретельно готувався до цієї експедиції. Його друзі – дослідник Вотергоуз, Фрінг, Кекунк, Вудфорд, Олд та інші, всього десятеро, – приєдналися до нього. Він узяв із собою двадцять шкіряних бурдюків, у яких поміщалося по сім галонів води, і 5 квітня 1862 року експедиція у повному складі вже досягла басейну Ньюкасл‑Вотерс, перетнувши 18 паралель у тому самому місці, далі якого Стюарт не зміг пройти. Подальший шлях експедиції проходив приблизно вподовж 131 меридіана.

Базою для подальших досліджень мав стати басейн Ньюкасл‑Вотерс. Марно Стюарт намагався подолати густі ліси, що простягались на північ та північний схід, марними були спроби досягти річки Вікторії – завадили густі чагарники.

Тоді Стюарт узяв курс на схід і натрапив на струмок Дейлі, подолавши ще тридцять миль. Тут була чудова місцевість. Дослідник зустрівся з тубільними племенами, які привітно його прийняли.

Звідси експедиція попрямувала на північний захід, розшукуючи серед піщаного ґрунту витоки річки Аделаїди, що впадає в затоку Ван‑Дімена. Її береги стають болотистими, що означає близькість океану.

У вівторок 22 липня Стюарт розбив табір серед боліт Фреш‑Вотер. Просуванню експедиції перешкоджали незліченні струмки, і він послав трьох супутників на пошуки зручніших доріг. Наступного дня Стюарт вибрався на плоскогір’я, місцями поросле травою. Тубільців поблизу не було.

24 липня, через дев’ять місяців по виїзді з Аделаїди, Стюарт, знемагаючи від бажання нарешті побачити океан, о восьмій ранку вирушив на північ. Перед ним раптом простяглася широка наносна долина, оточена деревами. Стюарт виразно почув шум океанського прибою, але нічого не сказав своїм супутникам. Вони ввійшли до густої порослі гілок дикого винограднику. Стюарт ступив декілька кроків – і ось він на березі Індійського океану!

«Море, море!» – загорлав зчудований Фрінг.

Прибігла решта членів експедиції і гучним «ура» вітала Індійський океан.

Так учетверте перетнули австралійський материк. Стюарт омився у хвилях Індійського океану і повернувся в долину, а на одному з дерев вирізав свої ініціали «М.Д.С.».

Отаборилися біля струмка. Наступного дня Фрінг мав з’ясувати, чи можна з південного заходу підійти до гирла річки Аделаїда, але довелося відмовитися від цього наміру, бо ґрунт був надто грузький для коней.

Тоді Стюарт заліз на високе дерево, зрубав нижні гілки і на верхівці підняв австралійський прапор. На корі дерева він вирізав такі слова: «Копай з південного боку, за фут звідси».

Якщо якийсь мандрівник колись розриє землю у вказаному місці, то знайде там бляшанку з документом, кожне слово якого навічно закарбувалося в моїй пам’яті:

«Велике дослідження і перехід з півдня на північ Австралії.

Дослідники на чолі з Джоном Мак‑Дуаль‑Стюартом досягли цього місця 25 червня 1862 року, перетнувши Австралійський материк од Південного моря до берега Індійського океану через центр країни. Вони полишили місто Аделаїда 26 жовтня 1861 року, а останній населений пункт англійських колоній у північному напрямі – 21 січня 1862 року. Щоб увіковічнити цю знаменну подію, тут вони підняли австралійський стяг із вказаним іменем голови експедиції. Усе гаразд. Боже, бережи королеву!»

Нижче підписи Стюарта і його супутників.

Так було увічнено цю важливу подію світового значення.

– А чи зустрілися знов ці сміливці зі своїми друзями на півдні? – запитала леді Гелена.

– Так, пані, – відповів Паганель, – з великими труднощами, але до півдня дісталися всі. Найбільше перепало Стюартові, здоров’я якого підірвала цинга. Він уже й не сподівався добратися живим до людських поселень, та 10 грудня маленький загін у повному складі досяг першого населеного пункту. 17 грудня Стюарта захоплено вітали жителі Аделаїди. Після отримання великої золотої медалі від Географічного товариства він якнайскоріше відплив на судні «Інд» до своєї улюбленої Шотландії, аби зміцнити підірване здоров’я.

Географ завершив свою оповідь. Година була пізня, тож слухачі розійшлися.