Розділ V. Індійський океан лютує

Через два дні по цій розмові після ретельних обчислень Джон Манглс повідомив, що «Дункан» перебуває під 113° 37’ довготи.

Пасажири одразу ж припали до мапи і під гучне «ура» виявили, що перебувають лишень за п’ять градусів од мису Бернуллі. Між ним і мисом д’Антркасто австралійський берег утворює дугу, кінці якої лежать на тридцять сьомій паралелі. Якби «Дункан» піднявся вздовж екватора, то швидко досяг би мису Шатам, що лежить від нього за 120 миль на північ. Тимчасом яхта пливла тією частиною Індійського океану, що омиває Австралійський материк. Отже, можна було сподіватися, що за чотири дні вони побачать мис Бернуллі.

До 13 грудня стих попутний західний вітер. Вітрила мляво повисли вздовж щогл. Добре, що на «Дункані» невтомно працювали потужні лопаті, інакше судно виявилося б заручником океанського штилю.

Така погода могла тривати досить довго.

Увечері Гленарван завів про це розмову з Джоном Манглсом. Молодого капітана штиль дуже непокоїв, адже вугільні камери спустошувалися з неймовірною швидкістю. Він наказав підняти всі вітрила на судні, здійняти ліселі й укріпити штаг, аби використовувати найменший подих вітру, але марно. Як то кажуть матроси, «вітру не вистачало навіть на капелюха».

– І все ж не варто впадати у відчай, адже штиль ліпший за супротивний вітер, – зауважив Гленарван.

– Ви маєте рацію, сер, – відповів Джон Манглс, – але таке затишшя зазвичай провіщає зміну погоди, адже ми перебуваємо поблизу кордону мусонів, які з жовтня по квітень дмуть у північно‑східному напрямі. Вони можуть затримати нас.

– Нічого не вдієш, Джоне. Доведеться підкоритися стихії. Та й, зрештою, це лише затримка.

– Звичайно, якщо тільки не здійметься шторм.

– Вас лякає шторм? – запитав Гленарван, позираючи на безхмарне небо.

– Так, – відповів капітан, – я кажу це вам, сер, але не хочу турбувати леді Гленарван і міс Грант.

– Правильно, Джоне, але що саме вас непокоїть?

– Вірні ознаки неминучої бурі. Не покладайтеся на безхмарне небо – це омана. Ось уже два дні як падає барометр. Зараз він упав до 27 дюймів, і це віщує загрозу. Шторми південного океану вельми небезпечні, це я знаю з власного досвіду. Водяна пара у великій кількості згущується над величезними просторами передполярних льодовиків і створює сильне переміщення повітря. Звідси боротьба полярних і екваторіальних вітрів, що призводить до бур, циклонів і ураганів. Кораблям дуже важко з ними боротися.

– Джоне, «Дункан» – міцне судно, а його капітан – вправний моряк. Ми подолаємо найсильніший шторм.

Спершу побоювання Джона Манглса ґрунтувалися лише на інстинкті моряка. Як то кажуть англійці, він був знавцем погоди – «weather‑wise». Однак стрімке падіння барометра змусило молодого капітана вдатись до запобіжних заходів. Джон Манглс очікував на сильну бурю. Хоча на небі не було ані хмаринки, барометр сповіщав протилежне. З місць із високим атмосферним тиском повітряні потоки спрямовуються в місця, де атмосферний тиск нижчий. Що ближчі одне від одного ці місця, то більша швидкість вітру.

Джон Манглс простояв ніч на капітанському містку. Близько одинадцятої на півдні небо заволокло хмарами. Капітан зібрав команду на палубі й наказав спустити верхні вітрила. Він залишив лише фок, контр‑бізань, марсель і клівери. Опівночі здійнявся холодний вітер. З часом він дужчав, і невдовзі швидкість поривів досягла шести туазів за секунду.

Тріскіт щогл, гомін команди, сухе клацання вітрил, скрип внутрішніх перегородок яхти – пасажири зрозуміли, що відбувається щось надзвичайне. Паганель, Гленарван, майор і Роберт з’явилися на палубі: один з цікавості, решта – готові будь‑якої миті взятися до роботи.

Небо, ясне і зоряне ввечері, тепер затягло густими хмарами, поплямувало смугами, наче леопардову шкіру.

– Буде ураган? – коротко запитав Гленарван Джона Манглса.

– Незабаром, – відповів капітан.

Він наказав узяти один риф біля мáрселя. Матроси кинулися виконувати наказ. Докладаючи неабияких зусиль, долаючи вітер, вони зменшили вітрило, підтягнувши його риф‑сезнями до спущеної реї. Джон Манглс прагнув зберегти велику вітрильність, аби послабити хитавицю на яхті.

Після ретельної підготовки капітан віддав наказ Остіну і боцманові бути напоготові – ураган невпинно наближався. Подвоїли найтови [62]шлюпок і кріплення запасного рангоуту; укріпили бічні талі гармати; якомога тугіше натягнули ванти і бакштаги; задраїли люки. Джон Манглс весь час перебував на юті, з навітряної сторони яхти, наче намагався вивідати таїну грозового неба.

Барометр упав до 26 дюймів, що трапляється вкрай рідко. Штормглас[63]сповіщав про бурю.

Була перша ночі. Гелена і Мері Грант змучені жорстокою хитавицею в каютах, зважилися піднятися на палубу. Вітер набрав швидкості до 14 туазів за секунду. Він несамовито свистів у снастях. Металеві троси бриніли, наче струни, по яких ударив чийсь гігантський смичок. Блоки налітали один на одного. Снасті з пронизливим свистом ковзали по жолобах. Вітрила оглушливо гахкали, наче гарматні постріли. До яхти наближався жаский вал, та судно чаєчкою злетіло на його пінистий гребінь.

Джон помітив пасажирок, швидко підійшов до них і попросив повернутися до кают‑компанії. Хвилі перепліскували через борт і щомиті могли залити палубу. Стихія вирувала з такою силою, що Гелена ледве розчула капітанове прохання.

– Небезпеки немає? – встигла лише запитати у мить відносного затишшя.

– Жодної, – відповів Джон Манглс. – Але вам та міс Мері не можна залишатися на палубі.

Гелена Гленарван і Мері Грант не опиралися наказу, що радше прозвучав як благання, і повернулися в кают‑компанію саме тієї миті, коли жахлива хвиля з такою силою накрила корму яхти, що в їхній каюті задвиготіли скляні ілюмінатори. Вітер уже дув із подвоєною люттю.

Під тиском вітрил щогли гнулися так, що здавалося, ніби яхта спурхнула над хвилями.

– Фок на гітови! – скомандував Джон Манглс. – Спустити марсель і клівери!

Матроси кинулися виконувати наказ. Ослабили фали, підтягли гітови і спустили клівери з таким гуркотом, що заглушили навіть рев бурі, і «Дункан», що вивергав клуби чорного диму, судомно спінив воду гвинтом лопатей, які подеколи виринали з води.

Обличчя Гленарвана, майора, Паганеля та Роберта, які стежили за двобоєм «Дункана» зі страхітливою стихією, виражали то захоплення, то жах. Вони цупко вчепились за глиці фальшборта і мовчки спостерігали за зграями буревісників, зловісних птахів, які шугали в повітрі, насолоджуючись шаленством бурі.

Раптом пронизливий свист заглушив рев бурі. Це зі страшною силою вирвалася пара, але не через паровідвідну трубу, а із запобіжних клапанів казана. Пролунав різкий тривожний свисток. Яхту сильно накренило, і Вільсона, котрий стояв біля штурвала, збило з ніг раптовим ударом румпеля.[64]

Без керманича «Дункан» пішов насупроти хвиль.

– Що сталося? – вигукнув Джон Манглс, кидаючись на місток.

– Судно дало крен, – відповів Том Остін.

– Стерно зламалося?

– До машини, до машини! – почувся голос механіка.

Джон стрімголов помчав по трапу. Все машинне відділення було заповнене густою парою. Вийшли з ладу поршні циліндрів. Шатуни не обертали гребного валу.

Механік, помітивши збій у машині, щоб уникнути вибуху казанів, випустив із них пару через паровідвідну трубу.

– Що сталося? – запитав капітан.

– Гвинт зіпсувався: погнувся чи щось зачепив, – звітував механік. – Він перестав обертатися.

– А хіба не можна його очистити?

– Ні!

Про ремонт у таких умовах годі було думати. Гвинт не працював – це факт, а тому пара виривалася крізь запобіжні клапани. Довелося Джонові знову вдатися до допомоги вітрил і найгрізнішого противника, вітер, перетворити на союзника.

Він піднявся на палубу, швидко доповів лордові Гленарвану про стан судна і наполіг, щоб той із рештою пасажирів спустився в кают‑компанію. Гленарван хотів залишитися на палубі.

– Ні, сер, – рішуче повторив Джон Манглс, – на палубі маю лишитися тільки я і моя команда. Ідіть. Палубу може залити хвиля, і вас миттю змиє.

– Але ми можемо бути корисні..

– Ідіть, ідіть, сер, так потрібно! Зараз я господар судна. Я на полягаю!

Очевидно, становище було критичним, якщо Джон Манглс дозволив собі таким тоном розмовляти з Гленарваном. Той зрозумів, що йому слід подати приклад слухняності. Тож Гленарван і троє його супутників приєдналися до занепокоєних пасажирок, які очікували на фінал боротьби зі стихіями в кают‑компанії.

– Джон – дуже енергійний, – зауважив Гленарван, заходячи до кают‑компанії.

– Так, – відгукнувся Паганель. – Він нагадує мені боцмана в драмі вашого славетного Шекспіра «Буря», який наказує королеві, що перебуває на його кораблі: «Геть звідсіль! Замовкніть і йдіть до каюти! Якщо ви не здатні втихомирити стихію, то помовчте! Геть звідсіль, кажу вам!»

Тим часом Джон Манглс, не гаючи жодної секунди, намагався вивести судно з небезпечного становища, в якому воно опинилося через зіпсутий гвинт. Він вирішив лягти в дрейф, щоб якомога менше відхилитися від курсу. Конче необхідно було зберегти бодай якісь вітрила і повернути судно в напрямі біснуватого вітру. Поставили марсель, узявши спідній риф, підняли щось на зразок фок‑стакселя на грот‑щоглі, і «Дункан» розвернули носом до вітру.

Яхта описала дугу, наче боляче пришпорений кінь на перегонах, вітрила рвучко напнулися. А чи витримають вітрила? Щоправда, їх було виготовлено з найкращої шотландської парусини, та яка тканина зможе чинити опір такому жахливому натиску?

Капітанів маневр спрацював: тепер яхта підставляла хвилям свої найміцніші частини і трималася потрібного напряму. Проте їй загрожувала небезпека потрапити у величезне провалля, що зяяло між валами. З такого провалля вже не спливають. Утім, капітан не мав вибору: він вирішив дрейфувати, допоки цілими будуть щогли і вітрила.

Команда стояла напоготові, ладна будь‑якої миті кинутися на поміч.

Джон Манглс прив’язав себе до вантів і спостерігав за розлюченим океаном.

Так минула ніч. Усі сподівалися, що до світанку буря вщухне. Та марно! Близько восьмої ранку вітер лише посилився. Тепер його швидкість досягла 18 туазів за секунду. Це був ураган.

Джон Манглс мовчав, але в душі страшенно переймався долею судна і пасажирів.

«Дункан» накренило. Його пілерси тріщали, і час від часу край фок‑реї торкався гребенів хвиль. Була мить, коли всі на «Дункані» з жахом думали, що яхта не підніметься. Матроси з сокирами в руках уже кинулися рубати ванти грот‑щогли, як раптом вітрила зірвалися зі щогл і відлетіли, наче гігантські альбатроси. «Дункан» випрямився, але, позбавлений опори, вже плив наосліп. Почалася така сильна хитавиця, що будь‑якої миті могли впасти щогли. За такої хитавиці яхта б довго не протрималася: щогли ходили ходара, борти давали тріщини, шви розходилися, здавалося, крізь них ось‑ось хлине вода.

Джон Манглс встановив форстеньгі‑стаксель і йшов за вітром – це єдине, на що він був спроможний. На це пішло кілька годин: двадцять разів доводилося починати майже закінчену роботу. Лише до третьої години по полудні вдалося закріпити вітрило на штагу фок‑щогли, і воно напнулося.

«Дункан» миттю помчав за вітром. Буря поволокла яхту на північний схід. Тепер будь‑що слід було зберігати найвищу швидкість, адже від цього залежав порятунок яхти. Інколи хвилі, що котилися в тому ж напрямку, випереджали «Дункан», тоді він розтинав їх своїм носом, наче величезний кит, і хвилі перекочувалися через палубу. Подеколи яхта пливла у такт хвилям. Тоді стерном годі було керувати, і яхту кидало навсібіч. Було й таке, що ураган гнав хвилі швидші за «Дункан», тоді вони перехльостували через корму, перекочуючись через палубу.

Ось так у сподіваннях і зневірі мандрівники провели весь день 15 грудня і всю ніч 16‑го. Джон Манглс і на хвилину не полишав вахти і нічого не їв. Він страшенно переймався становищем, проте на його обличчі читався незворушний спокій. Він щосили вдивлявся углиб туманів, що скупчилися на півночі.

Молодий капітан мав підстави побоюватися гіршого.

«Дункан», відкинутий ураганом убік від свого шляху, мчав до австралійського берега зі скаженою швидкістю. Джон Манглс інстинктивно відчував, що його яхту несе якась неймовірно потужна течія. Щомиті він побоювався, що яхта налетить на підводні скелі і розіб’ється вщент. За розрахунками молодого капітана, берег мав бути за якихось 12 миль. Суша – це крах, загибель судна. Ліпше було пливти у відкритому океані, з його люттю корабель ще міг боротися, нехай навіть трохи поступаючись його силі, та коли буря кидає судно на берег, воно гине.

Джон Манглс пішов до лорда Гленарвана для розмови віч‑на‑віч. Він говорив відверто, холоднокровно, як справжній моряк. Насамкінець попередив Гленарвана, що, можливо, доведеться викинутися на берег.

– Аби спробувати, якщо це буде можливо, врятувати пасажирів, – завершив він.

– Гаразд, Джоне, – відповів Гленарван.

– А леді Гелена? А міс Грант?

– Я скажу їм про це лише тоді, коли згасне остання надія на порятунок. Повідомте мені.

– Неодмінно, сер.

Гленарван повернувся до пасажирок. Вони не уявляли масштабів справжньої небезпеки, але відчували її. Мужні жінки не поступалися чоловікам у витримці. Паганель пояснював Робертові теорії про напрям повітряних течій, проводячи цікаві порівняння між бурями, циклонами і ураганами. Майор очікував на кінець із фаталізмом мусульманина.

Близько одинадцятої ураган, здавалося, почав ущухати. Вологий туман трохи розсіявся, і Джон зміг розгледіти приблизно за 6 миль якийсь низький берег. «Дункан» із шаленою швидкістю мчав на нього.

У морі вирували страшенні хвилі, сягаючи висоти 50 футів і більше. Джон зауважив, що глибина тут невелика, інакше хвилі не досягали б такої висоти.

– Очевидно, це піщані мілини, – звернувся він до Остіна.

– Згоден, – відповів його помічник.

– Тепер наше життя цілковито залежить від Бога, – провадив Джон Манглс. – Якщо він не вкаже нам шляху між цими мілинами, то нам кінець.

– Може, нам удасться пройти над мілинами?

– Але погляньте, Остіне, хвилі просто навісніють. Яке судно спроможне протистояти їм?

Тим часом «Дункан» швидко несло до берега. Незабаром він був на відстані двох миль. Берег оповив непроглядний туман, проте за смугою спіненого прибою Джону вдалося розгледіти спокійніший басейн. Там безпечніше, та як туди дістатися?

Капітан викликав пасажирів на палубу. Він не хотів, щоб під час аварії вони сиділи в кают‑компанії. Гленарван і його супутники окинули поглядом оскаженіле море. Мері Грант зблідла.

– Джоне, – тихо мовив Гленарван молодому капітанові, – я спробую врятувати дружину або загинути разом із нею. Ви ж подбайте про міс Грант.

– Так, сер, – відповів Джон Манглс, узявши під козирок.

«Дункан» перебував усього за декілька кабельтових од мілини.

Поза сумнівом, приплив забезпечив би яхті вільний прохід через небезпечне мілководдя. Та знавіснілі хвилі, що гралися яхтою, наче тріскою, неминуче вдарили б її кілем об дно. О, якби ж то вщухли хвилі, якби можна було вгамувати океанову лють!

Аж раптом Джона Манглса осяяла рятівна думка.

– Ворвань! – гукнув він до матросів. – Хлопці, тягніть‑но сюди ворвань!

Команда відразу збагнула капітанову думку. Інколи цей спосіб дає чудові результати.

Хвилі можна вгамувати, покривши їх шаром ворвані. Жир спливає на поверхню води і стримує удари хвиль. Цей засіб доволі надійний, але нетривалий. Щойно судно встигне прослизнути по впокореному жиром морю, як хвилі стають ще лютішими, і лихо тому, хто зважився плисти услід за першим судном.

Команда, сили якої стало вдесятеро більше від усвідомлення небезпеки, миттю поставила на бак барильця з тюленячою ворванню. З них сокирами вибили днища і підвісили барильця над правим і лівим облавком.

– Готуйся! – крикнув Джон Манглс, який вичікував слушної миті.

За двадцять секунд яхта увійшла в затоку, де вирував і ревів прибій.

Ось вона, слушна мить!

– З Богом! – подав команду молодий капітан.

І з перевернутих барилець полилася ворвань. Лискучий шар миттєво скував спінену поверхню моря. «Дункан» понісся погамованими водами і увійшов до тихої затоки по той бік грізних мілин, а за його кормою знову завирував океан.