Розділ VIII. Від’їзд

Зазвичай Гленарван не відкладав прийнятого рішення на потім. Щойно схвалили Паганелеву пропозицію, як він віддав наказ якнайшвидше готуватися до від’їзду, який призначив на 22 грудня.

Що їм варто було очікувати від цього переходу через Австралію? Оскільки факт перебування капітана Гранта на материку був остаточно встановлений, то ця експедиція могла дати надзвичайно важливі результати. Вона збільшувала шанси на успіх. Ніхто не тішив себе надією знайти капітана Гранта саме на тридцять сьомій паралелі, уздовж якої було намічено маршрут експедиції, але принаймні можна було розраховувати, що вони натраплять на бодай якісь сліди його перебування, які й приведуть до місця аварії корабля. Саме це й було головним.

Крім того, якщо Айртон погодиться долучитися до мандрівників, укаже їм путь у лісах провінції Вікторія і доведе до східного узбережжя, то це буде додатковим шансом на успіх. Гленарван чудово розумів це, а тому запитав у фермера, чи той погодиться відпустити робітника на час експедиції.

Падді О’Мур погодився, хоча, звісно, йому було дуже шкода відпускати такого хорошого помічника.

– То як, Айртоне, чи долучитеся ви до нашої експедиції?

Айртон відповів не одразу. Він кілька хвилин усе обмірковував, здається, навіть вагався, але згодом відповів:

– Гаразд, сер. Я вирушу з вами. Якщо мені не вдасться допомогти вам натрапити на слід капітана Гранта, то, принаймні, я доведу вас до того місця, поблизу якого розбилося судно.

– Дякую, Айртоне, – мовив Гленарван.

– Сер, дозвольте вас запитати.

– Так, мій друже!

– Де саме ви плануєте зустрітися з «Дунканом»?

– У Мельбурні. Це у разі, якщо нам треба буде перетнути Австралію від одного узбережжя до другого. В іншому випадку – на східному узбережжі.

– Отже, капітан «Дункана»…

– Капітан очікуватиме на мої вказівки в Мельбурні.

– Гаразд, сер, – відповів Айртон, – можете на мене розраховувати.

– Я і справді розраховую на вас, – мовив Гленарван.

Пасажири «Дункана» щиро дякували боцманові «Британії». Діти капітана Гранта не знали, як виявити свою прихильність до нього. Усі тішилися з приводу Айртонового рішення, окрім хіба що ірландця, який втрачав розумного і надійного помічника. Та Падді О’Мур розумів, що для експедиції означає присутність Айртона, тому й змирився з утратою.

Гленарван доручив ірландцеві забезпечити експедицію засобами пересування для подорожі Австралією. Попередньо домовившись із Айртоном про місце зустрічі, мандрівники повернулись на яхту.

Повертались у піднесеному настрої. Усе кардинально змінилось. Зникли сумніви. Тепер експедиції не доведеться йти уздовж тридцять сьомої паралелі наосліп. Гаррі Грант прихистився на цьому материку – в цьому немає жодних сумнівів. Їхні серця сповнювала радість, яка нарешті з’являється в душі після тривалих сумнівів. За сприятливих умов за два місяці «Дункан» висадить Гаррі Гранта на березі Шотландії.

Джон Манглс дуже сподівався цього разу взяти участь в експедиції. Він завів про це розмову із Гленарваном і навів тисячу доказів на користь своєї участі в експедиції: він згадував про свою відданість місіс Гелені та йому, лордові, про свою придатність у ролі організатора, про непотрібність своєї присутності на судні. Словом, Джон Манглс згадав про все, окрім одного, втім, Гленарван про це знав і без нього.

– Маю до вас лише одне питання, Джоне, – відповів Гленарван після зливи капітанових переконань, – чи повністю ви покладаєтеся на свого помічника?

– Цілком, – відповів Джон Манглс. – Том Остін досвідчений моряк. Він доведе «Дункан» до Мельбурна, як слід відремонтує його і приведе судно до місця зустрічі в точно призначений день. Том – людина честі й дисципліни. Він завжди виконує накази і ніколи не відкладає поставлені завдання «на потім». На нього ви можете покластися, як і на мене, сер.

– Що ж, Джоне, тоді вирішено – ви вирушаєте з нами, – постановив Гленарван і додав із усмішкою: – Адже, коли ми знайдемо батька Мері Грант, ваша присутність буде бажаною.

– О, сер… – пробурмотів Джон Манглс.

Це все, що він був спроможний відповісти. Капітан сполотнів і стиснув простягнуту йому руку Гленарвана.

Наступного дня Джон Манглс у супроводі теслі й матросів, які несли провіант, знову вирушив до господи Падді О’Мура. Він з ірландцем мали забезпечити транспорт для експедиції.

Уся сім’я колоніста взялася до роботи. Тут був і Айртон, який не скупився на корисні поради, що ґрунтувалися на знанні місцевих умов.

Падді з Айртоном вирішили, що жінкам варто їхати в фургоні, запряженому волами, а чоловікам – верхи на конях. Ірландець заходився забезпечувати експедицію тваринами і фургоном – критим возом завдовжки 20 футів. Його мали тягти три пари волів. Для керування таким транспортом потрібна була неабияка майстерність. Втім, Айртон опанував її на фермі, і Падді О’Мур ручався за його вправність. Тому Айртонові довірили обов’язки візника.

Фургон був без ресор, дуже незручний, але інших варіантів не випадало. Джон Манглс не мав змоги бодай щось змінити в будові цієї таратайки, а тому дуже постарався облаштувати її всередині.

Спершу він розділив фургон дощаною перегородкою на дві частини. Задня призначалася для зберігання провіанту, багажу і кухні містера Олбінета, передня відводилась для мандрівниць. Тесля перетворив її на доволі затишну кімнатку з товстим килимом на помості, столиком і двома койками, для Гелени та Мері Грант. Захистом від нічного холоду були щільні шкіряні завіси. У разі сильної зливи там могли прихиститися і чоловіки, а за гожої днини вони мали ночувати в наметі. У тісному приміщенні Джон Манглс вирішив зібрати необхідні для жінок речі. Це йому вдалося. Гелена і Мері Грант не мали відчувати особливої різниці між фургоном і комфортабельними каютами «Дункана».

Чоловіків споряджати в путь було значно простіше. Приготували сімох витривалих коней для Гленарвана, Паганеля, Роберта Гранта, Мак‑Наббса, Джона Манглса та двох матросів – Вільсона й Мюльреді. Айртонові належало зайняти своє законне місце на передку фургона, а містер Олбінет міг чудово влаштуватися у багажному відділенні.

Коні й воли паслись на луках ферми, тож до від’їзду їх можна було швидко зібрати.

Віддавши належні вказівки теслі, Джон Манглс вирушив на «Дункан» разом з ірландським сімейством, яке виявило бажання відвідати Гленарвана з візитом. До них приєднався Айртон. Близько четвертої години пополудні Джон із супутниками були на облавку судна.

Гостей радо зустріли. Гленарван запросив усіх на обід: він не хотів залишитися в боргу перед гостинними господарями. Австралійці з радістю прийняли його запрошення. Падді О’Мур був у захваті від меблів у каютах, шпалер та килимів на стінах. Айртон навпаки, до умеблювання й іншої розкоші на яхті поставився доволі стримано. Натомість він як професіонал розпочав оглядати яхту з точки зору мореплавця.

Він обстежив судно від самого дна трюму, побував у приміщенні, де працює гвинт, у машинному відділенні поцікавився потужністю машини, затратами пального, обстежив вугільні камери, склад зброї, запаси пороху. Особливо його цікавив склад зброї і далекобійність гармати. Із Айртонових професійних запитань Гленарван переконався, що той і справді досвідчений моряк. Свій обхід боцман закінчив оглядом мачт і такелажу.

– У вас чудове судно, сер! – сказав він.

– А як чудово пливе! – відповів Гленарван.

– А яка його тоннажність?

– Двісті десять тон.

– Якщо я не помиляюсь, то під усіма вітрилами «Дункан» легко робить п’ятнадцять вузлів.

– Можете рахувати сімнадцять і не помилитесь! – відгукнувся Джон Манглс.

– Сімнадцять! – вигукнув боцман. – То з ним годі змагатися жодному військовому судну!

– Жодному! – заявив капітан. – «Дункан» – справжня гоночна яхта і за жодної швидкості не дасть себе обігнати.

– Навіть під вітрилами?

– Навіть під вітрилами.

– У такому разі, сер, прийміть вітання моряка, який знає ціну гарному судну.

– Радий це чути, Айртоне, – відповів Гленарван. – Залишайтеся на нашому судні. Якщо побажаєте, то воно стане також і вашим.

– Я подумаю про це, сер, – просто відповів боцман.

Цієї миті з’явився Олбінет і повідомив про обід.

Гленарван із гостями попрямували до кают‑компанії.

– А цей Айртон розумний хлопець, – зауважив Паганель, звертаючись до майора.

– Занадто розумний, – тихо озвався Мак‑Наббс, якому не подобались ще й боцманове обличчя та його манера поведінки.

Під час обіду Айртон, який чудово знав Австралійський материк, розповідав багато цікавих подробиць про нього. Він поцікавився у лорда Гленарвана, скількох матросів той бере із собою в експедицію. Дізнавшись, що лише двох, здивувався і порадив спорядити загін із найкращих матросів. Він так наполягав на цьому, що в майора мали розвіятись будь‑які підозри щодо нього.

– Але ж наша подорож Австралією цілком безпечна? – запитав Гленарван.

– Так і є, – поквапився відповісти Айртон.

– У такому разі, на судні ми залишимо якомога більше людей, щоб якісно відремонтувати корабель. Дуже важливо, щоб яхта прибула в чітко встановлений термін. Тому й не скорочуватимемо команду.

Айртон зрозумів хід думок лорда Гленарвана, тож більше не наполягав.

З настанням сутінків ірландці розпрощались із шотландцями. Айртон разом із сім’єю Падді О’Мура повернувся на ферму. Коні і фургон з волами мали бути готовими до наступного дня. Від’їзд призначили на восьму ранку.

Гелена Гленарван із Мері Грант збиралися в дорогу.

Збирались недовго і не вельми ретельно, на відміну від Жака Паганеля. Учений добру частину ночі прововтузився зі своєю підзорною трубою: витирав її, розкручував, знову скручував, а тому вранці, коли всі вже були на ногах, він усе ще спав. Майор збудив його своїм гучним голосом.

Джон Манглс відправив багаж на ферму. Шлюпка вже чекала на мандрівників, тож вони не забарилися в ній розміститися. Молодий капітан віддав останні накази Томові Остіну. Він особливо наголосив на тому, що Остін має чекати на накази Гленарвана в Мельбурні і точно їх виконати, хоч би якими дивними вони не видавались.

Бувалий у бувальцях моряк запевнив Джона Манглса, що той може покластися на нього. Від імені всієї команди він побажав Гленарванові успішної експедиції.

Шлюпка відчалила від трапа під гучне «ура» команди. За десять хвилин вона досягла берега, а ще за чверть години мандрівники вже були на ірландській фермі.

Усе було готове до від’їзду. Леді Гелена із захватом сприйняла своє нове помешкання. Особливо їй був до вподоби величезний фургон із старовинними колесами. Шість попарно впряжених волів, на її думку, надавали фургону патріархального вигляду. Айртон тримав у руках палицю з гострим вістрям і чекав на накази нового хазяїна.

– Хай йому чорт! – вигукнув Паганель. – Який чудовий віз! Жодна поштова карета в світі з ним не зрівняється. Справжнісіньке життя мандрівних артистів! Будинок на колесах – це ж романтика! Коли хочеш, тоді й зупиняйся, – що може бути ліпше? Колись сармати це розуміли і не вели інакшого способу життя.

– Месьє Паганелю, – звернулась до вченого леді Гелена, – сподіваюсь, що ви навідаєтеся до мого салону?

– О, звісно! Це честь для мене. Назвіть лишень прийомний день.

– Для друзів я вдома щодня, – відповіла Гелена сміючись, – а ви…

– …найвірніший з‑поміж усіх, мадам, – галантно відповів Паганель.

Обмін люб’язностями урвався з появою семи осідланих коней. Їх привів один із синів Падді О’Мура. Лорд Гленарван заплатив фермерові за все придбане в нього і палко подякував. Для чесного колоніста подяки важили не менше за золоті гінеї.

Подали сигнал до від’їзду. Леді Гелена та міс Мері зайняли свої місця, Айртон умостився на передку, а містер Олбінет – у відділі з провізією.

Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манглс, Мюльреді й Вільсон озброїлись карабінами і револьверами та осідлали коней.

– Бережи вас Господь, – гукнули Падді О’Мур із сімейством.

Айртон кольнув довгою загостреною палицею волів, видав особливий крик, фургон зрушив з місця із характерним скрипом дерева. Незабаром ферма славного ірландця зникла за обрієм.