Частина друга

Розділ I. Повернення на «Дункан»

Якою ж теплою була зустріч! Лорд Гленарван, щоб не затьмарити радості друзів невдалим результатом пошуків, мовив так:

– Ми маємо вірити в успіх нашої експедиції, друзі мої! Наразі капітана Гранта з нами немає, але ми впевнені, що знайдемо його!

Цих слів було достатньо, аби повернути надію пасажирам «Дункана». Адже за той час, поки шлюпка йшла до яхти, Гелена і Мері Грант зазнали страшенних мук сумнівів. Стоячи на юті, вони намагалися полічити кількість людей у шлюпці. Дівчина то втрачала надію, то знову її віднаходила: їй здавалося, що вона бачить батька, тоді її серце тривожно калатало, і вона ледве стояла на ногах. Леді Гелена тримала її в своїх обіймах. Джон Манглс перебував поряд із Мері, мовчав і пильно вдивлявся вдалечінь. Очі моряка, звиклі до далеких відстаней, не бачили капітана Гранта.

– Він там! Он він! Мій батько! – шепотіла дівчина.

Та з наближенням човна ілюзія розвіювалася. Шлюпка не підійшла ще на сто сажнів, а вже не тільки Гелена і Джон Манглс, а й Мері, очі якої були повні сліз, втратили надію. Тож підбадьорлива промова Гленарвана прозвучала вчасно.

Після перших обіймів лорд розповів Гелені, Мері Грант і Джону Манглсу про всі поневіряння експедиції, а згодом ознайомив їх із новим тлумаченням документа, яке запропонував мудрий Жак Паганель. Гленарван похвалив Роберта і запевнив Мері Грант, що вона може пишатися братом. Він так барвисто описав хлопчикову мужність, самовідданість, небезпеки, яких йому вдалося уникнути, що той не знав, куди сховатись од ніяковості, і знайшов прихисток в обіймах сестри.

– Не червоній, Роберте, – промовив Джон Манглс, – ти гідний син капітана Гранта.

Він пригорнув до себе брата Мері і розцілував його в щоки, ще вологі від сліз дівчини.

Годі й переповісти, як сердечно зустріли майора й географа, з якою вдячністю згадували шляхетного Талькава. Гелена дуже шкодувала, що не може потиснути руку чесному індіанцеві. Опісля Мак‑Наббс спустився до себе в каюту, щоб ретельно поголитися. Що ж до Паганеля, то той пурхав, як бджола, збираючи мед компліментів і усмішок. Він хотів обійняти весь екіпаж «Дункана» і, стверджуючи, що Гелена і Мері Грант є частиною цього екіпажу, почав із них і завершив містером Олбінетом.

Стюард вирішив, що єдиний спосіб віддячити вченому за люб’язність – оголосити про подання сніданку.

– Сніданок? – вигукнув географ.

– Так, месьє Паганелю, – відповів Олбінет.

– Справжній сніданок, за справжнім столом, із приборами і серветками?

– Звичайно, месьє Паганелю!

– І нам не подадуть сушеного м’яса, круто зварених яєць чи філе страуса?

– О, добродію, – докірливо мовив уражений стюард.

– Я не хотів вас образити, друже мій, – сказав, усміхаючись, учений, – але протягом місяця ми їли лежачи на землі, щонайкраще, на гілках. Тому пропонований вами сніданок мені здається мрією, вигадкою, химерою.

– Ходімо ж, месьє Паганелю, і впевнимося, що це реальність, – мовила Гелена, ледь стримуючи сміх.

– Дозвольте вашу руку, – запропонував ґречний географ.

– Чи будуть якісь особливі розпорядження щодо «Дункана», сер? – запитав Джон Манглс.

– Після сніданку, Джоне, – відповів Гленарван, – ми спільно обговоримо план нової експедиції.

Пасажири і молодий капітан спустилися в кают‑компанію. Механіку було наказано тримати яхту під парами, щоб відплисти за першим сигналом.

Свіжопоголений майор і решта мандрівників швидко перевдягнулись і повсідалися за столом.

Сніданку містера Олбінета віддали належне. Його високо поцінували. Наші мандрівники навіть визнали, що він перевершив дивовижні бенкети в пампі. Паганель брав по дві порції кожної страви, запевняючи, що робить це «через неуважність».

Це злощасне слово спонукало Гелену Гленарван запитати, чи часто любий француз спотикався через свою неуважність. Майор і лорд Гленарван з усмішкою перезирнулись, а Паганель голосно розреготався і присягнувся під час подорожі позбутися неуважності. Потім він доволі кумедно розповів про своє розчарування і про вивчення поеми Камоенса.

– На закінчення скажу: немає злого, щоб на добре не вийшло, і я зовсім не шкодую про свою помилку.

– Чи можна поцікавитися, чому ж, друже? – запитав майор.

– Бо тепер я вивчив не лише іспанську, а й португальську мову. Тепер замість однієї я володію двома мовами.

– А й справді, я про це не подумав, – відповів Мак‑Наббс. – Вітаю вас, Паганелю, вітаю від щирого серця!

Усі зааплодували вченому, в якого щелепи й на мить не припинили роботи. Паганель примудрявся одночасно їсти і вести розмову. Однак він дечого не помітив, що, втім, не вислизнуло від пильного ока Гленарвана: уваги Джона Манглса до Мері Грант. Легкий кивок Гелени переконав Гленарвана, що це «саме так».

Гленарван замиловано подивився на молоду пару, а потім звернувся до Джона Манглса, але вже з іншого приводу.

– А якою була ваша подорож, Джоне? – запитав він.

– О, вона минула за найсприятливіших умов, – відповів капітан. – Лишень маю довести до вашого відома, сер, що ми оминули Магелланову протоку.

– Он воно як! – вигукнув Паганель. – Ви обігнули мис Горн, а мене не було з вами!

– Вішайтеся, пане! – порадив майор.

– Егоїст! – відгукнувся географ. – Ви порадили мені це, щоб забрати собі мій мотузок на щастя.

– Облиште, любий Паганелю! – втрутився в розмову Гленарван. – Адже ви не всюдисущі, не можна ж бути в кількох місцях одночасно. Оскільки ви мандрували пампою, то аж ніяк не могли водночас огинати мис Горн.

– Звичайно, але це не заважає мені шкодувати про те, що мене там не було, – відповів учений.

Після цього Паганелеві дали спокій, а Джон Манглс почав розповідати історію свого плавання. За його словами, огинаючи американський берег, він обстежував усі острови західного архіпелагу, але не виявив там слідів «Британії». Поблизу мису Пілар, при вході в Магелланову протоку, яхта наразилась на шалену бурю, тож довелося повернути на південь. «Дункан» минув острови Безнадії, піднявся до шістдесят сьомої паралелі, обігнув мис Горн, пройшов протоку Лемера, залишивши позаду Вогняну Землю, і попрямував уздовж берегів Патагонії. Там, на висоті мису Коррієнтес, він потрапив у страшенний шторм, саме той, який налетів під час грози на наших мандрівників. Та яхта встояла і протягом трьох днів крейсувала вздовж берегів, аж поки постріли з карабіна не сповістили про прибуття довгоочікуваних мандрівників. Капітан «Дункана» не забув згадати про неймовірну мужність леді Гленарван і міс Грант. Під час жахливої бурі вони, забувши про страх, лише переймалися долею своїх друзів, які в той час мандрували рівнинами Аргентини.

Джон Манглс закінчив свою історію. Лорд Гленарван подякував йому і звернувся до Мері Грант.

– Люба Мері, я бачу, що капітан Джон віддає належне вашому героїзму, тож я дуже втішений, що ви добре почувались на облавку його судна.

– Хіба могло бути інакше? – відповіла Мері, поглянувши на Гелену Гленарван і нишком на молодого капітана.

– О, містере Джоне, моя сестра вас дуже любить, – вигукнув Роберт. – І я також!

– Навзаєм, мій любий хлопчику, – відповів дещо збентежений Джон Манглс, а Мері Грант сором’язливо опустила очі долі.

Джон Манглс змінив тему розмови:

– Я закінчив розповідь про плавання «Дункана». Можливо, ви сер, ознайомите нас із подробицями вашої подорожі й розповісте докладніше про подвиги нашого юного героя?

Що могло бути втішніше для Гелени і міс Грант? Гленарван не забарився задовольнити їхню цікавість. Не оминувши жодного епізоду, він змалював усю подорож від одного океану до іншого. Гленарван розповів про перехід через Кордильєри, про землетрус, зникнення Роберта, викрадення його кондором, постріли Талькава, напад червоних вовків, хлопчикову самопожертву, знайомство з сержантом Мануелем, повінь, життя на омбу, блискавицю, пожежу, кайманів, смерч, про ніч на березі Атлантичного океану. Усі ці епізоди, то страшні, то веселі, викликали у слухачів то жах, то сміх. Не раз, коли йшлося про Роберта, його сестра і Гелена Гленарван обсипали хлопчика поцілунками.

Насамкінець Едуард Гленарван додав:

– Тепер, друзі мої, подумаймо про майбутнє. Минуле промайнуло, а от майбутнє в наших руках. Поговорімо про капітана Гаррі Гранта.

По завершенні сніданку пасажири яхти перейшли до салону Гелени Гленарван і вмостилися навколо столу, заваленого мапами і планами. Розмова поновилася.

– Люба Гелено, – звернувся до дружини Гленарван, – щойно опинившись на облавку «Дункана», я сказав, що ми маємо надію знайти Гаррі Гранта. Ми перетнули Америку і зараз переконані, ба навіть більше – певні, що «Британія» не зазнавала аварії поблизу берегів Тихого чи Атлантичного океану. А отже, ми йшли хибним шляхом, неправильно розтлумачивши документ. На щастя, нашого друга Паганеля раптово осяяло, і він подав правильне тлумачення. Він довів, що ми помилилися, проте тепер зміст документа не викликає анінайменших сумнівів. Ідеться про французький варіант документа, тож прошу Паганеля розтлумачити його вам, аби кожен з вас не мав і тіні сумнівів у правдивості моїх слів.

Учений не забарився виконати прохання Гленарвана. Він переконливо і велемовно розтлумачив значення слів gonie, indi та austral (що означає «Австралія»). Паганель доводив, що судно капітана Гранта, прямуючи від берегів Перу до Європи, зазнало катастрофи і могло опинитися в смузі південних течій Тихого океану, вони й понесли його до берегів Австралії. Врешті‑решт резонні припущення й висновки географа були такі переконливі, що заслужили на цілковите схвалення навіть Джона Манглса, доволі обережного в таких важливих питаннях і не схильного давати волю уяві. Щойно Паганель стих, Гленарван оголосив, що «Дункан» бере курс на Австралію.

Проте майор попросив дозволу зробити певне зауваження.

– Кажіть, Мак‑Наббсе, – промовив Гленарван.

– Я не збираюсь, – почав майор, – послабити враження від доказів мого друга Паганеля. Ще менше збираюся спростовувати їх, оскільки вважаю їх серйозними, мудрими, цілком гідними нашої уваги, і, поза сумнівом, ми повинні взяти їх за основу наших майбутніх пошуків. Та я прагну остаточно переконатися в їх правдивості.

Ніхто не розумів, куди хилить обережний Мак‑Наббс, усі схвильовано слухали його.

– Продовжуйте, майоре, – рішуче мовив Паганель. – Я готовий дати відповідь на всі ваші питання.

– Певен, це буде вам завиграшки, – відповів майор. – Коли п’ять місяців тому в затоці річки Клайд ми намагались розтлумачити ці три документи, то були стовідсотково впевнені, що «Британія» зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії й ніде інде. Ми не мали й натяку на сумнів із цього приводу.

– Цілком правильно, – підтвердив Гленарван.

– Пізніше, – провадив майор, – коли Паганель через свою благосну неуважність опинився на облавку нашої яхти і ознайомився з документами, він без вагань схвалив наше рішення здійснити пошуки поблизу берегів Америки.

– Правильно, – підтвердив географ.

– Та все ж ми помилилися, – закінчив майор.

– Ми помилилися, – повторив Паганель. – Людині властиво помилятися, і лише нерозважливий не визнає своїх помилок.

– Вгамуйтеся, Паганелю! – промовив майор. – Я зовсім не хочу сказати, що ми маємо продовжувати пошуки в Америці.

– То чого ж ви хочете? – почав втрачати стриманість Гленарван.

– Я хочу бути певен у тому, що Австралія може бути єдиним можливим місцем аварії «Британії», так само як колись цим місцем здавалася Америка.

– Охоче це визнаємо, – відповів Паганель.

– Хочу застерегти вас від захоплення «очевидністю», – провадив майор. – Хтозна! А якщо після Австралії ще якась країна вселить нам подібну впевненість і нові пошуки також виявляться невдалими, чи не стане втретє «очевидним», що їх слід поновити в іншій країні?

Гленарван і Паганель перезирнулися, вражені майоровими міркуваннями.

– Отже, – провадив Мак‑Наббс, – перш ніж ми відпливемо до Австралії, я прагну проведення остаточної перевірки. Ось документи, ось мапи. Перевірмо послідовно всі місця, через які проходить тридцять сьома паралель, і подивімось, чи не трапиться нам інша країна, до якої підходять дані документа.

– Це дуже легко, – заявив Паганель, – оскільки, на наше щастя, під цією широтою лежить порівняно мало земель.

– Що ж, погляньмо ще раз, – мовив майор, розгортаючи англійську мапу в проекції Меркатора[55], яка передавала зображення земної кулі на площині.

Мапу розклали перед Геленою, і всі розмістилися так, щоб стежити за Паганелевими поясненнями.

– Кажу не вперше, – почав географ, – тридцять сьома паралель, оперезавши Південну Америку, перетинає острови Трістан‑да‑Кунья. Я стверджую, що в документі жодним словом не згадано про ці острови.

Усі ще раз ретельно розглянули документи і визнали, що Паганель має рацію. Припущення про острови Трістан‑да‑Кунья одностайно було відкинуто.

– Далі, – провадив географ. – Вийшовши з Атлантичного океану, ми спустимося на два градуси нижче мису Доброї Надії і потрапимо в Індійський океан. Тільки одна група островів заступає нам шлях – Амстердамські острови. Що ж, маємо їх розглянути, як ми це зробили з островами Трістан‑да‑Кунья.

Після уважної перевірки Амстердамські острови було також відхилено, адже про цю групу островів Індійського океану не було вказано жодного слова чи його частини у французькому, німецькому та англійському документах.

– Розгляньмо Австралію, – вів далі Паганель. – Тридцять сьома паралель проходить біля мису Бернуллі і затоки Туфолда. Погодьтеся, англійське слово stra і французьке austral можуть означати «Австралію»! Це настільки очевидно, що тут годі сперечатися.

Усі погодилися з висновком Паганеля. Його припущення здавалося обґрунтованим.

– Продовжуйте, – мовив майор.

– Охоче, – відгукнувся географ, – адже така подорож зовсім неважка. Залишивши затоку Туфолда, ми перетинаємо протоку, що омиває східні береги Австралії, і потрапляємо до Нової Зеландії. Тут варто нагадати, що у французькому документі лишився обривок слова contin, що є частиною слова continent. Отже, капітан Грант не міг осісти в Новій Зеландії, що, як відомо, є островом. А оскільки це так, то вивчайте, порівнюйте, переставляйте слова, як вам заманеться, і ви переконаєтесь, що вони не мають ані найменшого стосунку до цієї країни.

– У жодному разі, – погодився Джон Манглс після ретельного зіставлення документів з мапою.

– Ні, – підтримала решта слухачів Паганеля і навіть майор. – Про Нову Зеландію не може бути й мови.

– Отже, – провадив далі географ, – на всьому величезному просторі, що відокремлює цей великий острів од берегів Америки, тридцять сьома паралель перетинає лише один пустельний острів.

– Що за острів? – запитав майор.

– Погляньте на мапу – це острів Марія‑Тереза, але у жодному з трьох документів немає цієї назви.

– У жодному, – підтвердив Гленарван.

– Отже, друзі мої, вам вирішувати, чи справедливе моє припущення, що в документі йдеться саме про Австралію! – підсумував географ.

– Безсумнівно, – одностайно відповіли пасажири і капітан «Дункана».

– Джоне, чи вдосталь ми маємо їстівних запасів і пального? – запитав Гленарван.

– Так, сер, у Талькауано я запасся всім необхідним. Утім, за потреби ми зможемо їх легко поповнити в Капштадті.

– Тоді давайте наказ про відплиття.

– Ще одне зауваження… – перебив свого друга майор.

– Так, Мак‑Наббсе!

– Хоча ми і впевнені, що Грант в Австралії, все ж вважаю за потрібне витратити день‑два на острови Трістан‑да‑Кунья і Амстердам. Вони лежать на тридцять сьомій паралелі, тож зовсім не затримають нас. Ми повинні впевнитися, що там не залишилося слідів «Британії».

– Майоре, ви надто підозріливі! – вигукнув Паганель.

– Я дбаю про те, аби нам не довелося повертатися, якщо Австралія не виправдає наших сподівань.

– Ця обережність не видається мені зайвою, – зауважив Гленарван.

– А я й поготів не стану вас відмовляти від цих зупинок, – додав Паганель.

– Джоне, рушаймо до островів Трістан‑да‑Кунья, – розпорядився Гленарван.

– Слухаю, сер, – відповів капітан і піднявся на свій місток. Роберт і Мері Грант палко подякували Гленарванові.

Незабаром «Дункан» віддалився від американського берега, тримаючи курс на схід.