Культура Візантії

Лекція 6.

1. Візантія в історії світової культури.

2. Особливості культури Візантії.

3. Християнство - світоглядна основа візантійської культури.

4. Світове значення візантійської культурної спадщини.

Візантія - це Східна Римська імперія. Спочатку Римська імперія була одна, єдина зі столицею в місті Рим. У 330 р. перший римський імператор, що визнав християнство, Константан І (285-337 рр.; імператор в 306-337 рр.), переніс столицю імперії на схід. Новою столицею Римської імперії став старовинний Візантій - грецьке місто, розташоване на європейському березі протоки Босфор між Егейським та Чорним морями. Його перейменували на Константинополь, тобто місто Константина. Однак Рим в той час зберігав значення цен­тру римського культурного світу.

Місто Візантій дало назву всій держані. Цю назву запровадили гуманісти вже після загибелі імперії. В 395 р. єдина Римська імперія остаточно поділилася на дві: Східну Римську (Візантійську) і Західну Римську імперію. Відбувся поділ па грецький Схід і латинський Захід. Проте самі жителі Візантії називали себе не візантійцями, а римлянами - по-грецьки - ромеями, а імперію - ромейською. Сама столиця тривалий час носила горду назву Нового Риму.

До складу Візантії ввійшли всі східні провінції Римської імперії: Балканський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, Сирія, Палес­тина, Єгипет. Населення Візантії, яке в період її найвищого розквіту досягало приблизно 30-35 мільйонів чоловік, складалось з різних етнічних груп. Але провідну роль в економіці, політичному житті й культурі відігравало грецьке населення. Хоч римлян проживало у Візантії небагато, державною мовою в IV-VI ст. була латинська, а з VII ст. і до кінця існування Візантії - грецька.

В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видат­не місце. Культура Візантії є продовженням греко-римської античності, це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Візантія - спадкоємниця культури Стародавніх Греції та Риму. Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Культура Візантії - це своєрідний синтез західних і східних культур, переплетіння європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій. Греко-римська в своїй основі візан­тійська культура в процесі становлення та розвитку значно зба­гатилась елементами культури багатьох народів Сходу. Це надало їй неповторного колориту, який так відрізняє її від культури Західної Європи. Візантійська культура справила значний вплив на культуру Греції. Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Ру­мунії, Білорусі, України, Росії, Грузії, Вірменії. В свою чергу, зв'язок Візантії з такими країнами, як Грузія та Вірменія, а також постійні творчі контакти зі слов'янськими культурами, які прийняли візантійську модель християнства, збагачували культуру Візантії. У культурному житті Візантії сучасна наука виділяє такі основні

періоди:

- відмирання старої античності та становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV-VII ст.);

- культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграри-зацією міст (кінець VII - початок IX ст.);

- нове культурне піднесення Константинополя та інших про­вінційних міст (середина ІХ-Х ст.);

- найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розк­вітом міського життя (ХІ-ХІІ ст.);

- занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець ХІІ-ХІІІ ст.);

- зародження обмеженого візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV -початок XV ст.).

Світоглядною основою візантійської культури стало християнст­во, яке утверджувалось у боротьбі з міфологічним світоглядом. Візантійській культурі була притаманна розкішна видовищність, розкіш церковної служби. Сучасники називали візантійську церкву «безтілесним і духовним театром». Християнство змінило призна­чення і будову храму. У давньогрецькому храмі ставили статую бога всередині, а релігійні церемонії проводили на площі перед ним. Тому намагалися зовні надати храму особливої ошатності. А християни збиралися для спільної молитви всередині церкви, тож архітектори більше дбали про красу ЇЇ внутрішніх приміщень.

Коли посли київського князя Володимира прибули до Константи­нополя і побували на богослужінні в соборі святої Софії, то вони, як зазначається в літописі, «...не знали на небі чи на землі ми: бо немає на землі такого видовища і краси такої, і не знаємо, як і розповісти про це...».

На київських послів незабутнє враження справив і сам храм свя­тої Софії. Його споруджували 10 тисяч чоловік протягом п'яти років. Для того часу він був побудований дуже швидко. Освячення храму відбулося 26 грудня 537 р. Його називали «чудом із чудес», вихва­ляли у віршах. Він став найвидатнішою пам'яткою візантійської архі­тектури, головною церквою всього східнохристиянського світу, сим­волом світового православ'я, втілюючи концепцію «Храм - земне небо». Саме тут княгиня Ольга зустрічалася з Константинопольсь­ким патріархом, який, згідно з літописом, благословив і хрестив кня­гиню. Собор святої Софії уособлював союз держави і церкви, зна­чення Константинополя як центра східного християнства. Його внутрішнє оформлення та високий 55-метровий купол (31 м в діа­метрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та не­бесного порядку. Навколо основи купол оточений вінком із 40 вікон. Своєю величчю та розмірами ця споруда вражає і дотепер. Нічого рівного їй вже не було створено за наступні дев'ять століть історії Візантії. Архітекторами собору вважають Амфімія з м. Тралла та Ісидора з Мілета.

Іншим шедевром візантійської архітектури є церква св. Віталія в Равенні - місті в Північній Італії, яке знаходиться на березі Адріа-тичного моря. Особливу славу цьому храму принесли його знаме­ниті мозаїки не тільки церковного, а й світського характеру, зокрема зображення імператора Юстиніана та імператриці Феодори та їх свити. Церква св. Віталія, як і собор Софії, також є архітектурним пам'ятником VI ст.

У Візантійській імперії православні ієрархи, як правило, не претендували на світську владу. Церква визнавала зверхність дер­жавних структур. Візантійську імперію завжди відрізняли стійка державність та централізоване управління. Імператори, які вважали­ся намісниками Бога на землі, головували на вселенських православ­них соборах, призначали й усували патріархів, розв'язували тео­логічні суперечки.

Однак візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не особа імператора, а його державна вла­да. В боротьбі за престол широко використовувалось насильство. Історики стверджують, що за весь час існування Візантійської імперії (395-1453) із 109 імператорів тільки 34 померли своєю смертю. Решта була примушена до зречення або загинула.

Візантійська культура, на відміну від середньовічної західноєвро­пейської культури, спиралася не лише на християнство, а й на ан­тичну спадщину. Освіта ґрунтувалась не тільки на Святому Письмі, а й на античних творах, які широко читались і вивчались. У VII ст. із занепадом візантійських міст настав кінець пануванню античної культури, яка почала зникати. Ще раніше (у 529 р.) спеціальним декретом візантійського імператора закривається Афінська філо­софська школа - останній оплот античної культури. На відміну від античного мистецтва християнське мистецтво славило не тілесну, а духовну красу людини.

У VIII-IX ст. починається новий етап у розвитку візантійської культури. Він зв'язаний з протистоянням між іконоборцями та іконо-шанувальниками. Іконоборство - соціально-політичний і релігійний рух у Візантії в VIII-IX ст., спрямований проти культу ікон. В ми­стецтві боротьба виявилась у запереченні правомочності священних зображень, тобто ікон, а також у знищенні іконоборцями пам'яток церковного мистецтва. Іконоборці вважали, що божественну приро­ду Христа не можна втілювати в образотворчому мистецтві, а можна лише натякнути про його присутність деякими знаками (наприклад, хрестом, виноградною лозою, квітами). У своїх творах іконоборці роз­вивали нерелігійні мотиви: в храмових розписах зображали птахів, тварин серед рослинності, архітектурні мотиви. В світських приміщеннях-палацах мозаїчні розписи прославляли перемоги імпера­торів або зображали придворні церемонії.

Іконошанувальники доводили інше. Вони стверджували, що іко­ну потрібно розуміти як ідеально видиму подобу першообразу. Тому, коли людина поклоняється іконі, вона поклоняється не просто обра­зу, а першообразу.

Одним з вождів іконошанувальників був богослов і філософ Іоанн Дамаскин (близько 675 - близько 754 рр.), автор праці - «Джерело знань». Перша частина цього твору - «Діалектика» - стала основою всієї середньовічної схоластики. Тому Дамаскин увійшов в історію як «батько візантійської схоластики». Йому належить відомий вислів «Вчення - світло, а невчення - тьма». Цей вислів міститься на по­чатку праці «Джерело знання».

Дамаскин став славетним також завдяки канонам - виду ре­лігійних гімнів, який складається з 9 «пісень». Його кращі гімни зібрані та згруповані у відомому «Октоїху».

Стовпом іконошанування був також Феодор Студит (759-826) - автор канонів, гімнів і епіграм з чернечого життя. Він жив і працю­вав у Студитському монастирі в Константинополі. Цей монастир з IX ст. став центром складання гімнів.

Деякі візантійські імператори виступили з підтримкою іконобор­ства. Вони використали цей рух для подальшого зміцнення світської влади над духовною, релігійною, для послаблення церкви. По всій країні закривались великі монастирі, конфісковувалось їхнє майно, насамперед земля. Багато монастирів перетворили в казарми або майстерні. Монахів силою та погрозами примушували до військової служби і вступу до шлюбу, а неслухняних відправляли на заслання і навіть страчували.

Боротьба між іконоборцями та іконошанувальниками закінчилась перемогою останніх. Урочисте відновлення іконошанування відбу­лося в 843 р. Це святкується Східною церквою. Іконоборців прокля­ли, але церкві відібрані у неї багатства не повернули. Перемога іко­ношанувальників означала поразку художнього вільнодумства і дальшого підкорення мистецтва церкві. Іконоборський період по­трібно вважати закономірним етапом розвитку візантійської культури, коли інтенсивно йшов процес становлення середньовічного бачення світу і середньовічної ідеології. Монополія у розвитку візантійської культури була до кінця ЇЇ існування закріплена за духовенством.

Православ'я стало визначальним фактором згуртування візантійської середньовічної народності, православна церква - головним носієм культури Візантії, а монастирі - центрами освіченості.

Будівництво монастирів, починаючи з XI ст., набуло особливого значення. Кожен із константинопольських патріархів будував монас­тир, котрий підтримував протягом усього свого життя. Склалися основні зразки їх будівництва як замкнутих локальних центрів духовного життя та господарської діяльності: з головною церквою, каплицями, трапезною, келіями ченців і майстернями. Ченці користувались великим впливом серед населення. Вважалось, що молитва монаха рятує півтори сотні людей, засуджених на вічну погибель у пеклі. На відміну від католицизму з його обов'язковим богослужінням латинською мовою православна церква більш гнучко ставилася до своєрідної культури інших народів, не вимагала поширення літургії грецькою мовою.

Візантія була досить освіченою: десята частина населення була письменною. В період раннього середньовіччя у Візантійській імперії налічувалось набагато більше освічених людей, ніж у Західній Європі. Порівняно з державами Західної Європи мережа шкіл була у Візантії густіша, а загальний рівень елементарної грамотності - вищим. Школи існували не тільки в Константинополі, а й у маленьких містах і великих селищах. В них навчали читанню, письму, рахунку і церковному співу. Крім того, в школах вивчали Біблію та іншу релігійну літературу, праці грецьких і римських вчених, поеми Гомера, трагедії Есхіла і Софокла, розв'язували досить складні арифме­тичні завдання.

Освіченість користувалась великим авторитетом. Знатні та багаті візантійці гордились своєю освіченістю і любили доречно блиснути цитатою з творів давніх авторів. Грамотні люди зустрічались навіть серед селян і ремісників. Щоб одержати освіту, багато людей у Візантії готові були піти на великі жертви: деякі батьки розпродували майно, щоб внести плату за навчання своїх синів.

У Візантії існувала вища освіта, її центром став перший в Європі Константинопольський університет, заснований у 425 р. при імпера­торі Феодосії II. Університет декілька разів закривався, але знову поновлював свою роботу. Це відбувалось, зокрема, в 850 і 1045 рр. Професори університету, «консули філософів» і «глави риторів», як їх називали, викладали філософію, особливо платонівську, граматику, під якою розуміли все те, що інші називають філологією. Навчан­ня в університеті було безплатним, але щоб у ньому вчитись, треба було мати солідний багаж знань.

Візантія була багата іменами видатних вчених. Серед них виді­лявся Михайло Пселл (1018-1079) - філософ, історик, юрист і філо­лог, особистість виняткова не лише для XI ст., а й для всієї візан­тійської культури. Його «Логіка» стала відомою не тільки у Візантії, а й на Заході. Цікаво, що, характеризуючи візантійських імператорів, він обов'язково повідомляв про рівень освіченості кожного з них. В галузі історії плідно працював єпископ Євсевій із Кесарії (260-340). Його називають батьком церковної історії, основоположником хронографії - специфічного середньовічного жанру історичного тво­ру. Він першим дав хроніку церковних подій від виникнення хрис­тиянства, склав також всесвітню Історію з найдавніших часів до 324 р. н.е., в т.ч. стародавню історію Північного Причорномор'я. В VI ст. розквітнув талант відомого візантійського історика Проконія Ке-сарійського (близько 500-562 рр.). Він брав собі за зразок історію Геродота і взагалі користувався старовинною літературою. В його фундаментальних працях «Історія війни Юстиніана з персами, ван­далами і готами» і «Таємна історія» глибоко висвітлені події того­часного політичного життя.

До IX ст. відноситься діяльність визначного вченого Льва Мате­матика (початок IX ст. - близько 869 р.). Він заклав основи алгебри, використавши літерні позначення. Він винайшов звукову сиг­налізацію для передачі повідомлень на відстань, розробив автоматичні пристрої у тронному залі імператорського палацу, яким надавала руху вода, що повинні були вражати уяву іноземних послів.

Проповідував аскетизм, засуджував розкіш і аморальність духо­венства Візантії Златоуст Іоанн (350-407) - відомий церковний діяч і проповідник, константинопольський патріарх (398-407). Цим він завоював популярність у простого народу, але викликав не­задоволення імператорської придворної знаті та церковних ієрархів, які домоглися від імператора його скинення і заслання. Ряд видат­них пам'яток історико-енциклопедичного характеру було створено в X ст. при імператорі Константані VII Багрянородному. Сам він є автором трактатів «Про управління державою», «Про феми», «Про церемонії візантійського двору». Вони містять цінні відомості про політичну і адміністративну структуру візантійської держави, а також цікавий етнографічний та історико-гсографічний матеріал про суміжні з імперією країни і народи, в тому числі на території ниніш­ньої України.

Надзвичайно освіченою людиною був константинопольський патріарх Фотій. Він зібрав навколо себе чимало учнів, перетворив свій дім на своєрідну академію, науковий салон. Фотій доручив своїм учням створити величезний Лексикон на основі попередніх слов­ників, античної та візантійської літератури. Найвидатніший твір Фотія - «Бібліотека» або «Міріобібліон», що складався з 280 глав. Він містив відомості про грецьких граматиків, промовців, істориків, філософів, лікарів.

До VІ-VП ст., коли грецька мова стала панівною в країні, нале­жить початок власне візантійської літератури, зокрема церковної. Те­атр, засуджений християнськими богословами, не мав у Візантії ос­нови. Перетворення літургії в основний вид драматичного дійства супроводжувалось розквітом літургічної поезії, поезії гімнів.

Найвидатнішими її представниками були Роман Солодкоспівець (VI ст.), який написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан, Сергій - патріарх Константинопольський, якому належить акафіст Богородиці у зв'язку з перемогою над аварами в 626 р., Софроній - патріарх Єрусалимський та інші.

Гімни Романа характерні наївною щирістю та глибиною почуттів. За формою та змістом ці гімни споріднені із елементами Старого За­повіту, мотиви якого використовує Роман. Із тисячі гімнів Романа збереглося лише вісімдесят. Це - звичайні оповідання.

На основі народних пісень і легенд про подвиги воїнів у боротьбі з арабами було складено відому епічну поему про Дігеніса Акріта (акріт - воїн, що охороняє кордони). Дігеніс ще хлопчиком дивував усіх своїми подвигами. На полюванні, наприклад, він ударом кулака вбив ведмедицю. Ставши юнаком, Дігеніс викрав доньку стратига, прекрасну Євдокію, переміг сам послане в погоню велике військо і змусив батька дівчини погодитись на шлюб.

Герой цієї поеми сильний і спритний, в бою не знає поразки, шляхетний і милостивий до переможених. Він шанує батьків, здат­ний на велике кохання, захоплюється красою природи, любить музику. У цьому образі відображено уявлення візантійців про те, якою повинна бути людина.

Візантія успадкувала від античності особливу любов до книг. Збереження книг та їх переписування були однією з державних функцій. З цією метою створювалися бібліотеки. У Візантії змінилась форма книги. Відбувся перехід від античної книги - сувою - до книги, яка складалась зі зшитих аркушів паперу. У Константинополі було створено комісію з кращих знавців грецької та латинської мов. Члени цієї комісії розшукували і переписували рідкісні книги для імператора та для його бібліотеки.

Розквіт візантійських міст зробив візантійську культуру, в основі своїй, міською. Аж до XIII ст. Візантія за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя була попереду середньовічної Європи. В ХІ-ХІІ ст. поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видо­вища і спортивні розваги - кінне поло, шашки, боротьба, акробатика. Великою любов'ю у глядачів користувалися змагання колісниць. Ба­гаті меценати утримували поетів, музикантів, танцюристів, створюва­ли домашні наукові та літературні гуртки.

В кінці XII ст. Візантію почали випереджати країни Західної Європи. Цьому сприяло і те, що в 1204 р. Константинополь захо­пили і варварськи пограбували латинські хрестоносці під час чет­вертого хрестового походу. Як результат, значна частина культур­ної спадщини Візантії була знищена. Наступив кінець культурному напуванню Константі тополя. З провідних позицій у культурному житті його відтіснила Нікея.

Свій останній злет візантійська культура пережила у XIV ст. під час правління династії ІІалеологів (1261-1453). Цей злет увійшов в історію як «палеологівське відродження». Але воно співпало з періодом занепа­ду Візантійської імперії. Не маючи змоги реалізувати творчі задуми на батьківщині, Візантію почали залишати діячі культури: художники, архітектори, літератори. Митці прагнули свободи. У пошуках кращих соціальних умов вони виїжджали у інші християнські держави.

Один з них - художник Феофан Грек (близько 1340-1410 рр.) - переїхав у Московську Русь. Тут його талант розквітнув з повною силою. В Новгороді Феофан Грек розписів фресками церкву Спаса-на-Ільїні (1378), у Московському Кремлі - церкву Різдва Божої Ма­тері (1395), а також Архангельський собор (у 1399 р. разом з Сімеоном Чорним).

29 травня 1453 р. після тривалої облоги і героїчного опору захис­ників впав Константинополь. Він був взятий штурмом військами султана Мехмеда II. Константинополь перетворився в турецьке місто Стамбул, православний храм святої Софії - в мусульманську мечеть Айя-Софія. Під ударами турків-седьджуків Візантія загинула. Обір­валась, перестала існувати велична і своєрідна культура, яка формувалась під впливом римської, грецької та елліністичної традицій. Проте Візан­тія внесла величезний вклад у розвиток світової культури. Основні прин­ципи і напрямки її культури перейшли до сусідніх держав, в тому числі і до Київської Русі. З Візантії на Русь прийшло християнство з усіма позитивними наслідками для розвитку культури. Запровадження хри­стиянства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності - кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували бого­служебні книги і предмети християнського культу.

Найбільш помітним був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Візантійські майстри брали участь, наприклад, у прикрашанні Софії Київської. В кінці XI ст. вони приїжджали в Києво-Печерську лавру, щоб прикрасити Успенський собор. У Візантії був запозиче­ний церковний спів.

Народна мудрість говорить: «З ким поберешся, того і наберешся». Для Київської Русі було великим виграшем, що на одному з крутих поворотів свого розвитку вона, шляхом запровадження християнства, поєднала свою історію з історією країни № 1, своєрідного законодавця моди в світовій культурі, якою була до XIII ст. Візантія.

ЛІТЕРАТУРА:

· Каждан А.П. Византийская культура (X-XII вв.). – М., 1968.

· Культура Византии: IV - первая половина VII в. – М., 1984.

· Культура Византии: вторая половина VII-XII в. – М., 1989.

· Культура Византии: XIII - первая половина XV в. – М., 1991.

· Лихачева В.Д. Искусство Византии IV-XV веков. – М., 1986.

· Удальцова З.В. Византийская культура. – М., 1988.

Читай додаткову лекцію 3