Феномен культури

Саме в цьому ключі в науковій філософії при розгляді виробництва суспільством людини "як можливо більш цілісного й універсального продукту суспільства" використовується термін "культивування усіх властивостей суспільної людини". Це значить, що людина повинна вміти користатися безліччю "речей", тобто предметами зовнішнього світу, своїми почуттями, думками.

Іншими словами, кожен окремий індивід лише тоді може вважатися "культурною людиною", коли він володіє способами користування досягненнями суспільства, у якому живе. Адже суспільне виробництво виступає і як умова, і як передумова діяльності людини, культура ж є свого роду принципом зв'язку суспільства з індивідом, способом його входження в соціальне життя. Розвиток здатності користатися тим, що створило і нагромадило суспільство, оволодіння способами цього користування - от що характеризує процес культивування людини.

У такім баченні культури на перший план виходить така її риса, як відтворення діяльності по історично заданих основах - схемі, алгоритму, коду, матриці, канону, парадигмі, еталону, стереотипу, нормі, традиції й ін. Саме наявність деяких певних схем, що йдуть від покоління до покоління і програмуючих зміст і характер діяльності і свідомості, дозволяє схопити суть культури як транслятора діяльності, акумулятора історичного досвіду. Варто мати на увазі, що культура - це система послідовних правил діяльності, що передаються від минулого до майбутнього, від учиненого - до майбутніх діянь. Вона являє собою відкриту систему, а її алгоритми - це відкриті алгоритми, що дозволяють визволити практичну енергію діючого суспільної людини. Схеми діяльності як глибинне сутнісне вираження культури містять у собі відкритий спектр можливостей. Адже з погляду суспільної практики культура являє собою постійний рух: створення, відтворення, переробка і руйнування предметів, ідей, звичок, оцінок і ін. у процесі індивідуальної і спільної діяльності людей, спілкування й обміну між ними. Тому її потрібно розглядати в кількох планах: і типології, і відмінності від природи, і структури.

У сучасної культурології і соціології поняття культури стоїть в ряді фундаментальних понять цих дисциплін. Воно вважається настільки ж важливим для аналізу соціального життя і діяльності індивіда, як поняття "гравітація" для фізики чи поняття "еволюція" для біології. Різко виявився інтерес до дослідження культури викликав лавиноподібний ріст числа визначень культури: що не автор, то своя дефініція, число яких зараз перевищує 500. Таке різноманіття визначень свідчить про поліфункціональність, місткість і складність поняття культури і разом з тим спричиняє різноманіття типологій культури.

Одні дослідники виходять з того, що існують релігійна і світська культури (А. Новицький, В. Шевчук і ін.), інші виділяють жіночі (далекосхідні та ін.) і чоловічі (європейська, мусульманська і т.д.) культури (В. Сангі, К. Шилін та ін.). У світлі концепції матеріалістичного розуміння історії основою типології культури, як правило, вважають типологію суспільного відтворення.

Роль і місце культури в діяльності людини дуже чітко можна зрозуміти на основі уявлень про те, що діяльність людей носить, у кінцевому рахунку, відтворювальний характер. Суспільне відтворення включає відтворення особистості, усієї системи суспільних відносин, у тому числі технологічних і організаційних, а також культуру сутністю, головним змістом і призначенням сфери якої є процес суспільного відтворення і розвитку самої людини як суб'єкта різнобічної соціальної діяльності і суспільних відносин. Культура, узята як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як найважливіша характеристика суб'єкта діяльності, розвивається в єдності з відтворювальним процесом у цілому у всій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простий, інтенсивний і деструктивний) зв'язаний свій тип культури, що виражає місце і значення культури в життєдіяльності суспільства.

Просте відтворення співвідноситься з культурою, що склалася в умовах панування домашинного виробництва й аграрної праці. У цій культурі суб'єкт відтворення націлений на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, що диктують умови доурбанізованого землеробства. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про задане людині зовнішніми силами, переконання, що воно не може бути змінене людиною, тому що не нею створене. У культурах, що склалися в цих умовах, навіть активність самої людини розглядається як результат дій позалюдських (однак часто антропоморфних) сил.

З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно інший тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих природних ритмів, на систему незмінних значень, суб'єкт динамічного типу культури націлений на удосконалювання самого себе в єдності з удосконалюванням людського світу, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Людина в такому типі культури зайнята організацією раніше організованого, переосмисленням уже раніше осмисленого, перебудовою самих ритмів навколишнього його світу. Тим самим суб'єкт інтенсивного типу відтворення повинен бути здатен сконцентрувати для рішення відповідної проблеми все необхідне багатство накопиченої культури, перетворити її, осмислити і переосмислити, постійно поглиблювати сформовані поняття, формувати нові ідеї, культурні інновації. Світ уже не розглядається як заданий, але виступає результатом відповідальної, напруженої відтворювальної діяльності людини.

Для деструктивного типу відтворення характерна недостатня здатність суб'єкта в силу тих чи інших причин переборювати внутрішні і зовнішні протиріччя, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати необхідні інновації, зберігати параметри простого суспільного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва і відтворення. Він характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби і цілі, що стабілізують ситуацію. Цей тип відтворення відрізняється від інших тим, що він ніколи не є позитивною цінністю, і сама можливість сповзання до нього виступає як стимул для підвищення активності суб'єкта, його прагнення запобігти цьому процесу, а, можливо, і перейти до більш прогресивного типу і рівня відтворення, до відповідного типу і рівня культури.

Зазначена ситуація може складатися тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, націлений на розвиток, а реальний працівник орієнтований на просте відтворення, на адаптацію в міру своїх "природних" можливостей до сформованого рівня техніки й організації. От чому при аналізі культурних передумов науково-технічного прогресу необхідно враховувати історичні культурні традиції, відтворені до певного ступеня в культурі в силу її стійкості навіть тоді, коли змінені багато економічних і соціальних умов, що породили традиційні норми, звичаї, ціннісні уявлення, образи і стилі життя.

Типи відтворення і культури - поняття, покликані розкрити філософську основу, дати теоретико-методологічне обґрунтування внутрішнього розчленовування культури. У тому випадку, коли виникає необхідність в емпіричному вивченні процесів культурної диференціації, культурних розходжень у суспільстві, вчені звертаються до більш конкретних понять, за допомогою яких стає доступним вивчення реальностей культурного процесу. На цьому шляху все ширше використовується поняття "субкультура". І хоча єдності в застосуванні цього поняття вченими різних спеціальностей поки не досягнуто, у більшості випадків мається на увазі внутрішня диференційованість культури, що знаходить вираження в наявності специфічних для соціальних груп культурних ознак. Останні можна узагальнити в категоріях "образ" і "стиль" життя, що відрізняють між собою соціальні групи. Вони дають можливість відокремити соціально прийнятні форми соціокультурної диференціації (професійні, етнічні й ін.) від форм, що є загрозою іншим групам (наприклад, злочинність, дармоїдство).

Тип відтворення, тип культури і субкультура можуть бути осмислені як такі, що послідовно конкретизують ряд понять, покликаних установити ієрархію у вивченні культурних спільнот, починаючи глобальними розчленовуваннями історії світової культури і кінчаючи емпіричними дослідженнями локальних процесів у культурі. Роль субкультур у культурі визначається необхідністю кожної культури освоювати і "пропускати" через себе різноманіття світу, субкультура - нагромаджувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати незасвоєне, виступаючи в якості "лабораторії майбутнього", культура і суспільство не можуть дозволити собі рухатися, не "прощупавши" шлях. Такими природними і необхідними експериментами на шляху руху культури і є субкультури, що апробують ті чи інші інновації.

Характеристика феномена культури є неповною без з'ясування співвіднесеності природного і культурного. Аналітичні дослідження культурологів показують, що культура позабіологічна, надприродна, її не можна звести до природного, однак і культурне ні з чого вивести і побудувати крім як із природного. І це стосується і зовнішньої природи, і внутрішньої, тієї, котра включена в життєві прояви людського організму. Таким чином, є єдність і різниця природного і культурного.

Культура є щось протилежне природі, що існує вічно і розвивається без участі людської діяльності, і в цьому праві старі культурологи. Можливості буття культури задані природно. Виникнення культури як надприродного способу діяльності не виключає її єдності з природою і не знімає впливу природних факторів у її розвитку. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати ту обставину, що природне (у загальних своїх моментах - як зовнішньо-природне середовище і як іманентно-природне в самій людині) не байдуже для тих форм, у яких відливається і живе культура. Варто порівняти форми культурного буття гірських народів, що живуть на Кавказі й в Андах, у Гімалаях і Кордильєрах, щоб переконатися в тім, що особливості ландшафту накладають печатку дивної подібності на багато рис функціонування культури. Те ж саме можна сказати і про народи, що живуть у тропіках чи полярних районах, жителів океанічних островів чи великих степових просторів. Такий підхід може дати ключ до з'ясування етнічної своєрідності культур.

Не можна не бачити того, що діяльність людей (особливо на ранніх етапах розвитку людського роду) інтимно зв'язана з тим, що у своїй первозданності пропонує людині природа. Це позначається в матеріальному і духовному виробництві, у характері суспільної психології й особливо у творах мистецтва.

Світова культура в часі і просторі строката, невичерпна у своїх одиничних проявах, вражаюче багата формами, різноманітна. У сучасному стані світової культури існують як вершинні прояви культурної творчості, виражені в успіхах розвитку науки, новітніх технологіях, досягненнях мистецтва, так і її реліктові, архаїчні утворення, подібні тим, що ще маються в аборигенів Андаманських островів, нетрів Амазонки чи внутрішніх районів Нової Гвінеї. Ще більш багатоликі і багатоколірні прояви культури, узяті в їх минулому історичному бутті. Не говорячи вже про первісні форми людського життя на зорі історії, навіть починаючи з твердо зафіксованих шумерської і давньоєгипетської культур, погляд дослідника наштовхується на важко підраховувану множину часом майже несумісних фактів культурного буття, на неповторну своєрідність граней і відтінків явищ культури.

Дуже експресивно висловився про цьому американський культуролог Р. Редфілд, описуючи враження людини, що приступила до дослідження культури. Він розповідає, як йому при читанні знаменитого дванадцятитомника "Золотої гілки" Фрезера довелося відчути величезний захват. "Як на параді, - пише він, - переді мною проходили чудові й екзотичні матері, тіла яких відливали бронзою, жерці в масках, переодягнені в одяги іншої статі; люди, помащені пахощами і принесені в жертву богам; демони, що виганяються з палаців Камбоджі; дівчата з індійського села, яких при досягненні зрілості змушували сидіти на самоті в темряві; королі, умертвлені як боги, і боги, що повстають з мертвих, коли їх убивають - дика безмежність табу, магічних ритуалів і звичаїв, пов'язаних з одруженням, врожаєм, небезпекою і смертю. Ці томи нагадують арабські казки "Тисячі й одної ночі".

І чи не з тим ми зштовхуємося, коли відкриваємо нев'янучу "Первісну культуру" Е. Тайлора, що оповідає не стільки про власне первісну культуру, скільки про культуру безписемних народів минулого сторіччя, зібрану ним по крупицях і вражаючу достатком виразних фактів. У таких книгах журналістів і вчених про наших сучасників, як "Своїми очима" Ю. Овчинникова, "Індіанці без томагавків" М. Стінгла, "Культура і світ дитинства" М. Міда і багатьох їм подібних, містяться свідчення про те, що і сьогодні в різних куточках світу живуть і діють своєрідні, неповторні, унікальні культури, часом настільки не схожі один на одного, що диву даєшся. У всякому разі, безсумнівно, що культура від свого виникнення і до наших днів ніколи не була трафаретно-одноманітною, безлико монотонною, вона не схожа на сумно однакові, конвейєрно-серійні продукти.

Разом з тим різноманітні форми культури, як би не були вони разюче не схожі один на одного, є породженням того самого кореня, тотожні у своїй сутності як способи єдиної людської діяльності. Це здавна розуміли багато проникливих дослідників культури. Ще Е. Тайлор, підходячи до порівняльного вивчення відмінних одна від одної культурних форм, підкреслював, що "характер і вдачі людства виявляють одноманітність і сталість явищ, що заставило італійців сказати: "Увесь світ є одна країна". Він справедливо думав, що будь-який етнографічний музей показує наочно риси єдності, збігу в предметах матеріальної культури і способах діяльності незалежно від хронологічної і географічної віддаленості. Це і дає можливість, на його думку, поставити поруч мешканців озерних жител древньої Швейцарії з ацтеками, північноамериканських оджибве з південноафриканськими зулусами, а англійського хлібороба із середньоафриканським негром. Неподільність світу, єдність світової культури, спільність культурного багатства людства визнавалися всіма прогресивними мислителями як справді гуманістичний принцип розгляду культури.

Конкретно-історичне розуміння культури спирається на визнання єдності і різноманіття соціокультурного процесу. Тут не заперечується факт культурної відносності, але відкидається культурний релятивізм, що виключає всяку спільноту між культурами, що стверджує їхню принципову відгородженість, невходимість одна в одну. Що ж робить єдиним цілим світову культуру? Адже одна з особливостей світового соціокультурного процесу розвитку – множинність існуючих культур і надзвичайна розмаїтість ціннісних шкал. Незважаючи на те що європейці і китайці, африканці й індійці використовують ті самі машини, незважаючи на те, що усі вони відбулися від тих самих кроманьонців і усі належать до того самого біологічного виду, у них склалися зовсім різні традиції і різні шкали цінностей. Спосіб мислення, стандарти життя, норми поведінки, характер мистецтва навіть у народів, що живуть у тих самих географічних умовах, ніколи не бувають зовсім однаковими, класичний приклад тому – народи Закавказзя. Незважаючи на однотипність природних умов, у яких живуть азербайджанці, вірмени, грузини й інші кавказькі народи, незважаючи на те що вони живуть поруч тисячоріччя, культура кожного з них продовжує зберігати свою самобутність. І таких прикладів можна привести скільки завгодно.

Таким чином, можна констатувати існування великого числа різних форм організації духовного життя людей навіть при відносній близькості (а іноді і тотожності) матеріальних умов їхнього життя. І незважаючи на те, що виникли різноманітні засоби транспорту і зв'язку, незважаючи на міграцію мод, що не можуть зупинити навіть океани, що розділяють континенти, незважаючи на пресу, радіо, телебачення, ця розмаїтість і не думає зникати. У цьому і полягає велике благо для людства.

Справді, обсяг "генетичного банку" тієї чи іншої популяції, насамперед генетична розмаїтість її індивідів, говорить про стабільність популяції, про її здатність протистояти зміні зовнішніх умов. І в людському суспільстві має місце щось подібне. Але до дії генетичних факторів додаються ще і суспільні фактори.

З'являється соціально-культурне різноманіття, множинність цивілізацій. Усе це дає суспільству визначені гарантії того, що в кризових ситуаціях воно виявиться здатним знайти необхідні рішення, тому що культура в кінцевому рахунку містить у собі спресований людський досвід. Звичайно, у сучасних умовах відбувається визначена уніфікація не стільки культур, скільки поводження. Розвиток техніки показує визначений стандарт спілкування, але японець залишається японцем, узбек - узбеком, а італієць - італійцем. Особливості їхніх культур приводять до дуже істотних розходжень у сприйнятті навколишнього світу - ті самі вирази приховують зовсім різний зміст. Цілком можливо, що особливості етнічних культур навіть мають тенденцію підсилюватися, не випадково зараз говорять про своєрідний ренесанс цих культур.

Однак варто враховувати й іншу особливість світового соціокультурного процесу - його цілісна єдність. Виявляється, існують справді загальні підстави того цілого, що називається світовою культурою. Фундаментально загальним, сутнісно єднальним усю людську історію, що робить світову культуру істинно цілим генетично, історично (діахронно) і системно-структурно (синхронно) є цивілізаційна діяльність людей, яку можна назвати "материнським лоном історії".

Саме субстанція праці і спілкування є тим, що виступає як головний зв'язок, основний критерій єднання в тотальність. Загалом, людська діяльність визначає спільність генезису, функціонування і закономірного розвитку усієї світової культури. Ці положення відносяться до основних тез вітчизняної філософії, обґрунтовані теоретично і фактично.

Єдність і взаємопроникнення, спілкування і відособлення, взаємодія і відштовхування, зв'язки і протиставлення - усе це характеризує суперечливу єдність зазначених особливостей світового соціокультурного процесу, суперечлива єдність різних форм культурного буття, властивих людству вже з перших кроків його розвитку. Уся наступна історія виявляла зміцнення світової спільноти культури. В міру зросту і розвитку матеріального виробництва, з переходом до класово диференційованого суспільства, збільшувалися і розширювалися контакти між групами людей. Сутнісна єдність, задана однорідністю життєдіяльності, матеріальним характером відносин до природи, доповнювалася і збагачувалася безпосереднім спілкуванням. Англійський археолог Г. Чайльд у книзі "Прогрес і археологія" навів ряд даних про прогресуюче наростання економічного і культурного обміну між народами. Так, у верхньому палеоліті він здійснювався в радіусі до 800 км, десь за 2 тис. років до н.е. - вже в радіусі до 8 тис. км, а до VIII ст. н.е. охопив всю Азію, Африку і Європу. Від покоління до покоління наростала цілісність світової культури, стверджувалася гомогенність загальної історії, що виявилася на поверхні і стала зримою з перемогою капіталістичних відносин.

Всесвітність соціокультурного процесу у всій повноті цього поняття досягається лише в епоху капіталізму. Цілісність тут бере верх над дискретністю, тимчасова єдність культури (діахронічне) у всьому об'ємі доповнюється просторовим (синхронічним) єднанням людської культури в те ціле, де вже системно виявляється взаємодія його складових. І якщо на первісному етапі розвитку людства всесвітній характер історії і культури ніким не міг бути спостережений й усвідомлений, хоча й існував об'єктивно, те тепер ми вже спостерігаємо це на більш високому рівні.

Квантова механіка категорично стверджує, що про об'єкт, що не спостерігається, про об'єкт поза взаємодією ми не можемо сказати рівно нічого. Чим далі йдуть дослідження, тим ясніше стає, що закони квантової механіки даним чином відносяться не тільки до елементарних часток в атомі, але і до людей у суспільстві. "В останнє десятиліття антропологи стали розуміти, що подібні явища обумовлені фактором, який можна було б назвати "культурним ефектом Гейзенберга". Якщо представники західної цивілізації, будь-то антропологи чи конкістадори, спостерігають за ходом подій у якомусь регіоні, сама їхня присутність здатна вплинути на поведінку місцевих жителів". (Бранен Фергюсон Р. Племінні війни // У світі науки. 1992. № 3, С. 51).

Якщо розглядати функціонуючу світову культуру, що формується, то вона являє собою складну різноманітну єдність, симфонічну цілісність різноманітних самобутніх культур, де основну роль грає принцип цінності творчої особистості. І нарешті, коротко окреслимо ступіні еволюції світової культури – ступіні висхідної еволюції.