Середньовічна культура Західної Європи 3 page

Разом з тим, гуманізм поклав край духовній монополії, диктатурі католицької церкви в Західній Європі, її роль та значення порівняно з Середньовіччям зменшилися, а сфера впливу почала поступово звужуватися. Були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, прокладалися шляхи до розмежування юрисдикції церкви і держави. Це стимулювало появу єресі. Єресь (від гр. - опановую, вибираю, переконую) -точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом «вільного розуму» щодо визначення та тлумачення релігійних настанов.

Єресі поєднували, з одного боку, вимогу рівності всіх перед Богом, а з іншого - мали відкритий антифеодальний протест.

Для «виявлення, покарання та запобігання єресі», переслідуван­ня небезпечних єретиків об'єдналися світська та церковна влада і створили інквізицію - Конгрегацію святої служби. Саме слово «інквізиція» походить від латинського «розслідування, розшук». Згідно з постановами IV Латеранського собору 1215 р. і Ту­лузького собору 1229 р. церква повинна була виявляти єретиків, за­суджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно вико­нувати вироки, очищати свої землі від єретиків.

З діяльністю інквізиції - судово-карної установи католицької церкви, яка проіснувала від XIII до XVIII ст. - пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі посту­пово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяль­ності. Виправдальних вироків інквізиція не знала. В результаті її діяльності, пік якої припав на епоху Відродження, було знищено по­над один мільйон чоловік.

Жертв інквізиції спалювали на вогнищах. Чому на вогнищах? Тому, що грішників треба було вбивати «гуманно», не проливаючи їхньої крові. Так вимагала церква. У 1327 р. був спалений Чекко д'Асколі, у 1600 р. - великий італієць Джордано Бруно, у 1619 р. - його учень Джуліо-Чезаре Ваніні, у 1689 р. - К.Ліщинський. На вогнищі інквізиції загинув французький вчений Етьєн Доле. 22 травня 1498 р. у Флоренції було спалено ченця-реформатора Ієроніма Джіроламо Савонаролу (народився в 1452 р.)

Однією з жертв релігійного фанатизму став визначний чеський політичний діяч, національний герой чеського народу, видатний іде­олог чеської Реформації, мислитель Ян Гус (1371-6.07.1415). Він був професором, а потім - перший з чехів - очолив Празький уні­верситет. У своїх творах, лекціях і казаннях Гус гостро викривав владу римського папи, католицьке духівництво і німецьких фео­далів. За це церковники спочатку відлучили його від церкви, а потім за вироком церковного собору у Констанці (нині ФРН) спалили як єретика на вогнищі. Т.Г.Шевченко присвятив Гусу поему «Єре­тик».

Існує легенда, що ніби під час страти Гуса на ринковому майдані південнонімецького міста Констанца якась старенька селянка, поба­чивши, щовогнище погано розгоряється, підкинула в нього сухе поліно. Могутній розумом Гус, якому вогонь вже лизав ноги, знай­шов у собі сили пожаліти стареньку і через дим, який застилав його єдине око, голосно сказав на весь майдан знамениті слова: «О, свята простота!». Цей вислів уживають на означен­ня крайньої наївності, що межує з глупотою.

Інквізиція переслідувала Галілея, Рабле, Сервантеса, Кеплера та інших великих людей епохи Відродження. Коли уславлений іта­лійський фізик, механік й астроном, професор Падуанського універ­ситету Галілео Галілей (1564-1642) підтвердив, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки, як твердила церква, інквізитори поса­дили його до в'язниці як небезпечного єретика. Галілея судив трибу­нал інквізиції. Старий вчений не витримав знущань та погроз інквізи­торів і публічно відмовився від свого відкриття. Але, як свідчить легенда, вже сходячи з помосту, на якому він стояв перед судом, Галілей раптом гордо підвів голову і тихо сказав: «А все ж таки вона обертається». Невідомо, чи висловив він ці слова в дійсності чи ні (ця фраза вперше зустрічається в мемуарах його учня Вінченцо Вівіані, які були написані через 12 років після смерті Галілея), але зате точно встановлено, що і після зречення його погляди не змінилися.

Найпослідовніше запроваджувалася інквізиція в Іспанії, де вона особливо лютувала. На території цієї країни ще у 20-х роках XIX ст. палали багаття в ім'я перемоги «істинної» католицької віри. За три з половиною століття свого існування інквізиція спалила в Іспанії 36212 живих людей, 19790 у зображенні (тих, що померли або не були спіймані), а 289624 особи було засуджено на тяжкі тортури. Отже, 345626 єретиків стали жертвами іспанської інквізиції. Винят­ковою жорстокістю відзначався головний іспанський інквізитор, до­мініканський монах Томас Торквемада (близько 1420-1498 рр.) - видатний організатор і неухильної волі фанатик. Він за 18 років своєї «роботи» (1480-1498) засудив до спалення і спалив живими понад вісім тисяч «невірних» та єретиків.

Інквізиція внесла глибокий розлам у формування духовної атмо­сфери. Так, в 1487 р. побачив світ «Молот відьом» Я.Шпренгера і Г.Іпстіторіса, а в 1580 р. з'явився трактат «Демонологія відьом» Ж.Бодена. В них проголошувалось, що чаклунство потрібно зціляти за допомогою вогнищ і розпеченого заліза, безжально відсікаючи від сус­пільного тіла хворі члени. Духовними наставниками заохочувався звичай, коли в церковні кухлі для пожертвувань опускали записки з повідомленням імен причетних до знахарства, чаклунства. Вважалось, що у виявленні винуватих народних поголос непогрішний. «В ім'я Бога, короля і правосуддя» підозрювані в знахарстві піддавались тортурам, їм заганяли цвяхи під нігті, лили кип'ячу смолу на голову, сікли тіло ремінцями з кусками олова на кінцях, годували солоною їжею і не давали води, купали в кип'ятку з перцем, спалювали на вогнищах, а з родичів спалених могли брати гроші за дрова, солому та інші «послуги».

Цілковите панування римо-католицької церкви в усіх сферах життя, її абсолютна монополія на владу привели в кінці-кінців цю церкву до внутрішнього переродження. Відомо, що священнослужи­телі в цей період утримували шинки, ігрові та публічні будинки. Ченці та черниці брали участь в оргіях. Широкого розповсюдження набули порнографічна література і живопис.

У реальному житті виявилось, що підтримка церкви, церковних зусиль зовсім не обов'язково вимагала високої особистої моральності. Благодать та спасіння можна було «заробити» паломництвом, учас­тю в хрестовому поході або просто майновим чи грошовим по­жертвуванням на потреби церкви. Іншими словами, здійснювався свого роду обмін благ земних на блага небесні.

Вищі чини католицької церкви жили в нечуваній розкоші, їхнє життя було далеким від християнського ідеалу, їм було з кого брати приклад. У 1492 р. папським престолом шляхом підкупу та інтриг оволодів Родриго Борджіа, який прийняв ім'я папи Олександра VI (1431-1503). Повністю байдужий до справ віри і вчення Христа, Олександр VI проводив час у бенкетах і розвагах, влаштовував ра­зом з наближеними до нього кардиналами оргії. При ньому розклад вищих ешелонів церковної ієрархії досяг межі. Своєму сину Чезаре (близько 1475-1507 рр.) у вісімнадцять років присвоїв титул кар­динала. Його власна дочка Лукреція (1480-1519) стала коханкою брата Чезаре і самого папи, і народила папі Олександру VI сина, а собі братика.

Необхідно відзначити, що ідеї гуманістів справили певний вплив на діячів католицької церкви. Так, на відміну від Олександра VI його на­ступники Юлій II (Джуліано делла Ровере; 5.12.1443-21.02.1513 рр.) - римський папа у 1503-1513 рр., і Лев X (Джованні де Мсдічі; 1475-1521 рр.) - римський папа у 1513-1321 рр. протегували митцям, були меценатами.

Боротьбою з єрессю займався католицький чернечий орден єзуїтів «Товариство Ісуса». Для зміцнення папської влади єзуїти допускали будь-які підступні дії, що йшли на користь церкви, дотримуючись девізу ордену «мета виправдовує засоби». Засновником цього орде­на був іспанський дворянин середнього достатку Ігнатій Лойола (1491-1556). Втративши через важке поранення можливість про­довжувати військову службу, Лойола вирішив присвятити себе «слу­жінню Ісусу» і боротьбі з єрессю. Після вивчення богослов'я спочат­ку в Саламанкському - провідному іспанському університеті, а потім в Сорбонні він написав книгу «Духовні вправи». В ній викладались організаційно-програмні принципи «Товариства Ісуса». Діяльність цього товариства почалась практично з 1534 р., хоча офіційно орден єзуїтів був затверджений в 1540 р. папою Павлом III і з того часу незмінне підтримував тісний зв'язок з папством. Ліквідовано орден єзуїтів в 1773 р., потім знову відновлено.

Папа римський Іоанн Павло II вперше в історії церкви поставив питання про «теа сиlра» - покаяння римо-католицької церкви перед Богом і людьми. Інквізицію визнано однією з найсер­йозніших помилок в історії католицизму. В листопаді 1979 р. Іоанн Павло II жалкував, що великий італійський вчений Галілей неспра­ведливо постраждав від церкви, його силою примусили відмовитись від теорії Коперніка, і церква тепер визнає цю помилку. У 1979 р. була створена спеціальна комісія для перегляду справи Галілео Галі-лея, якого й було реабілітовано в 1992 р. У травні 1995 р. під час свого візиту до Чехії Іоанн Павло II урочисто проголосив: «Сьогодні я, папа Римської церкви, від імені всіх католиків прошу вибачення за несправедливості, які були допущені стосовно некатоликів протя­гом історії».

Гуманізм насамперед знайшов свій вираз у творах художників слова, пензля і різця: поетів, живописців і скульпторів. З особливою повнотою та послідовністю культура і мистецтво Відродження здійс­нились в Італії, багатій на пам'ятки античної архітектури, скульпту­ри, декоративно-прикладного мистецтва. Культура італійського Відродження дала світу поета Дайте Аліг'єрі (1265-1321), живописця Джотто ді Бондоне, поета, гуманіста Франческо Петрарку (1304- 1374), поета, письменника, гуманіста Джованні Боккаччо, архітекто­ра Філіипо Брунелескі (1377-1446), скульптора Донателло (1386-1466), живописця, вченого Леонардо да Вінчі (1452-1519), живопис­ця, скульптора, архітектора і поета Мікеланджело Буонаротті (6.03.1475-18.02.1564), живописця Рафаеля Санті (6.04.1483-6.04.1520).

Найбільшим представником періоду Проторенесансу в історії іта­лійською мистецтва (XIII - початок XIV ст.) був великий італійсь­кий поет флорентієць Дайте Аліг'єрі. Це - легендарна постать. Його називали великим флорентійцем, «центральною людиною світу». Він є останнім поетом Середньовіччя та, разом з тим, першим поетом Нового часу. З творчості Дайте починаються витоки гуманістичної культури епохи Відродження (Раннього Відродження - італійська назва Кватроченто). В його творчості проявились тенденції розвит­ку італійської літератури і культури в цілому на століття вперед.

Найвидатніший твір Данте, вершина його творчості - поема «Комедія», яку нащадки, висловлюючи своє захоплення, назвали «Божественною комедією». Епітетом «божественна» (у розумінні «прекрасна») вперше її наділив у 1360 р. інший видатний італійсь­кий письменник цієї доби Джованні Боккаччо, перший біограф Дан­те. Назва «Комедія» пояснюється середньовічною поетичною тра­дицією, згідно з якою так називали твір з сумним початком і щасливим кінцем, написаний народною (а не латинською) мовою. Тим самим Данте створив нову італійську літературну мову. Він називає таку літературу «ячмінним хлібом, яким наситяться тисячі».

«Божественна комедія» - своєрідна «Іліада середніх віків», по­етична енциклопедія середньовіччя, написана в 1307-1321 рр. й ви­дана у 1502 р. Вона складається з трьох частин - «Пекло», «Чисти­лище» і «Рай», кожна з двох останніх нараховує тридцять три пісні, а «Пекло» - тридцять чотири. Всього в поемі 100 пісень. Ці числа вважались священними: 3 - означало святу трійцю, 100 - доско­налість, 9 (3x3) - число небесних сфер.

Данте використав звичайний для того часу сюжет - змалював своє уявне блукання в 1300 р. у потойбічному світі по Пеклу, Чистилищу і Раю у супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Пере­казують, що багато людей, зустрічаючи Данте на вулиці, з цікавістю й острахом вдивлялися в його обличчя і, без сумніву, вірили, що він насправді побував на тому світі. Вони намагалися розгледіти на обличчі Данте відблиски пекельного полум'я. Великий поет відтво­рив середньовічне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами. Данте створив не тільки «Божественну» комедію», а й мову для неї. Латинська мова змінювалась італійською літературною мо­вою - мовою життєвою, гнучкою.

Данте виступив з вченням про подвійне призначення людини. Во­но передбачає два види блаженства: в земному житті і в посмертно­му вічному житті. Отже, за Данте, земне життя ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Це вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною традицією. Якщо земне життя самоцінне, цер­ква мусить відмовитись від зазіхань на світську владу.

Доля самого Данте склалася нещасливо. Ще за життя в 1302 р. він був засуджений до вигнання, а потім - до страти через спалення. До кінця життя Данте так і не зміг повернутися на батьківщину, зали­шався політичним вигнанцем. З покинутою Флоренцією його зв'я­зувало дуже багато. Там почалось перше кохання - величезне почут­тя, яке не тільки освітило особисте життя поета, але й залишило глибокий слід в його творчості. Юну і прекрасну обраницю звали Беатріче. Вона була дочкою батькового друга. Вийшла заміж і рано померла - у 1290 р. у віці двадцяти п'яти років, її образ нерозлучний з поетом і проходить через всю його творчість. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, містять філо­софське тлумачення пережитого і благородний образ коханої.

Після смерті Данте у 1321 р. гоніння на нього не припинялися. Церковники не дозволяли ховати його у Флоренції і навіть намага­лися спалити його прах. Лише у 1968 р. спеціальний суд у Флоренції скасував усі висунуті проти Данте звинувачення «у зраді».

Як геніальний поет і як людина схожої долі, Данте приваблював Т.Г.Шевченка. В листі до А.Толстої 9 січня 1857 р. Т.Г.Шевченко з гіркотою і болем писав: «Данте Алигьери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» й свою Беатриче... А я... Я был несчастнее флорентийского изгнанника».

Крім Данте величезною постаттю Ренесансу був Франческо Петрарка, якого в 1341 р. увінчали в Римі лавровим вінком як найвидатнішого поета Італії. Його вважають родоначальником нової системи культурних цінностей - гуманізму, першим європейським гу­маністом, батьком гуманістичної культури в Європі. Петрарка - ос­новоположник нової європейської лірики, автор знаменитої «Книги пісень» («Канцоньєре»). Хоч більшість своїх художніх творів Петрар­ка написав латинською мовою, але ця збірка - італомовний твір. Во­на започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу, породи­ла літературну течію - петраркізм, що набула значного поширення у поезії доби Відродження.

Любовна лірика поета присвячена Лаурі де Саді - гарній моло­дій жінці, яку він випадково зустрів в авіньйонській церкві святої Клари 6 квітня 1327 р. і яка полонила Петрарку на все життя, стала натхненницею його творчості. Двадцять один рік оспівував Петрар­ка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чо­ловіком і народила одинадцять дітей. А коли вона померла, оплаку­вав її ще довгі роки. У коханні вбачав поет шлях до добра і спасіння. Як видно з творів Петрарки, він відстоював право людини на ща­стя в земному, реальному житті. Це великою мірою розходилось з догматами католицької церкви. В центр своєї творчості Петрарка по­ставив не Бога, а людину. Він першим протиставив середньовічному богослов'ю новий світогляд - людське знання, вивчення людини.

Петрарка захоплювався античністю. Протягом усього життя він збирав і вивчав старовинні рукописи і зажив слави видатного знав­ця античної культури. Його вважають засновником класичної філо­логії в Європі.

Поет, гуманіст помер за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.

Знаменитим поетом Відродження був Джованні Боккаччо. Продо­вжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літера­турну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо -«Декамерон» (від гр. - «десятиденник»), написаний у 1350-1353 рр. і виданий у 1471 р. Це - збірка реалістичних новел, які об'єднані спільним гуманістичним ідеалом і є єдиним цілим. Основний зміст «Декамерона» - розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, їх святенництва, висміювання аскетичної моралі Середньо­віччя, прославляння насолод земного життя, почуттєвої любові. Цим твором Боккаччо заклав основи європейської новели і надовго виз­начив розвиток цього жанру. Боккаччо - перший гуманіст, який вивчив грецьку мову.

У період Раннього Відродження набувають самостійності такі ви­ди мистецтва, як живопис та скульптура, відокремлюючись від ар­хітектури, з якою раніше вони становили одне ціле. В мистецтві на перший план висувається яскраво виражена вільна людська осо­бистість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємне і три-вимірно. Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії.

Епоха Раннього Відродження завершилась до кінця XV ст. На зміну йому прийшло Високе Відродження (італійська назва - Чин-квеченто). Це був час найвищого розквіту гуманістичної культури Італії. Цей етап тривав до другої третини XVI ст. Якраз тоді з най­більшою повнотою та силою були висловлені ідеї про честь і гідність людини, про її високе призначення на Землі.

Мистецтво Високого Відродження найповніше представляють три художники: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. їх часто називають титанами Відродження, маючи на увазі їхню універ­сальність. Вони уособлюють головні цінності італійського Відрод­ження: інтелект, гармонію і могутність.

Один з найвидатніших людей в історії Леонардо да Вінчі. Він народився в невеличкому містечку Вінчі, поблизу Флоренції, а ос­танні роки життя жив і працював у Франції, куди був запроше­ний королем Франциском І. За розповіддю Джорджо Вазарі, Леонардо помер на руках короля 2 травня 1519 р. За іншими да­ними, він помер на руках свого найулюбленішого учня Франческо Мельці.

Леонардо да Вінчі втілив у собі універсальний геній епохи Відро­дження. В його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування вченого й геніальність художника. Він був живописцем, скульпто­ром, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом, бота­ніком, фізиком, астрономом, фізіологом.

Леонардо да Вінчі одним з перших обгрунтував ідею пізнаваності світу розумом і відчуттям. «Все наше пізнання починається з відчуттів», - заявляв він. Леонардо був упевнений, що закони при­роди містяться всередині неї самої, і в пошуках істини вимагав бага­торазової перевірки відчуттів, повторення дослідів. Задовго до Френсіса Бекона (1561-1626) він висловив велику істину, що осно­ва науки - дослід і спостереження. Великий вчений настоював на тісному зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука - полководець, практика - солдати».

Леонардо по праву вважають предтечею сучасного експеримен­тального природознавства. Він висловив геніальну догадку про річне обертання Землі, про те, що Земля - одне з небесних тіл - не є цен­тром Всесвіту. Леонардо вказав на величезне значення математики, написав змістовний твір з фортифікації, вивчав падіння тіл на ос­нові гіпотези обертання Землі, виводив закони руху по похилій пло­щині, мав ясне уявлення про дихання і горіння. Рівними наукам в пізнанні природи Леонардо вважав мистецтва, на перше місце серед яких висував живопис, який, за переконанням художника, є універ­сальною наукою пізнання сутності буття. Мистецтва дозволяють виявити конкретне, неповторне і пізнати якісну сторону речей. Сам він щоденно управлявся в малюванні, підкоряючись неодмінному правилу: «Жодного дня без риски».

У 1495-1497 рр. Леонардо да Вінчі створив чи не найвідоміший шедевр - знамениту фреску «Таємна вечеря» для трапезної монас­тиря Санта-Марія делле Граціє в Мілані. В основу твору була покла­дена відома євангельська легенда, згідно з якою Ісусу Христу яви­лось видіння: і було сказано, що один з його дванадцяти учнів (апостолів) учинить зраду - «один із них зрадить тебе». Це зробив Іуда. Саме з цією легендою пов'язане втілення художником ідеї осу­ду зрадництва, огиди до нього.

Доля «Таємної вечері» трагічна. Леонардо сам спричинив осипан­ня стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією. Згодом у стіні було пробито двері, і в трапезну почали прони­кати волога й пара. Наприкінці XVIII ст. бонапартисти, які вдерлись до Італії, влаштували в трапезній конюшню, склад сіна, а потім тюр­му. Під час другої світової війни у трапезну влучила бомба - і стіна лише чудом вціліла. У 50-х роках розпис був фундаментальне реста­врований.

Одна з вершин творчості Леонардо - всесвітньо відомий портрет молодої флорентійки Мони Лізи (близько 1503 р., Лувр, Париж), знаменитій своєю багатозначною посмішкою. Він має ще одну назву -«Джоконда», за іменем чоловіка Джокондо. В портреті Мони Лізи виражений гуманістичний ідеал жінки. Зображення здавалось на­стільки правдивим і живим, що кожний, хто уважно вдивлявся в шию, бачив в ній биття пульсу.

Неповторний слід у мистецтві залишила творчість великою ху­дожника Рафаеля Санті. Він є творцем «Сікстинської мадонни», найвизначнішого твору не тільки італійського Відродження, а й усьо­го світового мистецтва. Над цим відносно невеликих розмірів порт­ретом художник пропрацював чотири роки. Картина була написана в 1515-1519 рр. для церкви святого Сікста в м. П'яченці, де й зна­ходилася до 1754 р., коли її придбав за 20 тисяч дукатів король Сак­сонії Август III й помістив у Дрезденську картинну галерею.

Звичайний релігійний сюжет завдяки таланту Рафаеля став ус­лавленням Людини. В картині передано трагізм молодої мами, глибо­ко і яскраво втілена тема материнства. Юна мадонна, легко ступаю­чи босими ногами по хмарах, віддає людям найдорожче, що в неї є, свого маленького сина - Христа. Вона відчуває його загибель, сумує через це і розуміє необхідність принесення цієї жертви заради спас­іння, врятування людства, спокути гріхів людських. За твердженнями сучасників Рафаеля, моделлю для «Сікстинської мадонни» та інших його картин була Форнаріна (XV - початок XVI ст.) - кохана вели­кого італійського живописця та архітектора. Єдиний недолік такої версії - повна відсутність доказів. Можливо, це збірний образ.

При житті супутником Рафаеля була не просто слава, а загальне поклоніння. Його, як і Мікеланджело, називали божественним. Рафаель помер в той же день, що і народився, 6 квітня 1520 р., в день, коли йому виповнилось 37 років. Його поховали в Римі, в одному з найкращих римських приміщень - в Пантеоні, який став усипаль­ницею великих людей Італії.

Останнім великим представником культури Високого Відроджен­ня був геніальний скульптор, живописець, архітектор і поет Мікелан­джело Буонаротті. Його доробок належить до найвищих досягнень світового мистецтва. За універсальністю обдарування Мікеланджело можна порівняти лише з Дайте, Леонардо, Шекспіром і Гете.

У творчості Мікеланджело гуманістичний ідеал знаходить своє найяскравіше відбиття. Причому антропоцентризм Відродження до­сягає у нього не лише своєї вершини, а й своєї крайності: увагу митця привертає тільки людина, натомість арена її діяльності, реальне ото­чення його майже не цікавить. Так визначилася специфічна особ­ливість творчого обдарування Мікеланджело - з усіх видів образотворчого мистецтва на першому плані в нього була скульптура. Він в першу чергу вважав себе скульптором.

Між серпнем 1501 р. і квітнем 1504 р. Мікеланджело створив зна­мениту статую Давида - один з найкращих своїх шедеврів. Вона по­винна була уособлювати свободу Флоренції - рідного міста Мікел­анджело. Біблійний герой у нього - сильний юнак, переможець єдиноборства з велетнем Голіафом, втілення ідеї республіканської свободи. Скульптор показав свого героя в момент, коли він приготу­вався до битви.

Статуя висотою близько 5.5 м була виготовлена з великої брили мармуру, над якою свого часу працював якийсь скульптор і, як усім вважалось, безнадійно її зіпсував. Мікеланджело блискуче справився з цим завданням, а відкриття монумента в 1504 р. у Флоренції перетворилося у народне свято. Самі флорентійці, за свідченням Джорджо Базарі, усвідомлювали високий громадянський зміст ста­туї, встановленої перед Палаццо Веккйо - будинком міського само­управління, як заклик до мужнього захисту міста і справедливого уп­равління ним.

У 1508 р. Мікеланджело прийняв запрошення папи Юлія II роз­писати стелю Сікстинської капели Ватиканського палацу в Римі. Не­зважаючи на поганий стан здоров'я, лежачи на спині на висоті 18 м, в умовах недостатнього освітлення, витрачаючи величезну кількість енергії, він сам, без помічників, протягом чотирьох років (з травня 1508 р. до жовтня 1512 р.), виконав увесь розпис, створив колосальні надзвичайні фрески, цілі грандіозні поеми: про створення світу, людське гріхопадіння, спокуту. Загальна площа розпису становить близько 600 м², а кількість постатей досягає кількох сотень. Ця фреска, відома під назвою «Створення світу», - одна з вершин всьо­го ренесансного мистецтва.

В 1536-1541 рр. на одній із стін тієї ж Сікстинської капели Міке­ланджело створив фреску «Страшний суд». Всі постаті на цій фресці голі. Сучасники були обурені, вражені цим реалізмом. Цере­моніймейстер папи умовляв автора, від імені його святості, прикри­ти хоч чим-небудь оголеність постатей. «Передайте папі, - відповів Мікеланджело, - що якщо він виправить світ, я виправлю картину в декілька хвилин».

Говорять, що художник, розсерджений надоїдливістю цере­моніймейстера, тут же і приписав його внизу картини, приробивши до того ж ослині вуха. Той побіг скаржитись до папи: «Звільніть ме­не, ваша світлість!» - «А він тебе куди ж посадив?» - запитав пана. «На саме дно пекла». - «Так далеко влада моя не сягає, - відповів святий отець, - і якщо б ти був у чистилищі, я тобі допоміг би».

Прославився Мікеланджело і як архітектор. За його проектом в 1534 р. була побудована в Італії Лауренціана - перша публічна біблі­отека в Західній Європі. 1 січня 1547 р. він був призначений головним архітектором собору св. Петра в Римі. І хоча будівництво було почато до нього і закінчено після його смерті, собор св. Петра, який був освя­чений в 1626 р., несе на собі печать великого генія Мікеланджело: ми­тець переробив план і побудував більшу частину собору, за його мо­деллю споруджений прекрасний купол. Як свідчать усі старі джерела, ніякої спеціальної архітектурної освіти Мікеланджело не мав.

Молодшою із мікеланджелівських муз була поезія. Як поет Міке­ланджело склався під впливом Данте і Петрарки. До нашого часу дійшло понад 200 його віршів.

Мікеланджело прожив довге життя, для його епохи - дуже дов­ге: майже вісімдесят дев'ять років. Помер він у Римі. Римляни не хотіли віддавати прах великого художника Флоренції. До Флоренції його перевезли таємно і похоронили в церкві, де він спочиває і нині, недалеко від могили Нікколо Макіавеллі.

Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело в своїх творах через релігійну тематику розкрили вічні людські питання - любові та не­нависті, вірності та зради, самовідданості та користолюбства. В них втілені торжество і трагізм людського роду. Не може вважатись куль­турною людина, якщо вона не знає картин цих трьох художників.

В епоху Відродження з'являються праці з педагогіки, зокрема італійський гуманіст Леонардо Бруні (1370 або 1374-1444 рр.) пише трактат «Про виховання юнаків». У ньому він висловив думку про необхідність зрівноважувати розумове і фізичне виховання. Л. Бруні висунув ідею про індивідуальний підхід педагога до учнів.

Засновником і одним з найбільших представників німецького Відродження, «північним Леонардо да Вінчі» був німецький живопи­сець і графік Альбрехт Дюрер (1471-1528). Своїм життям і творчістю він символізував перехід німецької культури до нового історичного етапу, сприяв об'єднанню окремих прогресивних явищ у цілісну сис­тему поглядів і художніх форм. Дюрер першим з своїх сучасників осяг­нув самоцінність пейзажу. До нього німецькі художники зображали пейзаж лише як фон для релігійних або міфологічних сцен. Худож­ник першим у німецькому живописі написав власний портрет (автопортрет). Традиційно в переліку великих імен ХV-ХVІ ст. прізвище Альбрехта Дюрера стоїть поряд з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Він був і теоретиком мистецтва, першим у Німеч­чині створивши працю про перспективу і написавши «Чотири книги про пропорції».

Видатним гуманістом так званого Північного Відродження (Німеччина, Нідерланди, Франція) був Еразм Роттердамський (28.10.1469-12.07.1536) - голландський мислитель, богослов, пере­кладач Нового Заповіту, письменник. Справжнє ім'я та прізвище Еразма - Герхард Герхардс. Народився він в Роттердамі (звідси його літературний псевдонім Роттердамський). Позашлюбний син роттердамського бюргера Еразм вчився в міських школах Роттердама і Девентера. В 1486 р. поступив в монастир, який залишив, і з 1496 р. проходив курс в Паризькому університеті.

Репутацію видатного вченого, гуманіста і публіциста Еразм зак­ріплює за собою виданням сатири «Похвала глупоті» (1509). Вона викриває вади феодального суспільства. Гуманіст таврує таку по­божність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні моли­тов, зловживання у відпущенні гріхів. Справжній сенс, смисл хрис­тиянства гуманіст вбачає у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Е.Роттердамський намагався примирити християнство з античністю, за­кликав повернутись до ідеалів первісного християнства,

Як і його великі сучасники англієць Т.Мор і француз Ф.Рабле, Еразм вважав, що людина створена доброю, що мати Природа на­ділила її здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є пору­шенням гармонійного розвитку людини, великим лихом. Війна му­сить зникнути з життя суспільства.