Науково-технічна політика ЄС

Сьогодні політика ЄС у сфері науково-технічних інновацій визначається, передусім, трьома основними показниками:

1) щорічні витрати на розвиток наукових досліджень і технологічних інновацій складають 4 млрд євро, або 3,7 % бюджету ЄС;

2) результати проведених досліджень і запропонованих інновацій стають надбанням усіх членів ЄС однаковою мірою, незалежно від участі країни у фінансуванні здійснюваних проектів;

3) основним механізмом реалізації політики ЄС у сфері науково-технічного розвитку є розробка та реалізація середньотермінових рамкових програм.

Політика у сфері наукових досліджень і технологічних інновацій в ЄС здійснюється на основі визначених принципів, серед яких провідними є:

а) принцип субсидіарності країн-членів ЄС;

б) взаємної допомоги, максимальної консолідації зусиль і концентрації наявних ресурсів усіх країн-учасниць;

в) заохочення «Європейського виміру» науково-дослідницьких проектів: в центрі уваги знаходиться розв’язання науково-технічних проблем, які породжує технологічний і соціальний розвиток, передусім, європейських країн;

г) принцип спільного фінансування, згідно якого всі проекти фінансуються всіма країнами-членами ЄС. Жоден член ЄС не може підходити вибірково до фінансування конкретних досліджень: брати чи не брати у них участь (або обмежувати її) в залежності від власних внутрішніх інтересів;

д) принцип загальності, який передбачає максимальну мобілізацію можливостей усіх учасників науково-інноваційної діяльності;

е) принцип фінансування передінвестиційних проектів, який дозволяє створити необхідну матеріальну базу для вільного творчого наукового пошуку, без жорсткої «прив’язки» науковців до можливостей технологізації очікуваних результатів.

У контексті цих регулятивних принципів визначаються основні напрямки науково-технічної стратегії ЄС:

1. Нарощування розмірів фінансування наукових програм інноваційного розвитку (доведення витрат кожної країни – члена ЄС мінімум до 3 % ВВП);

2. Інноваційно-технологічна модернізація неконкурентноспроможних галузей виробництва.

3. Визначення першорядним прискорений розвиток найновітніших, наукоємних галузей.

4. Посилення міжрегіонального та внутрішньорегіонального співробітництва в наукових дослідженнях та інноваційних технологіях, вироблення спільної політики їх розвитку.

5. Максимальне сприяння розповсюдженню інновацій по всьому просторі Євросоюзу.

6. Створення загальноєвропейського інформаційного середовища та єдиного європейського наукового простору.

7. Посилення уваги до фундаментальних наукових досліджень як фундаменту прикладних знань та інноваційних технологій.

8. Підготовка висококваліфікованих наукових кадрів, спроможних забезпечити стабільний науково-технологічний прогрес усіх членів Євросоюзу.

Сучасна політика ЄС у сфері науки підпорядкована загальній стратегії його розвитку, що була сформульована у 2000 р. на лісабонській сесії Європейської ради (яка складається з глав держав та урядів країн-членів Євросоюзу й голова Європейської комісії).

Головними цілями науково-технічної політики Європейського союзу на сучасному етапі стають:

♦ співробітництво між країнами, координація й взаємодія між наукою й промисловістю;

♦ підтримка досліджень по ключових напрямках науково-технічного прогресу, для проведення яких у більшості компаній середнього масштабу відсутні необхідні кадрові й фінансові можливості.

Охорона навколишнього середовища в ЄС — це система визначених правових, економічних та соціальних заходів, спрямованих на збереження природи в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Політика ЄС у сфері охорони навколишнього середовища спрямована на вирішення чотирьох основних завдань:

? підтримкиі поліпшення якості навколишньогосередовища,

? охорони здоров'я населення,

? ощадливого й раціонального використання природнихресурсів,

? сприяння заходам на міжнародному рівні, спрямованим на розв'язання регіональних і глобальних проблем довкілля.

Головна мета політики ЄС у цій сфері полягаєв досягненні високого ступеня охорони навколишнього середовища.

Головна мета законодавства ЄС у сфері якості повітря полягаєу скороченні викидів шкідливих речовин в атмосферу і забезпеченні якості повітря, прийнятногоз погляду здоров'я людей і охорони навколишньогосередовища.

У законодавстві визначено стандарти якості повітря, припустимі межі викидів з різних джерел: стаціонарних, рухомих, викидів у результаті поводження з продуктами і матеріалами тощо.