II Встановлення підсудності за ознакою місця проживаним

• інонідача. У багатьох правопорядках цей критерій відіграє роль

митого саме завдяки своїй практичній спрямованості. Пранмпо

or scguitur forum rei (позивач звертається в суд за місцем про

инння відповідача) свідомо покладає на позивача тягар подання

іонної заяви у чужий для нього суд, оскільки він є тим, хто

юрює status quo. З іншого боку, місце проживання являє собою

і|»му прив'язку для міжнародної підсудності, оскільки позов у місії,

де зосереджені життєві інтереси відповідача, буде менш за все

мого обтяжувати, полегшуючи йому свій захист, а позивач, зашитії,

може розраховувати на те, щоб знайти там основну частину

miina, на яке може бути звернено стягнення, зауважує X. Шак1.

III. Встановлення підсудності за ознакою присутності від по-

нідача або наявності його майна на території держави суду. І Іо~

инішо бути зрозумілим, що фактична присутність відповідача у

ІІІКИХ випадках ніяк не пов'язується з місцем його проживання, а

наявність майна відповідача на території держави суду надає псину

гарантію можливого виконання в майбутньому відповідного

рішення цього суду.

IV. Інколи міжнародна підсудність, особливо у випадках з не

рухомістю, встановлюється за ознакою місця знаходження спірної

речі. Доцільність такого критерію, скоріш за все, пояснень їй

иимагає.

V. Нарешті, у якості останнього, відкритого критерію інкони

виступає будь-який зв'язок спірної справи з територією відпо-

нідмої держави. Це може бути, наприклад:

• місце проживання споживача;

• місце спричинення шкоди;

• місце виконання договору і т. ін.

Майте на увазі, що незважаючи на зовнішню схожість цих кри

геріїв з деякими з колізійних прив'язок, що використовую і іам у

ми серіальному цивільному праві тих чи інших країн, ці кри серп иг

г іакими прив'язками. По-перше, питання, пов'язані з виміачен-

мнм міжнародної підсудності, вирішуються на рівні національною

іакоіюдавства імперативно. По-друге, слід чітко усвідомлювані,

1 Дии: ШакX. Цит. праця.-С. {)\.

що маючи справу з колізійною нормою, суд встановлює, чи повинно

бути застосовним право його держави, чи, навпаки, відповідна

справа підкоряється праву іноземної держави і в такому випадку

- праву якої саме держави. Між тим, коли цей суд вирішує

питання, пов'язані із встановленням міжнародної підсудності, він

лише окреслює межі своєї компетенції і зовсім не цікавиться питанням,

чи існує відповідний компетентний суд в якійсь іноземній

державі, чи його взагалі немає.

У зв'язку з цим можна погодитись з думкою В. Л. Толстих про

те, що прив'язка колізійної норми і критерій міжнародної підсудності

повинні співпадати лише в тих випадках, коли це обумовлено

чітко вираженим публічним інтересом у врегулюванні певних

суспільних відносин, як, наприклад, у випадках угод з нерухомістю,

що знаходиться на території відповідної держави1, коли і колізійна

прив'язка, і критерій міжнародної підсудності є одне й те

саме правило lex rei sitae.

2. Що стосується міжнародного рівня, то універсальних конвенцій

стосовно визначення міжнародної підсудності не існує взагалі.

Хоча, як зазначається, вже створено спільний проект Американського

інститутуправа та УНІДРУА «Про принципи і норми міжнародного

цивільного процесу» (2002)2.

З позицій України слід зупинитися на тих регіональних угодах,

учасницею яких вона є. Таких угод, укладених в межах СНД, існує

дві:

• згадувана раніше Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних

із здійсненням господарської діяльності, від 20.03.1992 р. та

• неодноразово цитована Мінська конвенція від 22.03.1993 р.

За Угодою 1992 р. компетентний суд держави-учасника СНД

має право розглядати спори, що випливають з договірних чи інших

цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами

або з їх відносин з державами чи іншими органами, якщо на

території такої держави - учасниці СНД:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце знаходження

на день заявлення позову (у випадку, якщо відповідачів

декілька, і вони знаходяться на території різних держав СНД,

спір розглядається у одному з відповідних судів за вибором позивача);

1 Див.: Тожтмх В. Л. Цит. праця.- С. 43.

'Див.: Нешатаева Т. //. Цит. праця.- С. 367-368.

б) здійснюється торгова, промислова чи інша господарська діяльність

підприємства (філії) відповідача;

в) виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним

Зобов'язання з договору, який є предметом спору;

г) мала місце дія чи інша обставина, що є підставою для вимоги

про відшкодування шкоди;

д) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач

за позовом про захист ділової репутації;

є) знаходиться контрагент-постачальник, підрядник або особа,

що надає послуги (виконує роботу) і спір стосується укладення,

зміни чи розірвання договорів.

Суди держав - учасниць Угоди розглядають також інші категорії

спорів, що передані на їх розгляд за відповідною домовленістю

сторін. Проте, за такою домовленістю не може бути змінена встановлена

цією Угодою виключна компетенція стосовно певних категорій

спорів, наприклад - щодо спорів про нерухомість.

За загальним правилом ст. 20 Мінської конвенції позови до

осіб, що мають місце проживання на території однієї з держав-

учасниць Конвенції, подаються, незалежно від громадянства, в суди

за місцем проживання відповідача або розташування органу

юридичної особи, її представництва або філії, знов-таки з правом

визначенняпозивачем підсудності у випадку декількох відповідачів

з проживанням (знаходженням) у різних державах-учасницях.

Згідно з Мінською конвенцією компетентними є також суди держав,

на території яких:

• здійснюється торговельна, промислова або інша господарська

діяльність підприємства (філії) відповідача;

• виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним

зобов'язання за договором, що є предметом спору;

• має постійне місце проживання або місце знаходження позивач

за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.

Конвенцією також передбачається можливість встановлення

компетенції за письмовою угодою сторін, за винятком спорів щодо

нерухомості та інших, передбачених у законодавстві відповідної

держави-учасниці випадків виключної підсудності.

3. Майже у кожному двосторонньому договорі, присвяченому

питанням взаємної правової допомоги, у той чи інший спосіб розмежовується

компетенція судових органів відповідних держав.

Оскільки в нашій державі, як вже зазначалося, склалася традиція,

за якою положення чинних міжнародних договорів України мають

"РІ0Ри>^

про h T пеРеД нормами національного законодавства, питання

ПОТр ^°сторонні договори України про взаємну правову допомогу

у Ve спеціального розгляду у зв'язку з наступним.

зазна °Станові Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р.

наст\,ЧЄН0, щ о з г ^ н 0 3 Законом від 12 вересня 1991 р. «Про право-

чиі |ооІИцтво України» (ст. 7), нотами України, надісланими в сі-

двос> ^ Р- д о посольств іноземних держав, з якими у СРСР були

цих л°^°Нні договори про правову допомогу, про застосування

про ій°Г°*0РІв Щ°Д° України, поки обидві сторони не домовляться

СГуП ^е, а також відповідно до Віденської конвенції про правона-

була ИЇДТВО держав щодо договорів від 23 серпня 1978 p., яка на-

лвОС>

Чї1нності для України 6 листопада 1996 р. і передбачає, що

н и ц т

нонніи міжнародний договір, який у момент правонаступ-

насту3 Д еРж а в був чинним щодо території, що є об'єктом правовою

т

ПК!Иі*тва, вважається чинним між новою незалежною держа-

в и л и

а 1ншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домо-

що Ни ^ ° в н а с л ^ о к 1Х поведінки вони повинні вважатисьтакими,

поло:. С^°вили зазначену домовленість, в Україні застосовуються

дати \,СУіНя таких міжнародних угод СРСР (і далі наведено назви і

w/К;і3дення договорів з шістнадцятьма державами)1,

роздій- Тим> У офіційному виданні Міністерства юстиції України у

лено J Міжнародні договори колишнього СРСР, по яких оформлять

Р^онаступництво України» нараховуються договори лише з

догов* а державами2. Причому, якщо вилучити з цього переліку

двОСТ

1р СРСР з Австрійською республікою (1970), який хоча і є

тань > ^^нім, але стосується не взаємної правової допомоги, а пи-

жень рЄт°сування у відносинах між цими двома державами поло-

таких ^а з ь к 0 1 конвенції з питань цивільного процесу (1954), то

За

д^Ржав взагалі залишається чотири,

нів суН^Явност* зазначених суперечливих рішень офіційних орга-

значеь^14 УкРаїни буде важко вирішувати питання, пов'язані з ви-

справ Н*м міжнародної підсудності по досить великій кількості

догові Т°МУ проблема з юридичною обов'язковістю для України

требу Р*в про взаємну правову допомогу колишнього СРСР по-

^°даткового вивчення.

К Д С *: Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963-2000): Том L-

2 Д ц ' 2 0 0 0. - С. 312-313.

іання ->. v* Міжнародні договори України про правову допомогу: Офіційне ви-

**ород: ІВА, 2000.- С. 19-84.