Вирішення спорів з участю „іноземного елементу”. Коли у провадженні суду знаходиться цивільна справа за участю іноземного елементу, підготовчі дії мають свої особливості

Коли у провадженні суду знаходиться цивільна справа за участю іноземного елементу, підготовчі дії мають свої особливості.

Для правильного визначення фактів, які необхідно вста­новити для вирішення спору з участю іноземної особи, необ­хідно з'ясувати питання про те, право якої країни повинно застосовуватися. Згідно з ч. 6 ст. 8 ЦПК, норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. У першу чергу в цій статті йдеться про застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, в тому числі з участю іноземного елементу. Іншими словами, вибір застосовного права суд здійснює на підставі колізійної норми.

Порядок застосування іноземного права має важливе практичне значення. При його застосуванні виникають пи­тання, які доводиться вирішувати суду: з'ясовувати і тлу­мачити іноземні закони, встановлювати зміст іноземного закону тощо.

Іноземне право повинно застосовуватися судами Украї­ни так, як воно застосовувалося б у країні, де це право діє. Так, якщо звичай визнають джерелом МПП, суд України також повинен керуватися ним при винесенні рішення.

У процесі визначення норми матеріального права пер­шим, ключовим питанням є питання про те, чи входить в обов'язок суду при наявності правовідносин з іноземним елементом установлення права, що повинно застосовувати­ся. Друге питання — чи повинен суд у разі застосування іно­земного права встановлювати зміст останнього.

Вітчизняні та західноєвропейські вчені на перше питан­ня дають, як правило, позитивну відповідь: суд зобов'язаний в силу посади, що займає, за своєю ініціативою застосовувати колізійні норми і тим самим — іноземний за­кон, незалежно від того, чи посилаються на нього сторони.

Відповідаючи на друге запитання, треба зауважити, що суд зобов'язаний також встановлювати зміст норм інозем­ного права, які підлягають застосуванню. Разом з тим сто­рони повинні допомагати суду.

Відповідно до ст. 9 ЦПК, з метою з'ясування змісту нор­ми права іншої держави суд може звернутися до Міністер­ства юстиції України чи іншого компетентного органу або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, мо­жуть подавати відповідні документи, що підтверджують зміст норм права іншої держави, на які вони посилаються у підтвердження своїх вимог або заперечень, а також інши­ми засобами сприяти суду у з'ясуванні їх змісту.

Для визнання іноземного права велике значення мають угоди про правову допомогу, в яких містяться правила про надання взаємної інформації про чинне або про те, яке було раніше чинним в іноземній державі, законодавство та судо­ву практику. Наприклад, у ст. 15 «Надання інформації» До­говору між Україною та Литовською Республікою, закріп­лено, що «центральні органи Договірних Сторін надають один одному на прохання інформацію про чинне або те за­конодавство, яке раніше діяло в їх державах, та про питан­ня його застосування установами юстиції». Аналогічне пра­вило є в усіх інших двосторонніх угодах про правову допо­могу, а також у Конвенції держав-членів СНД. (Порядок виконання судових доручень нами було вже розглянуто).

Крім того, хочеться зазначити, що суди України мають унікальну можливість отримувати інформацію відносно іноземного законодавства, завдяки участі України з 1995 р. в Європейській конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства від 1968 р. та приєднанню України до Додаткового протоколу до цієї Конвенції від 15 березня 1978 р. Головною метою Конвенції є створення системи міжнародної взаємодопомоги судовим органам держав-учасниць в отриманні інформації щодо іно­земного законодавства. Згідно із ст. 1 Конвенції, «договірні сторони зобов'язуються надавати одна одній, відповідно до положень цієї Конвенції, інформацію щодо свого законодав­ства і процедур у цивільній і комерційній сферах, а також щодо їх судової організації».

Існують особливості підготовки до судового розгляду справ з участю іноземного елементу з питань подання до­казів, звернень судів України з дорученнями до іноземних судів і виконання судових доручень іноземних судів.

Як докази одна із сторін може подавати документи, що видані іноземною владою. Але треба пам'ятати, що такі документи визнаються в Україні дійсними лише за наяв­ності консульської легалізації. Це загальне правило випли­ває з Консульського Статуту України. Відповідно до нього консул легалізує документи й акти, складені за участю влад консульського округу, або такі, що виходять від цих влад. Органи України приймають такі документи і акти до роз­гляду лише за наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є України і відповідна держа­ва перебування. Консульська легалізація полягає у встанов­ленні й засвідченні справжності підпису, повноважень по­садової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчи­ла попередній підпис на них, справжності відбитка штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шля­хом від компетентних органів держави перебування (ст. 54).

Правило про консульську легалізацію міститься також у Консульських конвенціях. Розглянуті правила про дійсність документів (їхню легалізацію) діють, якщо інше не передбачено договорами про правову допомогу. Так, у ст. 29 Договору між Україною і КНР записано, що документи, які були складені або засвідчені судом чи іншою компе­тентною установою однієї Договірної Сторони, дійсні при наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої Договірної Сторони без легалізації. Офіційні документи, складені на території однієї Договір­ної Сторони, можуть мати доказову силу офіційних доку­ментів і на території другої Договірної Сторони.

По суті аналогічно вирішене питання про дійсність і до­казову силу офіційних документів в Конвенції держав-членів СНД, а також в угодах про правову допомогу та пра­вові відносини між Україною та Литовською Республікою, Республікою Грузія, Республікою Польща, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Мол­дова, Монголією.

Разом з тим, слід зазначити, що 10 січня 2002 р. Верхов­ною Радою України прийнято Закон, відповідно до якого Україна приєдналася до багатосторонньої Конвенції, що ска­совує вимоги легалізації іноземних офіційних документів, укладеної в м. Гаага 5 жовтня 1961 р. Конвенція набула чин­ності для України 22 грудня 2003 р. і застосовуватиметься у відносинах з державами, що не висловили заперечень про­ти приєднання України до Конвенції. Починаючи з 22 груд­ня 2003 р. документи, які мають бути представлені на тери­торії однієї з Договірних держав, звільняються від кон­сульської легалізації. Єдиною формальною вимогою, що матиме місце при застосуванні Конвенції, є проставлення апостиля компетентним органом відповідної держави. Апостиль — це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав—учасниць Конвенції. Він засвідчує справжність підпису особи під до­кументом і автентичність відбитку печатки або штампа, яким скріплено відповідний документ.

Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції, це означає, що на території України не прийматимуться документи, виконані на тери­торії цих країн і завірені апостилем, а продовжує застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації.

Відповідно до вимоги ст. 6 Конвенції, Постановою Кабі­нету Міністрів України від 18 січня 2003 р. повноваження на проставлення апостиля на документах, виданих на тери­торії України, надано:

Міністерству юстиції — на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України;

Міністерству освіти і науки — на офіційних докумен­тах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти й науки;

Міністерству закордонних справ — на всіх інших ви­дах документів.

Таким чином, розглянуті правила про дійсність (легалі­зацію) документів діють, якщо інше не передбачено міжна­родними договорами, відповідно до яких вони можуть прий­матися судом чи іншою компетентною установою Договір­ної Сторони без легалізації.

Встановивши суть іноземного права та обставин справи, суд керуючись процесуальними нормами свого внутрішнього права приймає рішення по справі з іноземним елементом.