Загальне уявлення про міжнародну підсудність

{і 1. Встановлюючи правила щодо юрисдикції своїх судів на території держави, кожна з держав, на підставі принципу суверенітету, визначає межі їх юрисдикційних повноважень не звертаючи ніякої уваги на такі ж правила, встановлені в іншій державі, якщо тільки вона не має наміру наслідувати їх як певний взірцевий варіант. Торкаючись цього питання X. Шак зазначає, що за виключенням відповідних міжнародних договорів, правові спори не розподіляються якимось центральним органом між окремими державами, напроти, кожна держава, виходячи зі своїх національних правил міжнародної підсудності, бере на себе стільки правових спорів, скільки їй здається доречним. Така свобода не обмежується ніякими

загальними нормами міжнародного права. З іншого боку, жодна держава не зацікавлена у марнотратці дорогоцінних ресурсів своїх судів на винесення рішень, котрі не будуть визнані ніде за кордоном, та й всередині держави не зможуть бути виконаними.

Звідси, цілком логічно випливає висновок, за яким відповідь на питання про те, чи має право національний суд розглядати справу, до фактичного складу якої входить іноземний елемент, слід шукати у своєму національному законодавстві. Саме так розмірковував ще на початку минулого сторіччя відомий російський дослідник Т. М. Яблочков, коли писав: «Суди застосовують, за відсутності відповідних державних договорів, туземні позитивні закони про

підсудність. Суддя не маг права і не зобов'язаний брати до уваги чужоземні норми про підсудність. Він не повинен бентежитись тим, що, можливо, його рішення не буде визнаним в іноземній державі».

Проте, якщо кожен суд саме так і буде розмірковувати, то той «конфлікт компетенцій», який у таких випадках виникне, ніколи не буде вирішеним, що за сучасних умов не є прийнятним. Яким же чином можуть бути розв'язані колізії, що виникають у міжнародному цивільному процесі?

2. Щоб краще зрозуміти проблему міжнародної підсудності, сформулюю такі два запитання:

а) Чи може суд певної країни розглядати позов щодо відповідача, який не має постійного місця проживання в його державі?

б) Чи має право суд цієї країни розглядати справу про розірвання шлюбу, який було укладено між громадянином його держави та іноземцем?

Шукаючи відповіді на ці та подібні їм питання, слід мати на увазі, що взагалі-то будь-який національний суд має юрисдикцію на розгляд таких справ, якщо тільки їх сторонами є особи його державної приналежності. Тому, на мій погляд, недоречно ставити питання, як це нерідко робиться, чи має у таких випадках національний суд юрисдикцію на розгляд відповідної справи. У загальному вигляді, як правило, обидва (чи декілька) судів, правові системи яких вступили у колізію між собою, цю юрисдикцію мають. Більш коректно ставити питання про те, який з них є компетентним на розгляд саме цієї конкретної справи у кожному окремому випадку. До речі, якраз цей термін останнім часом застосовується і у міжнародних договорах України. Наприклад, ст. 29 Мінської конвенції мас назву «Компетентність установ Договірних Сторін», і в ній вирішено, які саме суди є компетентними на розгляд справ про розірвання (зокрема - змішаних) шлюбів.

Слід зазначити й те, що подібне слововикористання чітко відрізняє поняття «міжнародна підсудність», коли воно використовується у міжнародному цивільному процесі, від аналогічного терміна, який є застосовним у міжнародному публічному праві, де ним

позначаються, як правило, такі дві ситуації:

• підсудність справи міжнародним судовим органам;

• спеціальна підсудність у випадках скоєння міжнародних злочинів, коли юрисдикція виникає, згідно з досягнутими домовленостями, у судових органів двох чи більше держав одночасно.

Таким чином, як я вважаю, під міжнародною підсудністю слід розуміти компетенцію судових органів певної держави на розгляд конкретної цивільної справи у випадках, коли до її фактичного складу входить той чи інший іноземний елемент. При чому, слід погодитись з В. В. Гавриловим, який зазначає, що за допомогою норм про міжнародну підсудність встановлюється не судовий орган, який має право вирішити відповідний спір, а компетенція судової системи держави в цілому стосовно розгляду такої спірної ситуації. Тільки після підтвердження такої компетенції на підставі процесуального законодавства цієї держави буде визначена конкретна судова інстанція, яка має повноваження розглядати спір, що виник між сторонами1. Однак, встановлення предметної і територіальної підсудності згідно з певним національним законодавством вже не є проблемою власне міжнародної підсудності.

Необхідно зазначити, що міжнародна підсудність у наведеному розумінні, хоча і є засобом вирішення колізій, що виникають між різними правовими системами, все ж відрізняється від тих, за допомогою яких вирішуються колізії між цими системами у сфері матеріально-правового регулювання. Як відомо з попередніх частин цього курсу, останній вид колізій долається шляхом:

• створення відповідної уніфікованої матеріально-правової норми, яка заміщує собою чинні на національному рівні положення у випадках, коли відповідні відносини ускладнені іноземним елементом; або

• застосування передбачених у національному законодавстві колізійних норм, які дозволяють замість відповідної норми національного права використати іноземне право.

Проте, як вже зазначалось, міжнародного цивільно-процесуального кодексу поки що не створено, а спеціальних міжнародних угод у сфері міжнародного цивільного процесу (за винятком міжнародного комерційного арбітражу) існує не досить значна кількість. Так, як на один із нечисленних прикладів можна послатись на Угоду держав-учасниць СНД від 20.03.1992 р. «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності», що була ратифікована Україною 19.12.1992 p., якою встановлено, що за загальним правилом позивач повинен звертатись з позовом за місцем знаходження або місцем проживання відповідача, хоча, одночасно, в ній містяться і окремі винятки з цього правила, такий, наприклад, як положення, за яким спори про укладення, зміну або розірвання договору будуть розглядатися за місцем знаходження постачальника.

Колізійний же метод, у його чистому вигляді, внаслідок публічного характеру цивільно-процесуальних норм, не може бути у міжнародному цивільному процесі застосовним. Слід погодитися у цьому зв'язку із В. П. Звсковим, який зазначає, що процесуальне право - це публічне право, і дія його норм за загальним правилом виключає постановку колізійного питання та застосування в силу колізійних норм іноземних процесуальних правил2. За таких умов вирішення колізій у цій сфері, яке отримало назву «визначення» або «встановлення» міжнародної підсудності, може бути здійснено лише на рівні національних законодавств або шляхом укладення відповідних міжнародних договорів. Яким же чином це робиться на практиці?

Date: 2015-07-24; view: 307; Нарушение авторских прав