Йохан Гейзінга. Homo ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури

Під ігровим елементом культури тут не мається на увазі, що ігри займають важливе місце серед різних форм життєдіяльності культури. Не маємо на увазі і те, що культура походить із гри в результаті процесу еволюції – у тім змісті, що те, що спочатку було грою, згодом переходить у щось, грою вже що не є, і що тепер може бути названо культурою. Нижче буде розгорнуте наступне положення: культура виникає у формі гри, культура спочатку розігрується. І ті види діяльності, що прямо спрямовано на задоволення життєвих потреб, як, наприклад, полювання, в архаїчному суспільстві воліють знаходити собі ігрову форму. Людський гуртожиток піднімається до суп-рабіологічних форм, що додають йому вищу цінність, за допомогою ігор. У цих іграх суспільство виражає своє розуміння життя і світу. Стало бути, не слід розуміти справу таким чином, що гра помалу переростає чи раптом перетвориться в культуру, але скоріше так, що культурі в її початкових фазах властиве щось ігрове, що представляється у формах і атмосфері гри. У цій двуєдності культури й гри гра з первинним, об`єктивно сприйманим, конкретно визначеним фактом, у той час як культура є усього лише характеристика, що наше історичне судження прив`язує до даного випадку. Цей погляд перегукується з думками Фробеніуса, що говорить у своїй книзі «Історія культури Африки» про становлення культури «як вирослої з природного буття гри». Проте, як мені здається, це відношення культури до гри сприйняте Фробеніусом надто містично. Він манкірує необхідністю прямо вказати пальцем на присутність ігрового елемента у фактах культури.

У поступальному русі культури гіпотетичне вихідне співвідношення гри і не-гри не залишається незмінним. Ігровий елемент у цілому відступає в міру розвитку культури на задній план. По більшій частині і значною мірою він розчинився, асимілювався в сакральній сфері, кристалізувався у вченості й у поезії, у правосвідомості, у формах політичного життя. При цьому ігрова якість у явищах культури ішло звичайно з виду. Однак за всіх часів і усюди, у тому числі й у формах високорозвиненої культури, ігровий інстинкт може знову проявитися у повну силу., утягуючи як окрему особистість, так і маси в оп`яняючий вихор велетенської гри.

Представляється очевидним, що взаємозв`язок культури і гри варто шукати у високих формах соціальної гри, тобто там, де вона існує як упорядкована діяльність групи, або співтовариства, або двох конфронтуючих один одного груп. З погляду культури сольна гра для самого себе плідна лише в малому ступені. Раніше ми вже показували, що всі основні фактори гри, у тому числі гри колективної, вже існували в житті тварин. Це двобій, демонстрація, виклик, похвальба, зарозумілість, удавання, обмежувальні правила. Подвійно дивно при цьому, що саме птаха, філогенічно настільки далеко віддалені від людського роду, мають так багато загального з людиною: тетерева виконують танці, ворони змагаються в польоті, шабашники і інші птахи прикрашають свої гнізда, співочі птахи складають мелодії. Змагання і представлення, таким чином, не походять з культури як розвага, а передують культурі.

Колективна гра носить по перевазі антитетичний характер. Вона найчастіше розігрується «між» двома сторонами. Однак це необов`язково. Танець, хід, представлення можуть бути начисто позбавлені антитетичного характеру. Антитетичне саме по собі зовсім ще не повинно означати змаганність, тональність чи агонізм. Антифоний спів, два полухорія, менует, чи партії голосів намагаються відняти один від одного деякий трофей, суть зразки антитетичної гри, що зовсім не зобов`язана бути цілком агональною, хоча елемент змагання у ній найчастіше є присутнім. Нерідкі випадки, коли вид діяльності, що означає вже сам по собі замкнуту гру, наприклад виконання драматичної чи музичної п`єси, у свою чергу, знову може стати предметом змагання, якщо його підготовка до виконання оцінюється в межах якого-небудь конкурсу, як це було з грецькою драмою.

Серед загальних ознак гри ми вже відзначили вище напругу і непередбачуваність. Завжди коштує питання: чи повезе, чи удасться виграти? Навіть в одиночній грі на спритність, чи відгадування (пасьянс, головоломка, кросворд) дотримується ця умова. В антитетичній грі агонального типу цей елемент напруги, удачі, непевності досягає крайнього ступеня. Прагнення виграти здобуває таку пристрасність, що грозить цілком звести нанівець легкий і безтурботний характер гри. Однак тут виявляється ще одне важливе розходження. У чистій грі на вдачу напруга граючих передається глядачам лише в малому ступені. Азартні ігри самі по собі суть примітні культурні об`єкти, однак з погляду культуротворення їх слід визнати непродуктивними. У них немає шляху для духу чи життя. Інакше обстоїть справа, коли гра вимагає вправності, знання, спритності, чи сміливості сили.

Коли гра породжує красу, то цінність цієї гри для культури негайно ж стає очевидною. Однак безумовно необхідною для становлення культури подібна естетична цінність не є. з рівним успіхом у ранг культури гру можуть звести фізичні, інтелектуальні, моральні чи духовні цінності. Чим більше гра здатна підвищувати інтенсивність життя чи індивідуума групи, тим повніше розчиняється вона в культурі. Священний ритуал і святкове змагання – ось дві постійно і усюди відновляються форми, усередині яких культура виростає як гра в грі.

Чи правомірно всяке змагання беззастережно включати в поняття гри? Ми бачили, що греки аж ніяк не без коливань відносили агон до paidia. Утім, це легко порозумівалося безпосередньо самою етимологією обох слів. У будь-якому разі «paidia» виражало дитяче в грі настільки безпосередньо і зрозуміло, що могло бути застосоване до серйозних ігрових змагань тільки в похідному значенні. Напроти, термін «агон» визначав змагання з іншого боку: вихідним значенням слова «агон» було, очевидно, «зустріч». Той факт, що в елінів більшість змагань, цілком ймовірно, відбувалося в атмосфері повної серйозності, аж ніяк не може служити достатньою підставою для відділення агона від гри. Серйозність, з яким відбувається змагання, ні в якому разі не означає заперечення його ігрового характеру. Тому що вона виявляє усі формальні і майже що усі функціональні ознаки гри.

… Змагання, як і будь-яку іншу гру, варто вважати деякою мірою безцільним. Інакше кажучи, воно протікає усередині самого себе, і його результат не складає частини необхідного життєвого процесу групи. Популярне прислів`я «важливі не камінці, а важлива сама гра» досить це виражає; іншими словами, фінальний елемент ігрової дії, його цілеполагання першу чергу полягають у самому процесі гри, без прямого відношення до того, що за цим піде. Результат гри як об`активний факт сам по собі несуттєвий і байдужий. Перський шах, що під час свого візиту до Англії відхилив запрошення бути присутнім на стрибках, мотивувавши це тим, що він знає, що один кінь бігає швидше за інший, був зі своєї точки зору зовсім правий. Шах не хотів втручатися в далеку йому ігрову сферу, він хотів залишитися осторонь. Результат гри або змагання важливий лише для тих, хто в якості гравця чи глядача включається в ігрову сферу і приймає правила гри. Вони стають партнерами по грі і хочуть бути партнерами. Для них не байдуже чи нецікаво, хто переможе – Ньерд чи Тритон.

Грають «на інтерес»; у цьому терміні виражається, власне кажучи, як можна лаконічніше сутність гри. Цей «інтерес» не є, однак, матеріальний результат ігрової дії, наприклад, що м`яч потрапив в лунку, але є факт ідеального порядку, що гра удалася або зіграна. Вдача приносить гравцю задоволення, що може бути більш або менш тривалим. Це вірно і для гри поодинці приємне почуття задоволення підвищується від присутності глядачів, однак їхню присутність не можна вважати неодмінною умовою гри. Аматор пасьянсу випробує подвійну радість, якщо хто-небудь спостерігав його гру, але він буде радіти і на самоті. Дуже істотним для всякої гри є той факт, що своєю удачею можна похвалитися перед іншими.

Найтіснішим чином зв`язане з грою поняття виграшу. В одиночній грі досягнення мети ще не означає виграшу. Поняття виграшу набирає сили тільки тоді, коли гра ведеться одним проти іншого або двома противними партіями.

Що таке виграш? Виграти означає узяти верх у результаті гри. Але значення цієї очевидної переваги, що стало, має тенденцію розростатися в ілюзію переваги взагалі. А з цим значення виграшу виходить за межі даної гри. Виграно пошану, заслужена честь. І ця честь, і ця пошана постійно йдуть безпосередньо на користь цілій групі, з якої вийшов переможець. Отут ми знову зіштовхуємося з дуже важливою якістю гри: завойований у ній успіх легко переходить з окремої людини на цілу групу. Але ще більш важливий наступний показник. В агональному інстинкті далеко не в першу чергу виявляється спрага влади, або воля до панування. Первинним є прагнення перевершити інших, бути першим і на правах першого удостоїтися почестей. І тільки в другу чергу встає питання, чи розширить унаслідок цього особистість чи група свою матеріальну владу.

Люди чи борються чи грають заради чогось. У першу й останню чергу борються чи грають заради перемоги, але перемозі супроводжують різні способи насолоджуватися нею. Насамперед, нею насолоджуються як торжеством, тріумфом, що справляється групою в радісних вигуках і славослів`ї. як тривалий наслідок з цього випливає честь, пошана, престиж. Як правило, однак, уже при визначенні умов гри з виграшем зв`язується щось більше, ніж одна тільки честь. В усякій грі є ставка. Ставка може бути чисто символічною чи мати матеріальну цінність, може мати і чисто ідеальну цінність. Ставкою може бути золотий кубок, коштовність, королівська дочка або мідна монета, життя гравця чи щастя цілого племені. Це може бути застава чи приз. Застава – чисто символічний предмет, що ставлять (вкидають в ігровий простір). Призом може бути лавровий вінок чи грошова сума або інша матеріальна цінність. Слово нагорода етимологічно походить до сфери обміну цінностями, у ньому криються поняття «проти» «в обмін на щось», але його значення згодом зрушується у бік поняття гри.

Винагорода цілком лежить поза ігровою сферою: воно означає справедливе матеріальне відшкодування, оплату за зроблену чи послугу чи виконану роботу. Заради винагороди не грають, заради неї трудяться. Англійська мова, однак, запозичує слово для винагороди – саме з ігрової сфери.

Елемент пристрасті, удачі, ризику однаково властивий і економічному підприємству, і грі. Чиста користь не ризикує і не грає. Ризик, щасливий випадок, непевність у результаті, напруга складають суть ігрового поводження. Напруга визначає свідомість важливості і цінності гри і, зростаючи, примушує гравця забути, що він грає.