Теологічний тип світогляду

Християнство заміняє всі ідеали, які існували в античності (радість земного буття, любовне сприйняття реального світу, уявлення про людину у всій її міці та славі, уявлення її як чудове творіння природи) – на прагнення до потойбічного існування, зведення людини до гріховної істоти страхом перед нерозгаданими силами природи. Т.ч. спостерігається перехід від античного атлета, який живе земними радостями, в гармонії з миром, до аскета, який прагне до духовної єдності з Богом, є новий рівень самосвідомості людини.

В християнстві взірцем виступає людина, яка є смиренною, духовною, яка страждає, яка прагне позбавитися гріховності, спасіння за допомогою Бога.

Сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна уявити єдністю Віри, Надії, Любові. В цій тріаді Віра – особливий стан духу, як свята простота, яка веде до Бога. Надія – ідея спасіння від гріха за допомогою Бога через загробне життя, шлях до якого – це сміренна поведінка. Любов розуміється як любов до Бога, як зв`язок, прагнення до нього людини.

Самим головним догматом християнства є віра у єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди – діти божі. Тобто кардинальна ідея – боговтілення, боголюдяність. Ще одна дуже важлива ідея християнства – віра в царство божіє (Небесне), Царство Небесне – це божествений світ, куди в кінці кінців повинні прийти люди, щоб об`єднатися з Богом для вічного блаженого життя.

Виходячи з цього проглядається ідея цінностей в християнській культурі. Християнство вважає земне, видиме, природнє існування недосконалим і як те, яке підлягає подоланню. Але це не означає, що воно заперечує будь-які земні цінності

Навпаки, вищою земною цінністю воно стверджує душу людини. Т.ч. стверджується у якості цінності любов людини до людини. І якщо душа є важливішою всіх земних благ і світу в цілому, і якщо любити іншу людину слід не за щось, а по-братські, це означає, що ще однією цінністю є свобода. Свобода розглядається як найвища заслуга людини, яка сильніше всього може бути виражена у вірі в Христа.

Другою рисою є традиціоналізм. Новаторство розглядалося як відступ від істиного.

Третя риса – символізм, коли текст (Біблія) дає привід для роздумів, тлумачень.

Вся інтелектуальна культура середньовіччя екзегична.

Перший етап екзегези – семантичний аналіз текстів Біблії.

Другий – концептуальний аналіз (смисловий).

Третій – спекулятивний, коли автор отримує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями.

Для середньовічної культури характерною була універсальність, енциклопедичність знання.

Ще однією рисою є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Тут важливою є сповідь в духовному житті людини, очищення, щирість для душевного спасіння.

Історизм. Христос розглядається як початок історії. На відміну від античної циклічності часу, середньовіччя проникнуте очікуванням Страшного Суду, прагненням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм). Церква грала роль важливого інституту культури. Розвивати культуру можна було лише шляхом поглиблення її релігійності.

Середньовічна культура – це боротьба церкви та держави, їх злиття, уподібнення церкви державі. Головним знаряддям підвищення ролі церкви стало лицарство, що дозволяє виокремити лицарську культуру як явище середньовічного життя. Яскравим проявом цього були хрестові походи – спроба мечем поєднати і розширити християнський світ під владою папства.

Але трагічність середньовічної духовної культури полягає в тому, що не міг здійснитися синтез Бога і людини, ні на Землі, ні на Небі.

З ХІУст. Починається шлях мирського життя, в якому мають місце торгово- грошові відносини, народжуються настрої самостійності, окремішності, індивідуалізму. Це гостро ставить проблему відношення знання та віри. Принципіальні рішення цієї проблеми були вироблені ще в перші століття християнства. Так, Квинт Тертулліан ще в кінці Ііст. Проводив думку, що віра виключає розум і не потребує в ньому: віра в Христа і людське розуміння є несумісними. Тому щоб прийти до Бога не потрібна ніяка філософська вченість – а лише простодушність. А видатний християнський мислитель Аврелій Августин обгрунтував думку, що віра і розум – це лише два різних вида діяльності одного роду мислення. Тому вони не виключають, а доповнюють один одного.

Це ототожнення Августином знання божествених істин при земному існуванні людини з філософією послужило грунтом для розвитку міцної течії середньовічної філософії – схоластики. Її представники – Северін Боецій, Альберт Великий, П`єр Абеляр, Роджер Бекон, Фома Аквинський відстоювали думку, що розум є необхідним або бажаним для віри, а філософія є тотожною з релігією, або необхідною для неї, або є дуже корисною. Але в ІХст. З`являється реакція на таке бачення. Обгрунтовувалася думка незалежності віри від розуму, абсолютності віри, і на цьому грунті непотрібності філософії для релігії. Активним представником цієї концепції був у Хіст. Бернар Клервоський. Офіційні церковні кола більше схилялися до позиції Бернара.

Нарешті у ХІІІст. Фома Аквинський погоджується, що можливе часткове обгрунтування віри при допомозі розуму, він по-суті відтворює арабську теорію подвійності істини. Ідея „двох істин” полягала в тому, що філософія дає свою істину, яка говорить про світ і доводить за допомогою людського розуму. А у релігії – своя істина про Бога, і отримують її люди через откровіння. Тому релігійна та філософська істини не слід співставляти.

В ХІУст. Набуває популярності радикальна форма, яку висунув Уільям Оккам. Він обгрунтував думку, що між вірою та розумом, філософією і релігією немає і не може бути в принципі нічого спільного. А тому вони є повністю незалежними і не повині контролювати один одного.

З`являється одна з головних передумов – культивування в якості вищої цінності природнього людського розуму.

Становлення буржуазних економічних відносин дає імпульс до розвитку знань, які називаються науковими. На думку церковних ідеологів гріховним є будь-яке знання, якщо воно не має за свою мету пізнання Бога. Середньовічний розум націлений на розуміння Божественного замислу. Середньовічна наука поділяється на нищу та вищу: нища грунтується на пізнавальних здібностях людини, вища – збереження Божественого откровіння. Головним методом пізнання в цих умовах є пізнання смислу Божествених символів. Світ у середньовіччі сприймається як книга, яка написана Богом і яку слід сприймати. Ведучими науками були богослов`є і схоластична філософія, а головним авторитетом був Аристотель (зрозуміло після Бога), якого навіть порівнювали з Христом в науці.

В епоху середньовіччя у Європі були винайдені годинник, налагоджено виробництво паперу, з`явились дзеркало, окуляри, проводилися медичні досліди, аж до анатомічних. І по мірі розвитку практики господарювання, накопичення дослідницьких знань кредо Августина „ Вірю, щоб розуміти” неухильно витіснялось новим „Розумію, щоб вірити” (П.Абеляр)