Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Структура міжособистісної взаємодії • Характеристика інтерактивної сторони спілкування * Стилі спілкування
Ключові слова: • інтерактивна сторона спілкування; • дія; • соціальний ритуал; • гуманістичне спілкування; • взаємодія; • кооперація; • конкуренція; • стилі спілкування; • ритуальне спілкування; • стереотипізація; • сценарії взаємодії; • узгодження; • емпатія; • наслідування; • міжособистісний простір; • взаєморозуміння. Структура міжособистісної взаємодії Міжособистісна взаємодія — це інструментально-технологічна сторона спілкування; взаємні дії учасників спілкування, спрямовані на співвіднесення цілей кожної зі сторін і організацію їхнього досягнення в процесі спілкування (див.: Кунщина В. Н. Межличностное общение). Терміни «міжособистісне спілкування», «міжособистісна комунікація» і «міжособистісна взаємодія» близькі за змістом, однак вказують на різні аспекти досліджуваної теми. У словосполученні «міжособистісна взаємодія» семантика складових слів привертає увагу, по-перше, до дій, що починають індивіди стосовно один одного — на перший план виводяться діючі особи, а інструментально-технологічна сторона спілкування виступає предметом аналізу. По-друге, оскільки мова йде про дії кожної зі сторін у відповідь на пропозицію іншої, то інтерес викликає те, як люди співвідносять свої цілі й організують досягнення їх, тобто як досягається взаємність між учасниками спілкування. Практично будь-яке спілкування передбачає досягнення певних цілей. Відповідно до цілей визначається і стратегія спілкування, яка може мати такі варіанти: 1) відкрите — закрите спілкування; 2) монологічне — діалогічне; Глава 4. Спілкування як взаємодія 107 3) рольове (виходячи із соціальної ролі) — особистісне (щиросердне спілкування). Відкрите спілкування — бажання й уміння виразити повно свій погляд і готовність врахувати позиції інших. Закрите спілкування — це небажання або невміння виразити зрозуміло свій погляд, своє ставлення, наявну інформацію. Використання закритих комунікацій виправдано у випадках-. 1) якщо є значна різниця в ступені предметної компетентності, тому безглуздо витрачати час і сили на підвищення компетентності «низької сторони»; 2) конфліктних ситуацій, коли відкриття своїх почуттів, планів супротивнику недоцільно. Відкриті комунікації ефективні, якщо є порівнянність, але не тотожність предметних позицій (обмін думками, задумами). «Однобічне випитування» — напівзакрита комунікація, у якій людина намагається з'ясувати позиції іншої людини, у той же час не розкриваючи свої позиції. «Істеричне пред'явлення проблеми» — людина відкрито виражає свої почуття, проблеми, обставини, не цікавлячись тим, чи бажає інша людина «ввійти в чужі обставини», слухати «вилив». Цілі та стратегія спілкування зумовлюють вибір тактики та техніки спілкування. Тактика спілкування — реалізація конкретної комунікативної стратегії на основі знання технік і правил спілкування. Техніка спілкування — сукупність конкретних комунікативних умінь. Очевидно, що для того, щоб вибрати потрібну манеру поведінки і форму взаємодії з іншою людиною, необхідно зорієнтуватися в ситуації, зрозуміти контекст, у якому відбувається взаємодія. Визначення ситуації є найважливішим структуроутворюючим моментом міжособистісної взаємодії. Визначивши ситуацію, люди починають вибудовувати позиції, які дозволяють їм досягти своєї мети у заданих обставинах. Співвідношення позицій, прибудова до позицій один одного чи «перевірка їх на міцність» — ще один важливий структурний аспект міжособистісної взаємодії, що може бути проаналізований у просторових термінах. Можна стверджувати, що умовою міжособистісної взаємодії є формування простору такої взаємодії. Рівні взаємодії припускають відповідні процедури (чи механізми) її реалізації, інакше кажучи, знання «сценаріїв» поведінки у певній ситуації. Для того, щоб зрозуміти зміст взаємодії між людьми, потрібне знання контексту того, що відбувається. Подивитися на поведін- 108 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема ку людини у певному контексті — означає помістити п в такі рамки, у яких вона набуває більш-менш однозначного змісту. Відсутність таких рамок збиває людину з пантелику, не дозволяє їй зорієнтуватися в ситуації. Звертання до контексту виконує щонайменше дві задачі в міжособистісній взаємодії. Для спостерігача — це умова пояснення того, що відбувається між людьми, чому саме так, а не інакше спілкуються індивіди; для діючої особи — це можливість формування власного ставлення до того, що відбувається, вибору способів поведінки, адекватних певній ситуації, тобто можливість співвіднесення дії і ситуації. Як вдається зовсім різним людям зрозуміти одна одну, знайти спільну мову, погодити свої цілі і дії? На думку фахівців в галузі людського спілкування, така можливість виникає тільки в тому випадку, якщо люди мають значний обсяг інформації, подібної як за походженням та змістом, так і за структурою. До інформації такого роду варто віднести, зокрема, уміння виділяти стандартні, чи типові, соціальні ситуації — такі, як ділові переговори, святкування дня народження, любовне побачення, весілля, розмови в чергах, відпочинок у колі родини і багато інших. Являючи собою частину інформаційного багажу нормальної людини, таке знання використовується як контекстуальні рамки, застосування яких учасниками взаємодії стає передумовою взаєморозуміння між ними. У теорії міжособистісного спілкування відомо кілька класифікацій стандартних соціальних ситуацій. Розглянемо дві з них. У залежності від ступеня особистісного залучення у створення відносин можна умовно виділити три рівні спілкування: соціально-рольовий (короткочасне соціально-ситуаційне спілкування), діловий і інтимно-особистісний. Соціальний-рольовий рівень спілкування — це рівень спілкування, на якому від людини очікується виконання певної рольової функції, демонстрація знання норм соціального середовища, підтвердження себе, свого статусу; спілкування, як правило, носить анонімний характер. На соціально-рольовому рівні контакти обмежуються ситуативною необхідністю: на вулиці, у транспорті, у магазині, на прийомі в офіційній установі. Основний принцип взаємин на цьому рівні — знання та реалізація норм і вимог соціального середовища учасниками взаємодії. Діловий рівень спілкування — рівень спілкування, на якому людей поєднують інтереси справи, спільна діяльність, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва; спілкування є Глава 4. Спілкування як взаємодія психологічно відстороненим, домінує «Я—Ви» контакт. На діловому рівні людей поєднує спільна діяльність, спрямована на досягнення загальних цілей. Основний принцип ділових взаємин — раціональність, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва. Інтимно-особистісний рівень спілкування — рівень, на якому основною метою спілкування є задоволення потреби в розумінні, співчутті, співпереживанні; від партнерів очікуються психологічна близькість, емпатія, довіра. Інтимно-особистісний рівень характеризується особливою психологічною близькістю, співпереживанням, проникненням у внутрішній світ інших людей, насамперед близьких. Основний принцип такого спілкування — емпатія. Ще одна класифікація видів міжособистісної взаємодії належить відомому американському психологу Еріку Берну, який виходить з того, що люди постійно заклопотані тим, як структуру-вати свій час. Одна з функцій життя у суспільстві полягає в тому, щоб надавати один одному взаємодопомогу в цьому питанні. Визначені Берном способи структурування часу являють собою, власне кажучи, способи організації міжособистісної взаємодії. Він пропонує розглядати шість форм соціальної поведінки — чотири основні і два прикордонних випадки. 1) На одному полюсі прикордонний випадок — замкнутість, коли явна комунікація між людьми відсутня. Людина фізично присутня, але психологічно — поза контактом, вона нібито обгорнута власними думками. Це буває у всіляких ситуаціях, наприклад, у купе залізничного потягу, у лікарняній палаті, навіть під час вечірки. Така поведінка може бути сприйнята з розумінням і не викликати проблем, якщо тільки вона не перетворюється в звичку. 2) Ритуали — звичні, повторювані дії, що не несуть значеннєвого навантаження. Вони можуть носити неформальний характер (вітання, прощання, подяка) чи бути офіційними (дипломатичний етикет). Ціль цього типу спілкування — можливість провести час разом, не зближаючися. 3) Проведення часу — напівритуальні розмови про проблеми і події, відомі усім. Вони не так стилізовані та не так передбачувані, як ритуали, але мають деяку повторюваність. Прикладами можуть служити: вечірка, де учасники недостатньо добре знайомі один з одним, чи розмови під час очікування яких-небудь офіційних зборів. Проведення часу завжди офіційно запрограмовано: говорити в цей час можна лише у певному стилі і тільки на припустимі теми (наприклад, світська розмова чи жіноча розмова). Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема Основна мета цього типу спілкування — структурування часу не тільки заради підтримки приятельських відносин, але й, частково, соціальний вибір, коли людина шукає нові корисні знайомства і зв'язки. 4) Спільна діяльність — взаємодія між людьми на роботі, метою якої, насамперед, є ефективне виконання поставленої задачі. 5) Ігри — найбільш складний тип спілкування, тому що в іграх кожна сторона неусвідомлено намагається досягти переваги над іншою й одержати винагороду. Основна відмінна риса ігор — прихована мотивація їхніх учасників. На думку Е. Берна, важливі соціальні контакти найчастіше протікають як ігри, а самі ігри складають дуже значну частину людського спілкування. Пояснення цьому Берн бачить у наступному. Повсякденне життя надає дуже мало можливостей для людської близькості. Більше того, багато форм близькості для більшості людей психологічно неприйнятні, вимагають обачності. Західна культура взагалі не заохочує близькості (виняток — в інтимній обстановці), тому що її можуть використовувати з лихих наміром. У свою чергу, проведення часу, яке повторюється, зрештою приїдається. Щоб позбавитися від нудьги проводження часу, одночасно не піддаючися проблемам, які супроводжують близькість, більшість людей, як до компромісного рішення, звертаються до ігор. У цьому полягає соціальне значення ігор. Найчастіше люди вибирають собі друзів, партнерів, близьких людей серед тих, хто грає в ті самі ігри, що і вони. Тому в даному соціальному оточенні кожен його представник набуває такої манери поведінки, що видається зовсім далекою членам іншого соціального кола. І навпаки, будь-який член якого-небудь соціального оточення, що починає грати в нові ігри, буде швидше за все вигнаний зі звичного товариства. У цьому полягає особистісне значення ігор. Нарешті, багато ігор зовсім необхідні деяким людям для підтримки здоров'я. У таких людей психічна рівновага настільки хитка, а життєві позиції настільки хибні, що у випадку позбавлення їх можливості грати вони впадуть у безвихідний відчай. 6) За грою йде другий прикордонний випадок, що замикає ряд Глава 4. Спілкування як взаємодія 111 кою рівновагою можуть цілком безпечно, і навіть з радістю, відмовитися від ігор, якщо їм пощастило знайти партнера для таких взаємин. Проводження часу і ігри — це сурогат щирої близькості. їх можна розглядати скоріше як попередні угоди, ніж як союзи. Саме тому їх можна характеризувати як гострі форми взаємин. Дійсна близькість починається тоді, коли соціальні схеми, приховані мотиви й обмеження відходять на задній план. Тільки вона може цілком задовільнити сенсорний голод і потребу у визнанні. Прототипом такої близькості є акт любовних, інтимних відносин. В залежності від рівня заглиблення у процес спілкування, а також від цілей, які вирішуються, можна виділити наступні види спілкування: 1. «Контакт масок» — формальне спілкування, в якому відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника; використовуються звичні маски (ввічливості, строгості, байдужності, скромності, співчутливості і т. ін.) — набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати щирі емоції, ставлення до співрозмовника. У місті контакт масок навіть є необхідним у деяких ситуаціях, щоб люди «не зачіпали» один одного без потреби, щоб «відгородитися від співрозмовника». 2. Примітивне спілкування, коли оцінюють іншу людину, як потрібний об'єкт чи той об'єкт, що заважає: якщо потрібний — то активно вступають у контакт, якщо заважає — відштовхнуть чи застосують агресивні, грубі репліки. Якщо одержали від співрозмовника бажане, то втрачають інтерес до нього і не приховують цього. 3. Формально-рольове спілкування, коли регламентовані зміст і засоби спілкування, а замість знання особистості співрозмовника використовуються знання його соціальної ролі. 4. Ділове спілкування, коли враховують особливості особистості, характеру, віку, настрою співрозмовника, однак інтереси справи більш значимі, ніж можливі особистісні розбіжності. 5. Духовне, міжособистісне спілкування друзів, коли можна торкнутися будь-якої теми і не обов'язково вдаватися до допомоги слів — друг зрозуміє вас за виразом обличчя, рухами, інтонацією. Таке спілкування можливе тоді, коли кожен учасник має образ співрозмовника, знає його особистість, інтереси, переконання, ставлення, може передбачати його реакції. 6. Маніпуляція спілкування спрямована на отримання вигоди від співрозмовника з використанням різних прийомів (лестощі, за- 112 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема лякування, обман, демонструвати доброту, «напускати туману»), у залежності від особливостей особистості співрозмовника. 7. Світське спілкування. Суть світського спілкування — в його безпредметності, тобто люди говорять не те, що думають, а те, що прийнято говорити в подібних ситуаціях; це спілкування закрите, тому що думки людей з того чи іншого питання не мають ніякого значення і не визначають характер комунікацій. Кожен вид спілкування передбачає певний специфічний набір прийомів та засобів спілкування, свій специфічний «кодекс» спілкування. Наприклад, Кодекс світського спілкування: 1) ввічливість, такт: «пильнуй інтереси іншого»; 2) схвалення, згода: «не критикуй іншого»; «уникай заперечень»; 3) симпатія: «будь доброзичливий, привітний». Кодекс ділового спілкування інший:
1) принцип кооперації: «твій внесок повинен бути таким, якого вимагає спільно прийнятий напрям розмови»; 2) принцип достатності інформації — «говори не більше і не менше, ніж потрібно в даний момент»; 3) принцип якості інформації — «говори неправду»; 4) принцип доцільності — «не відхиляйся від теми, зумій знайти рішення»; 5) «передавай думку ясно і переконливо для співрозмовника»; 6) «умій слухати і зрозуміти потрібну думку»; 7) «умій врахувати індивідуальні особливості співрозмовника заради інтересів справи». Якщо один співрозмовник орієнтується на принцип ввічливості, а інший — на принцип кооперації, вони можуть потрапити в безглузду, неефективну ситуацію. Отже, правила спілкування повинні бути погоджені і дотримуватися обома учасниками. Порівнюючи наведені класифікації, легко помітити принципову подібність в описі цілей і структури різних видів міжособи-стісної поведінки. Відзначимо, що структура будь-якої соціальної ситуації включає в якості необхідних наступні елементи: 1) ролі учасників взаємодії, тобто набір розпоряджень, які стосуються того, як людина повинна1 поводитися, якщо вона займає фіксовану позицію серед людей, щодо якої вже склалися певні очікування; 2) набір і порядок дій (чи сценарні послідовності); 3) правила і норми, що регулюють взаємодію і характер відносин учасників соціальної ситуації. Таким чином, характеристики конкретної ситуації, у якій протікає спілкування даних людей, накладають значні обмеження на їхню Глава 4. Спілкування як взаємодія поведінку, почуття і навіть бажання. Разом з тим зниження ступеня їхньої волі є умовою встановлення і підтримки міжособистісного контакту, уможливлює в перспективі міжособистісне спілкування. Розвиток процесу міжособистісної взаємодії після того, як її учасники визначили тип соціальної ситуації, зручно описувати в термінах простору, використовуючи такі слова, як «позиція» (положення, розташування), «верх», «низ», «близький», «далекий», «відстань», «дистанція», «границя» і т. ін. Звертання до просторових метафор — не просте використання устояних у повсякденному мовленні оборотів, але й ефективний спосіб структурного аналізу людських відносин. Інструментом такого аналізу є поняття «соціального простору», яке активно досліджується останнім часом у соціальній теорії. Можна вказати дві методологічно важливі проблеми, поставлені дослідниками соціального простору. По-перше, загострюється увага на питанні відносин між фізичним і соціальним простором. Соціальний простір — це не фізичний простір, однак він прагне реалізуватися в останньому більш-менш повно і точно. Той простір, у якому ми живемо і який ми пізнаємо, є соціально позначеним і сконструйованим. Ілюстрацію цього легко знайти в районі, де живуть дуже заможні люди: тут розміри земельної ділянки біля будинку, висота й архітектурні особливості будинку, кількість кімнат і т. ін., і т. п. є не чим іншим, як просторовими характеристиками соціального стану жителів цього району. Те саме можна спостерігати й у людського тіла. Рухи, пози і положення тіла (згадаємо, як тримають себе начальник і підлеглий, хазяїн і гість, переможець і переможений і т. ін.) вказують на соціальний статус і рольові позиції людей. Таким чином, фізичний простір (включаючи людське тіло) виявляється соціальною конструкцією і проекцією соціального простору. По-друге, аналіз соціального простору — це аналіз структури соціальних взаємодій, їхнього упорядкування і динаміки. Визначити положення людини в соціальному просторі означає визначити її ставлення до інших людей і соціальних явищ, що є такими собі «точками відліку». Під час знайомства, представляючись, кожен з нас, звичайно, подає певні відомості про себе, називаючи своє ім'я, рід занять, професійну групу, родинний стан, іноді політичні погляди і приналежність до тієї чи іншої релігійної конфесії. Сукупність названих груп і положень у кожному з нас складає своєрідну систему координат, що дозволяє визначити соціальний стан будь-якого індивіда (за аналогією із системою координат, яка використовується для визначення положення об'єкта в геометричному просторі). 114 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема Міжособистісний простір — організація всіх елементів міжособистісної взаємодії у певному порядку, що припускає: 1) вибір позиції у відношенні до іншого, прибудову до позицій один одного; 2) чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза яким обрана позиція стає недоречною; 3) оформлення зайнятої позиції за допомогою вербальних і невербальних засобів комунікації. Аналіз міжособистісного простору, як одного з проявів простору соціального, власне кажучи, є дослідженням тих самих проблем. Визначивши ситуацію, учасники взаємодії починають вибудовувати позиції, що дозволяють їм досягти своїх цілей у заданих обставинах. Під цим кутом зору міжособистісна взаємодія є не що інше, як конструювання, формування міжособистісного простору, тобто організація всіх елементів взаємодії у певному порядку. Вона припускає: —вибір позиції стосовно іншого, прибудову до позицій один одного, «перевірку їх на міцність»; —чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза якими обрана позиція стає недоречною; —оформлення зайнятої позиції за допомогою використання вербальних і невербальних засобів комунікації. Просторове структурування взаємодії супроводжується символічним позначенням цієї структури, що виявляється як у символіці «мови тіла» (міміці, поглядах, жестах і т. ін.), яка має глибинні філогенетичні корені, так і у способах персоналізації простору. Можна позначити вертикальні і горизонтальні просторові характеристики міжособистісної взаємодії. Вертикальна складова знаходить своє вираження в уявленнях про взаємне розташування партнерів по спілкуванню. Можливі позиції у спілкуванні можуть бути позначені таким чином: прибудова до партнера зверху, прибудова до нього нарівні, прибудова знизу, відсторонена від партнера позиція. Той, хто прагне домінувати, займає, чи прагне зайняти, позицію зверху. Символічне уявлення про зв'язок вертикалі із силою партнера має соціальне походження. Однак у цій залежності неважко відшукати моделі поведінки, властиві всім соціальним тваринам: перевага завжди у того, хто знаходиться вище, — гарний огляд, вигідна позиція для нападу, більша безпека. І навпаки — тварина, що потерпіла поразку, лягає і оголює, чи робить уразливими, різні частини свого тіла. Прибудова зверху може виглядати як повчання, осуд, поради, осудження, зауваження, звертання на «ти», «синок», зарозумілі Глава 4. Спілкування як взаємодія чи поблажливі інтонації, поплескування по плечу, подача руки долонею вниз, погляди зверху вниз і багато чого іншого. Позиція підлеглої сторони припускає свої стереотипи у поведінці. Виявившись у ній, людина демонструє залежність, вимагає захисту, позбавлена ініціативи, влади. Прибудова знизу виявляється як прохання, вибачення, пошук самовиправдання, винуваті чи запобігливі інтонації, нахили корпусу, опускання голови й інші форми демонстрації залежності і підпорядкування. Позиція рівності сторін також припускає відповідні вербальні і невербальні форми поведінки: спокійний погляд в очі співрозмовнику, відкритий прояв почуттів і бажань, обґрунтовані вислови і готовність вислухати критичні зауваження на свою адресу з наступним обговоренням їх і т. ін. Здатність до зміни психологічних позицій у залежності від виниклої ситуації і поставленої задачі, репертуар позицій людини, — це, на думку фахівців в галузі міжособистісної комунікації, один з істотних показників компетентного, зрілого спілкування. Горизонтальна складова міжособистісної взаємодії знаходить своє відображення у використанні (чи у відмові від використання) міжособистісних перешкод, які постають на шляху зближення людей, та визначає ту чи іншу міжособистісну дистанцію. Такими перешкодами можуть бути зовнішні фізичні бар'єри як еквіваленти психологічних перешкод: стіл, стілець, схрещені на грудях руки, нога на нозі, паузи, зупинки, переведення розмови на інші теми. Перешкодою може виявитися «закритість» тієї чи іншої сторони особистості для іншої людини (наприклад, у прояві емоцій, моральних чи релігійних ціннісних орієнтацій, ерудиції і т. ін.), що також створює певну дистанцію між людьми. На думку соціальних психологів, повна відсутність міжособистісної дистанції (тобто інтимної, особистісної зони) — ненормальна. Питання полягає в тому, чи є оптимальною існуюча дистанція для досягнення цілей конкретної міжособистісної взаємодії. До просторових характеристик міжособистісної взаємодії можна віднести й способи виділення і позначення індивідом території, яку він вважає «власною». Це може бути фізична територія: кабінет, робочий стіл, п'ятачок під ногами в переповненому автобусі. На емоційному рівні — це право на власний настрій, власне ставлення до будь-чого; на рольовому рівні — право на вибір професії, роду занять, індивідуального способу виконання своєї роботи. Саме тому, що ситуація міжособистісної взаємодії являє собою спільну діяльність двох партнерів по спілкуванню, свідомо 116 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема соціально і психологічно несхожих один на одного, але при цьому залежних один від одного у здійсненні своїх намірів, вона є споконвічно неузгодженою і психологічно напруженою. Одним зі шляхів підвищення стійкості міжособистісного зв'язку, який формується, є боротьба за те, щоб нав'язати іншому партнеру свої наміри — така передумова настанов на примушення, психологічне придушення, маніпуляцію. Іншим шляхом підвищення стійкості міжособистісного зв'язку — більш важким з погляду добровільних витрат — є настанова на співробітництво, при якій потрібно відшукати способи продуктивного сполучення намірів обох партнерів. Таким чином, простір, створюваний у процесі міжособистіс-ної взаємодії завдяки визначенню ситуації його учасниками, узгодженню їхніх намірів, пристосуванню до позицій один одного, організації спільної діяльності, стає фактором, що впливає на успішність або безуспішність конкретної взаємодії, її характер і перспективи. Для кожної ситуації спілкування існують свої правила участі в ній і способи розуміння дій партнера. Сценарії — це стандартні послідовності дій у тих чи інших звичних ситуаціях. Більшість соціальних дій, у які ми залучені, мають форму запланованих послідовностей, у яких все відрегульовано і передбачено — як у сценарії фільму. Поза залежністю від того, хто саме залучений у дану ситуацію, послідовність дій, які усім потрібно робити, і те, у який момент це варто робити, добре відома. Сценарії ніби фіксують моделі досвіду і тому виступають своєрідними гідами для поведінки людини в різноманітних ситуаціях. Якщо ситуація знайома, знання сценарію допомагає автоматично робити послідовні дії. Якщо ситуація незнайома — відсутність сценарію утруднює адекватну поведінку. У міжособис-тісній взаємодії знання типових сценаріїв сприяє взаєморозумінню між учасниками, і навпаки, відсутність подібних сценаріїв може призвести до конфлікту. Взаємодія є тим фундаментальним процесом, що скріплює партнерів у певну спільноту. Основні механізми, що забезпечують формування міжособистіснсіго простору взаємодії, — взаєморозуміння, координація й узгодження. Якщо такі сфери спілкування, як когнітивну (її зміст складають, у першу чергу, знання — відомості партнерів один про одного); інструментальну (що поєднує уміння і навички, притаманні партнерам, та стратегії і стилі здійснення діяльності, які Глава 4. Спілкування як взаємодія використовуються ними) і сферу мотивів та потреб враховувати як самостійні, то взаєморозуміння більшою мірою пов'язано з ко-гнітивними процесами, координація — з інструментальними, а узгодження — з процесами мотивів і потреб. Взаєморозуміння — це механізм міжособистісної взаємодії, пов'язаний, у першу чергу, з когнітивними процесами, який забезпечує формування загального значеннєвого поля учасниками взаємодії, об'єднання інтересів сторін, вироблення подібного бачення завдань у конкретній ситуації. Основна функція взаєморозуміння — формування загального значеннєвого поля учасників взаємодії, що дозволяє об'єднати інтереси сторін, виробити подібне бачення задач у даній конкретній ситуації. Для цього учасники взаємодії повинні бути досить інформовані один про одного — про соціальний статус, рольові позиції, групову приналежність, звички, погляди на світ, про ставлення до тих чи інших життєвих подій. Способами досягнення такого знання виступають уточнення, перепити, повтори, перефразування, обговорення і суперечки з різних життєвих проблем. Координація — пошук таких засобів спілкування, що найкраще відповідають намірам і можливостям партнерів. Результатом координації є спільність у діях, погодженість в операціях. Узгодження — механізм взаємодії, що стосується, в основному, сторони мотивів та потреб спілкування. Його результатом є відносна згода з метою, змістом, намірами, що задає основний тон міжособистісним відносинам, визначає їхнє емоційне забарвлення. Узяті в сукупності взаєморозуміння, координація й узгодження складають процес, у ході якого партнери знаходять свій предмет спілкування, на основі якого і будують відносини. Головне тут те, що кожен з них вкладає сили в спільний пошук, і ця спільна активність породжує новий зміст. Для кожного рівня спілкування стратегічно найбільш значимим є певний рівень взаєморозуміння, координації й узгодження, оцінки ситуації і правил поведінки кожного учасника. Уміння зрозуміти ситуацію, узгодити прояв своїх емоцій і поведінки у відповідності з нею, а також у відповідності з поведінкою інших людей — необхідна умова спільної життєдіяльності. Підпорядкування своєї поведінки розумним канонам ситуації — перший крок на шляху до взаєморозуміння. Наскільки людина розумна, малознайомі люди оцінюють, у першу чергу, за вмінням правильно поводитися у відповідній ситуації. Скажімо, на соціально-рольовому рівні значення має не щирий прояв людиною того, що вона дійсно почуває, і не щире прийняття 118 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема почуттів, які висловлюються іншими, а правильна, з погляду оточуючих, поведінка в конкретній ситуації. Це — зовнішній поведі-нковий рівень розуміння. Доцільність такого розуміння зумовлена тим, що соціально-рольове спілкування є ситуативним. Щирі почуття його учасників можуть бути викликані обставинами, що мало стосуються даної ситуації. Наприклад, викладач, що приймає іспит, набагато краще сприймає відповідь, якщо студент демонструє енергійно-діловий настрій, а не природне для нього в цей момент почуття тривоги чи непевності, страху. Якщо на діловому рівні спілкування роль емоційних проявів мінімальна, то на соціально-рольовому й особистісному вона набуває вирішального значення. На соціально-рольовому рівні спілкування більш значимими є емоції, що демонструються, а на інтимно-особистісному — провідну роль відіграє здатність партнера взяти до уваги щирі почуття і стани. Відповідно, перебуваючи зі співрозмовником у психологічно близьких стосунках, необхідно брати до уваги приховувані почуття, а в соціально-рольових контактах, у першу чергу, реагувати на проявлені емоції. У випадку, коли інтимно-особистісні відносини стають для людини обтяжливими, вона переходить до мови соціально-рольового чи ділового спілкування: підкреслено реагує тільки на проявлені форми настрою, «не зауважуючи» погано приховуваних сліз чи грайливих натяків, виявляє «простодушність». За усвідомлюваної оцінки рівня відносин, зрештою, встановлюється певна погодженість щодо рівня спілкування. Таким чином, міжособистісна взаємодія являє собою постійний процес «налагоджування» відповідності між інтересами кожного з її учасників та інтересами спільноти, що формується. У ході даного процесу створюється простір взаємодії, яка має вертикальні (прибудова, домінування, підпорядкування), горизонтальні (міжособистісна дистанція), територіальні і часові виміри. Цей простір, у свою чергу, визначає характер психологічного контакту між партнерами. Характеристика1 інтерактивної сторони спілкування Інтерактивна сторона спілкування — це умовний термін, який позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов'язані зі взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності. (Див.: Андреева Г. М. Социальная психология.) Глава 4. Спілкування як взаємодія 119 Якщо комунікативний процес народжується на основі деякої спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу цієї діяльності неминуче припускає, що досягнуте взаєморозуміння реалізується в нових спільних спробах розвинути далі діяльність, організувати її. Одночасна участь багатьох людей у цій діяльності означає, що кожен повинен зробити свій внесок у неї, що й дозволяє інтерпретувати взаємодію як організацію спільної діяльності. У ході її для учасників надзвичайно важливо не тільки обмінятися інформацією, але й організувати «обмін діяльністю», погодити спільну діяльність. При цьому плануванні можлива регуляція дій одного індивіда «планами, що дозріли в голові іншого» (Ломов Б. Ф. Общение как проблема общей психологии // Методологические проблемы социальной психологии. М., 1975), що робить діяльність дійсно колективною, коли носієм її буде виступати не окремий індивід, а група. Таким чином, на питання про те, яка ж «інша» сторона спілкування розкривається поняттям «взаємодія», можна відповісти: та сторона, що фіксує не тільки обмін знаками, за допомогою яких змінюється поведінка іншого партнера, але й організацію спільних дій, що дозволяють групі реалізувати деяку спільну для її членів діяльність. Таке вирішення питання виключає відокремлення взаємодії від комунікації, але виключає й ототожнення їх: комунікація реалізується в ході спільної діяльності, «із приводу її», саме в цьому процесі людям необхідно обмінюватися й інформацією, і самою діяльністю, тобто виробляти форми та норми спільних дій. Інтерактивна сторона спілкування розкривається, таким чином, у характеристиках тих людських дій, що самі виступають частиною взаємодій. В історії соціальної психології існувало кілька спроб описати структуру взаємодії. Так, наприклад, поширена теорія дії, чи теорія соціальної дії, у якій у різних варіантах пропонувався опис індивідуального акту дії. До цієї ідеї зверталися і соціологи (М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс), і соціальні психологи. Інша спроба побудувати структуру взаємодії пов'язана з описом ступенів її розвитку. При цьому взаємодія розчленовується не на елементарні акти, а на стадії, які вона проходить. Такий підхід запропонований, зокрема, польським соціологом Я. Щепанським. Досить близька до цього схема була запропонована в соціальній психології В. Н. Парфьоровим. Нарешті, ще один підхід до структурованого опису взаємодії представлений у трансактному аналізі — напрямі, що пропонує регулювати дії учасників взаємодії через регулювання їхніх по- 120 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема зицій, а також облік характеру ситуацій і стилю взаємодії (Е. Берн, П. Н. Єршов). Наступний показник ефективності — адекватне розуміння ситуації (як і у випадку обміну інформацією) і адекватний стиль дії в ній. Тут можна згадати класифікацію, запропоновану соціальним психологом А. А. Леонтьєвим (соціально-орієнтовані, предметно-орієнтовані і особистістно-орієнтовані ситуації). Інші приклади даються М. Аргайлом і Е. Берном. Аргайл називає офіційні соціальні події, випадкові епізодичні зустрічі, формальні контакти на роботі й у побуті, асиметричні ситуації (у навчанні, керівництві й ін.). Е. Берн приділяє особливу увагу різним ритуалам, напіври-туалам і іграм. Розчленування єдиного акту взаємодії на такі компоненти, як позиції учасників, ситуація і стиль дій, також сприяє більш ретельному психологічному аналізові інтерактивної сторони спілкування, що проявляється у певній спробі пов'язати її зі змістом діяльності. Існує ще один описовий підхід при аналізі взаємодії — побудова класифікацій різних його видів. На практиці люди вступають у нескінченну кількість різних видів взаємодії. Для їхньої класифікації в соціальній психології найпоширенішим є дихотомічний розподіл усіх можливих видів взаємодій на два протилежних види: кооперація і конкуренція. Різні автори позначають ці два основних види різними термінами: згода і конфлікт, пристосування й опозиція, асоціації та дисоціації і т. ін. За всіма цими понятгями ясно постає принцип виділення різних видів взаємодії. У першому випадку аналізуються такі його прояви, котрі сприяють організації спільної діяльності, ті, що є «позитивними» з цього погляду. До другої групи належать взаємодії, що так чи інакше «розхитують» спільну діяльність, являють собою певного роду перешкоди для неї. Ряд учених (наприклад, Гібш і Форберг — Німеччина) найбільш значимим типом, і тому основним предметом соціальної психології, вважають кооперацію. Однак це не зовсім правильно. Уже давно соціальна психологія відійшла від такого розуміння конфлікту, коли він трактується тільки як негативне явище. Слід пам'ятати також і про такий вид взаємодії, як змагання, специфіка якого полягає насамперед у тому, що його важко однозначно віднести до однієї сторони дихотомії «кооперація-конкуренція». Це пояснюється тим, що в змаганні здійснюється дуже складне поєднання як моментів кооперативної діяльності (взаємодопомога, співробітництво), так і моментів, що характеризують конкуренцію (суперництво, змагання). Змагальність, як загальне праг- Глава 4. Спілкування як взаємодія 121 нення особистості виявити себе, сполучається тут із прагненням допомогти іншому. У змаганні формується особливий вид особистісної активності — «змагальна активність». Для того, щоб дати точний соціально-психологічний опис цього виду активності, необхідно більш докладно проаналізувати специфіку мотивації в змаганні, а також специфіку тих особливих відносин, що складаються у ході змагання і які також не вкладаються в традиційну дихотомію відносин «ділові—міжособистісні». Особливий комплекс проблем виділяється у соціальній психології в зв'язку з аналізом настанов особистості саме на цей специфічний тип активності. Формування такої настанови має надзвичайно важливі наслідки для способу подолання конфліктів, що виникають у ході змагання. Важливим завданням є аналіз того, як співвідносяться між собою змагальна активність і конфлікт не абстрактно, а в контексті реальних колективів. При аналізі різних типів взаємодій не можна не зважати на зміст діяльності, у рамках якої дані ті чи інші види взаємодії, тому що цей зміст діяльності може бути дуже різним (кооперація на виробництві і при крадіжках). Кооперація і конкуренція — лише форми «психологічного малюнка» взаємодії, зміст в обох випадках задається більш широкою системою діяльності, до якої кооперація чи конкуренція включені. Стилі спілкування Кожна людина має свій, цілісний стиль спілкування, що накладає цілком пізнаваний, характерний відбиток на її поведінку і спілкування в будь-яких ситуаціях. Цей стиль не може бути виведений з яких-небудь індивідуальних особливостей і осо-бистісних рис людей — запальності чи витриманості, домінант-ності чи пасивності, довірливості чи закритості і т. ін. Він відбиває саме особливості спілкування людини, що характеризують її загальний підхід до побудови взаємодії з іншими людьми. Є люди, «які вміють» і «які не вміють» спілкуватися, «конфліктні» й «завжди згідні», «пішаки» та «маніпулятори». Стиль спілкування, що притаманний кожному з нас, очевидно, залежить від дуже різних моментів — від історії життя самої людини і від ставлення до інших людей, і від того, яке спілкування найбільш схвалюється в суспільстві, у якому вони живуть. Разом з тим Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема стиль спілкування визначає те, як людина схильна будувати і розуміти різні ситуації; сам стиль впливає на її життя, формуючи її ставлення до людей, способи вирішення проблем та її особистість. Стиль спілкування істотно визначає поведінку людини при взаємодії з іншими людьми. Однак звідки він береться? Адже кожна людина потрапляє в різні ситуації й у більшості з них поводиться цілком адекватно — звідки ж з'являється така перевага одному з видів ситуацій? Будемо виходити з того, що існує три основні види ситуацій взаємодії (міжгрупова, цільова і міжособистісна), що їх розуміють як деякі ідеалізовані образи. У той же час треба пам'ятати, що бувають явні і неявні (за типом) ситуації. Зрозуміло, що щира розмова з другом — явна міжособистісна ситуація, і мало є людей, які її з чимось сплутають. Торгові переговори — цільова ситуація, але вже не настільки явна — деякі можуть прийняти її за міжгрупову. І, нарешті, існують дуже складні ситуації, такі, вид яких дуже важко визначити точно і які формуються переважно у процесі спілкування. Як було показано в спеціальних дослідженнях, саме в таких складних для розпізнання ситуаціях, коли важко відразу визначити їх вид, величезну роль починає відігравати індивідуальний стиль спілкування партнерів, що по суті визначається більшою готовністю до певного для даної людини типу ситуації. Іншими словами, якщо людина більше «полюбляє» між-групові ситуації, вона буде схильна у будь-якому скрутному випадку поводитися таким чином, ніби вона перебуває у міжгру-повій ситуації, а якщо для неї більш прийнятні цільові, то тоді в складних випадках вона швидше за все побачить саме таку ситуацію, і буде поводитись відповідно. Таким чином, стиль спілкування — це образ дій, що ніби «витягається» з якогось одного типу ситуацій, і виявляється в складних (з погляду певного типу ситуації) випадках. Оскільки «образ» того чи іншого стилю пов'язаний зі спілкуванням в одній з «базових» ситуацій, то конкретне включення тих чи інших механізмів соціального сприйняття, впливи і захисти від нього визначаються цією «базовою» ситуацією. Конкретний вибір стилю спілкування визначається багатьма факторами: і особистісними рисами людини, і її світоглядом, і положенням у суспільстві, і характеристиками цього суспільства, і ще багатьма іншими. Будь-яка людина у різні моменти життя спілкується зовсім по-різному. Однак у спілкуванні практично кожної людини можна виділити деяку загальну складову — її стиль спілкування, тобто ті способи розуміння інших людей, комунікації і дії у спілкуван- Глава 4. Спілкування як взаємодія 123 ні, яким вона віддає найбільшу перевагу. Індивідуальний стиль спілкування ніби «витягається» з певного роду ситуацій, де необхідно саме таке спілкування, і поширюється як основний спосіб підходу до будь-яких інших ситуацій, стаючи приналежністю даної людини. Вибір того чи іншого основного стилю спілкування людини визначається дуже різними та складними причинами — досвідом її спілкування, її уявленнями про людей і про життя взагалі, її особистісними рисами. Але найістотніше, що сам цей вибір формує потім і досвід людини, і її ставлення до людей, і її очікування в різних життєвих колізіях — стає складовою її особистості. Існує три базових стилі спілкування, які пов'язані з базовими ситуаціями спілкування: ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний. Ритуальне спілкування — індивідуальний стиль спілкування, притаманний дуже багатьом людям. Цей стиль походить від соціальних міжгрупових ситуацій спілкування, де головною задачею партнерів є підтримка зв'язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена суспільства. При цьому важливо, що партнер у такому спілкуванні є ніби необхідним атрибутом виконання ритуалу. У реальному житті існує величезна кількість ритуалів, часом дуже різних, ситуацій, у яких кожний бере участь тільки як деяка маска зі заздалегідь заданими властивостями, що вимагають від учасників тільки одного — знання правил гри. У подібному стилі здійснюється багато контактів, розмов, що з боку, а іноді й зсередини, здаються безглуздими, беззмістовними, тому що вони, на перший погляд, зовсім неінформативні, не-цілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату. У ритуальному спілкуванні головним є підкріплення свого зв'язку зі своєю групою, підкріплення своїх настанов, цінностей, думок і т. ін., підвищення самооцінки і самоповаги. Відзначені риси цього спілкування — неспрямованість, неінформативність, беззмістовність, незалученість чи мала залученість партнерів у спілкування — багато в чому є характерними ознаками ритуального спілкування. Як сприймається партнер у ритуальному спілкуванні? Якось взагалі ніяк. Тому що партнер — усього лише необхідний атрибут, у принципі не єдиний, і його легко замінити, тому що його конкретні індивідуальні особливості не є суттєвими. Це правильно і тоді, коли ми знаємо людину дуже добре, і коли ми її вперше бачимо. Важливо тільки одне — її компетентність щодо конкрет- 124 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема ного ритуалу. Доти, поки людина перебуває в рамках ритуалу, Неприйняття і розуміння ніби не потрібні. У ритуальному спілкуванні для нас істотне виконання ролі — соціальної, професійної чи міжособистісної. Скажімо, на питання «Як справи?» треба відповідати щось близьке до «Нормально», «Прекрасно», «Відмінно» і т. ін., а от відповіді «Не дуже» або «Потихеньку», що припускають надалі питання «А що так?» і наступну бесіду на цю тему, — це вже вихід з ритуалу вітання та перехід до іншого спілкування. Міжособистісні ролі теж істотні в ритуальному спілкуванні. Скажімо, хтось завжди в компанії виконує роль «Веселуна» чи «Зануди». Якщо в такій компанії у ритуальній розмові про спорт чи політику хтось раптом почне висло-"* влювати які-небудь невідповідні його ролі думки, це порушить ритуал і викличе подив. У ритуальному спілкуванні партнери звичайно строго виконують свої ролі і тому сприймають один одного, м'яко кажучи, схематично. Набагато більше значення для ритуальної поведінки має сприйняття ситуацій спілкування і та сама комунікативна компетентність, про яку ми вже говорили. Дійсно, для ритуального спілкування надзвичайно важливо правильно розпізнати ситуацію спілкування, з одного боку, і уявити собі, як у ній поводитися, — з іншого. Роль комунікативної компетентності в ритуальному спілкуванні добре видна на багатьох відомих прикладах. Якщо хто-небудь, розмовляючи з Вами, покладе раптом ноги на стіл, то це, швидше за все, буде розцінено як неповага, хоча добре відомо, що, наприклад, у СіЛА — це звичайний стиль поведінки. На питання «Як справи?» в англомовних країнах прийнято відповідати «Прекрасно». І якщо, відповідно до наших норм, сказати «Нормально» — це виб'ється з ритуалу і викличе тривогу у співрозмовника. Таких прикладів можна навести величезну кількість. Важливо зрозуміти, що ритуали детермінуються культурними нормами, знання яких є необхідним для їхнього успішного виконання. Так само, як і перцептивна сторона ритуального спілкування, комунікативна сторона диктується особливостями конкретного ритуалу. Ними визначено і зміст повідомлення, і конкретні прийоми, які використовуються у комунікації. По суті, байдуже, що саме обговорюватиметься — політика чи останні моди, головною характеристикою буде не тема, а її прийнятність у цьому ритуалі даної групи. Прийоми комунікації також цілком залежатимуть від конкретного ритуалу. Тут важливо відзначити, що в ритуальному спіл- Глава 4. Спілкування як взаємодія 125 куванні ніколи, або майже ніколи, реально не висувається задача зміни думки чи думки, настанови партнера. Більш того, у цих випадках взагалі не передбачається яка-небудь зміна, все з початку і до кінця задане; незмінним є співвідношення сил і думок, з яким усі знайомі, і якого необхідно дотримуватися. Навіть якщо існує різниця думок — це така сама частина ритуального спілкування, як і єдність думок. Отже, якщо немає задачі зміни думок, впливу на іншого, тоді немає й задачі переконання, а виходить, і немає потреби використовувати якісь спеціальні прийоми. З'ясувавши, наприклад, різницю в поглядах, її беруть до уваги, і ретельно обходять цей пункт. А якщо все-таки є якісь прийоми, спрямовані на підвищення ефективності впливу, то найчастіше ці прийоми — теж частина ритуалу. От, наприклад, міжособистісна роль «Ерудит» припускає посилання на джерела, авторитети; прийнята у компанії роль «Я людина проста» припускає... і т. ін. З іншого боку, існують складні ритуали, у які в обов'язковому порядку включені певні прийоми впливу. Наприклад, ритуал захисту дисертації. Звичайно все, що відбувається, включаючи те, хто і що скаже, а також результат голосування, відомо заздалегідь. Однак дисертант повинен переконувати, опонент сперечатися і т. ін. Важливим показником необов'язковості переконання і реакції на нього в ритуальному спілкуванні є відсутність, як правило, емоційної реакції на такі прийоми, що в іншому випадку її б викликали. Метою ритуального спілкування є не зміна іншого, не вплив на нього, а підтвердження себе — своїх думок, своїх уявлень. Тому природно, що учасники такого спілкування намагаються уникнути будь-якого зіткнення думок. Якщо людина добре орієнтується в ситуації, якщо вона компетентна у ритуалах, то ефективність спілкування буде для неї високою — вона зміцнить свою самооцінку і уявлення про світ. Якщо ж відбудеться якийсь збій, наприклад, виникне непередбачений ритуалом спір, то спілкування перестає бути ритуальним, і ефективність його буде оцінюватися по-іншому. Ефективність власне ритуального спілкування у даному випадку буде низькою. Інтерактивна сторона ритуального спілкування визначається тим, що ситуація сприймається як міжгрупова; це означає, що і дії партнера і свої власні розуміються відповідно до ритуалів, прийнятих в даній групі чи між групами. Такі описані Е. Берном «Розваги» — розгорнуті ритуальні бесіди, прийняті у певних групах. Наприклад, розвага «Що по чому?», «Дженерал Моторе» (про порівняльні переваги різних марок автомобілів) та ін. Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема Коли будь-яка ситуація спілкування сприймається чи перетворюється людиною в ритуал, можна говорити про ритуальний стиль спілкування. Цей стиль добре пізнаваний — він завжди припускає велику, навіть перебільшену увагу до форми спілкування, до дотримання правил і, загалом, нехтування змістом. Імовірно, у багатьох випадках можна говорити, що корені ритуального стилю лежать у незадоволеності людини своїм положенням серед людей, у реальній незалученості в значимі людські відносини, тобто ритуальний стиль майже завжди свідчить про психологічне неблагополуччя. Варто підкреслити, що особистісно людина не занурена у ритуальне спілкування, воно проходить ніби стороною, «по дотичній» до найважливіших проблем і інтересів людини. Хоча в бага-"f ьох випадках ми з задоволенням беремо участь у такому спілкуванні, у ще більшій кількості випадків ми беремо участь у ньому просто автоматично, виконуючи вимоги ситуації, практично не усвідомлюючи, не даючи собі звіт в тому, що робимо. Ми багато разів вітаємось і розкланюємося зі знайомими й незнайомими людьми в рідній установі, на сходовій клітці, на вулиці, запитуємо їх «Як справи?», довідуємося, що «Нормально», говоримо про погоду, лаємо громадський транспорт, що «погано ходить», розповідаємо і вислуховуємо анекдоти, сміємося, — і все це відбувається між іншим, зовсім нас не торкаючись. Таке спілкування людині теж необхідне. Якщо б воно було відсутнє цілком, реакція людини була б далеко не оптимістичною, адже позбавлення її багатьох ритуалів безпосередньо свідчить і сприймається як соціальна ізоляція. Звідси зрозумілим є значення для людини ритуального спілкування. Та все ж рідко ритуальне спілкування переважає в житті. Часто воно буває лише прологом до іншого спілкування. Коли ритуальність порушується, тоді починається інше спілкування. По суті, ритуальне спілкування — це лише крайній полюс великого континуума перехідних один у одного видів спілкування, які іноді важко розділити, континуума між «чисто соціальним» і «чисто психологічним» спілкуванням. Ритуальне спілкування — це суто соціальне спілкування, з якого ч<за правилами гри» виганяються всі «психологічні», тобто індивідуальні, особистісні риси, де вони не важливі, не потрібні, навіть заважають, де головне — досягнення злиття із соціумом, проявлення себе як члена суспільства і підтримка цієї єдності з ним. Наступним дуже поширеним стилем спілкування є маніпуля-тивне спілкування. Розглядаючи його, необхідно мати на увазі, Глава 4. Спілкування як взаємодія що практично всі характеристики і складові маніпулятивного спілкування безпосередньо залежать чи випливають з основного визначення: маніпулятивне спілкування — це таке спілкування, за якого до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішніх стосовно нього цілей. Перше, що важливо виділити — це спосіб сприйняття партнера в такому спілкуванні. Він розглядається не як цілісна людина, а скоріше як сукупність функціональних якостей, що можуть стати при нагоді для досягнення своєї мети. Які механізми соціального сприйняття у такому спілкуванні? Це питання істотне ще тому, що, розуміючи механізм, можна приблизно припускати, як відображається інший, яке враження, уявлення про нього формується. Цей механізм — сте-реотипізація, соціальна чи індивідуальна, й атрибуція. Дійсно, якщо в маніпулятивному спілкуванні найбільш точно і добре сприймаються деякі властивості і якості людини, що можуть являти собою матеріал для досягнення мети, то все інше, ймовірно, мусить якось добудовуватися. Таке добудовування відбувається і може мати, як уже відзначалося, у своїй основі або соціальні стереотипи, або імпліцитні теорії особистості — індивідуальні стереотипи. Якщо в будь-якій ситуації для людини найважливішою є групова приналежність партнера (професійна, етнічна, вікова і т. ін.) і пов'язані з нею функції (наприклад, професійні), то вступає в дію механізм соціальної стереотипізації. Цікаво, що саме в сфері маніпулятивного спілкування робиться більшість помилок переваги, привабливості, відносин. Спираючись на одну характеристику партнера, людина у маніпулятивному спілкуванні додатково до потрібних їй властивостей добудовує інші за стереотипом (зразком), і надалі спілкується з цим утіленим стереотипом. Однак може бути ситуація, коли «включається» індивідуальна стереотипізація, коли, знаючи чи припускаючи одну з якостей партнера (наприклад, доброту), людина добудовує решту його якостей у відповідності зі своєю імпліцитною теорією особистості, тобто зі своїми уявленнями про те, які якості з якими повинні сполучатися. Якщо людина добра, то вона, скоріше за все, одночасно і терпляча, з усім погоджується і т. ін. На основі такого роду розуміння іншого і відбувається спілкування. Цей тип соціального сприйняття, як уже відзначалося, має як свої переваги, так і недоліки. З одного боку, він дуже «економічний», тому що дозволяє мати справу лише з «потрібними» 128 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема якостями, а саме це є «ідеалом» маніпулятивного спілкування. З іншого боку, таке сприйняття включає помилки, що виявляють себе тут і там у процесі маніпулятивного спілкування. За такого стилю спілкування існує також як специфічне уявлення про себе, так і самоподача. Дійсно, що важливо продемонструвати співрозмовнику у маніпулятивному спілкуванні? Ймовірно, тільки те, що допоможе досягненню мети. І тут відбувається, так би мовити, відлік від партнера: до наявного його образу (а це стереотип!) добудовується свій образ таким чином, аби він, з одного боку, не заперечував передбачуваним очікуванням партнера, а з іншого боку, був до нього додатковим. У маніпулятивному спілкуванні замість свого образу ми «підсуваємо» партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у даний момент. І справа не в тому, має він відношення до реальності чи він помилковий — ви одночасно цілком можете бути і турботливим батьком, і уважним чоловіком, і справжнім мужчиною. Головне, що в уявленні про себе відбувається ніби роз'єднання на складові — ролі, функції, якості, кожна з яких може бути використана як розмінна монета у маніпулятивному спілкуванні. Звідси — у маніпулятивному спілкуванні відбувається маніпуляція не тільки партнером, але й собою. Отже, можна виділити наступні характеристики самоподачі і самопредставлення у маніпулятивному спілкуванні: фрагментарність, упор на стереотипізацію, висування помилкових мотивів і причин дій. Специфічним образом у цьому типі спілкування виявляється й самосприйняття. Обговорюваний стиль спілкування накладає свій відбиток не тільки на перцептивну, але і на комунікативну сторону спілкування. Розглядаючи комунікативну сторону, ми говорили про те, що принциповим, визначальним моментом тут є уявлення про партнера. Він може розглядатися як пасивний одержувач повідомлення або як активний збирач інформації, або як взаємодіючий. У випадку пасивності партнера збільшення ефективності комунікації може відбуватися за рахунок поліпшення техніки, що прямо являє собою маніпулювання.реакціями співрозмовника на основі знання самого співрозмовника і його ставлення до дійсності. Саме у маніпулятивному спілкуванні набувають величезного значення всі ті прийоми і методи підвищення ефективності впливу, які нами вже розглядалися. Навіть якщо в обох партнерів є свої цілі відносно зміни співрозмовника, все одно вони обидва здійснюють односпрямовану маніпуляцію, просто у зворотних напрямах, — і переможе той, Глава 4. Спілкування як взаємодія 129 хто виявиться більш спритним маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє свої цілі і краще опанував техніку. Із цього судження не варто робити висновок про те, що маніпуляція — це завжди погано, і треба проголосити гасло: «Смерть маніпуляторам!». Слід усвідомлювати, що величезна кількість професійних задач, що припускають спілкування, має на увазі саме маніпулятивне спілкування. По суті, будь-яке навчання (суб'єкту треба дати нові знання про світ), переконання, управління іноді містить маніпулятивне спілкування. Тому їхня ефективність багато в чому залежить від ступеня знання законів і техніки ма-ніпулятивного спілкування. Що стосується власне взаємодії в маніпулятивному спілкуванні (його інтерактивної сторони), тут найбільш істотним є те, що маніпулятивний стиль припускає сприйняття будь-якої ситуації як цільової, а відповідне трактування дій партнера — як тактику, стратегію, спосіб досягнення його, партнера, цілей. Істотною особливістю інтерактивної сторони в маніпулятивному спілкуванні є точний вибір позиції у спілкуванні. Тому що головне — ціль, а інша людина — засіб її досягнення, необхідно знайти до неї підхід. Тому з однією людиною розмова буде з позиції «Батька», з іншою — з позиції «Дитини», оскільки варто обрати саме ту позицію, що є зручною, вигідною в даній ситуації. Мабуть, саме в маніпулятивному спілкуванні інтерактивна сторона найбільш різноманітна і складна. Маніпулятивне спілкування — надзвичайно поширений вид спілкування, він займає ніби центральну частину континуума соціально-психологічного, включаючи специфіку обох полюсів, і, крім того, він в основному зустрічається там, де є спільна діяльність людей. Саме тому його не можна не враховувати, і успіх спільної діяльності, де б вона не проходила, багато в чому залежить від умілості людини в маніпулятивному спілкуванні. Тому усвідомлення його законів є важливим для кожного. Тим часом існує ще один істотний момент, про який не можна забувати. Це ставлення людини до маніпулятивного спілкування і зворотного впливу маніпулятивного стилю на людину. Ставлення до такого спілкування залежить від розуміння його особливостей і специфіки. Людина може ставитися до нього, як до необхідного інструмента, яким треба уміти користуватися, щоб досягати власних цілей; може ставитися як до неминучого зла, з яким треба вміти поводитися, чи як до єдиного реального спілкування, що віддзеркалює «природу людей». Від того, як людина 130 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема ставиться до маніпулятивного типу спілкування, дуже багато чого залежить, і насамперед, ставлення до неї оточуючих. І нарешті, існує й зворотний вплив маніпулятивного спілкування на особистість, яка його використовує. Ймовірно, має сенс говорити про існування маніпулятивної деформації особистості у тих випадках, коли в силу частого професійного його вживання, гарного опанування і, відповідно, постійних успіхів на цьому терені, людина починає вважати маніпулятивне спілкування за єдино можливе, єдино правильне, а людей сприймати виключно як маріонеток, фігур у своїх маніпуляціях. У такому випадку все спілкування людини зводиться до маніпуляції тоді, коли це потрібно, і коли вона зовсім невиправдана. Цілком ритуальне вітання перетворюється в маніпуляцію, і від-■** верта душевна розмова неможлива, оскільки завжди є задана спочатку мета, і партнер — не «душа», а засіб досягнення мети, навіть якщо ця мета — допомогти партнеру. Наприклад, з деякими застереженнями можна вважати професійну деформацію вчителів і викладачів частковим випадком маніпулятивної деформації — у спілкуванні старих учителів майже завжди присутня мета пояснити, показати, навчити. Гуманістичне спілкування за багатьма характеристиками різниться від інших стилів. Це найбільшою мірою особистісне спілкування, що дозволяє задовільнити людську потребу в розумінні, співчутті, співпереживанні. Ні ритуальне, ні маніпулятивне спілкування не дозволяють цілком задовільнити цю життєво важливу потребу. Цілі гуманістичного спілкування пов'язані з партнером, визначаються ним, прояснюються в ході спілкування, вони не закріплені, не заплановані до початку спілкування, до того ж можуть гнучко змінюватися. Важливою особливістю гуманістичного спілкування є те, що очікуваним результатом спілкування є не підтримка соціальних зв'язків, як у ритуальному, не зміна партнера, як у маніпулятивному, а спільні переміни уявлень обох партнерів, зумовлені глибиною спілкування. Ситуації гуманістичного спілкування усім відомі — це інтимне, сповідальне, психотерапевтичне спілкування, а іноді просто розмова в купе потягу далекого прямування. Звичайно, гуманістичне спілкування не визначається тільки ситуацією — воно пов'язано з настроєністю й цілями партнерів, однак зрозуміло, що певні ситуації його припускають, і заміна гуманістичного спілкування в цих ситуаціях на інші види сприймається негативно. У той же час можна вказати ситуації, коли гуманістичне спілкування, і навіть його окремі елементи, недоречні. Глава 4. Спілкування як взаємодія Найбільш істотною рисою гуманістичного спілкування, що докорінно відрізняє його від інших видів спілкування, є особливе співвідношення переживання, усвідомлення і комунікації' партнерів, а саме — їхня конгруентність (повна відповідність, збіг, подоба), за словами К. Роджерса. Конгруентність досвіду, усвідомлення і комунікації — над Date: 2015-07-24; view: 2905; Нарушение авторских прав |