Структура міжособистісної взаємодії • Характе­ристика інтерактивної сторони спілкування * Стилі спілкування

Ключові слова:

• інтерактивна сторона спілкування; • дія; • соціальний ри­туал; • гуманістичне спілкування; • взаємодія; • кооперація;

• конкуренція; • стилі спілкування; • ритуальне спілкування;

• стереотипізація; • сценарії взаємодії; • узгодження; • емпатія;

• наслідування; • міжособистісний простір; • взаєморозуміння.

Структура міжособистісної взаємодії

Міжособистісна взаємодія — це інструментально-технологічна сторона спілкування; взаємні дії учасників спілкуван­ня, спрямовані на співвіднесення цілей кожної зі сторін і організа­цію їхнього досягнення в процесі спілкування (див.: Кунщина В. Н. Межличностное общение).

Терміни «міжособистісне спілкування», «міжособистісна ко­мунікація» і «міжособистісна взаємодія» близькі за змістом, од­нак вказують на різні аспекти досліджуваної теми. У словосполу­ченні «міжособистісна взаємодія» семантика складових слів при­вертає увагу, по-перше, до дій, що починають індивіди стосовно один одного — на перший план виводяться діючі особи, а ін­струментально-технологічна сторона спілкування виступає пред­метом аналізу. По-друге, оскільки мова йде про дії кожної зі сто­рін у відповідь на пропозицію іншої, то інтерес викликає те, як люди співвідносять свої цілі й організують досягнення їх, тобто як досягається взаємність між учасниками спілкування.

Практично будь-яке спілкування передбачає досягнення пев­них цілей. Відповідно до цілей визначається і стратегія спілку­вання, яка може мати такі варіанти:

1) відкрите — закрите спілкування;

2) монологічне — діалогічне;

Глава 4. Спілкування як взаємодія

107

3) рольове (виходячи із соціальної ролі) — особистісне (щиро­сердне спілкування).

Відкрите спілкування — бажання й уміння виразити повно свій погляд і готовність врахувати позиції інших. Закрите спілку­вання — це небажання або невміння виразити зрозуміло свій по­гляд, своє ставлення, наявну інформацію. Використання закритих комунікацій виправдано у випадках-.

1) якщо є значна різниця в ступені предметної компетентнос­ті, тому безглуздо витрачати час і сили на підвищення компетен­тності «низької сторони»;

2) конфліктних ситуацій, коли відкриття своїх почуттів, планів супротивнику недоцільно. Відкриті комунікації ефективні, якщо є порівнянність, але не тотожність предметних позицій (обмін дум­ками, задумами). «Однобічне випитування» — напівзакрита комунікація, у якій людина намагається з'ясувати позиції іншої людини, у той же час не розкриваючи свої позиції. «Істеричне пред'явлення проблеми» — людина відкрито виражає свої почут­тя, проблеми, обставини, не цікавлячись тим, чи бажає інша лю­дина «ввійти в чужі обставини», слухати «вилив».

Цілі та стратегія спілкування зумовлюють вибір тактики та техніки спілкування.

Тактика спілкування — реалізація конкретної комунікатив­ної стратегії на основі знання технік і правил спілкування. Тех­ніка спілкування — сукупність конкретних комунікативних умінь.

Очевидно, що для того, щоб вибрати потрібну манеру поведін­ки і форму взаємодії з іншою людиною, необхідно зорієнтуватися в ситуації, зрозуміти контекст, у якому відбувається взаємодія. Визначення ситуації є найважливішим структуроутворюючим моментом міжособистісної взаємодії.

Визначивши ситуацію, люди починають вибудовувати пози­ції, які дозволяють їм досягти своєї мети у заданих обставинах. Співвідношення позицій, прибудова до позицій один одного чи «перевірка їх на міцність» — ще один важливий структурний ас­пект міжособистісної взаємодії, що може бути проаналізований у просторових термінах. Можна стверджувати, що умовою між­особистісної взаємодії є формування простору такої взаємодії.

Рівні взаємодії припускають відповідні процедури (чи механіз­ми) її реалізації, інакше кажучи, знання «сценаріїв» поведінки у певній ситуації.

Для того, щоб зрозуміти зміст взаємодії між людьми, потрібне знання контексту того, що відбувається. Подивитися на поведін-

108 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

ку людини у певному контексті — означає помістити п в такі рам­ки, у яких вона набуває більш-менш однозначного змісту. Відсут­ність таких рамок збиває людину з пантелику, не дозволяє їй зо­рієнтуватися в ситуації.

Звертання до контексту виконує щонайменше дві задачі в міжособистісній взаємодії. Для спостерігача — це умова пояс­нення того, що відбувається між людьми, чому саме так, а не інак­ше спілкуються індивіди; для діючої особи — це можливість фо­рмування власного ставлення до того, що відбувається, вибору способів поведінки, адекватних певній ситуації, тобто можли­вість співвіднесення дії і ситуації.

Як вдається зовсім різним людям зрозуміти одна одну, знайти спільну мову, погодити свої цілі і дії? На думку фахівців в галузі людського спілкування, така можливість виникає тільки в тому випадку, якщо люди мають значний обсяг інформації, подібної як за походженням та змістом, так і за структурою. До інформації такого роду варто віднести, зокрема, уміння виділяти стандартні, чи типові, соціальні ситуації — такі, як ділові переговори, свят­кування дня народження, любовне побачення, весілля, розмови в чергах, відпочинок у колі родини і багато інших. Являючи со­бою частину інформаційного багажу нормальної людини, таке знання використовується як контекстуальні рамки, застосування яких учасниками взаємодії стає передумовою взаєморозуміння між ними.

У теорії міжособистісного спілкування відомо кілька класифі­кацій стандартних соціальних ситуацій. Розглянемо дві з них.

У залежності від ступеня особистісного залучення у створення відносин можна умовно виділити три рівні спілкування: соціаль­но-рольовий (короткочасне соціально-ситуаційне спілкування), діловий і інтимно-особистісний.

Соціальний-рольовий рівень спілкування — це рівень спіл­кування, на якому від людини очікується виконання певної ро­льової функції, демонстрація знання норм соціального середови­ща, підтвердження себе, свого статусу; спілкування, як правило, носить анонімний характер. На соціально-рольовому рівні конта­кти обмежуються ситуативною необхідністю: на вулиці, у транс­порті, у магазині, на прийомі в офіційній установі. Основний принцип взаємин на цьому рівні — знання та реалізація норм і вимог соціального середовища учасниками взаємодії.

Діловий рівень спілкування — рівень спілкування, на якому людей поєднують інтереси справи, спільна діяльність, пошук за­собів підвищення ефективності співробітництва; спілкування є

Глава 4. Спілкування як взаємодія

психологічно відстороненим, домінує «Я—Ви» контакт. На діло­вому рівні людей поєднує спільна діяльність, спрямована на до­сягнення загальних цілей. Основний принцип ділових взаємин — раціональність, пошук засобів підвищення ефективності співро­бітництва.

Інтимно-особистісний рівень спілкування — рівень, на якому основною метою спілкування є задоволення потреби в розумінні, співчутті, співпереживанні; від партнерів очікуються психологічна близькість, емпатія, довіра. Інтимно-особистісний рівень характери­зується особливою психологічною близькістю, співпереживанням, проникненням у внутрішній світ інших людей, насамперед близь­ких. Основний принцип такого спілкування — емпатія.

Ще одна класифікація видів міжособистісної взаємодії нале­жить відомому американському психологу Еріку Берну, який ви­ходить з того, що люди постійно заклопотані тим, як структуру-вати свій час. Одна з функцій життя у суспільстві полягає в тому, щоб надавати один одному взаємодопомогу в цьому питанні.

Визначені Берном способи структурування часу являють со­бою, власне кажучи, способи організації міжособистісної взаємо­дії. Він пропонує розглядати шість форм соціальної поведінки — чотири основні і два прикордонних випадки.

1) На одному полюсі прикордонний випадок — замкнутість, коли явна комунікація між людьми відсутня. Людина фізично присутня, але психологічно — поза контактом, вона нібито обго­рнута власними думками. Це буває у всіляких ситуаціях, напри­клад, у купе залізничного потягу, у лікарняній палаті, навіть під час вечірки. Така поведінка може бути сприйнята з розумінням і не викликати проблем, якщо тільки вона не перетворюється в звичку.

2) Ритуали — звичні, повторювані дії, що не несуть значеннє­вого навантаження. Вони можуть носити неформальний характер (вітання, прощання, подяка) чи бути офіційними (дипломатичний етикет). Ціль цього типу спілкування — можливість провести час разом, не зближаючися.

3) Проведення часу — напівритуальні розмови про проблеми і події, відомі усім. Вони не так стилізовані та не так передбачува­ні, як ритуали, але мають деяку повторюваність. Прикладами можуть служити: вечірка, де учасники недостатньо добре знайомі один з одним, чи розмови під час очікування яких-небудь офіцій­них зборів. Проведення часу завжди офіційно запрограмовано: говорити в цей час можна лише у певному стилі і тільки на при­пустимі теми (наприклад, світська розмова чи жіноча розмова).

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Основна мета цього типу спілкування — структурування часу не тільки заради підтримки приятельських відносин, але й, частково, соціальний вибір, коли людина шукає нові корисні знайомства і зв'язки.

4) Спільна діяльність — взаємодія між людьми на роботі, ме­тою якої, насамперед, є ефективне виконання поставленої задачі.

5) Ігри — найбільш складний тип спілкування, тому що в іг­рах кожна сторона неусвідомлено намагається досягти переваги над іншою й одержати винагороду. Основна відмінна риса ігор — прихована мотивація їхніх учасників. На думку Е. Берна, важливі соціальні контакти найчастіше протікають як ігри, а самі ігри складають дуже значну частину людського спілкування. Пояс­нення цьому Берн бачить у наступному.

Повсякденне життя надає дуже мало можливостей для людсь­кої близькості. Більше того, багато форм близькості для більшос­ті людей психологічно неприйнятні, вимагають обачності. Захід­на культура взагалі не заохочує близькості (виняток — в інтим­ній обстановці), тому що її можуть використовувати з лихих на­міром. У свою чергу, проведення часу, яке повторюється, зреш­тою приїдається.

Щоб позбавитися від нудьги проводження часу, одночасно не піддаючися проблемам, які супроводжують близькість, більшість людей, як до компромісного рішення, звертаються до ігор. У цьому полягає соціальне значення ігор. Найчастіше люди вибирають собі друзів, партнерів, близьких людей серед тих, хто грає в ті самі ігри, що і вони. Тому в даному соціальному оточенні кожен його представник набуває такої манери поведінки, що видається зовсім далекою членам іншого соціального кола. І навпаки, будь-який член якого-небудь соціального оточення, що починає грати в нові ігри, буде швидше за все вигнаний зі звичного товариства. У цьому полягає особистісне значення ігор. Нарешті, багато ігор зовсім необхідні деяким людям для підтримки здоров'я. У таких людей психічна рівновага настільки хитка, а життєві позиції на­стільки хибні, що у випадку позбавлення їх можливості грати во­ни впадуть у безвихідний відчай.

6) За грою йде другий прикордонний випадок, що замикає ряд
форм міжлюдських взаємодій, — близькість. Двосторонню бли­
зькість можна визначити, як вільне від ігор спілкування, що при­
пускає тепле зацікавлене ставлення між людьми, яке виключає
отримання вигоди. Людська близькість, що по суті є і повинна
бути найдосконалішою формою людських взаємин, приносить
таке ні з чим не порівнянне задоволення, що навіть люди з хит-

Глава 4. Спілкування як взаємодія

111

кою рівновагою можуть цілком безпечно, і навіть з радістю, від­мовитися від ігор, якщо їм пощастило знайти партнера для таких взаємин.

Проводження часу і ігри — це сурогат щирої близькості. їх можна розглядати скоріше як попередні угоди, ніж як союзи. Са­ме тому їх можна характеризувати як гострі форми взаємин. Дій­сна близькість починається тоді, коли соціальні схеми, приховані мотиви й обмеження відходять на задній план. Тільки вона може цілком задовільнити сенсорний голод і потребу у визнанні. Про­тотипом такої близькості є акт любовних, інтимних відносин.

В залежності від рівня заглиблення у процес спілкування, а та­кож від цілей, які вирішуються, можна виділити наступні види спіл­кування:

1. «Контакт масок» — формальне спілкування, в якому від­сутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника; використовуються звичні маски (ввічливості, строгості, байдужності, скромності, співчутливості і т. ін.) — на­бір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати щирі емоції, ставлення до співрозмовника. У місті кон­такт масок навіть є необхідним у деяких ситуаціях, щоб люди «не зачіпали» один одного без потреби, щоб «відгородитися від спів­розмовника».

2. Примітивне спілкування, коли оцінюють іншу людину, як потрібний об'єкт чи той об'єкт, що заважає: якщо потрібний — то активно вступають у контакт, якщо заважає — відштовхнуть чи застосують агресивні, грубі репліки. Якщо одержали від спів­розмовника бажане, то втрачають інтерес до нього і не прихову­ють цього.

3. Формально-рольове спілкування, коли регламентовані зміст і засоби спілкування, а замість знання особистості співроз­мовника використовуються знання його соціальної ролі.

4. Ділове спілкування, коли враховують особливості особис­тості, характеру, віку, настрою співрозмовника, однак інтереси справи більш значимі, ніж можливі особистісні розбіжності.

5. Духовне, міжособистісне спілкування друзів, коли можна торкнутися будь-якої теми і не обов'язково вдаватися до допомо­ги слів — друг зрозуміє вас за виразом обличчя, рухами, інтона­цією. Таке спілкування можливе тоді, коли кожен учасник має образ співрозмовника, знає його особистість, інтереси, переко­нання, ставлення, може передбачати його реакції.

6. Маніпуляція спілкування спрямована на отримання вигоди від співрозмовника з використанням різних прийомів (лестощі, за-

112 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

лякування, обман, демонструвати доброту, «напускати туману»), у залежності від особливостей особистості співрозмовника.

7. Світське спілкування. Суть світського спілкування — в його безпредметності, тобто люди говорять не те, що думають, а те, що прийнято говорити в подібних ситуаціях; це спілкування закрите, тому що думки людей з того чи іншого питання не ма­ють ніякого значення і не визначають характер комунікацій.

Кожен вид спілкування передбачає певний специфічний набір прийомів та засобів спілкування, свій специфічний «кодекс» спіл­кування. Наприклад,

Кодекс світського спілкування:

1) ввічливість, такт: «пильнуй інтереси іншого»;

2) схвалення, згода: «не критикуй іншого»; «уникай заперечень»;

3) симпатія: «будь доброзичливий, привітний». Кодекс ділового спілкування інший:

1) принцип кооперації: «твій внесок повинен бути таким, яко­го вимагає спільно прийнятий напрям розмови»;

2) принцип достатності інформації — «говори не більше і не менше, ніж потрібно в даний момент»;

3) принцип якості інформації — «говори неправду»;

4) принцип доцільності — «не відхиляйся від теми, зумій знайти рішення»;

5) «передавай думку ясно і переконливо для співрозмовника»;

6) «умій слухати і зрозуміти потрібну думку»;

7) «умій врахувати індивідуальні особливості співрозмовника заради інтересів справи».

Якщо один співрозмовник орієнтується на принцип ввічливо­сті, а інший — на принцип кооперації, вони можуть потрапити в безглузду, неефективну ситуацію. Отже, правила спілкування по­винні бути погоджені і дотримуватися обома учасниками.

Порівнюючи наведені класифікації, легко помітити принци­пову подібність в описі цілей і структури різних видів міжособи-стісної поведінки. Відзначимо, що структура будь-якої соціальної ситуації включає в якості необхідних наступні елементи:

1) ролі учасників взаємодії, тобто набір розпоряджень, які стосу­ються того, як людина повинна¹ поводитися, якщо вона займає фіксо­вану позицію серед людей, щодо якої вже склалися певні очікування;

2) набір і порядок дій (чи сценарні послідовності);

3) правила і норми, що регулюють взаємодію і характер від­носин учасників соціальної ситуації.

Таким чином, характеристики конкретної ситуації, у якій проті­кає спілкування даних людей, накладають значні обмеження на їхню

Глава 4. Спілкування як взаємодія

поведінку, почуття і навіть бажання. Разом з тим зниження ступеня їхньої волі є умовою встановлення і підтримки міжособистісного контакту, уможливлює в перспективі міжособистісне спілкування.

Розвиток процесу міжособистісної взаємодії після того, як її учасники визначили тип соціальної ситуації, зручно описувати в термінах простору, використовуючи такі слова, як «позиція» (по­ложення, розташування), «верх», «низ», «близький», «далекий», «відстань», «дистанція», «границя» і т. ін. Звертання до просто­рових метафор — не просте використання устояних у повсякден­ному мовленні оборотів, але й ефективний спосіб структурного аналізу людських відносин. Інструментом такого аналізу є понят­тя «соціального простору», яке активно досліджується останнім часом у соціальній теорії. Можна вказати дві методологічно важ­ливі проблеми, поставлені дослідниками соціального простору.

По-перше, загострюється увага на питанні відносин між фізич­ним і соціальним простором. Соціальний простір — це не фізич­ний простір, однак він прагне реалізуватися в останньому більш-менш повно і точно. Той простір, у якому ми живемо і який ми пі­знаємо, є соціально позначеним і сконструйованим. Ілюстрацію цього легко знайти в районі, де живуть дуже заможні люди: тут розміри земельної ділянки біля будинку, висота й архітектурні особливості будинку, кількість кімнат і т. ін., і т. п. є не чим ін­шим, як просторовими характеристиками соціального стану жите­лів цього району. Те саме можна спостерігати й у людського тіла. Рухи, пози і положення тіла (згадаємо, як тримають себе началь­ник і підлеглий, хазяїн і гість, переможець і переможений і т. ін.) вказують на соціальний статус і рольові позиції людей. Таким чи­ном, фізичний простір (включаючи людське тіло) виявляється со­ціальною конструкцією і проекцією соціального простору.

По-друге, аналіз соціального простору — це аналіз структури соціальних взаємодій, їхнього упорядкування і динаміки. Визна­чити положення людини в соціальному просторі означає визна­чити її ставлення до інших людей і соціальних явищ, що є такими собі «точками відліку». Під час знайомства, представляючись, кожен з нас, звичайно, подає певні відомості про себе, називаючи своє ім'я, рід занять, професійну групу, родинний стан, іноді по­літичні погляди і приналежність до тієї чи іншої релігійної кон­фесії. Сукупність названих груп і положень у кожному з нас складає своєрідну систему координат, що дозволяє визначити со­ціальний стан будь-якого індивіда (за аналогією із системою ко­ординат, яка використовується для визначення положення об'єкта в геометричному просторі).

114

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Міжособистісний простір — організація всіх елементів між­особистісної взаємодії у певному порядку, що припускає: 1) ви­бір позиції у відношенні до іншого, прибудову до позицій один одного; 2) чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза яким обрана позиція стає недоречною; 3) оформ­лення зайнятої позиції за допомогою вербальних і невербальних засобів комунікації.

Аналіз міжособистісного простору, як одного з проявів простору соціального, власне кажучи, є дослідженням тих самих проблем.

Визначивши ситуацію, учасники взаємодії починають вибудо­вувати позиції, що дозволяють їм досягти своїх цілей у заданих обставинах. Під цим кутом зору міжособистісна взаємодія є не що інше, як конструювання, формування міжособистісного прос­тору, тобто організація всіх елементів взаємодії у певному по­рядку. Вона припускає:

—вибір позиції стосовно іншого, прибудову до позицій один одного, «перевірку їх на міцність»;

—чітке визначення просторових і часових меж ситуації взає­модії, поза якими обрана позиція стає недоречною;

—оформлення зайнятої позиції за допомогою використання вербальних і невербальних засобів комунікації.

Просторове структурування взаємодії супроводжується сим­волічним позначенням цієї структури, що виявляється як у символі­ці «мови тіла» (міміці, поглядах, жестах і т. ін.), яка має глибинні філогенетичні корені, так і у способах персоналізації простору.

Можна позначити вертикальні і горизонтальні просторові ха­рактеристики міжособистісної взаємодії. Вертикальна складова знаходить своє вираження в уявленнях про взаємне розташуван­ня партнерів по спілкуванню. Можливі позиції у спілкуванні мо­жуть бути позначені таким чином: прибудова до партнера зверху, прибудова до нього нарівні, прибудова знизу, відсторонена від партнера позиція.

Той, хто прагне домінувати, займає, чи прагне зайняти, пози­цію зверху. Символічне уявлення про зв'язок вертикалі із силою партнера має соціальне походження. Однак у цій залежності не­важко відшукати моделі поведінки, властиві всім соціальним тваринам: перевага завжди у того, хто знаходиться вище, — гар­ний огляд, вигідна позиція для нападу, більша безпека. І навпаки — тварина, що потерпіла поразку, лягає і оголює, чи робить уразли­вими, різні частини свого тіла.

Прибудова зверху може виглядати як повчання, осуд, поради, осудження, зауваження, звертання на «ти», «синок», зарозумілі

Глава 4. Спілкування як взаємодія

чи поблажливі інтонації, поплескування по плечу, подача руки долонею вниз, погляди зверху вниз і багато чого іншого.

Позиція підлеглої сторони припускає свої стереотипи у пове­дінці. Виявившись у ній, людина демонструє залежність, вимагає захисту, позбавлена ініціативи, влади. Прибудова знизу виявля­ється як прохання, вибачення, пошук самовиправдання, винуваті чи запобігливі інтонації, нахили корпусу, опускання голови й ін­ші форми демонстрації залежності і підпорядкування.

Позиція рівності сторін також припускає відповідні вербальні і невербальні форми поведінки: спокійний погляд в очі співроз­мовнику, відкритий прояв почуттів і бажань, обґрунтовані висло­ви і готовність вислухати критичні зауваження на свою адресу з наступним обговоренням їх і т. ін.

Здатність до зміни психологічних позицій у залежності від виниклої ситуації і поставленої задачі, репертуар позицій лю­дини, — це, на думку фахівців в галузі міжособистісної кому­нікації, один з істотних показників компетентного, зрілого спі­лкування.

Горизонтальна складова міжособистісної взаємодії знаходить своє відображення у використанні (чи у відмові від використан­ня) міжособистісних перешкод, які постають на шляху зближен­ня людей, та визначає ту чи іншу міжособистісну дистанцію. Та­кими перешкодами можуть бути зовнішні фізичні бар'єри як еквіваленти психологічних перешкод: стіл, стілець, схрещені на грудях руки, нога на нозі, паузи, зупинки, переведення розмови на інші теми. Перешкодою може виявитися «закритість» тієї чи іншої сторони особистості для іншої людини (наприклад, у про­яві емоцій, моральних чи релігійних ціннісних орієнтацій, еруди­ції і т. ін.), що також створює певну дистанцію між людьми. На думку соціальних психологів, повна відсутність міжособистісної дистанції (тобто інтимної, особистісної зони) — ненормальна. Питання полягає в тому, чи є оптимальною існуюча дистанція для досягнення цілей конкретної міжособистісної взаємодії.

До просторових характеристик міжособистісної взаємодії мож­на віднести й способи виділення і позначення індивідом території, яку він вважає «власною». Це може бути фізична територія: кабі­нет, робочий стіл, п'ятачок під ногами в переповненому автобусі. На емоційному рівні — це право на власний настрій, власне став­лення до будь-чого; на рольовому рівні — право на вибір професії, роду занять, індивідуального способу виконання своєї роботи.

Саме тому, що ситуація міжособистісної взаємодії являє со­бою спільну діяльність двох партнерів по спілкуванню, свідомо

116 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

соціально і психологічно несхожих один на одного, але при цьо­му залежних один від одного у здійсненні своїх намірів, вона є споконвічно неузгодженою і психологічно напруженою. Одним зі шляхів підвищення стійкості міжособистісного зв'язку, який формується, є боротьба за те, щоб нав'язати іншому партнеру свої наміри — така передумова настанов на примушення, психо­логічне придушення, маніпуляцію. Іншим шляхом підвищення стійкості міжособистісного зв'язку — більш важким з погляду добровільних витрат — є настанова на співробітництво, при якій потрібно відшукати способи продуктивного сполучення намірів обох партнерів.

Таким чином, простір, створюваний у процесі міжособистіс-ної взаємодії завдяки визначенню ситуації його учасниками, уз­годженню їхніх намірів, пристосуванню до позицій один одного, організації спільної діяльності, стає фактором, що впливає на ус­пішність або безуспішність конкретної взаємодії, її характер і пер­спективи.

Для кожної ситуації спілкування існують свої правила участі в ній і способи розуміння дій партнера.

Сценарії — це стандартні послідовності дій у тих чи інших звичних ситуаціях. Більшість соціальних дій, у які ми залучені, мають форму запланованих послідовностей, у яких все відрегу­льовано і передбачено — як у сценарії фільму. Поза залежністю від того, хто саме залучений у дану ситуацію, послідовність дій, які усім потрібно робити, і те, у який момент це варто робити, добре відома.

Сценарії ніби фіксують моделі досвіду і тому виступають своєрідними гідами для поведінки людини в різноманітних ситу­аціях. Якщо ситуація знайома, знання сценарію допомагає авто­матично робити послідовні дії. Якщо ситуація незнайома — від­сутність сценарію утруднює адекватну поведінку. У міжособис-тісній взаємодії знання типових сценаріїв сприяє взаєморозумін­ню між учасниками, і навпаки, відсутність подібних сценаріїв може призвести до конфлікту.

Взаємодія є тим фундаментальним процесом, що скріплює партнерів у певну спільноту. Основні механізми, що забезпечу­ють формування міжособистіснсіго простору взаємодії, — взає­морозуміння, координація й узгодження.

Якщо такі сфери спілкування, як когнітивну (її зміст склада­ють, у першу чергу, знання — відомості партнерів один про од­ного); інструментальну (що поєднує уміння і навички, притаман­ні партнерам, та стратегії і стилі здійснення діяльності, які

Глава 4. Спілкування як взаємодія

використовуються ними) і сферу мотивів та потреб враховувати як самостійні, то взаєморозуміння більшою мірою пов'язано з ко-гнітивними процесами, координація — з інструментальними, а узгодження — з процесами мотивів і потреб.

Взаєморозуміння — це механізм міжособистісної взаємодії, пов'язаний, у першу чергу, з когнітивними процесами, який за­безпечує формування загального значеннєвого поля учасниками взаємодії, об'єднання інтересів сторін, вироблення подібного ба­чення завдань у конкретній ситуації.

Основна функція взаєморозуміння — формування загального значеннєвого поля учасників взаємодії, що дозволяє об'єднати інтереси сторін, виробити подібне бачення задач у даній конкрет­ній ситуації. Для цього учасники взаємодії повинні бути досить інформовані один про одного — про соціальний статус, рольові позиції, групову приналежність, звички, погляди на світ, про ста­влення до тих чи інших життєвих подій. Способами досягнення такого знання виступають уточнення, перепити, повтори, пере­фразування, обговорення і суперечки з різних життєвих проблем.

Координація — пошук таких засобів спілкування, що най­краще відповідають намірам і можливостям партнерів. Результа­том координації є спільність у діях, погодженість в операціях.

Узгодження — механізм взаємодії, що стосується, в основно­му, сторони мотивів та потреб спілкування. Його результатом є відносна згода з метою, змістом, намірами, що задає основний тон міжособистісним відносинам, визначає їхнє емоційне забарвлення.

Узяті в сукупності взаєморозуміння, координація й узгоджен­ня складають процес, у ході якого партнери знаходять свій пред­мет спілкування, на основі якого і будують відносини. Головне тут те, що кожен з них вкладає сили в спільний пошук, і ця спі­льна активність породжує новий зміст.

Для кожного рівня спілкування стратегічно найбільш значи­мим є певний рівень взаєморозуміння, координації й узгодження, оцінки ситуації і правил поведінки кожного учасника. Уміння зрозуміти ситуацію, узгодити прояв своїх емоцій і поведінки у відповідності з нею, а також у відповідності з поведінкою інших людей — необхідна умова спільної життєдіяльності. Підпорядку­вання своєї поведінки розумним канонам ситуації — перший крок на шляху до взаєморозуміння. Наскільки людина розумна, малознайомі люди оцінюють, у першу чергу, за вмінням прави­льно поводитися у відповідній ситуації.

Скажімо, на соціально-рольовому рівні значення має не щирий прояв людиною того, що вона дійсно почуває, і не щире прийняття

118

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

почуттів, які висловлюються іншими, а правильна, з погляду ото­чуючих, поведінка в конкретній ситуації. Це — зовнішній поведі-нковий рівень розуміння. Доцільність такого розуміння зумовлена тим, що соціально-рольове спілкування є ситуативним. Щирі по­чуття його учасників можуть бути викликані обставинами, що ма­ло стосуються даної ситуації. Наприклад, викладач, що приймає іспит, набагато краще сприймає відповідь, якщо студент демон­струє енергійно-діловий настрій, а не природне для нього в цей момент почуття тривоги чи непевності, страху.

Якщо на діловому рівні спілкування роль емоційних проявів мінімальна, то на соціально-рольовому й особистісному вона на­буває вирішального значення.

На соціально-рольовому рівні спілкування більш значимими є емоції, що демонструються, а на інтимно-особистісному — про­відну роль відіграє здатність партнера взяти до уваги щирі почут­тя і стани. Відповідно, перебуваючи зі співрозмовником у психо­логічно близьких стосунках, необхідно брати до уваги прихову­вані почуття, а в соціально-рольових контактах, у першу чергу, реагувати на проявлені емоції. У випадку, коли інтимно-особистісні відносини стають для людини обтяжливими, вона переходить до мови соціально-рольового чи ділового спілкування: підкреслено реагує тільки на проявлені форми настрою, «не зауважуючи» по­гано приховуваних сліз чи грайливих натяків, виявляє «просто­душність». За усвідомлюваної оцінки рівня відносин, зрештою, встановлюється певна погодженість щодо рівня спілкування.

Таким чином, міжособистісна взаємодія являє собою постій­ний процес «налагоджування» відповідності між інтересами кож­ного з її учасників та інтересами спільноти, що формується. У ході даного процесу створюється простір взаємодії, яка має вертика­льні (прибудова, домінування, підпорядкування), горизонтальні (міжособистісна дистанція), територіальні і часові виміри. Цей простір, у свою чергу, визначає характер психологічного кон­такту між партнерами.

Характеристика¹ інтерактивної сторони спілкування

Інтерактивна сторона спілкування — це умовний термін, який позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов'язані зі взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності. (Див.: Андреева Г. М. Социальная психология.)

Глава 4. Спілкування як взаємодія

119

Якщо комунікативний процес народжується на основі деякої спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу цієї ді­яльності неминуче припускає, що досягнуте взаєморозуміння ре­алізується в нових спільних спробах розвинути далі діяльність, організувати її. Одночасна участь багатьох людей у цій діяльнос­ті означає, що кожен повинен зробити свій внесок у неї, що й до­зволяє інтерпретувати взаємодію як організацію спільної діяльності.

У ході її для учасників надзвичайно важливо не тільки обмі­нятися інформацією, але й організувати «обмін діяльністю», по­годити спільну діяльність. При цьому плануванні можлива регу­ляція дій одного індивіда «планами, що дозріли в голові іншого» (Ломов Б. Ф. Общение как проблема общей психологии // Мето­дологические проблемы социальной психологии. М., 1975), що робить діяльність дійсно колективною, коли носієм її буде висту­пати не окремий індивід, а група. Таким чином, на питання про те, яка ж «інша» сторона спілкування розкривається поняттям «взаємодія», можна відповісти: та сторона, що фіксує не тільки обмін знаками, за допомогою яких змінюється поведінка іншого партнера, але й організацію спільних дій, що дозволяють групі реалізувати деяку спільну для її членів діяльність.

Таке вирішення питання виключає відокремлення взаємодії від комунікації, але виключає й ототожнення їх: комунікація реа­лізується в ході спільної діяльності, «із приводу її», саме в цьому процесі людям необхідно обмінюватися й інформацією, і самою діяльністю, тобто виробляти форми та норми спільних дій.

Інтерактивна сторона спілкування розкривається, таким чином, у характеристиках тих людських дій, що самі виступають части­ною взаємодій.

В історії соціальної психології існувало кілька спроб описати структуру взаємодії. Так, наприклад, поширена теорія дії, чи те­орія соціальної дії, у якій у різних варіантах пропонувався опис індивідуального акту дії. До цієї ідеї зверталися і соціологи (М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс), і соціальні психологи.

Інша спроба побудувати структуру взаємодії пов'язана з описом ступенів її розвитку. При цьому взаємодія розчленовується не на елементарні акти, а на стадії, які вона проходить. Такий підхід за­пропонований, зокрема, польським соціологом Я. Щепанським. До­сить близька до цього схема була запропонована в соціальній пси­хології В. Н. Парфьоровим.

Нарешті, ще один підхід до структурованого опису взаємодії представлений у трансактному аналізі — напрямі, що пропонує регулювати дії учасників взаємодії через регулювання їхніх по-

120 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

зицій, а також облік характеру ситуацій і стилю взаємодії (Е. Берн, П. Н. Єршов).

Наступний показник ефективності — адекватне розуміння си­туації (як і у випадку обміну інформацією) і адекватний стиль дії в ній. Тут можна згадати класифікацію, запропоновану соціальним психологом А. А. Леонтьєвим (соціально-орієнтовані, предметно-орієнтовані і особистістно-орієнтовані ситуації). Інші приклади даються М. Аргайлом і Е. Берном. Аргайл називає офіційні соці­альні події, випадкові епізодичні зустрічі, формальні контакти на роботі й у побуті, асиметричні ситуації (у навчанні, керівництві й ін.). Е. Берн приділяє особливу увагу різним ритуалам, напіври-туалам і іграм.

Розчленування єдиного акту взаємодії на такі компоненти, як позиції учасників, ситуація і стиль дій, також сприяє більш ретель­ному психологічному аналізові інтерактивної сторони спілкування, що проявляється у певній спробі пов'язати її зі змістом діяльності.

Існує ще один описовий підхід при аналізі взаємодії — побу­дова класифікацій різних його видів.

На практиці люди вступають у нескінченну кількість різних видів взаємодії. Для їхньої класифікації в соціальній психології найпоширенішим є дихотомічний розподіл усіх можливих видів взаємодій на два протилежних види: кооперація і конкуренція. Різні автори позначають ці два основних види різними терміна­ми: згода і конфлікт, пристосування й опозиція, асоціації та ди­соціації і т. ін. За всіма цими понятгями ясно постає принцип ви­ділення різних видів взаємодії. У першому випадку аналізуються такі його прояви, котрі сприяють організації спільної діяльності, ті, що є «позитивними» з цього погляду. До другої групи нале­жать взаємодії, що так чи інакше «розхитують» спільну діяль­ність, являють собою певного роду перешкоди для неї.

Ряд учених (наприклад, Гібш і Форберг — Німеччина) най­більш значимим типом, і тому основним предметом соціальної психології, вважають кооперацію. Однак це не зовсім правильно. Уже давно соціальна психологія відійшла від такого розуміння конфлікту, коли він трактується тільки як негативне явище. Слід пам'ятати також і про такий вид взаємодії, як змагання, специфі­ка якого полягає насамперед у тому, що його важко однозначно віднести до однієї сторони дихотомії «кооперація-конкуренція». Це пояснюється тим, що в змаганні здійснюється дуже складне поєднання як моментів кооперативної діяльності (взаємодопомо­га, співробітництво), так і моментів, що характеризують конку­ренцію (суперництво, змагання). Змагальність, як загальне праг-

Глава 4. Спілкування як взаємодія

121

нення особистості виявити себе, сполучається тут із прагненням допомогти іншому.

У змаганні формується особливий вид особистісної активнос­ті — «змагальна активність». Для того, щоб дати точний соціаль­но-психологічний опис цього виду активності, необхідно більш докладно проаналізувати специфіку мотивації в змаганні, а також специфіку тих особливих відносин, що складаються у ході зма­гання і які також не вкладаються в традиційну дихотомію відно­син «ділові—міжособистісні».

Особливий комплекс проблем виділяється у соціальній психо­логії в зв'язку з аналізом настанов особистості саме на цей спе­цифічний тип активності. Формування такої настанови має над­звичайно важливі наслідки для способу подолання конфліктів, що виникають у ході змагання.

Важливим завданням є аналіз того, як співвідносяться між со­бою змагальна активність і конфлікт не абстрактно, а в контексті реальних колективів.

При аналізі різних типів взаємодій не можна не зважати на зміст діяльності, у рамках якої дані ті чи інші види взаємодії, то­му що цей зміст діяльності може бути дуже різним (кооперація на виробництві і при крадіжках).

Кооперація і конкуренція — лише форми «психологічного малюн­ка» взаємодії, зміст в обох випадках задається більш широкою систе­мою діяльності, до якої кооперація чи конкуренція включені.

Стилі спілкування

Кожна людина має свій, цілісний стиль спілкування, що накладає цілком пізнаваний, характерний відбиток на її пове­дінку і спілкування в будь-яких ситуаціях. Цей стиль не може бу­ти виведений з яких-небудь індивідуальних особливостей і осо-бистісних рис людей — запальності чи витриманості, домінант-ності чи пасивності, довірливості чи закритості і т. ін. Він відби­ває саме особливості спілкування людини, що характеризують її загальний підхід до побудови взаємодії з іншими людьми.

Є люди, «які вміють» і «які не вміють» спілкуватися, «конфлікт­ні» й «завжди згідні», «пішаки» та «маніпулятори». Стиль спіл­кування, що притаманний кожному з нас, очевидно, залежить від дуже різних моментів — від історії життя самої людини і від ста­влення до інших людей, і від того, яке спілкування найбільш схвалюється в суспільстві, у якому вони живуть. Разом з тим

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

стиль спілкування визначає те, як людина схильна будувати і ро­зуміти різні ситуації; сам стиль впливає на її життя, формуючи її ставлення до людей, способи вирішення проблем та її особистість.

Стиль спілкування істотно визначає поведінку людини при взаємодії з іншими людьми. Однак звідки він береться? Адже кожна людина потрапляє в різні ситуації й у більшості з них по­водиться цілком адекватно — звідки ж з'являється така перевага одному з видів ситуацій?

Будемо виходити з того, що існує три основні види ситуацій взаємодії (міжгрупова, цільова і міжособистісна), що їх розумі­ють як деякі ідеалізовані образи. У той же час треба пам'ятати, що бувають явні і неявні (за типом) ситуації. Зрозуміло, що щира розмова з другом — явна міжособистісна ситуація, і мало є лю­дей, які її з чимось сплутають. Торгові переговори — цільова си­туація, але вже не настільки явна — деякі можуть прийняти її за міжгрупову. І, нарешті, існують дуже складні ситуації, такі, вид яких дуже важко визначити точно і які формуються переважно у процесі спілкування. Як було показано в спеціальних досліджен­нях, саме в таких складних для розпізнання ситуаціях, коли важ­ко відразу визначити їх вид, величезну роль починає відігравати індивідуальний стиль спілкування партнерів, що по суті визнача­ється більшою готовністю до певного для даної людини типу си­туації. Іншими словами, якщо людина більше «полюбляє» між-групові ситуації, вона буде схильна у будь-якому скрутному випадку поводитися таким чином, ніби вона перебуває у міжгру-повій ситуації, а якщо для неї більш прийнятні цільові, то тоді в складних випадках вона швидше за все побачить саме таку ситу­ацію, і буде поводитись відповідно.

Таким чином, стиль спілкування — це образ дій, що ніби «ви­тягається» з якогось одного типу ситуацій, і виявляється в склад­них (з погляду певного типу ситуації) випадках. Оскільки «об­раз» того чи іншого стилю пов'язаний зі спілкуванням в одній з «базових» ситуацій, то конкретне включення тих чи інших меха­нізмів соціального сприйняття, впливи і захисти від нього визна­чаються цією «базовою» ситуацією. Конкретний вибір стилю спілкування визначається багатьма факторами: і особистісними рисами людини, і її світоглядом, і положенням у суспільстві, і характеристиками цього суспільства, і ще багатьма іншими.

Будь-яка людина у різні моменти життя спілкується зовсім по-різному. Однак у спілкуванні практично кожної людини можна виділити деяку загальну складову — її стиль спілкування, тобто ті способи розуміння інших людей, комунікації і дії у спілкуван-

Глава 4. Спілкування як взаємодія

123

ні, яким вона віддає найбільшу перевагу. Індивідуальний стиль спілкування ніби «витягається» з певного роду ситуацій, де необ­хідно саме таке спілкування, і поширюється як основний спосіб підходу до будь-яких інших ситуацій, стаючи приналежністю да­ної людини.

Вибір того чи іншого основного стилю спілкування людини визначається дуже різними та складними причинами — досві­дом її спілкування, її уявленнями про людей і про життя взага­лі, її особистісними рисами. Але найістотніше, що сам цей ви­бір формує потім і досвід людини, і її ставлення до людей, і її очікування в різних життєвих колізіях — стає складовою її особистості.

Існує три базових стилі спілкування, які пов'язані з базовими ситуаціями спілкування: ритуальний, маніпулятивний і гума­ністичний.

Ритуальне спілкування — індивідуальний стиль спілкування, притаманний дуже багатьом людям. Цей стиль походить від соці­альних міжгрупових ситуацій спілкування, де головною задачею партнерів є підтримка зв'язку із соціумом, підкріплення уявлен­ня про себе як про члена суспільства. При цьому важливо, що партнер у такому спілкуванні є ніби необхідним атрибутом вико­нання ритуалу. У реальному житті існує величезна кількість ри­туалів, часом дуже різних, ситуацій, у яких кожний бере участь тільки як деяка маска зі заздалегідь заданими властивостями, що вимагають від учасників тільки одного — знання правил гри.

У подібному стилі здійснюється багато контактів, розмов, що з боку, а іноді й зсередини, здаються безглуздими, беззмістовни­ми, тому що вони, на перший погляд, зовсім неінформативні, не-цілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату.

У ритуальному спілкуванні головним є підкріплення свого зв'язку зі своєю групою, підкріплення своїх настанов, цінностей, думок і т. ін., підвищення самооцінки і самоповаги. Відзначені риси цього спілкування — неспрямованість, неінформативність, беззмістовність, незалученість чи мала залученість партнерів у спілкування — багато в чому є характерними ознаками ритуаль­ного спілкування.

Як сприймається партнер у ритуальному спілкуванні? Якось взагалі ніяк. Тому що партнер — усього лише необхідний атри­бут, у принципі не єдиний, і його легко замінити, тому що його конкретні індивідуальні особливості не є суттєвими. Це правиль­но і тоді, коли ми знаємо людину дуже добре, і коли ми її вперше бачимо. Важливо тільки одне — її компетентність щодо конкрет-

124 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

ного ритуалу. Доти, поки людина перебуває в рамках ритуалу, Неприйняття і розуміння ніби не потрібні.

У ритуальному спілкуванні для нас істотне виконання ролі — соціальної, професійної чи міжособистісної. Скажімо, на питання «Як справи?» треба відповідати щось близьке до «Нормально», «Прекрасно», «Відмінно» і т. ін., а от відповіді «Не дуже» або «Потихеньку», що припускають надалі питання «А що так?» і на­ступну бесіду на цю тему, — це вже вихід з ритуалу вітання та перехід до іншого спілкування. Міжособистісні ролі теж істотні в ритуальному спілкуванні. Скажімо, хтось завжди в компанії ви­конує роль «Веселуна» чи «Зануди». Якщо в такій компанії у ри­туальній розмові про спорт чи політику хтось раптом почне висло-"* влювати які-небудь невідповідні його ролі думки, це порушить ри­туал і викличе подив.

У ритуальному спілкуванні партнери звичайно строго вико­нують свої ролі і тому сприймають один одного, м'яко кажучи, схематично.

Набагато більше значення для ритуальної поведінки має сприй­няття ситуацій спілкування і та сама комунікативна компетентність, про яку ми вже говорили. Дійсно, для ритуального спілкування над­звичайно важливо правильно розпізнати ситуацію спілкування, з одного боку, і уявити собі, як у ній поводитися, — з іншого.

Роль комунікативної компетентності в ритуальному спілкуван­ні добре видна на багатьох відомих прикладах. Якщо хто-небудь, розмовляючи з Вами, покладе раптом ноги на стіл, то це, швидше за все, буде розцінено як неповага, хоча добре відомо, що, напри­клад, у СіЛА — це звичайний стиль поведінки. На питання «Як справи?» в англомовних країнах прийнято відповідати «Прекрас­но». І якщо, відповідно до наших норм, сказати «Нормально» — це виб'ється з ритуалу і викличе тривогу у співрозмовника. Таких прикладів можна навести величезну кількість. Важливо зрозуміти, що ритуали детермінуються культурними нормами, знання яких є необхідним для їхнього успішного виконання.

Так само, як і перцептивна сторона ритуального спілкування, комунікативна сторона диктується особливостями конкретного ритуалу. Ними визначено і зміст повідомлення, і конкретні при­йоми, які використовуються у комунікації. По суті, байдуже, що саме обговорюватиметься — політика чи останні моди, головною характеристикою буде не тема, а її прийнятність у цьому ритуалі даної групи.

Прийоми комунікації також цілком залежатимуть від конкрет­ного ритуалу. Тут важливо відзначити, що в ритуальному спіл-

Глава 4. Спілкування як взаємодія

125

куванні ніколи, або майже ніколи, реально не висувається задача зміни думки чи думки, настанови партнера. Більш того, у цих ви­падках взагалі не передбачається яка-небудь зміна, все з початку і до кінця задане; незмінним є співвідношення сил і думок, з яким усі знайомі, і якого необхідно дотримуватися. Навіть якщо існує різниця думок — це така сама частина ритуального спілкування, як і єдність думок.

Отже, якщо немає задачі зміни думок, впливу на іншого, тоді немає й задачі переконання, а виходить, і немає потреби викори­стовувати якісь спеціальні прийоми. З'ясувавши, наприклад, різ­ницю в поглядах, її беруть до уваги, і ретельно обходять цей пункт. А якщо все-таки є якісь прийоми, спрямовані на підви­щення ефективності впливу, то найчастіше ці прийоми — теж час­тина ритуалу. От, наприклад, міжособистісна роль «Ерудит» припускає посилання на джерела, авторитети; прийнята у компа­нії роль «Я людина проста» припускає... і т. ін.

З іншого боку, існують складні ритуали, у які в обов'язковому порядку включені певні прийоми впливу. Наприклад, ритуал захис­ту дисертації. Звичайно все, що відбувається, включаючи те, хто і що скаже, а також результат голосування, відомо заздалегідь. Однак дисертант повинен переконувати, опонент сперечатися і т. ін. Важ­ливим показником необов'язковості переконання і реакції на нього в ритуальному спілкуванні є відсутність, як правило, емоційної реак­ції на такі прийоми, що в іншому випадку її б викликали.

Метою ритуального спілкування є не зміна іншого, не вплив на нього, а підтвердження себе — своїх думок, своїх уявлень. Тому природно, що учасники такого спілкування намагаються уникнути будь-якого зіткнення думок. Якщо людина добре орієн­тується в ситуації, якщо вона компетентна у ритуалах, то ефек­тивність спілкування буде для неї високою — вона зміцнить свою самооцінку і уявлення про світ. Якщо ж відбудеться якийсь збій, наприклад, виникне непередбачений ритуалом спір, то спіл­кування перестає бути ритуальним, і ефективність його буде оці­нюватися по-іншому. Ефективність власне ритуального спілку­вання у даному випадку буде низькою.

Інтерактивна сторона ритуального спілкування визначається тим, що ситуація сприймається як міжгрупова; це означає, що і дії партнера і свої власні розуміються відповідно до ритуалів, прийнятих в даній групі чи між групами. Такі описані Е. Берном «Розваги» — розгорнуті ритуальні бесіди, прийняті у певних групах. Наприклад, розвага «Що по чому?», «Дженерал Моторе» (про порівняльні переваги різних марок автомобілів) та ін.

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Коли будь-яка ситуація спілкування сприймається чи перетво­рюється людиною в ритуал, можна говорити про ритуальний стиль спілкування. Цей стиль добре пізнаваний — він завжди припускає велику, навіть перебільшену увагу до форми спілку­вання, до дотримання правил і, загалом, нехтування змістом. Імо­вірно, у багатьох випадках можна говорити, що корені ритуаль­ного стилю лежать у незадоволеності людини своїм положенням серед людей, у реальній незалученості в значимі людські відно­сини, тобто ритуальний стиль майже завжди свідчить про психо­логічне неблагополуччя.

Варто підкреслити, що особистісно людина не занурена у ри­туальне спілкування, воно проходить ніби стороною, «по дотич­ній» до найважливіших проблем і інтересів людини. Хоча в бага-"f ьох випадках ми з задоволенням беремо участь у такому спілку­ванні, у ще більшій кількості випадків ми беремо участь у ньому просто автоматично, виконуючи вимоги ситуації, практично не усвідомлюючи, не даючи собі звіт в тому, що робимо. Ми багато разів вітаємось і розкланюємося зі знайомими й незнайомими людьми в рідній установі, на сходовій клітці, на вулиці, запитує­мо їх «Як справи?», довідуємося, що «Нормально», говоримо про погоду, лаємо громадський транспорт, що «погано ходить», роз­повідаємо і вислуховуємо анекдоти, сміємося, — і все це відбува­ється між іншим, зовсім нас не торкаючись. Таке спілкування людині теж необхідне. Якщо б воно було відсутнє цілком, реак­ція людини була б далеко не оптимістичною, адже позбавлення її багатьох ритуалів безпосередньо свідчить і сприймається як соці­альна ізоляція. Звідси зрозумілим є значення для людини ритуа­льного спілкування.

Та все ж рідко ритуальне спілкування переважає в житті. Час­то воно буває лише прологом до іншого спілкування. Коли риту­альність порушується, тоді починається інше спілкування. По су­ті, ритуальне спілкування — це лише крайній полюс великого континуума перехідних один у одного видів спілкування, які іно­ді важко розділити, континуума між «чисто соціальним» і «чисто психологічним» спілкуванням. Ритуальне спілкування — це суто соціальне спілкування, з якого ч<за правилами гри» виганяються всі «психологічні», тобто індивідуальні, особистісні риси, де во­ни не важливі, не потрібні, навіть заважають, де головне — дося­гнення злиття із соціумом, проявлення себе як члена суспільства і підтримка цієї єдності з ним.

Наступним дуже поширеним стилем спілкування є маніпуля-тивне спілкування. Розглядаючи його, необхідно мати на увазі,

Глава 4. Спілкування як взаємодія

що практично всі характеристики і складові маніпулятивного спілкування безпосередньо залежать чи випливають з основного визначення: маніпулятивне спілкування — це таке спілкування, за якого до партнера ставляться як до засобу досягнення зовніш­ніх стосовно нього цілей.

Перше, що важливо виділити — це спосіб сприйняття партне­ра в такому спілкуванні. Він розглядається не як цілісна людина, а скоріше як сукупність функціональних якостей, що можуть ста­ти при нагоді для досягнення своєї мети.

Які механізми соціального сприйняття у такому спілкуван­ні? Це питання істотне ще тому, що, розуміючи механізм, мо­жна приблизно припускати, як відображається інший, яке вра­ження, уявлення про нього формується. Цей механізм — сте-реотипізація, соціальна чи індивідуальна, й атрибуція. Дійсно, якщо в маніпулятивному спілкуванні найбільш точно і добре сприймаються деякі властивості і якості людини, що можуть являти собою матеріал для досягнення мети, то все інше, ймо­вірно, мусить якось добудовуватися. Таке добудовування від­бувається і може мати, як уже відзначалося, у своїй основі або соціальні стереотипи, або імпліцитні теорії особистості — ін­дивідуальні стереотипи.

Якщо в будь-якій ситуації для людини найважливішою є групова приналежність партнера (професійна, етнічна, вікова і т. ін.) і пов'язані з нею функції (наприклад, професійні), то вступає в дію механізм соціальної стереотипізації. Цікаво, що саме в сфері маніпулятивного спілкування робиться більшість помилок переваги, привабливості, відносин. Спираючись на од­ну характеристику партнера, людина у маніпулятивному спіл­куванні додатково до потрібних їй властивостей добудовує інші за стереотипом (зразком), і надалі спілкується з цим утіленим стереотипом.

Однак може бути ситуація, коли «включається» індивідуальна стереотипізація, коли, знаючи чи припускаючи одну з якостей партнера (наприклад, доброту), людина добудовує решту його якостей у відповідності зі своєю імпліцитною теорією особистос­ті, тобто зі своїми уявленнями про те, які якості з якими повинні сполучатися. Якщо людина добра, то вона, скоріше за все, одно­часно і терпляча, з усім погоджується і т. ін.

На основі такого роду розуміння іншого і відбувається спілку­вання. Цей тип соціального сприйняття, як уже відзначалося, має як свої переваги, так і недоліки. З одного боку, він дуже «еконо­мічний», тому що дозволяє мати справу лише з «потрібними»

128 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

якостями, а саме це є «ідеалом» маніпулятивного спілкування. З іншого боку, таке сприйняття включає помилки, що виявляють себе тут і там у процесі маніпулятивного спілкування.

За такого стилю спілкування існує також як специфічне уяв­лення про себе, так і самоподача. Дійсно, що важливо продемон­струвати співрозмовнику у маніпулятивному спілкуванні? Ймо­вірно, тільки те, що допоможе досягненню мети. І тут відбуваєть­ся, так би мовити, відлік від партнера: до наявного його образу (а це стереотип!) добудовується свій образ таким чином, аби він, з одного боку, не заперечував передбачуваним очікуванням парт­нера, а з іншого боку, був до нього додатковим.

У маніпулятивному спілкуванні замість свого образу ми «під­суваємо» партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у даний момент. І справа не в тому, має він відношення до реаль­ності чи він помилковий — ви одночасно цілком можете бути і турботливим батьком, і уважним чоловіком, і справжнім мужчи­ною. Головне, що в уявленні про себе відбувається ніби роз'єдна­ння на складові — ролі, функції, якості, кожна з яких може бути використана як розмінна монета у маніпулятивному спілкуванні. Звідси — у маніпулятивному спілкуванні відбувається маніпуля­ція не тільки партнером, але й собою.

Отже, можна виділити наступні характеристики самоподачі і самопредставлення у маніпулятивному спілкуванні: фрагментар­ність, упор на стереотипізацію, висування помилкових мотивів і причин дій. Специфічним образом у цьому типі спілкування ви­являється й самосприйняття.

Обговорюваний стиль спілкування накладає свій відбиток не тільки на перцептивну, але і на комунікативну сторону спілкуван­ня. Розглядаючи комунікативну сторону, ми говорили про те, що принциповим, визначальним моментом тут є уявлення про парт­нера. Він може розглядатися як пасивний одержувач повідомлення або як активний збирач інформації, або як взаємодіючий. У випа­дку пасивності партнера збільшення ефективності комунікації може відбуватися за рахунок поліпшення техніки, що прямо яв­ляє собою маніпулювання.реакціями співрозмовника на основі знання самого співрозмовника і його ставлення до дійсності. Са­ме у маніпулятивному спілкуванні набувають величезного зна­чення всі ті прийоми і методи підвищення ефективності впливу, які нами вже розглядалися.

Навіть якщо в обох партнерів є свої цілі відносно зміни спів­розмовника, все одно вони обидва здійснюють односпрямовану маніпуляцію, просто у зворотних напрямах, — і переможе той,

Глава 4. Спілкування як взаємодія

129

хто виявиться більш спритним маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє свої цілі і краще опанував техніку.

Із цього судження не варто робити висновок про те, що мані­пуляція — це завжди погано, і треба проголосити гасло: «Смерть маніпуляторам!». Слід усвідомлювати, що величезна кількість професійних задач, що припускають спілкування, має на увазі саме маніпулятивне спілкування. По суті, будь-яке навчання (суб'єк­ту треба дати нові знання про світ), переконання, управління іно­ді містить маніпулятивне спілкування. Тому їхня ефективність багато в чому залежить від ступеня знання законів і техніки ма-ніпулятивного спілкування.

Що стосується власне взаємодії в маніпулятивному спілку­ванні (його інтерактивної сторони), тут найбільш істотним є те, що маніпулятивний стиль припускає сприйняття будь-якої ситу­ації як цільової, а відповідне трактування дій партнера — як так­тику, стратегію, спосіб досягнення його, партнера, цілей.

Істотною особливістю інтерактивної сторони в маніпулятив­ному спілкуванні є точний вибір позиції у спілкуванні. Тому що головне — ціль, а інша людина — засіб її досягнення, необхідно знайти до неї підхід. Тому з однією людиною розмова буде з по­зиції «Батька», з іншою — з позиції «Дитини», оскільки варто обрати саме ту позицію, що є зручною, вигідною в даній ситуації. Мабуть, саме в маніпулятивному спілкуванні інтерактивна сто­рона найбільш різноманітна і складна.

Маніпулятивне спілкування — надзвичайно поширений вид спілкування, він займає ніби центральну частину континуума со­ціально-психологічного, включаючи специфіку обох полюсів, і, крім того, він в основному зустрічається там, де є спільна діяль­ність людей. Саме тому його не можна не враховувати, і успіх спільної діяльності, де б вона не проходила, багато в чому зале­жить від умілості людини в маніпулятивному спілкуванні. Тому усвідомлення його законів є важливим для кожного.

Тим часом існує ще один істотний момент, про який не можна забувати. Це ставлення людини до маніпулятивного спілкування і зворотного впливу маніпулятивного стилю на людину. Став­лення до такого спілкування залежить від розуміння його особ­ливостей і специфіки. Людина може ставитися до нього, як до необхідного інструмента, яким треба уміти користуватися, щоб досягати власних цілей; може ставитися як до неминучого зла, з яким треба вміти поводитися, чи як до єдиного реального спілку­вання, що віддзеркалює «природу людей». Від того, як людина

130

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

ставиться до маніпулятивного типу спілкування, дуже багато чо­го залежить, і насамперед, ставлення до неї оточуючих.

І нарешті, існує й зворотний вплив маніпулятивного спілку­вання на особистість, яка його використовує. Ймовірно, має сенс говорити про існування маніпулятивної деформації особи­стості у тих випадках, коли в силу частого професійного його вживання, гарного опанування і, відповідно, постійних успіхів на цьому терені, людина починає вважати маніпулятивне спіл­кування за єдино можливе, єдино правильне, а людей спри­ймати виключно як маріонеток, фігур у своїх маніпуляціях. У такому випадку все спілкування людини зводиться до маніпу­ляції тоді, коли це потрібно, і коли вона зовсім невиправдана. Цілком ритуальне вітання перетворюється в маніпуляцію, і від-■** верта душевна розмова неможлива, оскільки завжди є задана спочатку мета, і партнер — не «душа», а засіб досягнення мети, навіть якщо ця мета — допомогти партнеру. Наприклад, з де­якими застереженнями можна вважати професійну деформацію вчителів і викладачів частковим випадком маніпулятивної де­формації — у спілкуванні старих учителів майже завжди присут­ня мета пояснити, показати, навчити.

Гуманістичне спілкування за багатьма характеристиками різ­ниться від інших стилів. Це найбільшою мірою особистісне спіл­кування, що дозволяє задовільнити людську потребу в розумінні, співчутті, співпереживанні. Ні ритуальне, ні маніпулятивне спіл­кування не дозволяють цілком задовільнити цю життєво важливу потребу. Цілі гуманістичного спілкування пов'язані з партнером, визначаються ним, прояснюються в ході спілкування, вони не за­кріплені, не заплановані до початку спілкування, до того ж мо­жуть гнучко змінюватися. Важливою особливістю гуманістично­го спілкування є те, що очікуваним результатом спілкування є не підтримка соціальних зв'язків, як у ритуальному, не зміна парт­нера, як у маніпулятивному, а спільні переміни уявлень обох партнерів, зумовлені глибиною спілкування.

Ситуації гуманістичного спілкування усім відомі — це інтим­не, сповідальне, психотерапевтичне спілкування, а іноді просто розмова в купе потягу далекого прямування. Звичайно, гуманіс­тичне спілкування не визначається тільки ситуацією — воно пов'язано з настроєністю й цілями партнерів, однак зрозуміло, що певні ситуації його припускають, і заміна гуманістичного спі­лкування в цих ситуаціях на інші види сприймається негативно. У той же час можна вказати ситуації, коли гуманістичне спілку­вання, і навіть його окремі елементи, недоречні.

Глава 4. Спілкування як взаємодія

Найбільш істотною рисою гуманістичного спілкування, що докорінно відрізняє його від інших видів спілкування, є особливе співвідношення переживання, усвідомлення і комунікації' парт­нерів, а саме — їхня конгруентність (повна відповідність, збіг, подоба), за словами К. Роджерса.

Конгруентність досвіду, усвідомлення і комунікації — над­
звичайно важлива характеристика в спілкуванні. Тому «якщо
людина дійсно конгруентна, то, мабуть, вся її комунікація пови­
нна обов'язково існувати в контексті її особистісного сприйнят­
тя» і переживання. Ступінь конгруентності, на думку
К. Роджерса, може змінюватися в залежності від ситуації або в
залежності від лю