КИЇВ 2006 2 page

Глава 1. Процес спілкування та його складові

у рольове спілкування вводяться характеристики осо­бистостей людей, що спілкуються, — носіїв певних ролей.

Отже, ми можемо диференціювати формальне і неформальне спілкування.

На відміну від формального неформальне спілкування харак­теризується тим, що в ньому набагато важливішими є моменти, пов'язані з особистісними змістами, а не з передачею тих чи ін­ших значень, закріплених у мовній формі.

Характер цілі і психологічна дистанція, що виникає між парт­нерами, дозволяє охарактеризувати різні рівні спілкування:

Рис. 1. Рівні спілкування,

• ритуальний, чи соціально-рольовий, рівень. Метою спілку­вання на цьому рівні є виконання очікуваної від людини ролі, де­монстрація знань соціальних норм і правил поведінки. Спілку­вання при цьому носить анонімний характер, незалежно від того, відбувається воно між незнайомими, знайомими чи близькими людьми. Основним принципом спілкування на даному рівні є принцип соціабільності, тобто демонстрація приналежності до певної соціальної групи;

• діловий, чи маніпулятивний, рівень. Метою такого спілку­вання є організація спільної діяльності, пошук засобів підвищен­ня ефективності взаємодії. Партнери при цьому оцінюються не як унікальні, неповторні особистості, а з погляду того, як вони ви­конують необхідні дії, тобто оцінюються їхні функціональні яко­сті. Спілкування ніби є психологічно відстороненим — домінує Я — Ви контакт. Основним принципом спілкування тут виступає, таким чином, принцип раціональності (доцільності ситуації);

• інтимно-особистісний рівень. Його метою є задоволення по­треби у розумінні, співчутті, співпереживанні. Для спілкування на цьому рівні характерними є психологічна близькість, емпатія, довіра — домінує Я — Ти контакт (Головаха, Паніна, 1989; Пет-ровська, 1989). Основним принципом спілкування на цьому рівні є принцип емпатії.

16

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Чим менш стереотипним є сприйняття людьми один одного, тим глибше рівень взаємного саморозкриття партнерів; чим більше різ­номанітних і унікальних подій наповнюють історію їхніх стосунків, тим більше таке спілкування можна вважати міжособистісним.

Можна сидіти мовчки у темній кімнаті, і це все ж буде спілку­ванням. Щоб передати іншій людині свій стан, настрій, бажання зовсім не обов'язково виражати все це у формі мовних знаків: співрозмовник може «читати» по вашому обличчю, рухам, інто­націям і т. ін. Такого роду спілкування, на відміну від знакового, можна назвати значеннєвим.

У зв'язку з поняттям значеннєвого спілкування варто розріз­няти поняття дефініції, ідентифікації і співпереживання.

Той, хто слухає, може по-різному сприймати зміст спілкуван­ня. Він може розуміти, що йому говорять, усвідомлювати об'єк­тивний зміст спілкування, але при цьому в системі його відносин з навколишнім світом нічого не буде змінюватися. У цьому випа­дку має місце дефініція. Таке сприйняття є характерним для зна­кового, особливо рольового спілкування.

Той, хто слухає, може ніби «ставити» себе на місце співрозмо­вника. У цьому випадку особистість того, хто слухає, піддається деяким змінам: приймаючи на себе «роль» іншої людини, особа засвоює, хоча й частково, і систему її стосунків з іншими людь­ми, ставлення до явищ та подій і нову для себе систему ціннос­тей. У даному випадку має місце ідентифікація. Вона пов'язана з процесом прийняття соціальної ролі і тому є, зрештою, актом входження у соціальну групу, віднесенням себе до неї.

Співпереживання, чи емпатія, — це таке сприйняття, коли той, хто слухає, ніби живе, діє і переживає разом із тим, хто го­ворить. Такий механізм лежить в основі психологічного впливу мистецтва. Співпереживання може привести до подальшої іден­тифікації, але необов'язково. Глядач може співпереживати, ска­жімо, герою спектаклю, але це не означає, що він обов'язково сприйме і його систему цінностей. Співпереживання має місце у звичайному значеннєвому спілкуванні, коли слухач не обов'язково поділяє почуття свого співрозмовника, проте здатен їх зрозуміти.

Форми, види і структура спілкування

У залежності від того, чим спілкування опосередкова­
не, що є його засобом чи знаряддям здійснення, ~&иділяють_різні
види спілкування. ^! гміпад

----------------------- —------------------------------ — __________ •'-■••-■■■■.,,('-

Глава 1. Процес спілкування та його складові І ' о л - ''..

На початковому етапі розвитку людського суспільства спілку­вання, як і мислення, було безпосередньо вплетене у виробничу діяльність людей, невіддільне від неї. Люди спілкувалися, обмі­нюючись своїми діями, що являє собою матеріальний вид спілку­вання. Сфера прояву цього виду спілкування — матеріальне ви­робництво, розподіл, обмін, споживання. Розвиток суспільства супроводжувався поступовим розвитком і ускладненням процесу спілкування, що здобувало свої власні засоби (насамперед — мо­ву), за допомогою яких здійснюється вже мовне спілкування. Та­ким чином, духовне спілкування, як новий вид спілкування, спе­ціалізовано у вигляді знаково-символічної діяльності, яка здійс­нюється за допомогою слова, жесту, міміки, семантики поведін­ки. Сфера його прояву — духовне життя суспільства і, насампе­ред, суспільна свідомість у всіх її формах, рівнях, станах.

Матеріальне спілкування, врешті-решт, детермінує спілкуван­ня духовне так само, як матеріальне виробництво — духовне, су­спільне буття — суспільну свідомість.

Розрізняють міжособистісний і масовий рівні спілкування, що відповідають ієрархії соціальних суб'єктів.

Міжособистісне спілкування зорієнтоване переважно на індиві­дуалізованих комунікатора і реципієнта; воно служить механізмом групоутворення, утворення внутрішньо- і міжгрупових відносин.

Масове спілкування служить механізмом взаємодії на рівні су­спільства, нації, класу, прошарку; механізмом розвитку соціаль­них відносин (консолідації, боротьби, співробітництва). У масо­вому спілкуванні індивіди беруть участь насамперед як соціальні типи, як носії соціальних ролей.

Система міжособистісного спілкування вирізняється більшою мобільністю, динамізмом, перевагою стихійності. Система масо­вого спілкування має стабільнішу структуру, а в її організації пе­реважає свідомий чинник.

За допомогою системи міжособистісного спілкування форму­ються фольклор, психологічні стереотипи, звичаї, чутки й т. ін.; через систему масового спілкування поширюються переважно ідеологічні концепції, юридичні й моральні норми, здобутки літератури і мистецтва, ведеться пропаганда. Суспільна думка формується за участю обох систем, під їх (часто суперечливим) упливом.

Взаємодія між людьми може бути охарактеризована як між-особистісна, якщо вона відповідає наступним критеріям:

• у ній бере участь невелика кількість людей (найчастіше 2—З особи);

18 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

• це безпосередня взаємодія: її учасники знаходяться в прос­торовій близькості, мають можливість бачити, чути, торкатися один одного, легко здійснюють зворотний зв'язок;

• це так зване особистісно орієнтоване спілкування, яке при­пускає, що кожний з його учасників визнає незамінність, унікаль­ність свого партнера, бере до уваги особливості його емоційного стану, самооцінки, особистісних характеристик.

Перелічені критерії дозволяють відрізнити міжособистісне спіл­кування, як особливий вид, від міжгрупового і масового спілку­вання, позначити межу, що відокремлює особистісно орієнтоване спілкування від соціально орієнтованого.

Чим менш стереотипним є сприйняття людьми один одного, тим глибше рівень взаємного саморозкриття партнерів; чим біль­ше різноманітних і унікальних подій наповнюють історію їхнього спілкування, тим коректніше буде назвати дане спілкування між-особистісним.

Основною структурною одиницею аналізу міжособистісного спілкування є не окрема людина, а взаємозв'язок, взаємодія лю­дей, що вступили у спілкування. Це означає, що кожний з учас­ників спілкування істотно впливає на поведінку іншого, між їх­німи висловленнями і вчинками виникають причинні залежності.

Визначити предметну область міжособистісного спілкування допомагає семантика слова «спілкування». Як свідчать досліджен­ня (Бессонова, Доценко, 1999), у повсякденній свідомості з цим словом пов'язуються три групи значень:

1) об'єднання, створення спільноти, цілості (гарна компанія, ДРУЗІ);

2) передача повідомлень, обмін інформацією (розмовляти, проводити бесіду);

3) зустрічний рух, взаємопроникнення, що часто носить таєм­ний чи інтимний характер (глибоко розуміти один одного).

Фіксація виділених значень за допомогою особливих тер­мінів задає систему базових понять теорії міжособистісного спілкування.

Так, поняття «міжособцстісний контакт» стає одним з ін­струментів дослідження проблеми виникнення умов спілкування, оскільки означає те, що люди знаходяться в межах досягнення для сприйняття один одного, при цьому спрямовані один на од­ного. Тим самим вони не тільки визнають сам факт існування один одного, але і вступають у взаємодію, створюючи умови для передачі інформації, використовуючи канали зв'язку. Відповідно до виду контакту складаються відносини між людьми.

■ Процес спілкування та його складові

Поняття «міжособистісна комунікація» спрямоване на аналіз способів обміну повідомленнями між партнерами, їхнього при­йняття і переробки.

Поняття «міжособистісна взаємодія» підкреслює активність тих, що спілкуються, дозволяючи більш пильно досліджувати форми і види індивідуальних дій, що приводять до взаємної змі­ни поведінки, діяльності, відносин і настанов.

Поняття «міжособистісні відносини» акцентує увагу на емо­ційно-почуттєвому аспекті взаємодії між людьми і вводить фак­тор часу в аналіз спілкування, оскільки тільки за умови постійно­го міжособистісного зв'язку, неодмінно через обмін особистісно значимою інформацією, виникають інтимна залежність людей, що вступили в контакт, один від одного і взаємна відповідальність за збереження сформованих відносин.

Легко помітити, що за кожним з виділених понять виявляється самостійне проблемне поле, що оточує розмаїтість цілей і задач, які постають перед людьми в процесі спілкування. Для упоряд­кування цієї розмаїтості корисними виявляються різні види кла­сифікацій.

Будь-який акт спілкування, незалежно від того, чи є воно ро­льовим чи неформальним, знаковим чи значеннєвим, має однако­ву психологічну структуру.

Причини спілкування перебувають за межами самого процесу спілкування як такого. Спілкування починається з того, що лю­дина має яку-небудь потребу (котра перебуває за межами власне спілкування) у сфері тієї діяльності, яку це спілкування обслуго­вує. Наприклад, в учня виникають труднощі у процесі виконання отриманого завдання. Потреба зробити завдання є в даному ви­падку мотивом, що спрямовує його подальші дії. Учень перебу­ває в так званій проблемній ситуації, з якої він повинен знайти вихід. Для цього він спочатку орієнтується в даній проблемній ситуації, розглядаючи варіанти можливого виходу: порадитися з товаришем, що добре вчиться, чи звернутися до викладача. В за­лежності від результатів орієнтування для учня стає зрозуміло, з ким йому найбільш доцільно обговорювати свою проблему. У нього формується певний комунікативний намір.

Відтак і починається сам процес спілкування. Спочатку виникає комунікативна задача, потім приходить її прак­тичне рішення. Таким чином, спілкування в психологіч­ному плані завжди є процесом вирішення комунікативної задачі.

Цей процес, у свою чергу, складається з послідовних етапів.

20 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Він починається також з орієнтування, але цього разу в умовах комунікативної задачі: адже те, що і як скаже наш учень, залежить від того, де, з ким, за яких обставин він буде спілкуватися.

Орієнтування в умовах комунікативної задачі містить орі­єнтування в зовнішній ситуації спілкування, у його цілях, в особистості співрозмовника й ін. Характер орієнтування змі­нюється в різних ситуаціях спілкування. Іноді воно зводиться до мінімуму: люди спілкуються майже автоматично, готовими формулами, так би мовити «великими блоками», не вибираючи найкращих у даних умовах способів спілкування. Іноді, особливо у тих випадках, коли людина опиняється в новій для неї ситуації і спілкується з малознайомим для неї співрозмовником, їй дово­диться орієнтуватись не тільки до спілкування, але і під час його, уважно спостерігаючи за реакцією співрозмовника і «прибудо­вуючи» до нього власне спілкування, на ходу підшукуючи най­більш ефективні способи.

Роблячи орієнтування, той, хто говорить, планує своє спілку­вання, уявляючи собі (звичайно, несвідомо), що саме він скаже. Потім він, також зазвичай несвідомо, вибирає конкретні засоби, насамперед мовні, що він буде використовувати, тобто вирішує, як він говоритиме. І лише після цього здійснює саме спілкуван­ня — говорить.

У процесі безпосереднього спілкування той, хто говорить, по­винен контролювати ефективність спілкування, має сприяти вста­новленню зворотного зв'язку, який дозволяє йому оцінити пра­вильність обраних засобів і способів спілкування з погляду досяг­нення поставленої ним мети.

Отже, для того, щоб повноцінно й ефективно спілкуватися, людина повинна володіти цілим спектром комунікативних умінь:

— уміти швидко і правильно орієнтуватися в умовах спілкування;

— уміти правильно планувати власне мовлення; правильно вибрати зміст акту спілкування;

— уміти знайти адекватні засоби для передачі цього змісту і т. д.
Якщо будь-яку з ланок акту спілкування буде порушено, то той,

хто говорить, не зможе домогтися очікуваних результатів спілку­вання; воно буде неефективне. Якщо у звичайному, побутовому спілкуванні це не так суттєво, то там, де змістом спілкування є психологічний вплив, наприклад, переконання, ефективність чи неефективність спілкування соціально значущі.

Дотепер мова йшла про спілкування людини з людиною, тобто із соціально-психологічного погляду, про міжособистісне спілку­вання. Йому протиставляється групове спілкування чи різні види

• Процес спілкування та його складові

21

соціального спілкування, наприклад, масова комунікація (радіо, телебачення й ін.).

Якщо розглядати під кутом зору психології, то міжособистіс-не — це особистісно орієнтоване спілкування на противагу соці­ально орієнтованому.

Соціологічні розходження у видах спілкування визначаються його зовнішніми умовами; психологічні — розходженням у внутріш­ній настанові того, хто говорить, на спілкування з однією людиною чи цілою аудиторією, розходженням у характері необхідного зворот­ного зв'язку і т. ін. (легко помітити, що перед аудиторією людина перебудовує власне мовлення, соціально його орієнтуючи).

З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. До аналізу структури спілкування можна підійти по-різному, як і до визначення його функцій. Найпоширенішою є аналітична модель, відповідно до якої структура будь-якого акту спілкування включає три взаємозалежні сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну. Ця модель, власне кажучи, спрямо­вана на конкретизацію предметної зони міжособистісного спіл­кування відповідно до функціональної розмаїтості процесів, що протікають у його рамках.

Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузько­му розумінні слова, складається з обміну інформацією між інди­відами, що спілкуються. Гарний комунікатор має багатий репер­туар комунікативних технік, які використовуються на різних рівнях спілкування.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між інди­відами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це взаємодія людей, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, кон­куренція чи конфлікт).

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій ос­нові взаєморозуміння. Перцептивні навички виявляються в умін­нях визначати контекст спілкування; розуміти настрій партнера за його вербальною і невербальною поведінкою; враховувати «пси­хологічні ефекти» сприйняття в аналізі комунікативної ситуації.

Відповідно, як до повсякденних уявлень, так і до суджень фа­хівців, до предметної області міжособистісного спілкування мож­на віднести:

• психічні процеси і стани, що забезпечують трансакцію;

• комунікативні практики, що опосередковують взаємодію між людьми;

22

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

• норми і правила, які роблять можливою спільну діяльність, часто неусвідомлювані, що їх вироблено у рамках певної соціо-культурної групи.

Природно, що всі ці терміни дуже умовні. Іноді в більш-менш аналогічному значенні вживаються інші. Так, у спілкуванні виді­ляють три функції: інформаційно-комунікативну, регуляційно-ко­мунікативну й афективно-комунікативну.

Звичайно, у реальній дійсності кожна з цих сторін не існує ізольовано від інших.

Усі позначені сторони спілкування виявляються в малих гру­пах, тобто в умовах безпосереднього контакту між людьми.

Окремо треба розглядати питання про засоби і механізми впливу людей один на одного в умовах їх спільних масових дій. ■ч#* До таких механізмів у соціальній психології відносяться процеси психічного зараження, навіювання (чи сугестії) і наслідування. Хоча кожен з них можливий і у випадку безпосереднього контак­ту, набагато більше, самостійне значення вони мають саме в си­туаціях спілкування серед великих мас людей.

Комунікативна сторона спілкування

Коли говорять про комунікацію у вузькому розумінні цього слова, то насамперед мають на увазі той факт, що в про­цесі спільної діяльності люди обмінюються між собою різними ідеалами, уявленнями, інтересами, настроями, почуттями, наста­новами й ін. Усе це можна розглядати як інформацію, і тоді сам процес комунікації може розумітися як процес обміну ін­формацією.

Однак необхідно пам'ятати, що в процесі людського спілку­вання інформація не тільки передається, але й формується, уточ­нюється і розвивається.

По-перше, спілкування не можна розглядати як відправлення інформації якоюсь передавальною системою або прийом її іншою системою, тому що, на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями, тут ми маємо справу з відносинами двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом: взаємне інформу­вання їх припускає налагодження спільної діяльності. Тобто ко­жен учасник комунікативного процесу припускає активність та­кож і у свого партнера, а направляючи йому інформацію, необхі­дність на нього орієнтуватися (тобто аналізувати і власні, і його мотиви, цілі, настанови). Варто також припускати, що у відповідь

'. Процес спілкування та його складові

на послану інформацію буде отримана нова інформація, яка ви­ходить від партнера.

Таким чином, у комунікативному процесі відбувається не ли­ше «рух інформації», але, як мінімум, активний обмін нею.

Тому у кожному комунікативному процесі реально існують в єдності діяльність, спілкування і пізнання.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визнача­ється тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть вплинути один на одного. Тобто, обмін інформацією обов'язково припускає вплив на поведінку партнера.

Комунікативний вплив, що при цьому виникає, є не чим ін­шим, як психологічним впливом одного комунікатора на іншого для зміни його поведінки. Ефективність комунікації виміряється саме тим, наскільки результативним є цей вплив. Це означає (у певному розумінні) зміну самого типу відносин, що склалися між учасниками комунікації. Нічого схожого не відбувається у «чис­то» інформаційних процесах.

По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інфор­мацією можливий лише тоді, коли людина, що направляє інфор­мацію (комунікатор), і людина, що приймає її (реципієнт), мають єдину чи подібну систему кодифікації і декодифікації. Повсяк­денною мовою це правило виражається тезою: «усі повинні гово­рити однією мовою». Це особливо важливо тому, що комунікатор і реципієнт у комунікативному процесі постійно міняються міс­цями. Будь-який обмін інформацією між ними можливий лише за умови інтерсуб'єктивності знаку, тобто за умови, що знаки, а го­ловне, закріплені за ними значення, відомі всім учасникам кому­нікативного процесу. Тільки прийняття єдиної системи значень забезпечує можливість партнерам розуміти один одного.

Нарешті, по-четверте, в умовах людської комунікації можуть виникати специфічні комунікативні бар'єри. Ці бар'єри не пов'я­зані з уразливими місцями в якому-небудь каналі комунікації чи з нечіткістю кодування і декодування. Вони мають соціальний або психологічний характер. З одного боку, ці бар'єри можуть вини­кати через те, що відсутнє адекватне розуміння ситуації спілку­вання, зумовлене не лише різною «мовою», якою розмовляють учасники комунікативного процесу, але й розходженнями більш глибокого плану, що існують між партнерами. Це можуть бути соціальні, релігійні, політичні, професійні розходження, що не тільки породжують різну інтерпретацію тих самих понять, вжи­тих у процесі комунікації, але і взагалі різне світовідчуття, світо­гляд, світорозуміння. Такого роду бар'єри породжені об'єктивни-

24

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

ми соціальними причинами, приналежністю партнерів по кому­нікації до різних соціальних груп, і за їхнього прояву особливо чітко виступає приналежність комунікації до більш широкої сис­теми суспільних відносин.

З іншого боку, бар'єри під час комунікації можуть мати без­посередньо виражений психологічний характер, вони можуть ви­никати внаслідок індивідуальних психологічних особливостей тих, що спілкуються (наприклад, надмірна сором'язливість одно­го з них, скритність іншого, відсутність у когось риси, що має на­зву «комунікабельність»), чи в силу обставин, що складаються.

По-п'яте, у процесі спілкування для передачі інформації люди використовують як вербальні, так і невербальні засоби спілку­вання (мову, міміку й ін.). При цьому в акті комунікації слова за­ймають незначне місце — лише 7 %. Це призводить до значної втрати та перекручування інформації.

У той же час передача і сприйняття вербальної інформації має свої складності. Дослідження вчених Падерборнського інституту кібернетики свідчать, що половина дорослих людей не уловлює змісту вимовлених фраз, якщо вони містять більше 13 слів, а діти 7-літнього віку мають труднощі у розумінні фраз, які складають­ся більш ніж з 8-ми слів.

Якщо задумане людиною до висловлення прийняти за 100 %, то в словесні форми (речення) сформовується тільки 90 %, а ви­словлюється тільки 80 %. Далі: вислуховується з задуманого 70 %, розуміється лише 60 %, а в пам'яті залишається і того мен­ше — від 24 до 10 % (рис. 2).

—задумано до висловлення 4 — вислухано

—підготовлено до висловлення 5 — зрозуміло висловлено 6 — залишилося в пам'яті

Рис. 2. Розщеплення інформації у процесі комунікації

^г- Процес спілкування та його складові

25

Таким чином, існує багато причин і підстав для перекручу­вання інформації, починаючи з поганої дикції та невідомих слів і закінчуючи небажанням слухати і розуміти.

При цьому перекручування інформації може бути відносним (тобто інша форма інформації того самого змісту) і абсолютним (тобто значеннєва зміна інформації).

Порушення, труднощі і бар'єри спілкування

Спілкування сучасної людини базується не тільки на уміннях, що відносяться до рольового репертуару та комунікатив­ної компетентності особистості, але і на уміннях налагоджувати контакти, у тому числі й поза рамками ділових інтересів.

У чому ж причина виникнення бар'єрів на шляху до розуміння людини людиною? Відомо, що люди по-різному сприймають, осмислюють й оцінюють взаємини, в залежності від особливос­тей свого внутрішнього світу та положення у соціальному оточенні. Бар'єри виникають у разі зіткнення стилів спілкування, у яких прос­тір відкритий для власних індивідуальних проявів і закритий для розуміння індивідуальності іншої людини, а також коли зіштов­хуються люди, що належать до різних соціальних груп, культур.

З численних термінів, що позначають труднощі у спілкуванні і розповсюдженні у повсякденному та науковому мовленні, можна виділити наступні: комунікативні та психологічні бар'єри, пору­шення, дефекти, збої, розлади, перешкоди і власне труднощі. В. М. Куніцина (див.: Межличностное общение) виділяє три ос­новних поняття — порушення, труднощі і бар'єри. Розмежу­вання цих понять є в якійсь мірі штучним і служить для внесення термінологічної ясності, поділу мовлення на практичне та наукове.

Порушення, труднощі і бар'єри поєднує те, що усі вони вини­кають ненавмисно, протікають зовні безконфліктно і супрово­джуються внутрішнім напруженням, незадоволеністю у спілку­ванні, негативними емоціями. Розрізняються вони за важкістю протікання та психологічними наслідками, за ступенем незадово­леності спілкуванням і участю в ньому обох партнерів, за можли­востями й способами їхнього усунення.

За ступенем виразності цих критеріїв проблеми спілкування можна розташувати у наступному порядку: порушення (як най­більш глибоко пережиті), труднощі, бар'єри.

У труднощах спілкування варто виділити суто психологічний та комунікативний аспекти. Психологічний аспект різноманітних

26 Розділ 1. Спілкування як соціапьно-психологічна проблема

труднощів і перешкод у спілкуванні пов'язаний з особистісним фактором, мотиваційно-змістовною стороною спілкування і міс­тить, з одного боку, відчуженість і аутичність, а з іншого боку, надмірність, беззмістовність спілкування.

Можна говорити про невміння встановити контакт і про не­здатність його встановити. Якщо перше пов'язане з комунікатив­ною компетентністю, навичками й уміннями, яким можна навчи­тися, то друге випливає з особливостей особистості й важче під­дається корекції (як і решта труднощів, зумовлених особистісни-ми особливостями).

Комунікативність людини можна розуміти як знання процесу­альної сторони контакту (свідоме використання експресії, голосу, --вміння «тримати» паузу).

Комунікабельність варто розуміти як знання соціальної сторони контакту (дотримання у спілкуванні соціальних норм, опанування складних комунікативних умінь, наприклад, уміння висловити спів­чуття, «прибудуватися» до співрозмовника).

Порушення міжособистісного спілкування — двостороннє ускладнення спілкування і відносин, психологічна сторона якого зумовлена такими особистісними властивостями тих, що спілку­ються, як егоїзм, підозрілість, авторитарність, нещирість та ін. Руйнування відносин з ким-небудь унаслідок підозрілості, мані-пулятивності, заздрості, ревнощів і т. ін. веде до затяжних пору­шень в зоні міжособистісних контактів, при цьому у певній мірі «страждають» і контакти з іншими людьми, збільшуються незруч­ність, неадекватність, дратівливість — провісники невротичних змін особистості.

Порушення міжособистісного неформального спілкування яв­ляють собою найбільш важкі за своїми психологічними наслід­ками міжособистісні ускладнення у сфері спілкування. їх важко подолати, вони вимагають втручання психотерапевта чи психо­лога, коректуються через усвідомлення і зміну системи відносин. Найчастіше вони є наслідком міжособистісних відносин, що руй­нуються у даній парі, і не поширюються на інші контакти.

З приводу комунікативних бар'єрів найбільш повне дослі­дження останніх років належить В. Є. Залюбовській (Залюбовсь-ка, 1984). Авторкою запропоноване наступне визначення: кому­нікативний бар'єр — це абсолютна чи відносна перешкода ефективному спілкуванню, суб'єктивно пережита чи реально на­явна у ситуаціях спілкування, причинами якої є мотиваційно-операцшні, індивідуально-психологічні, соціально-психологічні особливості тих, що спілкуються.

1- Процес спілкування та його складові

В. Є. Залюбовська виділяє також феномен «індукованого бар'єра», тобто вторинних, неусвідомлених проблем у спілкуван­ні, що виникають під час взаємодії з людьми напруженими, ску­тими. Комунікативні бар'єри з'являються під упливом зовнішніх факторів з боку об'єкта чи ситуації взаємодії. Спілкування може йти «різними мовами» через різницю культурно зумовлених норм спілкування у взаємодії представників різних культур, на­цій (особливо коли існують стійкі упередження, настановлення, стереотипи) або внаслідок великої різниці у віці, коли кожен співрозмовник є носієм культури, цінностей, ідеалів, норм свого покоління. Можуть впливати і такі фактори, як відсутність зворо­тного зв'язку в контакті, помилки в розумінні змісту, неприйнят­тя до уваги підтексту і т. ін.